Саммарі: Какузу їде на гарячі джерела.
Примітка: Увага: альтернативна географія сучасної Японії!
Переклад фіку Tiferet “Мертвый сезон”
Дозвіл на переклад отримано.
Щоб дістатися до села Югакуре, треба було їхати поїздом, знову поїздом і автобусом. Какузу виїхав з Токіо рано-вранці, затемна. До першої пересадки світило сонце, потім небо перефарбувало в брудно-сизий колір, що не обіцяв нічого доброго. У міру просування на північ види за вікном ставали все більш безрадісними. Момідзі, сезон червоних кленів, закінчився, злами темних голих гілок наводили на думки про судоми. Подекуди над дорогою висів туман. Він здавався неоднорідним: у каламутному, насиченому вологою повітрі застрягали непроникно-білі клоччя. Коли автобус пролітав крізь них, створювалося враження, що звичайний людський світ залишився в минулому, і на наступній зупинці двері відчиняться у світ духів, де все буде таким само текучим, молочним та безформним.
Час від часу, втомлюючись від одноманітних краєвидів, Какузу читав книгу, але через трясіння очі швидко починали боліти. Останні півгодини до прибуття він переглядав електронну мапу у смартфоні на випадок, якщо його ніхто не зустріне. Автобус був практично порожній – мало знайшлося охочих забратися в таку далечінь на початку грудня.
У Югакуре сходив лише Какузу. Біля вказівника, збоку від зупинки, м’явся високий хлопець – отже, з готелю таки надіслали провідника. Побачивши Какузу, він пожвавився: розплився в кривій усмішці і не дуже люб’язно кивнув замість того, щоб вклонитися. Какузу насупився і кивнув у відповідь.
− Пане Хоку? – запитав хлопець. Різкі ноти у його голосі дратували.
Какузу кивнув.
− Ісігава прислав мене за вами. Я візьму багаж.
Він потягся, щоб забрати в Какузу його потертий шкіряний саквояж, але той відвів руку:
− У цьому немає потреби.
Хлопець глянув з-під лоба, його усмішка стала трохи вщипливою.
− До рьокану двадцять хвилин шляху, а в таку погоду – і всі півгодини. Справді хочете волочити свій баул по кам’яних сходах? Після дощу там слизько і можна наєбнутися.
Він так і сказав: «наєбнутися». Навряд чи Какузу почулося. Поки він прикидав, яка ймовірність, що дивний тип обікраде його в дорозі, той вихопив саквояж і бадьоро попрямував уздовж узбіччя. Помітивши, що Какузу не поспішає піти за ним, він озирнувся і крикнув:
− Ви йдете? Зараз рано сутеніє. Я по темряві вашу дупу в лісі шукати не стану.
Какузу рушив слідом. Без прохолодної і твердої ручки саквояжу в долоні, зі знайомою тріщиною прямо під великим пальцем, він почував себе сиротливо, наче втратив щось. Хлопець йшов попереду і наспівував під носа. Скільки не прислухався, Какузу так і не зміг розібрати мелодію, хоч довкола було тихо. Після Токіо з шумом автомобілів і гомоном людей тутешня тиша здавалася мертвою, вакуумною, ніби зі світу висмоктали всі звуки. За той час, поки вони тяглися по дорозі, повз нього проїхала тільки одна машина, колеса якої, зчіплюючись із вологим болотом, видавали ситі плямкання.
Хлопець таки сповільнив ходу, і навряд чи з ввічливості. Швидше, йому стало нудно.
− То ви зі столиці? Відпочивати приїхали?
Какузу промовчав, він не був налаштований на розмову. Хлопець, не помітивши цього, продовжив:
− Від початку грудня і до Нового року найбільш тухлий час. Як клени облетять, тоді все, мертвий сезон. Туристи роз’їжджаються на хуй… Воно і зрозуміло. Що тут робити? Яйця по бескидах катати? Я б сам із радістю звалив…
Какузу несхвально підібгав губи під маскою. Хлопець був балакучий, навіть занадто, і заткнути його уявлялося можливим лише одним способом – вступивши з ним у діалог. Чого Какузу волів би не робити.
Колеги пропонували йому поїхати в Кусацу онсен. Дуже зручно, лише три години від Токіо. Відоме місце із налагодженою інфраструктурою. Морінага був у Кусацу із сім’єю на Золотий тиждень, а потім розповідав усім про красунь, які охолоджують воду у громадських купальнях, повертаючи гігантські дерев’яні жердини. Какузу заходив на сайти кількох тамтешніх рьоканів, навіть написав одному з власників… Але зрештою не вигоріло. Та й по грошах виходило затратно – про Кусацу йшлося у кожному путівнику, іноземці туди валом валили. Про Югакуре, навпаки, не знав ніхто. Тихе маленьке поселення з гарячими джерелами – те, що треба.
– Не думайте, що в нас зовсім відстійник, – запевнив Какузу проводжатий. – Цей старий Ісігава свою справу знає. Він у бізнесі років сорок, і купальні миє, на відміну від того гівнюка Юске… Точніше, я мию. А ви не ходіть до Юске, якщо не хочете, щоб сверблячка на дупі повилазила, бо з лікарями тут, бляха, скрутно…
Хлопцеві на вигляд було за двадцять. «У Токіо таких не знайти», – подумав Какузу з невеселою усмішкою. Все в цьому йолопі буквально кричало, що він із села, починаючи від старомодної куртки з капюшоном, отороченим облізлим хутром, і закінчуючи його безглуздою прилизаною зачіскою, як у героїв західних фільмів із п’ятдесятих. Волосся у хлопця теж було дивне – світле, сірувате, незрозуміло, фарбоване чи ні.
Через якийсь час дорога роздвоїлася. Основна частина оточувала гору, а її тонкий придаток йшов направо, через міст над мілкою річкою, пронизував наскрізь невелике акуратне селище і сходив нанівець у горах з іншого боку. Хлопець перетнув міст і пішов через село. Какузу прямував за ним. Почав накрапувати огидний дощ, небо висіло так низько, що здавалося – забудеш пригнутися і встромишся головою в хмару.
– Ось, я ж казав, – задоволено помітив хлопець. – Сиро, бридко. Усі звідси тікають. Але на джерелах добре, відвал довбешки. Не кисніть.
Какузу не киснув, хоча відкинути думки про те, що в Кусацу його забрали б з автобусної зупинки машиною, було непросто.
− У нормальних місцях до готелю підвозять на тачці, − заявив хлопець, наче здогадавшись, про що думає Какузу. – Але в нас так не вийде через пиздоблядські сходи. А ось, до речі, й вони.
Його лаяння дратувало б, якби не було напрочуд доречним. Інакше, ніж пиздоблядськими, сходи було не назвати. Східці видовбали в породі абияк, деякі з них вийшли незручно високими, інші – смішно низькими, схожими на млинці. Щербаті камені блищали від вогкості. З одного боку від сходів спорудили імпровізований поручень із товстих палиць, пофарбованих у червоний колір, але Какузу здалося негідним за нього братися. Не настільки він і старий. Крім того, поручень здавався кволим.
Хлопець на подив швидко забрався до самого верху, де була встановлена торія, як на шляху до святилища. Фарба на ній трохи облупилася, візерунок з кіл і трикутників став ледь помітним.
– Тут раніше був храм, он там, на вершині, – хлопець вказав вільною рукою кудись угору, за пелену хмар. – Його давним-давно пограбували різні уєбани, але прадавні боги все одно доглядають за нами.
Комусь іншому стало б ніяково від таких слів, але Какузу мало займала релігія і все, що з нею пов’язано. Майже цілий день, проведений у дорозі, втомив його. Йому було байдуже й до мерзотної погоди, й до місцевих принад, навіть якщо на таку походив би хіба що кістяк старовинного синтоїстського храму. Какузу хотів поїсти, дочитати книгу, яку прихопив із собою, і виспатися досхочу вперше за роки. Не дарма ж він приїхав у таку глушину.
Потрібний готель розташовувався ліворуч від сходів. Про це повідомляв кривий покажчик позаду торії. Якщо вірити йому, праворуч було ще два рьокани. Какузу та його супутник перетнули інший міст, короткий і широкий. Він проходив над гірським струмком, настільки бурхливим і кам’янистим, що вода в ньому здавалася киплячою. Враження посилювала густа пара, яку Какузу спочатку прийняв за туман.
