На прийняття та опрацювання нової інформації Каї знадобилась доба. Лише зараз він був готовий увімкнути телефон. Він познімав відображення статусу “в мережі” усюди ще в середній школі, тому ніхто не зміг би одразу дізнатись про його повернення. Проте йому колись таки доведеться перестати бути невидимим, можливо, доведеться зіштовхнутись із пресою.
Особистих повідомлень він майже не отримував за цей час і був навіть радий. Спільна група мала кілька десятків непрочитаних, але Кая не відкривав її, він вже розчарувався від одної лише цифри. Колись за день там могло назбиратись більше тисячі, а зараз заледве доходило до сотні. Чат з Аяксом перетворився на чат з видаленим користувачем. Кая поквапився видалити чати з батьком та Аяксом, але рука на чат з Дайном не піднялась. Очима він пробігся по аватарках друзів, деякі з них змінились, але усі обличчя залишались щасливими, що Каї неабияк подобалось.
Пізніше він ввів у вебпошук власне імʼя, натикаючись на купу статей та сюжетів. Батько вчив його триматись на публіці, вчив давати правильні відповіді журналістам, які вони не зможуть перекрутити, пояснював, які медіа є більш авторитетні. Вивчаючи зараз усю ситуацію навколо власної персони, Кая навіть зрадів, що провів так багато часу без свідомості. Хай він і втратив контроль над ситуацією, але зараз скандал вже добігав свого кінця і переставав бути сенсацією. Стосовно медіа можна було видихнути: ніхто вже не переслідуватиме його із камерами та хиткими питаннями. Далі Каю охопила цікавість стосовно медійної долі Аякса. Проте той зник і з медіа теж. Альберіх не міг повірити у власну вдачу. Останнім іменем, яке він вбив у пошук, було імʼя його матері. Жахливо було розуміти, що пересічні люди, які цікавились сучасною архітектурою Монду, знали про Карті набагато більше, ніж її власний син. Це терміново треба було виправляти, чим він і займався увесь вільний час.
Кая надто захопився, достатньо, щоб операція, яку запланували через кілька днів, плавно настала вже сьогодні. Альберіх повинен був комусь написати, його мучило це бажання з опівночі, але він ніяк не міг вирішити кому саме написати. В нього були питання і прохання до Варки, хотілось дізнатись рівень моральної шкоди, якої він завдав Ділюку, йому необхідне було мовчазне розуміння Венті без зайвих питань і варто було спробувати заглушити власну тривогу криком праведного гніву Джин. Він стояв посеред мінного поля і думав, яка міна завдасть меншої шкоди. Згадуючи сьогоднішнє число, Кая викреслив з переліку Джин, адже завтра в Барбари день народження. Вагаючись надто довго, Альберіх зрозумів, що не може раціонально сам оцінити ситуацію. Він надто боїться для цього. Це розуміння миттю звузило список до одної людини.
Кая: Наскільки усе погано?
Це було звичне питання для їхньої дружби. Вони обидвоє надто часто втрапляли в халепи, а ще частіше відчували, що втрапили в халепу. Це питання вони використовували для швидкої оцінки ситуації лише коли мали відчуття цих самих проблем. Це стало їхнім особистим шифром. Кая не сумнівався в розумінні Венті, в точності його оцінки і його мовчанні. Відповідь, щоправда, трохи забарилась, але принаймні була приємною.
Венті: Краще, ніж ти думаєш.
Це змусило його усміхнутись. Така відповідь означала, що ніякої загрози немає або вона ну дуже маленька. Була ще відповідь “Гірше, ніж ти думаєш”, яка мала протилежне значення, на яку Кая очікував і якої боявся.
Венті: Наскільки все погано у тебе?
