Опис:
«Я бачу прірву моря, а хотів би твої очі. Ти гниєш у сирій, самотній землі, а я розкладаюся в морі…»
«Як же сильно я тебе кохаю…»
Це пророцтво ніжно гріє йому тіло, яке більше ніколи не пізнає людського життя. Вони обидва вірять, що…
…наше кохання воскресне в нових тілах.
•il nostro amore risorgerà in nuovi corpi•
***
Тим, хто кохає.
Це історія про помилку, яку допустять герої — мовчання. Про почуття потрібно говорити, а не тримати усе у своїй голові. Мовчання — найстрашніше, що є у цьому злому світі. Мовчання — це демон, який заволодів тобою та не дає сказати про почуття, про правду.
Історія божевільного кохання, де винуватих немає, де обидва убили одне одного своїм коханням, показали не серце, а дорогу до склепу. Історія, яка покаже свій безумний фінал, де домом їхнім буде рай у їхніх серцях.
Уособлення душевного розладу, мук, нестабільності, депресії наявні у роботі.
Головна мета — донести читачу, що потрібно не тільки думати, а і говорити те, що придумав! Думки — це те, що убиває нас, а мовчання назавжди закриває під замком ці думки й не дає їх вимовити.
Кохання, почуття, правду, вдячність, ненависть — скажи й будеш врятований.
***
У цій історії хочу показати Вам, що таке закохуватися перед смертю. Життя у ваших руках і тільки ви маєте право ним керувати, що і робив Кім Техьон. Адже життя аж занадто коротке, щоб дозволяти керувати ним іншим…
Історія надихає на життя — сьогоднішній день тільки сьогодні. Живи, кохай, твори. Цінуй близьких.
Уособлення мук персонажа, який не може заснути з думкою про егоїзм. Він не хоче, подарувавши йому серце, у висновку піти у той світ і розбити його на маленькі шматочки. Адже знає, що кохання — не уникнути, так само, як і його смерті.
Глава 1
І осінь принесла до мене теб
-День перший-
Вересень. Осінній вечір в затишному містечку Італії дається взнаки: час наближався до заходу сонця, і по небу поступово розтікався малиновий відтінок, який так само неквапливо фарбував відблиски тьмяних калюж на асфальті. До кінця літа місто знову наповнювалося людьми, які повернулися з відпочинку з різних куточків Землі — тепер на вулиці знову буде гамірно. Черевики чавкали по сирій землі, на душі вже відчувалося, що наближалася глибока вогка осінь.
Для більшості ця пора року — ненависна, але для хлопця — найпрекрасніше, що може статися з ним раз у рік. Лише восени він почувався впевнено, а душа розквітала разом із бажанням жити. Але водночас осінь — найважча пора року, адже потрібно особливо багато працювати. Це ще одна причина для того, щоб недолюблювати цей час — надто багато метушні, турбот та проблем. Хоча знайдуться люди, для яких осіння пора — ніби окрилення, творчий порив.
* * *
Гарно одягнений чоловік йшов парком, оточений пишними деревами, густо вкритий жовтим листям. Зараз у цьому місці було так само порожньо, як і в його голові. Думати не хотілося. Він милувався прекрасними шатами королеви-осені. Йому було дуже добре зараз, навіть попри те, що сьогоднішнього ранку він отримав сумну новину — у нього пухлина. Але по реакції й не скажеш, що він шокований чи засмучений. Цьому є виправдання — колись ми всі опинимося там.
Симпатичний брюнет сів на лавку. Під ногами розстелився строкатий килим із барвистого листя. Хлопець дістав із кишені пальта клаптик паперу, вирваний з блокнота, і починав зачитувати список пунктів на аркуші:
1. Провести день у мальовничому парку;
2. Насолодитися гарячим шоколадом з апетитним круасаном, дивлячись на чудовий краєвид із вікна у відомому кафе в центрі;
3. Набити татуювання;
4. Закохатися — тихенько прошепотів останнє слово й усміхнувся:
— Два місяці. Маю два місяці. Господи, серйозно? Ти думаєш, я хоч щось встигну за ці два місяці? — і, йдучи, залишає листок на лавці, який згодом почав гріти його нещодавно порожню кишеню.