− Вода в річці пиздецьки гаряча, − пояснив провідник. – Не пхайте туди пальці.
Готель стояв через два будинки від мосту – компактний, небагатий на вигляд будинок, але Какузу подумки видихнув. Ну, хоч не повна халупа. Білобрисий хлопець, який так і не потрудився відрекомендуватися, залишив саквояж Какузу біля входу в тьмяно освітленому передпокою. Сказав, що покличе когось, і зник. Какузу не був би здивований, навіть якби ніхто не вийшов назустріч. Він готував себе до мізерного сервісу та всілякої дичини. Розкіш і достаток нечасто супроводжували надмірну економію, а роки роботи в бухгалтерії зробили Какузу скупим. Себе він обмежував у засобах найсильніше: тулився у тісній квартирці, діставався на роботу на метро, купував яловичину тільки на свята. У нього був рахунок у банку – більш ніж пристойний, – він міг би дозволити собі будинок, автомобіль представницького класу та обіди у непоганих ресторанах, але Какузу більше подобалося думати про кількість нулів у сумі за його вкладом.
Незабаром у холі з’явився метушливий чоловік похилого віку в традиційному одязі. Він представився як пан Ісігава, господар готелю, і заселив Какузу: вніс його дані в гросбух і поінформувався, коли подавати вечерю.
– Хідан принесе ваші речі, – насамкінець повідомив пан Ісігава, вклонившись. Всі його укліни були як за підручником, з прямою спиною та справжньою повагою. – Сподіваюся, він дорогою не наговорив вам нічого непристойного? З цього хлопця станеться…
Какузу похитав головою і забрав саквояж власноруч.
Відведена йому кімната мало чим відрізнялася від того, що зазвичай пропонували маленькі готелі. Бежеві стіни, світлі циновки на підлозі. На видному місці висів класичний приклад каліграфії з цитатою Мацуо Басьо. На столику було все необхідне для чаювання, але чай виявився паскудним, з дрібним листям та потрухом. Зітхнувши, Какузу підійшов до вікна. Насувались сутінки, але це не заважало оцінити краєвид: звивисті дерева, струмок, що димиться, і чорні силуети гір, схожі на казкових велетнів. Такого в Токіо теж немає… Такого простору та занедбаності.
Какузу обмився після дороги, але не став перевдягатися в юкату. Для цього було дуже холодно, та й не хотілося демонструвати незнайомцям шрами. О сьомій вечора Какузу пройшов у ресторан, якщо так можна було назвати те невелике приміщення, поділене на кімнатки для трапези. Вечеря кайсекі була не блискучою, але цілком стерпною. Какузу попросив подати всі страви разом і терпляче чекав, поки темноволоса дівчина у фіолетовому кімоно принесе йому темпуру та суп оден з картоплею та рибними котлетками. Коли вона пішла, нагадавши покликати її в разі потреби, Какузу зняв маску і почав їсти.
Шлунок поступово наповнювався, і Какузу охопила сонна млість. На момент, коли з десертом було покінчено, стало зрозуміло – доведеться відмовитися від початкового плану дочитати книгу. Все одно роман був нікчемним. Какузу не подобалася сучасна література, але читання заворожувало його. Акуратна в’язь слів допомагала переноситися на великі відстані, не вдаючись до міжнародних авіаліній і не витрачаючи єни. Чи це не магія?
Після вечері Какузу подякував дівчині в кімоно – Міяко, донька господаря готелю – і повернувся до своєї кімнати, задаючись одним дивним питанням. Якщо пан Ісігава мав сімейний бізнес, ким йому доводився той, кого він назвав Хіданом? Чи був це його син? Навряд чи. Какузу ламав над цим голову аж до того моменту, коли наткнувся поглядом на розстелений футон. Втома перемогла.
Какузу зсунув штори та вимкнув світло.
*** *** ***
Наступного дня після сніданку, що складався з рису з норі, риби на грилі та сирого яйця, Какузу вирушив на прогулянку по Югакуре. Настрій у нього був огидний: готельна кімната вистигла через дощ, не допомагав і масляний обігрівач. Той явно служив не перший рік – у нього зламалося коліщатко, через що той просів на один бік. Какузу побоювався, що через це можуть спалахнути циновки, хоча пан Ісігава запевнив його, що нагрівач цілком безпечний. Обійтися без нього все одно було неможливо. У глибині душі Какузу знав, що вирішив прогулятися не через бажання краще роздивитись місцеву природу, а тому, що сподівався натрапити на магазин з алкоголем. Другої такої холодної ночі він би не виніс.
На те, щоб дістатися від рьокану до протилежного кінця Югакуре, знадобилося двадцять хвилин неквапливою ходою. Хідан не збрехав. Какузу оглядався, помічаючи низькі будиночки та сосни тут і там. Наприкінці села був цвинтар. Деякі пам’ятники виглядали по-справжньому стародавніми через мох і корозію, імена на них неможливо було розібрати. Какузу пройшов трохи далі, поки не вибрався на дорогу, що вела крізь гори, а потім повернув назад. Змінивши маршрут, він дістався головної площі села, де були старі громадські купальні. Вони, схоже, перебували на реставрації. Поруч було відкрите гаряче джерело та магазинчик, де продавали зварені в ньому яйця. Втім, зараз, у низький сезон, крамниця не працювала. Какузу пошукав заклади, які ще не закрилися, але знайшов лише рибний магазин, лавку локшини та якіторію. В останній він неохоче замовив шашлички на виніс, бо в рьокані подавали лише сніданки та вечері. На шляху до готелю Какузу наткнувся на невеликий супермаркет, у якому купив пересічний віскі та газовану воду для хайбола. Він так давно не змішував цю погань і, насправді, придивлявся до пива. Рука вже потяглася до Асахі, а потім здригнулася. Какузу згадав молодість, ті часи, коли він не приховував обличчя. Тоді всі пили щось подібне, одна частина віскі на чотири частини содової. Перед солодкими, легкими спогадами він не встояв.
Повернувшись у рьокан, Какузу невдоволено зазначив, що вся його подорож зайняла трохи більше години. Чим зайнятися тепер, він не уявляв. Для алкоголю було занадто рано, їсти поки що не хотілося. Какузу зробив чай, вилаяв себе за те, що не захопив кращої заварки, присунув обігрівач якомога ближче і дочитав роман, насолоджуючись теплом. Книга справді виявилася ніякою. Какузу передбачав, чим усе закінчиться, приблизно з середини, і кривився щоразу, коли автор упускав відмінний хід. Кінцівка змусила його надовго насупитися – той, хто писав її, явно видихнувся. Дочитавши останнє слово, Какузу відклав книгу і якийсь час сидів над остигаючим чаєм у задумі. Він узяв із собою ще один роман, але такими темпами той закінчиться вже ввечері… Можна було б купити електронну книгу і почитати її зі смартфона, але тоді очі прокляли б його. Склери наливались кров’ю за будь-якої нагоди, ніби Какузу безпросвітно довбився хімією, але він і раніше, в епоху вседозволеності, собі такого не дозволяв.
За вікном, на тлі рівномірно-сірого неба, стало видно якесь миготіння… Сніг. Він був мокрий, сніжинки перетворювалися на краплі, не долітаючи до скла. Дивлячись на них, Какузу запізно згадав: точно, він приїхав сюди заради онсена. Напевно, треба туди сходити.
Какузу прихопив юкату і спустився до входу на джерело. Перед ним він побачив щось на кшталт шафи у вигляді невеликої вежі, де на вузьких полицях стояли книги. Вибір був негустий – напевно, всі ці старі томи забули гості, які зупинялися в рьокані. Какузу не зміг відмовити собі в задоволенні відкрити скляні дверцята і поритися на полиці. «Повість про старого Такеторі» та «Брати Карамазови» зворушливо підпирали одне одного. Вивчивши все, що пропонували, Какузу витягнув «Жінку в пісках» Кобо Абе. Він читав її колись, але це краще ніж нічого.
– Я бачив вас, – пролунав за спиною голос, який неможливо було сплутати з іншим, і не лише через зухвало різкі модуляції. Голос був надмірно самовпевнений.
Какузу озирнувся.
– Я бачив вас, – повторив Хідан. Його волосся здавалося темнішим, ніж учора, мабуть, намокло. – Ви тинялися з одного кінця села в інший. Пиздець як тут нудно, еге ж? Все зачинилося до весни. Туристичний центр закрився і купальні на площі, і навіть піцерія. Тут живуть одні старі пердуни, їх таким не привабити.