Кая не міг дати однозначну відповідь. Він знову і знову перечитував це повідомлення, намагаючись придумати хоч якісь слова. Чи все у нього добре? Ні. Чи все у нього погано? Теж ні. Ніхто просто ще не придумав слів, щоб описати цей його стан. Відчуття свободи все ще дарувало ейфорію, притупляло увесь негатив. Сльози катарсису від подарунка Дайна змили добру частину його сумнівів та страхів, додали дивної впевненості і сили. А як щодо фізичного тіла? Тут все однозначно жахливо. Проте навіть тут була надія, яка була достатньо великою, щоб вхопитись за неї. Операція мала доволі великі шанси на успіх, проте навіть так йому доведеться пройти реабілітацію. І це ще пощастило, що його самогубство не вважали самогубством, тому необхідності у посиленому лікуванні психіки не було.
Каї довелось залишити повідомлення без відповіді, хоча він і знав, що Венті ненавидить подібне. Настрою бути чесним не було, а збрехати він чомусь не міг.
Реабілітація – ще одне страшне слово, з яким зіштовхнувся Кая. Його асоціації до цього терміну були доволі безнадійними, проте в його випадку це був пік надії, поява позитивної динаміки, з якою можна було працювати надалі. Цієї надії навіть вистачило, щоб нарешті відповісти на те нестерпне питання.
Кая: Краще, ніж я думав.
Йому хотілось і вибачитись, проте робити це холодними та надто гострими пікселями він не хотів. Попросити вибачення хотілось словами, поглядом. І не тільки у Венті.
Венті: Я можу щось зробити для тебе?
Альберіх не один раз бачив непереборний сум, який охоплює Венті, коли той хоче, але не може допомогти. В такі моменти навіть прохання подати якийсь предмет ставало особливою місією, у яку Венті вкладав усі свої сили. Навряд щось змінилось за півтора місяця. І все-таки Венті справді міг зробити для нього дещо особливе.
Наступним пунктом став Варка, який зʼявився у лікарні за власним бажанням і без жодного попередження. В палату він увійшов, гиркаючись з медсестрою, яка до останнього не хотіла його пускати.
– Знайдіть закон, який я порушую своїм перебуванням тут, а потім поговоримо.
Медсестра не те що вимогу Варки не могла виконати – вона навіть не знала, що робити, коли перед твоїм носом грюкають дверима. Наступною жертвою чоловіка став Кая, який вже змирився зі своїм вироком.
– Ти памʼятаєш нашу угоду?
– Я працюю на імʼя школи, а ви закриваєте на мене очі.
– І гарантом виступав Дайн. Добре, що памʼятаєш. А тепер поясни-но мені, коли ви встигли пошити мене в дурні?
Стілець жахливо скрипнув, щойно Варка передвинув його та влаштувався навпроти Каї, який намагався взяти власну посмішку за захист.
– Хороше запитання, але відповідь я ще не придумав.
– Грець із тою відповіддю. Найбільше мене цікавить, як ти плануєш усе виправляти. Уважно тебе слухаю.
Кая неабияк любив Варку. За розуміння, за доброту, за справедливість, за кваліфікованість і далі по списку. Проте ось цей знущальний тон вчителя він терпіти не міг. Ще ніколи він не знаходив аргументів в подібних розмовах.
– Ніяк. Це я теж ще не придумав.
Здавалось, ніби тільки вчора в їдальні Кая почув від Ділюка, що йому нема чого втрачати. Ці слова лиш на кілька днів розбурхали невпевненість, але він все-таки пропустив їх повз. Але зараз він не міг із ними погодитись, бо тільки зараз йому справді нема чого втрачати. Окрім життя, звичайно. Все інше уже й так здавалось втраченим або недосяжним. Єдине, що він точно міг зробити для виправлення ситуації – жити. Можливо, в процесі він знайде якесь рішення. Варка зчитав усю цю розгубленість з крижаних очей, які тепер не здавались такими смертельно холодними, але досі не були достатньо живими.
– Воно було того варте?
– Ні.
Однозначна, чітка і миттєва відповідь приємно вразила чоловіка. Тепер його злість плавно перетікала в гордість за свого учня, який нарешті усвідомив власну помилку.