* * *
Увійшовши до кафе, хлопець сідає за столик біля вікна і чекає на своє замовлення, споглядаючи строкаті осінні краєвиди. Через якийсь проміжок часу замовлення подає юнак. Рукави його сорочки засукані до ліктів і відкривають вигляд на накачані руки, покриті татуюваннями.
Усміхається і дякує офіціанту, бере кухоль і підносить його до губ, одразу ж відчуваючи солодкий смак гарячого напою на кінчику язика. Поруч на блюдечку лежить гарячий підрум’янений круасан, настільки бездоганний, що його навіть їсти не хочеться.
Хлопець неквапливо починає трапезу, відчуваючи на собі пильний погляд з боку того самого офіціанта. Той приємно вражений, що людина так дбайливо ставиться до їжі, так акуратно їсть, щоб не зіпсувати. Це забавляє.
Молодий чоловік дивиться у вікно на прекрасні золоті гілки дерев. Запах вогкості поширюється через відчинені двері кафе. Холодіє. Через кілька десятків секунд починається грибний дощ. Мурашки по шкірі повзуть цілим роєм. Хлопець, попиваючи свій гарячий напій, закохується в це чудове почуття умиротворення. У кишені юнака гуде телефон, і, дістаючи його, він бачить повідомлення: «Прийом таблеток». Брюнет усміхається, бере своє пальто і млосно шепоче:
— Так поспішаю, мовляв, воно мені допоможе вижити, — смішок.
Хлопець виходить з кафе, помітивши, що дощ посилюється, і, зітхнувши, потихеньку крокує мокрим асфальтом. Його зупиняє голос позаду:
— Візьміть. Бо ж промокнете, — той самий офіціант простягає йому парасольку.
Брюнет бере її, ніяково дякує таємничому рятівнику і продовжує свій шлях.
* * *
Сидячи в теплому кріслі, брюнет із чудовим настроєм викреслив один рядок з аркуша, розпливаючись в усмішці. Хлопець згадав про парасольку, що лежала поруч. Той хлопчина здався йому милим. Він не бачив, що ховалося за маскою обличчя, але добре запам’ятав його руки — такі масивні, міцні й із купою татуювань. Він усміхнувся і глянув на таблетки, які наказав приймати лікар.
— Кім Техьоне, ось почнуться в тебе галюцинації, а потім подивимося, що ти скажеш, — хлопець усміхнувся, взяв усі ліки та викинув у смітник. — Хочу прожити ці два місяці як жива людина, а не як рослина. Вибачте, лікарю Пак, але життям, що залишилося, розпоряджатися буду я.
* * *
Його шовковисте чорне волосся розвіював вітер, що дув з прочиненого вікна електрички. Прибувши на зупинку, хлопець блукав покинутими парками, що пахнуть свіжою осінню. Техьон узяв із собою маленький фотоапарат, щоб відобразити кожен прекрасний момент і дрібницю, яка йому сподобалася. Навіть якщо плівка закінчиться — він зобразить це у своєму розумі, у своїй душі…
Милуючись незліченними та неймовірними видами, хлопець лише переконався у людській тупості. Люди перестали звертати увагу на прекрасні речі, що були зовсім поруч. Для цього не потрібно дивитися на стародавнє мистецтво Леонарда да Вінчі, достатньо лише озирнутися навколо і ти побачиш красу. Він сам зрозумів це тільки тоді, коли дізнався, що хворий…
Це здається дурним, коли дізнаєшся, що тобі залишилося прожити на цьому світі якісь нещасні кілька місяців. Ти розумієш, скільки дивовижного ти втратив, скільки моментів.
«Який я дурень, що не цінував навіть ті хрінові дні…»
Кім блукав парком, в якому було порожньо, повністю поглинений переглядом кожної дрібниці. Його ввів в оману гучний гавкіт — недалеко від хлопця, в метрах двадцяти, пробіг маленький білий песик. Він жалібно скиглив, напевно, втратив свого господаря. Брюнет усміхнувся, сів навпочіпки та почав гладити цю милу істоту.
— Загубився, малюче? — хлопець усміхнувся, захоплено смикаючи вуха пса.