Він щойно з вулиці, здогадався Какузу. І волосся мокре від снігу.
− Якщо вам не подобається місцевий онсен, у Югакуре купа інших. Тобто нормальних. Мацуєші, це внизу. Канто теж нічого, там всі ванни закриті… Якщо боїтеся загубитися, я вас проведу, – самовіддано пообіцяв Хідан, хоча Какузу так і не промовив жодного слова. – Можу навіть із вами зайти. Тобто, усередину. Е-е. Типу.
Він незрозуміло знітився під кінець, ніби розгубив весь запал. Какузу хитнув головою. Він досі переварював думку про те, що цей молодик спостерігав за його пересуваннями. Навряд чи Хідан навмисно стежив – це потребує зусиль та часу. Тепер Какузу був надто дрібною сошкою, щоб хтось витрачав на нього так багато ресурсів.
− Не варто. Мене там не приймуть.
Чого точно не варто було робити – так це вступати в розмову. Какузу пошкодував про це раніше, ніж стих останній звук. От диявол.
Хідан насупив брови з тим живим обуренням, яке зазвичай властиве дітям.
− Чого це не приймуть? Блядь, кажу ж, йдіть у Мацуєші. Там працює Хаконе, вона добра тітка.
Какузу прискіпливо смикнув кутом рота, але маска приховала це, перетворила міміку на невловимий рух тканини. Пояснюватися й далі було безглуздо, до того ж, наївність цього дурня вивела Какузу з себе. Будь-хто інший здогадався б, у чому справа.
− Я залишусь тут, − вимовив Какузу, сподіваючись, що гнів не проявиться у його поведінці. Це було пов’язано з ввічливістю, просто стара звичка. Якщо твоє обличчя не можна прочитати, ніхто не здогадається, який хід ти зробиш наступним.
− Ну гаразд, − промовив Хідан із сумнівом. – Але якщо ви думаєте, що я вас найобую… Нащо мені це робити? Я, типу, просто хотів допомогти. Ви виглядаєте наче загубились.
− Все гаразд, − запевнив Какузу − його тоном можна було холодити газовану воду в спеку − і пройшов у роздягальню, щоб позбутися настирливого співрозмовника.
Хідан не пішов за ним – напевно, працівникам рьокана не дозволялося заходити до онсену, коли там відвідувачі. Какузу залишив одяг у роздягальні, сполоснувся в душі і вийшов до купальні. Ван було кілька. У кутку, під навісом, ховалася маленька і найгарячіша – пара від неї валила, як від відьомського котла. Поруч розташувалася інша ванна приблизно такого ж розміру, тільки не з окропом. Остання була найбільшою – ротенбуро, розташована наполовину під дахом, але в іншу половину просто неба. Її не обгороджував жоден паркан. За великими валунами, що позначали край купальні, починався кам’яний схил.
Какузу випробував на собі помірковано гарячу ванну, а потім перемістився у теплу. Температура води в ній була цілком комфортною та дозволяла забути про грудневий холод і перетворювала сніг, що летить зверху, на щось дивовижне, чудернацьку аномалію. Він приземлявся на обличчя і плечі колючою мжичкою, що більше нагадувала крижаний пил. Какузу поринув у воду глибше, відкинувся на поребрик і прикрив очі. Добре. Вперше за довгий час йому було так спокійно… Немов у перші секунди після пробудження, поки сонний мозок ще не воскресив у пам’яті всі труднощі та прикрощі, з якими довелося зіткнутися.
Він не задрімав, ні – просто свідомість якимось чином асимілювалася з навколишнім світом, розчинилася у природі. Можливо, він чув кроки. Безперечно, чув, але саме тихий сплеск води, коли хтось обережно увійшов у купальню – його купальню, – змусив Какузу підняти повіки. Раніше він не був таким розслабленим. Вічно нагадував щільно стиснуту пружину, смикався від будь-якого звуку, спав упівока, і тільки тому залишився живим. Зараз… хотілося думати, нікому не було до нього справи, а якщо й прийшла його смертна година, то Какузу вважав за краще не метушитися.
Але прийшов лише Хідан. Він сів поруч – надто близько, правила етикету затріщали по швах – і, на невдоволення Какузу, витріщився на нього так, ніби ніколи не бачив людей. Нахаба навіть не намагався приховати свою цікавість. Його погляд відчувався фізично, як дотик. Він переміщався від слідів на тілі до слідів на обличчі – невідомо, що з них було потворнішим. Відзначав вигини татуювань, і від цього чорнило починало горіти під шкірою. Виведений із себе цією всебічною інспекцією, Какузу недобре усміхнувся: ну, тепер стало зрозуміло, чому його не прийняли б у жодному з інших онсенів? Роки йшли, а страх людей перед татуюваннями нікуди не подівся, хоч би скільки в Японію прилетіло забитих до верхівки європейців. Ну і шрами. Шрами говорили за себе. Будь-хто, хто побачив би тіло Какузу, миттю дізнався б про його минуле, вивідав усе підґрунтя і жахнувся.
Хідан виглядав анітрохи не наляканим. Він був скоріше… заінтригований? Як дитина, яка вперше опинилася в музеї і помітила у вітрині особливо вражаючий обладунок. Він непомітно підібрався ще ближче, і Какузу вирішив: Хідан повний, стовідсотковий дурень. На лихо, обділений почуттям самозбереження.
− У вас гарні татуювання! – заявив Хідан із дратівливою прямодушністю. – Такі… прям.
Какузу не зрозумів, що це має означати, і відчув себе безглуздо. Він хотів самотності, хотів сидіти у теплій, як парне молоко, воді та дивитися на сніг – як той в’ється, кидається, розчиняється у повітрі. Жодного товариства, жодного спілкування. Все могло бути так просто, якщо прибрати із системи людей… Але Хідан був тут, усупереч правилам та здоровому глузду. Можливо, це мертвий сезон його так розпустив. Поблизу не тинялися гості, готові доповісти, що один із працівників віддається відпочинку нарівні з ними, забувши про обов’язки.
Зітхнувши, Какузу відсів. Йому не було чого сказати, близькість незнайомця робила його скутим і злим. Він як ніколи ясно відчував свій вік та свою недосконалість. У Хідана була бездоганна шкіра, така бліда, наче світилася зсередини. Разом зі світлими волоссям і очима це давало дивний ефект – він здавався нереальним, швидше примарою, ніж людиною. Несвідомо хотілося примружитися, щоб розгледіти нарешті брижі води за його торсом, переконатися, що він і справді прозорий.
− Ви через татуювання не хотіли йти до Хаконе? – продовжив розпитування Хідан, запідозривши інтерес у відповідь. – Я можу замовити за вас слівце, і вона вас пустить. Інших відвідувачів все одно немає.
Какузу обурено підтиснув губи. Це було просто образливо.
− Не потрібно, − процідив Какузу. Щойно він подав голос, гнів завирував з новою силою. Були часи, коли Какузу не став би терпіти подібне нахабство, але вони перетворилися на дим, і він сам примара тієї давно минулої епохи. Ні влади, ні сили, ні впливу. Какузу думав, після тієї історії йому необхідний спокій, можливість вести непримітне життя, але тепер його нудило й від них.
Його тон дещо остудив Хідана – той ніби вперше задумався, чи вірну вибрав лінію поведінки, і спантеличився. Кліпнув двома очима, закусив нижню губу. У нього була надто жива, трохи гіпертрофована міміка. Какузу знаходив її непристойною. Та й загалом поведінка Хідана межувала з нахабством.
Наче на підтвердження, предмет думок Какузу подав голос.
− Ви з якудза?
У Какузу витягнулося обличчя.
− Ніколи не бачив якудза! – поділився Хідан недоречно піднесеним тоном, ніби йшлося про обаке або ще якусь казкову нісенітницю, якою діти люблять лякати один одного.
Така наївність лише спонукала гнів Какузу. У якудза не було нічого цікавого, нічого, що змушує очі спалахнути. Розсудливі люди боялися мафіозних угруповань і мали рацію. У народі гуляли історії про чорні закордонні машини, які гальмують поряд з тобою в темному провулку, звідти висипають братки з ключками для гольфу і ламають тобі кістки. Какузу не з чуток знав, що це правда. Тільки щоб по твою душу з’явилися «молодші брати», треба перейти комусь дорогу.