– Радий це чути. Я майже не мав вільного часу, щоб думати, що з тобою робити, але… – витягнувши з теки якусь брошуру, він сунув її прямо в пальці Каї. – схоже, це твоя остання надія.
Слово “Екстернат” у вигляді заголовка лякало його.
– А не простіше мені просто піти зі школи?
– Венті про твої наміри знає?
Зімʼяте “Я подумаю” стало його порятунком від складного питання. Проте Варка погодився почекати на його думку лише два дні, які стали ще тим тягарем.
Пальці Ділюка ковзали клавішами, даруючи Венті та Розарії музику для їхнього танцю. Ліза ліниво гортала сторінки книжки, Амбер заплітала Евлу, Цукроза робила нотатки у своєму блокноті, поки Альбедо зосереджено друкував щось в телефоні. Нарешті двері кабінету відкрились, обриваючи заняття усіх.
– Де вас так довго носило?
– Нас затримав Варка. – Барбара енергійно зайняла вільне місце між Лізою та Амбер, споглядаючи за останнім колом Розарії та Венті під останні акорди Ділюка.
– Точніше мене. – Джин оптимізму сестри не розділяла і виглядала більш ніж схвильованою. Свій сірий погляд вона перевела на юнака за піаніно, що вже повернувся до неї обличчям. – Ділюче, нам треба поговорити.
– Ти серйозно зараз?
– Взагалі-то я першим забронював його як авдиторію. І тебе теж. – Венті виглядав розчарованим, проте він не показував і половину свого справжнього розчарування.
– Венті, це дуже важливо.
– Ти хочеш сказати, що це важливіше за привід Венті? Впевнена?
– Джин, я б тобі поступився, але ми і так занадто довго на вас чекали. Отже, я попросив 5 хвилин вашої уваги, бо Кая нарешті повернувся до життя і сам попросив мене розказати вам. – Венті зробив невелику павзу, даючи іншим зрозуміти сенс своїх слів. – І якщо він доводить цю інформацію через мене, значить досі не впевнений у нас… Найкраще, що можна зробити – дати йому час і довіритись. Впевнений, що він сам пізніше усе розповість, тому не варто засипати питаннями. Це усе, що я хотів сказати.
Усі, хто знаходився в приміщенні, раптом надто чітко зрозуміли, чому саме Кая так не любив тишу. Радіти було якось дивно, зважаючи на усі обставини.
– Він у нормі?
Ніхто не розібрав кому саме належало це питання, проте усім кортіло швидше дізнатись відповідь на нього.
– Важко пояснити, проте більше так, ніж ні. Він не хотів, щоб ми хвилювались, тому не виходив би на звʼязок за зовсім поганих обставин.
І знову тиша. Ніхто не мав в голові слів чи думок, які вважав би правильними.
– Я рада, що Барбатос почув мої молитви і у нього не вийшло здійснити задумане… Без нього ми були б перехожими, не зібралися б тут, не мали б родини в цих стінах.
– Якби не Кая… я б не мала людини, заради якої варто спішити жити.
– Я не мав би своєї особистості.
– Я б… не мала відваги.
Розарія недовірливо поглянула на Венті, який лише посміхнувся у відповідь, спростовуючи її сумніви.
– Я б досі була самотньою.
– Евла б не навчила мене танцювати.
– Я не зміг би зрозуміти почуттів людей і перестати їх боятись.
– Я ставилася б до людей, як до вигоди.
– Я б не довіряла нікому з вас.
Ділюк повернув голову вправо, щоб подивитись на усмішку Каї та його зіщулені від задоволення очі. Проте його знову там не було. Раґнвіндр знав, що Кая б не втримав посмішки, якби почув усе це. Понад усе йому хотілося побачити його посмішку, радість на його обличчі. Проте він не міг навіть сподіватись на це.
Ліза відірвалась від чергової збірки поезії лише коли Джин вийшла з душу. Після тої розмови в музичному кабінеті в неї залишилось лише одне питання.
– Ти так і не поговорила з Ділюком…
Просушуючи волосся рушником, Джин намагалась згадати, що Ліза мала на увазі.