Вдалині вимальовувався силует. Той наближався дуже швидко і вже через кілька секунд стояв біля них, спостерігаючи за тим, як незнайомий, милий, на перший погляд, хлопець, гладить його домашню тваринку.
— Ось ти де, Дейзі, — присівши біля них, він обережно пов’язав собаці нашийник.
Кім підняв свій погляд на хлопця і ледь усміхнувся. Він пізнав його через його неймовірно красивий голос, з його уст пливе неймовірна Італія. Той глянув у його карі очі, ввічливо привітався, ніяково поклонившись.
Техьон ніколи б не подумав, що цей чоловік і є хазяїном собачки — він був повною її протилежністю — тварина була маленькою і миловидною, з коротким білим хутром, а господар, як встиг розглянути хлопчина, був одягнений у чорне довге пальто та грубі чоловічі берці. Але те, що особливо зацікавило Техьона в цьому хлопцеві — його запах — аромат свіжоспечених круасанів із шоколадною начинкою. Наступна за цим фраза Кіма могла прозвучати як безумство, але саме вона і стала початком їх дуже дивного діалогу:
— Ваша собака дурна, якщо в неї вистачило духу втекти від господаря, який пахне круасанами, — це змусило засміятись і самого Техьона.
— Круасанами? — незнайомець по-доброму усміхнувся — його це явно зацікавило. — Напевно, годі з мене вже пекти їх, — брюнет хмикнув, намагаючись розглянути обличчя кумедного співрозмовника.
Техьон підвівся на ноги та вже зумів як слід розгледіти хлопця: той виглядав молодо, м’язисті руки з дивними татуюваннями трималися за повідець.
— Скажу чесно, ваші круасани чудові. Продовжуйте радувати людей ними, — він упізнав у хлопці того самого офіціанта, який зовсім нещодавно подавав йому той соковитий, апетитний круасан.
— Сподіваюся, Ви не промокли того дня? — поцікавився хлопець, дивлячись тому у вічі.
— Завдяки Вам я залишився цілим і здоровим, — Кім усміхнувся і з наміром продовжити діалог, попрямував прямо, на що співрозмовник впевнено пішов за ним.
— Припиніть говорити зі мною на «Ви». Очевидно, Ви навіть старший за мене, — хлопець витримав незручну паузу, щоб той зміг висловити свою думку з приводу їхнього неформального спілкування.
— Двадцять вісім… Мені двадцять вісім. Звертайся до мене так, як забажаєш, — його голос пронизував однією лише байдужістю, що трохи відштовхнуло співрозмовника, але наступні слова змусили знову зацікавитися цією особистістю. — Раніше я й поняття не мав, що таке вийти в парк і просто походити, подихати свіжим повітрям. Тепер, гуляючи такими місцями, шкодую, — у його словах звучали нотки смутку та жалю, ніби він упустив щось дуже важливе, і тепер намагається знайти всі необхідні йому відповіді.
— Що ж змусило Вас… тебе змінити свої погляди?
— Час …
— Не треба говорити про це так, ніби ти безбожно старий, і тобі завтра вмирати. Життя продовжується. Адже це тільки початок. Якщо ти бачиш біля себе таку красу, тільки уяви, що перебуває за межами твоєї уяви.
Кім уважно прислухався до його невимушених промов.
«Як шкода, що він нічого не знав і не розумів…»
— Чон… Чон Чонгук, — простягаючи співрозмовнику руку, представився хлопець.
— Кім Техьон, — міцно потискаючи чужу долоню, мило усміхався.
Після цього вони гуляли парком, розглядаючи кожну незначну деталь, обговорювали кожну тему, яка здавалася для них дивною чи дуже близькою. Їхні думки схожі. Допізна гуляли, місяць над їхніми головами висвітлював мокру, через вечірній дощ доріжку, але вони ходили доти, доки не наблизилися до багатоповерхівок, де мешкав Кім. Він і уявити не міг, що таке могло статися з ним сьогодні — він заговорив з кимось, окрім лікаря Пака. Навіть у його житті могли з’явитися дуже добрі люди.
Чон Чонгук — особистість непроста, він швидко відкривається людям, чого не скажеш про Техьона. Чонгук однозначно подарував йому приємні почуття.