− А ви вбивали людей? – Хідана було не вгамувати.
Какузу відкрив рота, щоб повідомити: хоч би яке життя він не вів раніше, зараз точно прикінчить одне допитливе базікало. Втілити цей план йому завадили звуки чужої присутності, що лунали з роздягальні. Незабаром з’явився сухорлявий і сутулий дід, прошаркав до ротенбуро і, кивнувши присутнім, заліз туди, зайнявши місце біля бортика.
− Хідан, і ти тут? – спитав він, мружачись від пари.
− Здрастуйте, пане Йосіма, − кисло протягнув Хідан. Він завозився і з відчутним невдоволенням відсів трохи далі від Какузу. − Яким, блядь, вітром?
Старий продовжив дивитися на нього зі спокійною усмішкою, наче й не чув лайки. Какузу скривив губи. Нестерпний шмаркач, та ще й виглядає як ґайдзин. Навіть очі світлі. Їхній колір вислизав від нього: кілька разів Какузу здалося, що вони бузкові, але він переконував себе, що це відблиски води. Або Какузу просто сліпне від своїх книг.
− Виїжджав на обряд покладення до сусіднього містечка… Як повернувся – вирішив погріти кістки. А ти? Чому ти ще тут?
З кожною хвилиною Хідан виглядав все більш незадоволеним. Пришелепкуватий захват як рукою зняло. Хідан дивився прямо перед собою, в біле, змазане від перепаду температур повітря, стискав зуби, видихав так, що роздувались ніздрі.
− Я…
− Ти ніби збирався поїхати кудись? У Токіо? Чи не ти хотів вступити до коледжу?
− Хотів, − Хідан, забувшись, запустив мокру руку у волосся. – Але ж на навчання треба бабло… Вирішив підзаробити ще.
− А, ну, це правильно, − закивав літній Йосіма. – Навчання – це добре.
− Ага-а-а… − видихнув Хідан з очевидним зусиллям і раптом подивився Какузу просто в очі. Того ніби обпекло зсередини. Такий прямий погляд, безстрашний і непристойний, і так, райдужки лілові, що та квітка з рожевими прожилками на пелюстках… Як там її?
Какузу збився з думки, випав з миті. Хідан дивився на нього з дошкульною веселістю, вигинаючи одну брову і ніби кажучи: мене бісить цей дід, тебе теж? І Какузу він бісів. Що це за міжсобойчики при сторонніх? Він думав залишити ротенбуро, але, йдучи, продемонстрував би спину у всій красі. Ні, він залишиться і чекатиме, коли всі інші звалять під три чорти. Вийде останнім. Досить з нього розглядань і пересудів.
− Зробиш мені потім зеленого чаю, Хідане? – ніби між іншим спитав Йосіма. − Ісігава завжди подавав чай після купання.
Вигляд у нього був блаженний і хитрий одночасно, як у різьбленого кам’яного божка.
− Зроблю, − відгукнувся Хідан, хоча з більшим ентузіазмом втопив би старого в купальні. − Вам зараз чи коли?
Йосіма засокорив, що повинно було позначати сміх.
− Можеш не поспішати.
Всі троє продовжили сидіти, ніби й не було нічого. Сніг посилився і став мокрішим. Небо харкало слизькими білими грудками прямо в обличчя. Щоки задеревеніли, волосся обліпило череп, але йти чомусь не хотілося. Тіло налилося чавунною вагою. Джерела розслабляли. “У воді може бути літій”, – подумав Какузу відсторонено.
Час йшов так повільно, ніби не рухався зовсім. Хідан скрючився, занурившись по шию, і мляво хлюпав руками біля поверхні води, змушуючи ту йти хвилями. Какузу спостерігав за ним краєм ока, не знайшовши нічого більш примітного. Якоїсь миті він відволікся від цієї споглядальної медитації, помітивши рух на периферії. Невелика зграйка диких мавп спускалася схилом униз, до джерела. Мавпи виглядали змерзлими: серед них була й самка з крихітними дитинчатами, що тулилися до її мокрого хутра. Какузу згадав, що у Нагано є Парк снігових мавп, куди туристи стікаються подивитися, як японські макаки гріються у теплій воді. Вочевидь, і тут вони не гидували купанням в онсені, особливо за такої паршивої погоди. Хтось міг би знайти це забавним, але Какузу відчув бридливість, коли волохаті червономорді звірі дісталися джерела. Лише деякі з них залишилися на каміннях.
− О, снігові мавпи! – чомусь зрадів старий Йосіма.
Хідан перестав створювати хвилі і дивився на непроханих гостей. Навіть рота відкрив. Його захоплена цікавість – працював в онсені і ніби ніколи мавп не бачив! – привернула увагу Какузу. Він не помітив, як уп’явся поглядом у Хіданове обличчя, в цей дивовижний набір зовсім не японських рис. Взяти хоча б по-європейському широкий розріз очей і ці дивні райдужки… Розглядати когось так уважно точно було не варто, тонкий голосок на краю свідомості підказував: «Відвернись», − але Какузу чомусь усе дивився, намагаючись влучити момент і відвести погляд за мілісекунду до того, як Хідан гляне на нього. Можливість бути застуканим змусила серце битися частіше. Дурний орган, захований у клітці з кісток і м’язів, зайшовся, ніби у нього вкололи епінефрин, і Какузу відчув себе обеззброєним.
З дивного заціпеніння його вивів різкий вереск з іншого кінця ротенбуро, де поралися мавпи. Какузу, Хідан і старий Йосіма синхронно повернулися на шум. Як виявилося, одна з макак застрибнула на іншу і почала здійснювати зворотно-поступальні рухи тазом. Решта зграї прохолоджувалась, ніби й не було нічого. Хідану до їхньої природної незворушності було далеко.
− Дивіться, вони їбуться! – радісно заволав він, показуючи пальцем на торжество інстинкту. − От безсоромні… Зніміть собі кімнату! – додав Хідан зі сміхом, піднісши до рота долоню замість рупора. − Тупі мавпи…
− Восени у снігових мавп сезон парування, − зауважив Йосіма з відстороненою усмішкою.
− Вже грудень, − уточнив Какузу.
Він зробив це, щоб віддалити момент незручної тиші, але та все одно настала і затягла все собою. Хідан спостерігав за мавпами, старий дивився на сніг. Какузу стало незатишно. Здоровий глузд знову спробував проклюнутися крізь сонну розслабленість. Час йти, час… От би настав влучний момент.
− Хідан, − нагадав про себе Йосіма. − То зробиш мені чаю?
Хідан здригнувся, почувши своє ім’я, і надувся, коли до нього дійшла суть прохання.
− Та йду я, блядь, йду, − пробурчав він, підвівшись із води. Какузу отримав чудову можливість роздивитись його тіло. Коли погляд прослизнув до тазових кісточок (під лівою вилась, як хвіст змії, велика вена), Какузу запізно зрозумів – це він дарма. Хідан бачив, куди він дивиться. Він глянув на Какузу на прощання із сумішшю смутку та жару, нестійкою, як ртуть, а потім пішов виконувати прохання.
Какузу кортіло пововтузитися. Він стримався. Опустив повіки на мить, вдихнув, видихнув.
− Хороший хлопчик, чи не так? – вимовив Йосіма з усмішкою. Какузу не відразу зрозумів, що то він про Хідана, який при ньому ж лаявся та лінувався. Хідана важко було назвати хорошим, але для нього підібралося б багато інших слів.
− Неймовірний, − підтвердив Какузу сухо і таки пішов з купальні.
*** *** ***
Наступного дня Какузу зрозумів, що втомився відпочивати. Вчорашній вечір він закінчив, як і попередній, з однією лише різницею – після вечері кайсекі він повернувся до себе в кімнату і пив, поки стіни не почали хитатися. Каліграфія з цитатою Басьо плавала в повітрі та майоріла наче прапор. Какузу не міг пригадати, чи колись був такий п’яний раніше. Мабуть, після того, як його виписали з лікарні, всього у шрамах. Тоді Какузу думав, що все скінчено, і багато чого справді добігло кінця. Ціла епоха. Якби комусь надумалося написати його біографію – досить нудну, якщо бути відвертим, робота Какузу ніколи не була захоплюючою, – він би озаглавив її Епоха Скажених Цифр. Колишній бос надіслав йому у якості подарунка короб із різнокольоровими мотками локшини ручної роботи, шматками преміального м’яса, елітним шоколадом та алкоголем – усе намагався загладити свою уявну провину. Какузу не був на нього ображений. Він завжди тверезо оцінював ризики і швидше був здивований, як взагалі залишився цілим. До того ж, розмір його «вихідної допомоги» покривав більшу частину незручностей. За відомої частки економії Какузу міг би не працювати до кінця життя – але він хотів працювати.