– А… Не думаю, що це має значення зараз. Варка затримав мене, щоб повідомити про Каю, він хотів, щоб я позитивно на нього вплинула.
– Чому тобі завжди дістається найважча робота?
– Бо тільки я за таке лайно берусь… – з рушником на голові Джин вмостилась біля Лізи, що сиділа на ліжку, відклавши книжку. – Варка сказав те саме, що й Венті: Каї не потрібна зайва увага. Проте це не означає, що йому не потрібна підтримка. Невідомо чи повернеться він до навчання через травму, але буде краще, якщо він хоч якось отримає атестат…
– Я б подивилась, як Кая знову спробують затягнути на художній. Бійка буде епічнішою, ніж побиття Аякса.
– Я сказала йому те саме. Повертати Каю на художній – злочин проти людства. Але план Варки полягає в тому, щоб якимось дивом перевести Каю на історичний за допомогою екстернату.
– Це взагалі законно?
– Не думаю, але Варка говорив з такою рішучістю, що, схоже, збирається внести поправки до Конституції. От тільки Кая поки не погодився на цю пропозицію, тому у гру входжу я… Але, Лізо, як мене це лякає! В імʼя Архонта, це ж була його мрія, а зараз він її ігнорує! Що я можу зробити?
– В нього немає вибору, люба, не хвилюйся.
– О ні, вибір в нього таки є на цей раз! Саме це мене і лякає.
– Його вибір, напевно, сидить зараз в одній кімнаті з Венті і Каї нема більше потреби втікати від нього. Він просто розгублений зараз, але ще трохи і він перестане вагатись. Усе вирішиться і без твоєї допомоги.
Джин не наважилась ставити під сумнів слова коханої. Саме тому наступного ранку вона відмовила Варці в його проханні поговорити з Каєю. Їй хотілося б поговорити із ним, але за інших обставин, більш приємних та невимушених.
Ліза: Спробуй подивитися це відео. Думаю, воно трохи допоможе тобі.
Відкриваючи прикріплене до повідомлення відео, Кая намагався зрозуміти, що відбувається. Клубок червоного волосся, що виринав і знову губився в юрбі, точно належав Ділюку. Але що той в біса забув на місцях компанії Аякса в їдальні? Юрби довкола меншало і Кая міг побачити, як жалюгідно Аякс намагався відбитись від настільки праведного гніву. А потім його увагу привернув дзвін, який викликала Розарія ударом тацею об Розаліну. За кадром він міг чути відчай Венті, звичну грайливість Лізи, захоплення Амбер та холодну раціональність Евли з Сяо.
Кая міг уявити, що через нього радітимуть, плакатимуть, змінюватимуться. Але щоб через нього билися! Він був певен, що Роза точно отримала прочуханку від Барб, а от Ділюку вставити мізки не було кому. Та він взагалі не був певен чи ті двоє ще знаходяться у списках учнів!
“Робити таку дурість! Так ризикувати… заради мене?”
План Лізи спрацював на відмінно: усі сумніви Каї пустились за течією річки, до якої він зовсім нещодавно так часто ходив. Проте перш ніж дати згоду Варці, Кая вирішив переслати відео іншому контакту з лаконічним запитанням:
Кая: Що це на біса таке?
Ділюк: Впевнений, що хочеш почати з цього?
Кая: Так.
Ділюк: Це відео, його знімала Амбер наче.
Кая: Я бачу, що це відео, в мене нема проблем з очима.
Ділюк: Це справді чудово.
Кая: Нащо ти бити його поліз?
Ділюк: Він надто гучно сміявся. Не думаю, що він би замовчав, якби я просто попросив.
Кая: Ти не в тій позиції, щоб ризикувати своїм навчанням заради клятого Аякса.
Ділюк: Мені було байдуже.
Ділюк: Я б зробив це знову, якби мав вибір. Ти не уявляєш яке це задоволення.
Кая: Уявляю, я бив його до тебе.
Кая: Але у твоєму випадку це задоволення не варте наслідків.