* * *
Кім сидів за столом, дивлячись на таблетки, які прийшли від лікаря Пака.
«Це навіть не обговорюється».
Кім зібрав їх у пакет і викинув у відро для сміття. Він ось-ось почав відчувати себе живим, хоч у його голові зараз і коївся повний хаос — пухлина дається взнаки не щодня, а щогодини. І саме цього боявся хлопець. На білосніжну футболку бризнули краплі крові, і це принесло відчутний дискомфорт. Техьон приклав руку до носа, і, глянувши на пальці, побачив темну кров…
Він розумів, що це означає, але таблетки все одно здавалися йому чимось марним.
* * *
Та подія налякала його: зараз, сидячи й дивлячись на електронну дошку з десятками фотографій рентгена його мозку, він ясно бачив, як кожні шістдесят хвилин пухлина прогресує.
— Місяць! Ти розумієш?! Місяць! Кім Техьоне! — лікар не міг стримати своїх емоцій, коли бачив, як хлопець нерухомо сидів, абсолютно не реагуючи на його гучний тон та страшні прогнози.
— Чіміне… Як би ти не намагався, таблетки приймати я не буду. Я знаю, що це таке. Це набагато гірше, ніж смерть. Те, як мучився від них мій батько — це жахливо…
— Техьоне, вони хоч трохи продовжать тобі життя. Я тільки вчора казав тобі, що ти маєш два місяці, але як бачиш…
— Ти мій найкращий друг, Чіміне, і я поважаю тебе та твій професійний обов’язок, але… Але краще я щодня терпітиму цей нестерпний біль, але почуватимуся живим. Це набагато краще, ніж знерухомленим калікою лежати в ліжку і вирячитися в стелю, тому що від прийнятої дози таблеток перестаєш відчувати своє тіло. Лежати як рослина і чути через прочинене вікно шелест останнього листка, що опадає з дерева? Нехай це буде боляче, нехай з носа біжить кров, як у прокаженого, але… — хлопець згадує все те, що записав на тому аркуші, та в його душі народжується тепло.
— Це твоє життя… Хоч цього разу постарайся провести свої останні дні добре … — Чімін витер сльози білосніжними рукавами медичного халата, і, заховавшись носом у документах, намагався приховати свої почуття до цього дивного чоловіка.
Чімін — людина, яка готова допомагати, допомагати й ще раз допомагати. Це надзвичайно інтелектуальний, освічений лікар і психолог. Це хлопець, який бореться за життя людей.
Вони сиділи за однією партою в школі, і одного разу Техьон порізав палець лобзиком на уроці праці. Чімін дуже злякався, але згадав, що в нього з собою маленька аптечка, яку щоранку дбайливо вкладала в портфель його схвильована мати. Переляканий хлопчик обробив рану та перев’язав палець бинтом. Здається, Чімін злякався навіть більше, ніж сам постраждалий. Техьон повністю довірився своєму другові. Після інциденту він сказав:
— Ти будеш хорошим лікарем…
Хто ж знав, що зараз йому вже не вдасться врятувати його… А таблетки — те, що тільки трохи могло сповільнити процес поширення пухлини, але все ж…
«Смерть неминуча»
Вісім місяців тому, коли за вікном стояла зима, а вдалині гуркотіли феєрверки, вони разом святкували Новий рік. Саме тоді Техьон вперше втратив свідомість. На перший погляд, могло здатися, що він сильно напився і відрубився, але вдруге сталося навпаки — повністю тверезий Техьон біг на зустріч до Чіміна, який приїхав із довгоочікуваного відрядження за кордоном, та впав на рівному місці. Впав непритомним на холодний твердий лід.
Це налякало Чіміна, а як у дуже допитливого лікаря, викликало підозри, але Техьон лише хитав головою на наполегливі прохання друга обстежитися. Тільки з третьої спроби, зовсім нещодавно, його нарешті змусили відвідати кабінет лікаря, оскільки він почав забувати найелементарніші речі, ночами його нудило, а в найнесподіваніші моменти — втрачав свідомість.