Отже. Напередодні він напився в смерть і забувся недоречно міцним сном, відкинувши занепокоєння з приводу обігрівача. За ніч повітря в одній частині кімнати нагрілося, а в іншій залишилося стиглим і сирим. Вранці Какузу прийшов до тями на футоні, розкладеному десь посередині. Обличчя горіло, ноги мерзли. Дивно, але похмілля так і не настало – голова була чистою, жодного болю чи нудоти. Какузу поснідав, по-справжньому відчуваючи апетит. Не треба було давитися, запхаючи в себе їстівне. Все було дуже смачним – рис, суп, риба, овочі. Какузу не вдалося пригадати відчуття від попереднього сніданку, минулий день був як у тумані, окрім, можливо, посиденьок в онсені. Хотілося вірити в чудодійну силу відпочинку – тіло ніби знову дізнавалося, які емоції викликає їжа, але денна нудьга нікуди не поділася.
Після сніданку Какузу знову читав. Він збирався поїхати завтра, книгу можна було не економити. Потім занудьгував і вирішив, що прогулянка буде доречною. Какузу перетнув Югакуре по «горизонталі» (принаймні так це виглядало на карті), можна було спробувати щастя на маршруті по «вертикалі». Какузу одягнувся тепліше, щоб блукати сюди-туди, але щойно покинув готель, як натрапив на Хідана. Той згрібав біля входу сніг, що не встиг розтанути.
− Ранок! – побачивши Какузу, Хідан пожвавішав і відставив лопату. – Йдете пошвендяти?
Какузу нічого не відповів, тільки глянув невдоволено поверх маски. Зараз, повністю одягненим та з закритим обличчям, йому було в рази комфортніше, але настирлива думка: «Він бачив мене, він бачив мене», – все бігала по колу, як реклама, що повторюється на електронному табло.
− Хочете, я покажу вам околиці? – запропонував Хідан. Похмурість Какузу його не збентежила.
Ідея була така собі. Цьому йолопу потрібно було розбиратися зі снігом, та й його компанія…
– Хочу, – сказав Какузу глухо.
– Ага… Зараз… Я тільки це, – Хідан смикнувся в напрямку передпокою, мабуть, хотів попередити, що відійде, але передумав. – А, пофіг. Ну їх нахуй. Ходімо.
Незабаром Какузу пожалкував про своє поспішне рішення. Хідан весь час тараторив, роблячи перерви лише на ковток повітря.
− Прикиньте, Ісігава – власник рьокану в чотирнадцятому поколінні. У нього так написано на візитці. Раніше на тому місці стояв інший готель – ну, сам будинок, а до нього третій… Моя мама теж працювала в цьому рьокані. Тобто, спочатку вона працювала, а тепер ось я. Там, звичайно, нудно як пиздець, але роботи в Югакуре мало. Бачили, на головній площі купа всього позакривалася до літа? А жерти щось треба… До речі, якщо не уявляєте, наскільки тут тухло, то я скажу – у нас немає жодного магазину електроніки. Жодного! У двадцять першому, блядь, столітті! Уявіть!
Какузу уявляв. Занадто маленьке поселення. Скільки тут мешканців, п’ятсот, шістсот? У крайньому разі, зможуть замовити щось через Інтернет, а служба доставки привезе це через кілька днів.
− Он там у нас музей першопоселенців, − Хідан вивергнув нову порцію інформації, вказавши на зелену двоповерхову будівлю. На її дверях висів величезний замок, а через пил на вікнах розібрати, що всередині, не вдавалося. – Закритий, як і все тут, в очікуванні блядських товстосумів з їхніми гугнявими нащадками. Більше сюди ходити нема кому… Ще восени у нас відбувається фестиваль яблук. Не як у Хіросакі, там спостерігають за цвітінням яблунь. Нудьга, так? Але ж це префектура Аоморі – культ яблук, таке інше… Пам’ятаєте анімеху, де бог смерті любив яблука?
Какузу не пам’ятав. Аніме він не дивився, а у богів смерті не вірив.
− Тут навіть яблуневих садів немає, нащо нам цей сраний фестиваль? – кипів Хідан. – Усі яблука для солодощів привозять із південних районів. Зрозуміло, адже тут йобані гори! Полюбляєте яблука в карамелі?
– Ні, – відповів Какузу, спантеличений раптовою зміною теми.
− Ха, я теж! – засяяв Хідан.
Какузу насупився: було б чому радіти.
− А які суші ваші улюблені? – Хідан чомусь продовжив розпитування.
Какузу це не сподобалося. Ще чого не вистачало, ділитися особистою інформацією з незнайомцем. Його мозок вважав це небезпечним – як коли за часів його молодості в барі до нього підсіла б чарівна дівчина і, слово за слово, почала випитувати, на кого він працює і де воліє вечеряти. Какузу не любив запитання, але Хідана цікавила повна біліберда. Нічого страшного не станеться, якщо йому відповісти.
− Нігірі з восьминогом.
− А-а… Кльово. А мені подобається, коли є соус. Деякі люди, типу, зневажають майонез, а я його люблю. Чим, блядь, вам завадив майонез, уроди? А що ви думаєте про майонез?
Какузу похитав головою: Хідан втомлював. Той і сам це відчув, через що зажурився і стих. Якийсь час вони йшли мовчки мокрою дорогою. Де-не-де досі біліли острівці снігу. Повітря пахло свіжістю, хвоєю, зимою, але Хідан йшов поруч, і від замизканого хутра на капюшоні його куртки тхнуло мокрою псиною. Какузу мимоволі подумав: якби Хідан жив у Токіо, якби він таки поїхав навчатися в коледжі, то виглядав би інакше. Наскріб би всіма правдами та неправдами на пуховик за нинішньою модою та на штани в обліпку, замотувався б у величезний, як ковдра, шарф.
Або ні.
− Хочете подивитися, де я живу? − спитав Хідан надзвичайно лагідно, дивлячись під ноги.
Інших визначних пам’яток у Югакуре, здається, не лишилося, тому Какузу кивнув, відкинувши найлогічніше питання – навіщо б йому дивитися на будинок Хідана? Він і так міг намалювати його в уяві. Всі навколишні будиночки були однотипними, прагматичні, навіть скромні. І старі.
Хідан посміхнувся, зиркнувши на Какузу.
− Нам угору. Будьте обережні, я тоді не жартував про катання яєць по бескидах.
Вони дісталися місця, де тісний ряд будинків обривався. Дорога, якою вони йшли, робила петлю та йшла у підйом, забиралася на підніжжя гори. Какузу побачив, що там, попереду, теж є будівлі – окремі господарства, розсипані по більш пологій частині хребта, як горох. Всі вони були на пристойній відстані одне від одного, ніби їхні власники ненавиділи той факт, що вони не єдині, хто захотів жити на лоні природи. Багато будинків виглядали безлюдними. У них не горіло світло. Какузу мимоволі здивувався, чи було туди проведено електропостачання.
Близькість лісу робила повітря ще холоднішим. Дорога з мокрої перетворилася на обмерзлу. Черевики Какузу не були розраховані на таке – у Токіо тротуари підігрівали, щоб уникнути криги. Іноді Какузу підсковзувався і тихо лаявся під ніс. Хідан намагався запропонувати йому руку. Доводилося знову і знову відхиляти його допомогу. Какузу відчайдушно шкодував, що пішов на поводі цікавості. Вона заводила його все далі й далі в глушину, не обіцяючи нічого доброго.
Будинок Хідана стояв найдальше за інші, практично на відшибі. Це була похмура будова, старезна та похила. Дошки, що облицьовували фасад, встигли втратити будь-який колір, викликана вологою гнилизна була схожа на виразки. Шиферні листи на даху були ще нічого. Проте якщо повернутися спиною до цієї розвалюхи, готової будь-якої хвилини поховати живцем свого господаря, можна було насолодитися захоплюючим видом з гори. Весь Югакуре як на долоні: там і сям вився димок, крихітні будиночки і рьокани, здавалося, вмістилися б у кишені.