Ділюк: Хто б казав. Коли ти востаннє про наслідки думав?
Кая: Хвилин 10 тому. Це дуже полегшує життя, спробуй.
Ділюк: Та це прогрес.
Ділюк: Спробую, якщо ти так наполягаєш.
Кая: Дякую, що робиш мій сон міцнішим.
Ділюк: З поверненням.
Ділюк: До біса тебе не вистачало.
Ділюк: Не вистачає досі.
Ділюк: Прямо як білої фарби на моїй стелі.
Щойно Ділюк натиснув на кнопку відправлення, як у нього прилетів зошит. Він звів злісний погляд на Венті, що і запустив цей зошит в нього.
– Я до тебе звертаюсь, між іншим! З якого переляку ти мене ігноруєш?! О Барбатосе, чим я це заслужив? Зовсім людей не бачиш за своїм телефоном!
– Вибач, – Ділюк показово прибрав телефон, – що ти хотів?
– Вже нічого! І з ким я тільки живу?.. Все, я від тебе зʼїжджаю!
Венті театрально грюкнув дверима, залишаючи Ділюка в повному здивуванні. Раґнвіндр вже звикся з неймовірним спектром емоцій Венті, але такого він ще не бачив. Повертався до чату з Каєю він вже з іншими намірами.
Кая: Попроси Альбедо, якщо воно аж так тобі муляє.
Ділюк: Біс зі стелею. Венті далеко без речей зʼїде?
Кая: Почекай.
Кая: Це він вперше від тебе зʼїжджає?
Кая: Я ще більше хочу з тобою жити.
Ділюк: Поясни.
Кая: Він дуже не любить, коли його ігнорують. Зазвичай він театрально ображається і зʼїжджає. Від мене він вперше зʼїжджав на першому тижні, відколи нас разом поселили.
Ділюк: На чому тримається ваша дружба?
Кая: На вибаченнях.
Кая: З великою ймовірністю він зараз сидить під дверима і чекає твоїх вибачень.
Кая: Рекомендую піти за ним, поки він не пожалівся Розарії або Джин на тебе.
Ділюк: Мені цікаво, як ти ці знання отримав.
Ділюк: Але дякую. Я йду ловити його, тож не зможу відповідати.
Ділюк: Я все ще кохаю тебе, Кає, навіть не думай в цьому сумніватись.
Приємно було віднайти маму, що любила його, але зрозуміти, що його хлопець прямо зараз, в цю секунду кохає його – справжня насолода. Ця мить кохання, цей маленький діалог в їхньому неповторному стилі змушували Каю знову встати на ноги, знову навчитись ходити, перестати шкутильгати, подолати неабиякий біль та отримати ту кляту виписку, щоб повернутись до школи. Повернутись в його обійми. Знову відчути смак його вуст. Обережно заховати пальці в червоних пасмах. Неквапом розповісти про все, що він дізнався та пережив за цей час. Зіштовхнутись з коханим поглядом уважних червоних очей, який висловлював би розуміння. Покласти руки на його міцні плечі, що перетворились на захисну стіну. Покривати одною лайкою епоху аристократії в Монді. Гріти свої долоні в його надійних руках, викликаючи чергове бухтіння. Віддячити за очікування. Читати однакові книжки. Бути поряд. Дихати одним повітрям. Перетворити мить кохання на вічність.
Кая віддав би усе, щоб не втікати тої ночі, щоб не вбивати себе опісля. Хоча ні, він повернувся б ще раніше! Він віддав би усе, щоб не вестися на батькові знущання, щоб не вивчати власну безпорадність. Тобі б Ділюку було легше його кохати, тоді б він не був таким проблемним.
Але минуле вже назавжди залишиться минулим. Навіть дуже сильним бажанням його не змінити. Залишалось лише власними руками зліпити бажане майбутнє. Майбутнє, в якому знайдеться місце для вічності кохання.
Завітайте до мого тгк “Фрікрайтерка намагається писати“, якщо вам сподобалась ця робота.
Додати до улюблених