Боляче усвідомлювати, що усмішка людини, яка дуже дорога тобі, зовсім скоро згасне. Його байдуже обличчя змушує розчаровано відвести очі. Це йому не личить…
Сидячи в кабінеті, Пак старанно писав щось у документах, а Кім сидів на стільці, дивлячись на руки розумного лікаря. Чімін підняв свій погляд на зацікавленого хлопця, який стежив за його рухами.
— Ти дуже хороший лікар, Пак Чіміне, — Кім щиро усміхнувся, що змусило Пака посміхнутись у відповідь. Але серце дряпнула ця фраза. Це єдине, що він міг сказати, щоб той не хвилювався за свого любого друга. Пак склав усі прописані препарати, у бік яких, мабуть, Техьон не захоче навіть глянути.
— Техьоне, — невпевнено почав Пак, тим самим затримуючи Кіма, який виходив уже за двері, — може спробуєш почитати книги? Вони витягнуть зі стану туги й може … спрямують тебе на правильне рішення? — Пак нервував, бо знав, що Кім навідріз відмовиться. Скільки б Чімін не наполягав, він не слухатиме його з приводу цього лікування. Техьон все одно зробить так, як треба саме йому.
Техьон глянув на Чіміна, який щиро переживав, який думав про те, що своєю наполегливістю може викликати чужий гнів — він розумів, що вічно нав’язує йому те, про що Кім чути не хотів. Техьон усміхнувся, і, не бажаючи зачепити Чіміна одноманітними відмовками, сказав те, що завжди вертілося на язиці:
— Вибач, Чіміне, але я сам створю історію свого життя, що залишилося, — Кім Техьон боявся не того, що розлютить цим Чіміна, як лікаря, він боявся того, що засмутить його, як найближчу йому людину.
* * *
Холодний вечір. Ліхтарі біля дороги вже почали горіти, освітлюючи сирий асфальт. Кім зовсім не втомився — він блукав містом і думав… Він думав зовсім не про майбутнє, а про того хлопця, з яким буквально вчора познайомився. З ним було дуже приємно розмовляти.
Брюнет стояв на тротуарі й чекав, поки світлофор загориться зеленим кольором, щоб перейти на протилежний бік, і нарешті опинитися вдома, але чимала велична будівля зупинила його.
Красива, на вигляд стара, башта чіпляла своєю особливою аурою. Мармурова, трохи стара бібліотека, яка височіла над трасою й освітлювала тротуар тьмяним світлом з панорамних вікон, у яких виднілися каламутні силуети людей, які читають. Кім зайшов до будівлі, пройшовши червоною доріжкою до величезної зали. Хоч на вулиці вже стемніло, приміщення освітлювалося витонченою великою люстрою, що висіла у самому серці бібліотеки.
Кім почав розглядати кожну запилену полицю з безліччю книг різноманітних жанрів. Там було тьмяно. Якщо в залі для читання було яскраве освітлення, то тут було досить похмуро. Техьон ходив величезним приміщенням, переводячи погляд з однієї шафи на іншу і зачитуючи назви численних томів.
Тут так тихо… Люди навіть дихали майже нечутно.
«Вражає».
Саме в цьому залі, призначеному для вибору книг, було зовсім порожньо та безлюдно. Техьон захоплено розглядав кожне цікаве для нього місце, гортав кожну книгу. Дихав цим застояним книжковим повітрям. Це неймовірно… чудово?
— Дурень, — прошепотів собі під ніс Кім і вкотре здивувався непередаваній атмосфері в цьому вечірньому місці. Мабуть, за ці нечисленні дні він встигне багато чому здивуватися.
Техьон рушив углиб бібліотеки, незабаром помітивши вдалині невелику шафку, що стояла в повній самоті. Якщо у центральній залі були яскраві книги, що незмінно привертали увагу, то тут, у самотньому куточку, все було пошарпаним, покритим товстим шаром пилу — мабуть, людська рука давно до них не торкалася. Кім відкрив сервант і побачив у ньому товсту зелену книжку: таку ж запорошену і всіма забуту. На обкладинці красувалися рівні літери — Вінсент, а трохи знизу і сама назва: «30 днів». Техьон розгорнув книгу і посміхнувся — це йому дуже сподобалося. Якщо він отримував таке задоволення від того, що просто був тут і мав можливість потримати в руках книгу, то що буде, якщо він вирішить прочитати її? Прочитати ці живі рядки, розкрити зміст цього листа… Неймовірно…
* * *
Дім… Милий дім. На годиннику пізній час — уже перевалило за дев’яту вечора, а за вікном йшов осінній вечірній дощ. Техьон підійшов до вікна і розчинив його, вдихаючи свіже й водночас сире повітря, що влетіло в приміщення.