− Круто, правда? − прошепотів Хідан, завмерши позаду Какузу. Виникло відчуття, що його голос йде від когось безтілесного. Какузу пробрало: почуття, що насправді за ним ніхто не стоїть, переповнило його, і він був змушений озирнутися, щоб перевірити. Ні – Хідан нікуди не подівся, м’явся в очікуванні з ноги на ногу.
− Погано тільки, що воду нема звідки брати. Доводиться тягати її від Ізумі, у неї свердловина у дворі. Але потім звикаєш, так? – Хідан поколупав носком черевика сіро-жовтий лист, що застряг у бруді. – Хочете пройти? Ви, мабуть, замерзли, цей ваш плащ якийсь стрьомний.
Какузу не зрозумів, чим це плащ не сподобався Хідану, і заходити в його будинок він не прагнув… Але, може, Хідан мав рацію. Руки справді перемерзли, шкіра пальців побіліла, а на кісточках, навпаки, почервоніла.
Хідан відчинив двері. Какузу ступив усередину, роззувся на спеціальному підступі, пройшов уперед. Зсередини будинок навряд чи був більш новий. Де-не-де виднілися сліди, залишені непогодою, – темні потьоки води на стелі та стінах. Циновки виглядали несвіжими. Це місце не підходило для життя, а те, що тут їв і спав хтось настільки юний, виглядало злою насмішкою долі. Немов інспектор, Какузу сунувся у маленьку кухоньку, а потім рушив далі вузьким, темним коридором. Праворуч виявилися білі двері, на яких червоним чорнилом викреслили той самий символ, що був на торії. Трикутник у колі. Двері були зачинені зовні на клямку.
Какузу сповільнив крок. Символ на дверях викликав у ньому дивне занепокоєння, як буває, коли проходиш повз будинок, де є небіжчик. Не страх – передчуття страху, якийсь тонкий внутрішній дискомфорт.
– Там кімната матері, – пояснив Хідан. Його голос звучав безбарвно, на обличчі застигла усмішка. В неї було важко повірити. Складалося відчуття, що Хідан витрачає всі сили, щоб її підтримувати.
− Ти ж не тримаєш матір під замком? – спитав Какузу, кивнувши на клямку. Погане передчуття в ньому нікуди не поділося. Будинок, де він був гостем, воскрешав у пам’яті всі страшні історії з дитинства, про примару дівчинки, що повзає на ліктях, і демонів, що вселяються в речі. Неважко було повірити, що там, за дверима, сиділа стара з більмами замість очей – такими ж фіолетовими, як райдужки її сина.
Хідан скривився.
− Бля, ні, звичайно! Вона померла. Це щоб протяг не грюкав дверима.
Після цього вони перемістилися в наступну кімнату, яка виконувала роль і вітальні, і спальні. У кутку валявся розстелений футон, який забули прибрати з ранку, а на ньому – ковдри, що були збиті в купу. Усередині будинку було не тепліше, ніж на вулиці. Хідан напевно спав в одязі і все одно мерз. В іншому кутку кімнати стояло котацу, причому не електричне, а те, що по-старому опалювалося вугіллям. Ковдра, прилаштована до стільниці, виглядала потертою. Подекуди на ній темніли плями від їжі та пропалені дірки.
− Тут немає електропостачання? – здивувався Какузу, але, піднявши погляд, побачив лампу на стелі.
− У підвалі дизельний генератор, − хрипко розсміявся Хідан. − Але проводка настільки хуйова, що світло є тільки на кухні та у ванній. Тут він хіба що блимає.
− Ти живеш один? – уточнив Какузу. Він чимало побачив за життя, у тому числі мерзенних, темних речей. Йому здавалося, вже ніщо не зможе його вразити, але цей балакучий, занадто життєрадісний пацан, що живе на самоті у будинку з пекла…
− Так, − Хідан глянув недовірливо, − а що?
− Не страшно?
Дурне було питання. Хідан скопилив носа.
− Ні. А чого мені боятися? Джашин доглядає нас. Іноді, правда, особливо коли буря, мати починає стогнати і кидатися речами, але тоді я молюся, щоб вона нахуй заткнулася, і вона затикається.
Какузу насупився ще сильніше:
− Ти сказав, твоя мати померла.
− Ну так, померла, − Хідан дивився на нього своїми величезними очима, сповненими подиву, ніби в його голові ніяк не складалися два і два.
Какузу хитнув головою. Ні, він не думатиме про це. Не шукатиме сенсу. Йому немає справи до всього цього.
− Вона ще в кімнаті? − Це все-таки було сильнішим за нього. Бажання дізнатися про зловісну таємницю.
− Чого б це? − Тепер Хідан образився. − Її порох на цвинтарі. Хочете, покажу пам’ятник?
− Обійдусь, − Какузу відчув себе виснаженим. Хлопець вочевидь був не при собі, і не дивно. Жити на самоті у цих руїнах. Чи був у Югакуре хоч хтось його віку, з ким він міг би дружити? Дочка Ісігави трохи старша, але навряд чи Хідан її цікавив.
− Хочете чаю? – заметушився Хідан. – Чи ще що? Я маю пиво. Саппоро, не якесь гівно! Ще днями мені подарували хоккайдську картоплю, таку, в пакетику…
Це його бажання вразити відгукнулося в Какузу здавленим болем. Абсолютно незрозуміло, звідки він узявся. Какузу не цікавили люди, він не відчував до них співчуття. Йому не було справи до хоккайдської картоплі, дбайливо звареної, присмаченої маслом та індивідуально спакованої. Какузу відчув два суперечливі бажання: піти, повернутися в свій номер і знову забутися в алкоголі, або затриматися тут ненадовго, як у страшній казці наяву.
− Хочете пива? – наполягав Хідан.
Грошей у нього явно небагато, і пиво – це такий собі делікатес. Какузу похитав головою.
− І нехай, мені більше дістанеться, − Хідан виглядав скривдженим. − Якщо хочете, можемо піти. Бачу, вам тут не подобається. Недостатньо розкішно…
«Справа не в цьому», − подумки заперечив Какузу.
− Я думав, ви не такий, як ті хуї, що сюди пригрібають, − розчаровано закінчив Хідан.
− Я такий самий.
− Ну пиздець. Могли б відмовитись зі мною йти. Могли б сказати, що це вам не цікаво.
Вигляд Хідана був надто… розбитим. Наче з нього разом витягли всі життєві сили, і його обличчя стало таким же сірим, як волосся.
– Можливо… мені цікаво, – повільно, ніби через силу видавив із себе Какузу.
Хідан скоса глянув убік, ніби прикидав у думці щось, і посміхнувся, але зовсім не так, як до цього. У цій посмішці було нахабство, і внутрішня сила, і життя.
− Хах… Добре. Гаразд. Буду знати.
Зміни у його поведінці змусили Какузу засумніватися, про що саме була ця розмова. У ній вперто бачилося друге дно.
− Чи не час тобі повертатися до роботи? – поцікавився Какузу, щоб перевести стрілки.
Хідан округлив очі.
− Ох, блядь… Так. Я проведу вас назад.
− Звичайно, проводиш, − погодився Какузу з похмурим задоволенням.
Він був щасливий покинути цей безрадісний будинок на околиці. Повітря зовні здалося Какузу найсмачнішим за все його життя.
*** *** ***
Останню вечерю перед від’їздом Какузу наказав подати до кімнати. Не хотілося самотньо сидіти в ресторані, шкірою відчуваючи запустіння навколо. Дивне це було місце, Югакуре. Примарне село з населенням, що вимерло до весни. Дні тут були схожі один на інший, як дві краплі води. Какузу мучився питанням: у Кусацу зараз було б так само? Чи переслідувало б його почуття, що він не може позбутися нав’язливого, бридкого сну, якби він поїхав туди?.. Какузу хотілося якнайшвидше сісти в автобус і забратися геть з Югакуре, повернутися додому і на роботу, без ентузіазму відповідати на питання колег, як добре він відпочив. Що взагалі означає цей «добрий відпочинок»? Струс? Абсолютний спокій? Ні те, ні інше не допомагало, але Какузу міг підлаштуватися під монотонність буднів, роблячи те, що завжди робив. Бухгалтерія була його покликанням: він моментально складав у розумі великі цифри, був уважний, завжди перевіряв себе. Йому подобався порядок і не подобалася порожнеча. Тут, у Югакуре, Какузу почував себе метеликом, приколотим шпилькою до картону реальності. Усього кілька днів, і ось він уже загруз у застарілій безвиході. Попереду нічого немає, позаду теж, справжнє – міраж із туману та снігу. Чи настане колись у Югакуре немертвий сезон?
У двері постукали. Була сьома вечора, тому Какузу очікував побачити на порозі Міяко з тацею, але замість неї вечерю приніс Хідан. Какузу вперше побачив його у юкаті.
– Міяко занедужала, – пояснив Хідан, пройшовши в кімнату, і почав переставляти крихітні тарілочки з підносу на стіл. – Зачекайте, це ще не все. Я зараз.
Він пішов за рештою страв. Какузу сів біля столу і почав розглядати візерунки на посуді. Усі тарілки були в одній колірній гамі, жовто-чорно-червоні, але малюнок на них ніколи не повторювався. Хідан повернувся так швидко, наче подолав відстань від кімнати до кухні бігцем. Він заставив новими блюдцями та піалами порожню частину столу, після чого кивнув:
– Смачного.
Вигляд у нього був сумний. Какузу перевів погляд з його обличчя вниз, до ступнів у білих шкарпетках, з якими зазвичай носили сандалі гета. Ступні, мабуть, виглядали навіть витонченими. Чомусь Какузу відчув себе винним, ніби саме в ньому була причина Хіданової безрадості. Той не лаявся, не ніс нісенітниці і виглядав зразковим працівником, але це був не він. Невже й досі дувся, що Какузу відмовився випити з ним його дорогоцінне «Саппоро»?
− Хочеш повечеряти зі мною? – запитав Какузу раніше, ніж встиг обдумати власну пропозицію.
Це, мабуть, була не найкраща ідея. У якомусь іншому місці, де жителі не доводились один одному суцільно братами і сватами, Хідану поза всяким сумнівом міцно влетіло б за згоду повечеряти з гостем. Але тут йому нічого не загрожувало – усі, мабуть, звикли, який він був дурко.
− А що, справді можна? – здивувався Хідан, поглядаючи на тарілки трохи недовірливо. – Це тільки здається, що тут багато їжі, а насправді – ніфіга. Може, й самому не вистачить. Я… – Його погляд забігав по кімнаті – було видно, як він не хоче йти. – Я можу просто з вами посидіти. Я, типу, не голодний. І паличок у вас інших немає.
Але в Какузу була упаковка одноразових паличок, яку вклали у пакет з їжею з якіторії про всяк випадок. Він знайшов її за набором для чаю і вручив Хідану.
− Ось. Їж.
− Е-е… Лади, − Хідан намагався не посміхатися, але не досяг успіху. − Бля, якщо Ісігава дізнається, що я тут бовтаюся з вами, він мені скрутить в’язи.
«Не скрутить», − подумав Какузу, але нічого не сказав. Їсти не дуже хотілося. Какузу із зітханням стягнув маску, потикав паличками те й се, після чого залишив спроби пробудити апетит і почав дивитися, як їсть Хідан. Не схоже, щоб з ним у житті хоч раз трапилася вечеря кайсекі. Він не сидів на п’ятах, а розвалювався абияк. Какузу хотілося тицьнути його в стегно і сказати, щоб підібрав ноги, але цьому бажанню протистояло інше, не менш сильне − спостерігати, як хтось поводиться вільно і природно, так, як Какузу ніколи не міг.
− Ви пробували ось це? – Хідан постукав кінчиками паличок об край блюдця. − Охуєнно! Ви повинні спробувати прямо зараз, а то я все з’їм. Ні, правда, не знаю, що це, але це чума!
− Їж, − меланхолійно відгукнувся Какузу. Йому не вистачало алкоголю − вчорашнього віскі залишилося на самому денці, але потягтися до пляшки означало б виявити слабкість.
Нарешті Хідан доїв рисове печиво у солодкому сиропі та відвалився від столу. Він виглядав розімлілим, трохи сонним і якимсь по-дурному щасливим, ніби здійснилася його давня мрія. Було видно, як він намагається пересилити себе, але губи самі по собі розтягуються в посмішці. Всередині Какузу щось прогнулося зі скрипом, стало незручно, він здався собі зайвим у цій кімнаті і в цьому поселенні. Все-таки піднявся, сходив по пляшку, але розгубив запал пити раніше, ніж налив собі.
− Хочеш? − Запитав Какузу, щоб надати якийсь сенс своїм рухам тіла. – Хоч це й не Саппоро.
Хідан подивився на нього з подивом, який швидко перетворився на веселощі.
− Ні, ні! Мені не можна. Джашинові це не сподобається, − пояснив він трохи зніяковіло.
− Що це ще за Джашин? – роздратовано кинув Какузу, згадавши, що Хідан казав про нього вдома.
Хідан замотав головою.
− Ви чужинець, ви не зрозумієте. Розкажіть краще про Токіо! Там правда так багато народу, як усі кажуть? Чим там годують? Мені все цікаво. Я, блядь, ніде не був, − він розвів руками з незвичайною безпорадністю.
− Там… галасливо. Тісно. Дорого, − відповів Какузу, розуміючи, що від нього чекали іншої розповіді. Чогось яскравого, незвичного, здатного захопити уяву хлопця з глибинки.
Хідан із розумінням покивав.
− Вам не подобається Югакуре?
− Мені тут і не повинно подобатися.
− Ви приїхали відпочивати.
− Я приїхав… зробити перерву.
Вони обмінялися поглядами, і Какузу знову відчув, як груди починають стискати зсередини. У його голові встигла оселитися одна маленька підступна думка, з якою він боровся, як міг, але та перемагала. Очевидно, думка була заразна – Хідан підсів ближче, повернувся до Какузу, довго і непристойно вивчав його обличчя в профіль, а потім потягся нетвердою рукою, наче п’яний, і погладив шрам на його щоці, від кута губ до вуха. Какузу заморозило. Безсоромність. Коли б ще хтось наважився так зробити. І шрам був бридкий. Від тієї рани кров лила в рота так, що її смак досі час від часу з’являвся на язику.
− Вам боляче? – тихо спитав Хідан, прибравши пальці. Його ніби не відвідувала думка, що він робить щось не так. – Я можу вас поцілувати, і все мине.
Какузу хотів сказати, що його обличчя поцілунками не виправиш, або що Хідан втратив береги, або… Нічого він не сказав. Серце з невблаганною рішучістю рухало скипаючу кров по венах. На щоку ліг чужий видих, старого шраму торкнулися сухі прохолодні губи. Какузу ривком обернувся, схопив Хідана за підборіддя і втягнув його у справжній поцілунок. Це було помилкою, звісно. Хідан вчепився в його плечі, як вмираючий, і буквально накинувся на нього. Цілуватися він не вмів, хоч і робив це самозабутньо. Какузу довелося сильніше стиснути його підборіддя пальцями, щоб якось стримати запал.
− Відкрий рота, − пробурмотів він, як тільки йому випала нагода говорити.
Хідан розгублено кліпнув очима, на його обличчі змінилося нерозуміння, невдоволення та передчуття.
− Я щось не так зробив?
− Ні, − Какузу обхопив його обличчя руками і поцілував як годиться. Хідан дозволив просунути язик собі в рота, видавши приголомшене скиглення, і навіть спробував щось вимовити. Дурень.
Ось ця ідея з поцілунками була ще гірша за попередню. Какузу бачив, куди все йде, але нічого не міг вдіяти, наче спостерігав за тим, як поїзд із зірваними гальмами заїжджає на міст, щоб впасти звідти у прірву. Ніби всі демони, заперті в ньому протягом останніх десяти років порядного життя, прокинулися від сну і захотіли вибратися на волю. Какузу відчував, як вони шкребуть зсередини, розриваючи його пазурами. Вони, ці демони, знали правду, вони шепотіли різними голосами: «Ти не тихий, ти не чесний, ти не добрий, роби все, що хочеш».
Хідан притиснувся до Какузу, заповз до нього на коліна і нишпорив по його спині руками, не знаючи, за що схопитися. Він увесь розчервонівся і був шалено збуджений, зовсім ні про що не думав. Найдивовижніше, мабуть, полягало в тому, що його запал межував з повною недосвідченістю, через що Какузу почував себе першосортною наволоччю. Потрібно було, мабуть, відсунути його від себе, провести якусь виховну бесіду, але демони не хотіли нікого виховувати і, що набагато гірше, вони не хотіли чекати.