Місяць тому за вікном ще було ясно, як удень, але літо вже скінчилось. Осінь настала. У такий час можна розглянути хіба що нічне небо та супермаркет, що розташувався навпроти багатоповерхівки. Техьон у моменти нудьги дивився на будівлю, що світиться неоном, і людей, що постійно виходять із нього. Вони всі різні…
Але та людина, яка вже пів години стояла під дахом будівлі, сподіваючись на те, що перечекає дощ, найбільше цікавила хлопця. Він стояв у шкіряній куртці й постійно вдивлявся в небо, ніби намагаючись роздивитися там щось. Це тішило Техьона, тому він, спрямувавши погляд у куток кімнати, вихопив велику чорну парасольку і, швидко накинувши на себе пальто, квапливо вибіг із квартири.
Надворі лив дрібний, але дуже неприємний, здатний повністю намочити одяг за кілька хвилин, дощ.
Кім прямував до джерела світла і нарешті прибіг до хлопця, що все ще стояв на тому ж місці у дуже тонкому одязі. Боявся промокнути. Хлопець помітив людину, що зупинилася поряд, і усміхнувся. Мабуть, не чекав побачити його тут знову. Між ними повисло напружене мовчання. Кім стояв і дивився на хлопця, боячись вимовити й слово. З цієї людини так і ллється доброта, що Кім без роздумів вибіг надвір у таку погоду, щоб просто віддати йому парасольку, коли він цього потребував.
Техьон взаємно розплився в усмішці, як тільки помітив усмішку хлопця. Йому ставало не так сиро, і він хрипко промовив, піднявши парасольку і ніяково на нього вказуючи:
— Я просто не міг допустити, щоб у таку погоду ти промок, — Техьон продовжує усміхатися, як і хлопець навпроти, який уже довгий час мерзне.
Кім підійшов до нього ближче і розкрив парасольку, що накрила їх обох, надійно приховуючи від дощу. Велика долоня обхопила ручку парасольки, а погляд Техьона зачепився за незвичайний малюнок на чужій шкірі, який неодмінно його зацікавив:
— Що означає татуювання на твоїй руці? — попри незручну позу під парасолькою, Кіму все ж таки вдалося кинути запитальний погляд на співрозмовника й обвести очима його профіль.
— Це змії, вони означають «тимчасово».
— «Тимчасово»?
— Тобто, тимчасові перешкоди та труднощі, все, що перешкоджає нам шлях, — воно за своєю суттю лише тимчасове, — Чонгук зупинився біля великої багатоповерхівки й почав уважно вивчати цього дуже дивакуватого співрозмовника.
— А як же кохання? — питання, що весь цей час крутилося язиком. — Воно теж тимчасове?
— Кохання залишається вічним лише до того моменту, поки смерть не рознесе його порошинками за вітром… Все залежить від того, яке воно, це кохання, — хлопець прикусив губу й обережно глянув на Кіма, захопленого його промовою. Небагатослівний хлопець все ще залишався таємницею, яку йому належить розгадати.
— Чон Чонгуку, — Техьон несподівано відібрав у хлопця парасольку й акуратно склав її. Той був упевнений у собі, навіть якщо це могло збентежити хлопця.
— М? — він переводить здивований погляд на брюнета, який, швидше за все, хотів щось йому запропонувати.
— Чи хочеш зайти до мене на чай? Хоча вже й досить пізній час, дозволь почастувати тебе чимось, адже ти замерз, — Техьон усміхнувся і подивився на Чонгука, який був дуже здивований цією пропозицією і не знав, що відповісти. Але, зрештою, він лише розтягнув губи в усмішці та люб’язно погодився, щоб не образити цього прекрасного загадкового хлопця, від якого віяло винятковим теплом та добротою.
— Я тільки за! — вигукнув хлопець і пішов за Кімом, який іскрився щастям — він був у передчутті того, що його самотність нарешті розвіється.
Ця людина останнім часом подарувала йому багато усмішок.
Зайшовши до під’їзду, Кім раптово зупинився і звернув увагу на темний кут біля металевих дверей. Це змусило Чона в легкому здивуванні витріщитися на нього. Кім підійшов до сміттєвого бака і до нього долинуло ледве чутне нявкання. Кім узяв у руки намоклу коробку й обережно її відкрив, побачивши в ній маленьке кошеня, що жалібно скиглило від нестерпного холоду і голоду. Техьон узяв його до рук і швидким кроком попрямував до своєї квартири. Пронизливий плач тварини викликав у ньому неймовірну жалість.
Чонгук, який став свідком цього видовища, був у сум’ятті — особливою рідкістю було побачити людину, що без вагань забирає до себе безпритульне кошеня, тим самим створюючи собі зайвий клопіт. Ця картина здалася йому дуже зворушливою. До цього моменту він думав, що цей хлопець може зробити з ним щось дивне, якщо Чон погодиться в нього погостювати. Але, здається, той не був здатний на щось безчесне стосовно живих істот. І Чонгук, уже без жодних сумнівів, впевнено слідував за Техьоном.
Зайшовши до квартири, Чон зупинився у передпокої й почав оглядати затишне приміщення, виконане в зелених тонах і обставлене різними картинами та фотографіями в рамках з однією і тією ж людиною — хлопцем з попелястим волоссям. Напевно, це дуже близька для нього людина, а може й коханий? Чонгук пройшов у простору залу, спостерігаючи за тим, як Техьон обмотує кошеня рушником і вкладає його біля батареї, наливаючи в миску молоко. Він метушився й обурювався під ніс: «Навіщо вони це роблять?».
— Настане день, коли Бог так само вчинить і з ними — безжально викине на вулицю, прирікаючи на вічний голод і холод, — Чонгук сів у крісло, все ще спостерігаючи за хлопцем, що метушиться.
— Не кажи так, — Кім засмучено дивився на спляче кошеня, яке муркотіло від довгоочікуваного тепла і затишку, які подарував йому цей дбайливий хлопець з неймовірно теплим серцем.
Кім нарешті глянув на гостя і поспішив на кухню, щоб заварити чай. Це змусило Чонгука завмерти в очікуванні. Йому було ніяково тут перебувати.
«Зовсім чужий… Шалено красивий… Наївний… З чуйним серцем. Як шкода, що в наш час багато страшних людей, які можуть поранити цю душу і розбити її вщент».
Кім поспішив з чаєм до хлопця, який залишився на самоті і витав у цей момент глибоко у своїх думках.
— О ні, я не голодний, дякую, — зніяковів він і зволів відмовитися, побачивши на невеликій тарілці кухоль з чаєм та численні солодощі.
— Чонгуку, не соромся. Прошу, склади мені компанію. Через мій суворий раціон це все одно незабаром опинилося б в смітнику, — Кім підсунув до нього невелику тарілочку з тортом і чаєм, від якого приємно пахло кокосовою стружкою.
Насправді, у Чонгука вже давно розігрався апетит, але він старався стримуватися, щоб не поводитися занадто розв’язано і відкрито. Він узяв у руки теплий кухоль з гарячим зеленим чаєм і почав пити.
Розглядаючи кімнату вздовж і впоперек, Чон продовжував часом зупинятися на фотографіях з молодою людиною. Йому б хотілося запитати, ким є цей хлопець, але він побоявся здатися настирливим, а тому лише промовчав. Може, для Техьона це щось надто особисте, і йому не слід лізти не у свою справу, нічого й не знаючи.
Чонгук, помічаючи на собі пильний погляд Кіма, відзначив, що це виглядає дико, але, мабуть, так він не почував себе самотнім. Напевно, у цього хлопця немає абсолютно нікого, що він так простодушно запросив малознайому людину в гості. Але як щодо цього хлопця на фото? Стільки питань, а відповідей нуль. Напевно, його тонка душа заважала йому запитати про всі речі, що цікавили, адже він може сказати щось не так, і це зачепить Кіма.
У Техьона в голові роїлися зовсім інші думки. Він розмірковував про свою майже нестерпну самоту у цьому будинку. Востаннє навіть Чімін був тут пів року тому, коли вони разом святкували Новий рік.
— Дозволь спитати, що за хлопець на всіх цих фото? — нарешті зважився спитати Чонгук у Техьона, в душі проклинаючи себе за необачність. Але він полегшено зітхнув, коли помітив розслаблену усмішку на чужих губах.
— Це Чімін. Мій найкращий друг. Мій улюблений друг. Хороший лікар і співрозмовник. Лише він був зі мною з самого початку, він буде зі мною і до кінця…. — промовивши останнє слово, Кім щиро усміхнувся, згадуючи останні події.
— Тобі пощастило. Добре мати такого надійного друга, який із самого початку з тобою і в зрілому віці завжди готовий опинитися поряд і допомогти, — «допомогти», «допомогти», прокручував у голові Техьон, що змусило його серце знову обливатися кров’ю. — У мене був друг… — глянув він на співрозмовника, який зацікавлено дивився на нього та уважно слухав. У голосі чулося тремтіння — ця історія була для нього болючою, але попри те, що він малознайомий з цією людиною, він був готовий поділитися з ним найпотаємнішим. Він відчуває тепло та довіру до нього.
Те здається дуже наївним і добрим, тому й говорити з ним важко — здавалося, будь-яке необережне слово могло його поранити. Але знав би Чонгук, який насправді він сильний, скільки йому ще треба пережити: ці нестерпні болі, які його чекатимуть, кровотечі, блювання, запаморочення, відмова органів… Але ж це лише початок.
Чонгук майже шепоче, піднявши щирий погляд на Техьона, який хотів почути його голос. У темних очах блищала надія, він хотів висловитися.
«Мабуть, він зовсім самотній, адже нема з ким поговорити про наболіле, а іноді це так необхідно…»
— Джин був мені як брат, але якби не я, цього не сталося б… — він був сповнений розпачу. — Він вживав наркотики, але одного дня, коли я дізнався про те, я відібрав усе, що в нього було. Від сильного передозування йому була потрібна доза, але я ні в яку не відступав від свого. Він помер… Помер від того, що потрібно було прийняти дозу, щоб розширити судини. Це я дізнався лише після розтину від лікаря. Я його вбив… — Чонгук мокрими очима глянув на співчутливого Техьона.
— Припини. Ти його не вбивав. Він був залежний — його вбили наркотики, а не ти, — Техьон підсів до Чонгука, і, взявши за руку, почав переконувати в тому, що він ні в чому не винний.
Чонгук здригнувся, коли відчув дбайливий дотик чужих рук.
— Бачу, тобі дуже сподобався зелений чай? Давай я ще заварю? — Кім усміхнувся та поквапився на кухню.
Він був упевнений, що Чонгук просто переклав всю провину за смерть друга на себе, і все ще не може змиритись і продовжити з цим жити.
«Він щирий, розумний, слідував своєму плану, чуйний. Він не забував думати про почуття людей».
Кім, наливаючи в кухоль чай, в черговий раз ставив собі запитання, за що ж Бог нарешті подарував йому таку долю? Точніше, таку людину, якій теж потрібна була допомога. Це іронічно, але Кіму вона була потрібна ще більше, хоч він сам за себе все вирішив. І більше його ніхто не переконає. Його терапія — Чонгук.
Так само як і для Чонгука — Техьон.
«Вони потрібні один одному».
Очевидно, не просто так вони зустрілися. Напевно, якби цього не сталося, Техьон сидів днями вдома або ж тинявся вечорами холодними вулицями, проклинаючи своє існування і бажаючи якнайшвидше померти. Немає нікого, хто сумував би за ним так само сильно, як Чімін, який помре слідом за ним, щойно дізнається про смерть друга. Це єдине, що так часто змушувало Техьона вдаватися до смутку.
Він узяв у пальці кухоль і виніс напій у зал, але його зустріло лише спорожніле крісло.
«Мабуть, це сильно його засмутило?»
Або йому просто ніяково поруч із Техьоном? Він просто пішов. Або його тут ніколи й не було?
Додати до улюблених