− Я тобі подобаюся? – Хідан все-таки відслонився і поцікавився, дивно дивлячись з-під вій. Какузу раптом здалося, що його дурять. Яка безневинність, де вона? Ця блядь зараз вимагатиме грошей за ніч, ось тут Какузу його й виставить.
− Припустимо.
Хідан обхопив Какузу за шию. Руки у нього були нежіночі, обійми вийшли сталевими.
− Ти мені теж дуже подобаєшся, − повідав Хідан на вухо Какузу. – Охуїти, правда? Тільки я… як би… Я хотів би піти далі, а ти? Тобто якщо ти хочеш…
Щось усередині затріщало і остаточно поступилося. Какузу м’яко потягнув поли Хіданової юкати в різні боки, змушуючи ту сповзти з плечей, поцілував шкіру, що відкрилася. Хідан здригнувся, нервово засміявся.
− Лоскотно…
Він тільки линув тісніше. Какузу виплутав Хідана з одягу, знову вразившись красою його тіла. Подумати тільки, хтось такий молодий і повний життя хотів його, більше схожого на погано зшитий труп… Не треба лестити собі, що справа не в грошах, але хлопчик, мабуть, був їх вартий. Незрозуміло тільки, навіщо він у це сунувся, якщо поводився, як хихотлива школярка, яка в очі не бачила справжнього члена. І навіщо він повів Какузу до себе, якщо його будинок був найнепривабливішим видовищем у світі? Там би в жодної розсудливої людини і не виникло думок про секс, хіба що про те, як швидше піти звідти.
– Може, я… – подав голос Хідан. – Може, мені треба щось зробити? Ну, я бачив якось… В Ісігави взагалі є інтернет, інакше як би він приймав броні від іноземців? Він не знає англійської, але так і вони рідко коли знають англійську… Бля! Коротше, я бачив в інтернеті, як це роблять чоловіки. Можу тобі подрочити, якщо хочеш.
У нього стояло, і він, здається, ледве стримувався, щоб не подрочити собі. Какузу це сподобалося. Виглядало так… природньо.
− А чого хочеш ти? – Він міг дозволити собі бодай раз у житті бути галантним.
– Ну… – Хідан зробив великі очі. Слова буквально рвалися з нього, але він чомусь не міг їх вимовити. Нарешті його осяяло: пальцями лівої руки він зобразив кільце, в яке негайно встромив вказівний палець правої і порухав ним. Підняв брову, посміхнувся. – Ось цього. Але я не знаю… Тобто я знаю куди, я не тупий, просто…
– Ляж на живіт, – сказав Какузу, вказавши на футон.
Хідан, поялозивши, ліг, абияк влаштував стирчащий член, але чекати спокійно не міг і весь час крутив головою, озираючись. Шкіра Хідана була ненабагато темніша за постільну білизну – світла, перлинна. Какузу прокреслив контур хребта, спустився до попереку з двома акуратними ямочками. Сідниці Хідана були округлі, ідеально опуклі. Кожну хотілося накрити долонею і стиснути – або хльоснути по ній щосили і подивитися, яким відтінком малинового загориться слід від руки. Какузу стримався, лише попестив легенько.
Хідан пробурмотів:
− Приємно. Отак приємно, так. Може, мені треба якось інакше підвестися, ти ж не…
Какузу погладив його ще, відчуваючи, як розслабляються м’язи під пальцями. Потім м’яко розсунув сідниці, провів між ними. У нього не було мастила, він слабо уявляв, як зробити все так, щоб вийшло не боляче. Нарешті він нахилився і сплюнув на маленький, щільно стислий отвір.
Хідан засміявся.
Какузу розмазав слину по його дірці та обережно занурив палець усередину. Хідан застогнав, покрутився і – засміявся голосніше.
− Щось не так? – спробував з’ясувати причину його веселощів Какузу. Йому було ніяково – напевно, він якимось чином виставляв себе дурнем.
− Ні! Просто мені добре… і радісно… Бля! – Хідан засмикався, намагаючись насадитися глибше, і застогнав знову.
Трохи розтягнувши його, Какузу вставив другий палець. Це викликало у Хідана новий спалах сміху.
− Твої пальці такі великі! Ох, блядь!
− Тобі… подобається?
− Так, так! Просто… роби так далі, − бубонів Хідан, вчепившись лівою рукою за подушку, а правою люто надрочуючи член. − Можеш ще… Ну, ось так. Коли рухаєш усередині, так пиздато.
Він більше не сміявся, але його зітхання звучали щасливо. Неначе з ним трапилося щось, про що він давно мріяв, щось дуже добре. Через це Какузу почував себе злодієм: він зайняв місце того, хто міг би зробити перший раз цього шмаркача чарівним. Він вкрав мить відкриття. Але, якщо з волі неба саме Какузу знаходився тут, йому варто було постаратися. Він був ніжним, як міг. Мізки плавилися від відчуття, як шовковисте, гладке нутро обхоплює його пальці, яке воно гаряче і слизьке, але Какузу тримав себе в руках. Краще довести Хідана до оргазму і задовольнитись тим, що ще на щось здатний. Хтось настільки юний та привабливий у ліжку Какузу – чи це не достатня винагорода?
Чекати на фінал довго не довелося. Хідан скрикнув, вигнувся, заскреб рукою по ліжку і кінчив. Він був до болю вродливий. Какузу в уяві програв те, як Хідан зводив лопатки, згадав, як розподілялися світло і тінь на його шкірі. Мозок записав і зберіг все це, тепер воно належало Какузу і більше нікому. Вмираючи, він думатиме про те, як трахав пальцями найохуєннішу істоту в світі, а та чарівно кінчала.
– Агов, а ти? – Хідан абияк обтерся підковдрою і повернувся до Какузу. Очі його блищали. – Хіба ти не хочеш?
Какузу набрав у груди якнайбільше повітря, даючи собі час обдумати відповідь, і довго-довго видихав, сподіваючись, що збудження, що коптило його, зникне магічним чином. Ні, о ні. Демони прагнули волі.
– Справа не в цьому, – відповів Какузу тихо. – Тобі потрібно відпочити.
– Я не хочу відпочивати, – дуже серйозно відповів Хідан, струсивши головою.
Хто б відмовився від такого запрошення? Какузу підвівся, на нетвердих ногах дістався свого саквояжу, знайшов у боковій кишені гаманця хрумкий конвертик презервативу. Він носив його там за старою звичкою і зараз був як ніколи вдячний собі за це. Повернувшись, Какузу потягнувся, провів тильною стороною руки по плечу Хідана, насолоджуючись м’якістю шкіри. У думках починався шторм: хотілося плекати, гладити, пестити, берегти – і хапати з силою, вбивати в ліжко, заламувати руки, тримати за горло. Темрява билась усередині, їй хотілося заволодіти і ніколи більше не відпускати. Какузу вдав, що здається їй на милість: схилився над Хіданом, покрив задню частину його шиї грубими поцілунками, сплюнув на пальці, знову змастив розроблений вхід. Хідан проскиглив щось, плутаючись ногами серед ковдр.
− Можеш не боятися, я не зовсім дрімучий, − додав він більш зв’язно. – Якось я засунув собі в зад ручку від гребінця. Хотів дізнатися, на що це схоже.
Непристойне одкровення змусило Какузу ледве чутно хмикнути. Він міг уявити, як важко комусь настільки темпераментному і пристрасному жилося в селі на краю всесвіту.
− І на що це було схоже? – насмішкувато поцікавився він.
− Сподіваюся, на те, як ти єбатимеш мене, − Хідан вивернувся, щоб обдарувати його усмішкою.
Відповідати на таку провокацію словами було безглуздо. Какузу надів презерватив (до останнього його не відпускав безглуздий безпідставний страх – він так давно цього не робив, неодмінно облажається), уперся коліном у футон, навис над Хіданом і акуратно, як міг, увійшов у нього. Той хрипко скрикнув – не болісно, швидше шоковано, але Какузу все одно завмер, вчепившись зубами в губу зсередини.
− Терпимо? – спитав він.
− Так! Блядь, так! Чому ти перестав?.. – заялозив Хідан, подавшись йому назустріч.
Какузу притримав його за стегна, потягнув на себе – Хідан прогнувся в попереку, відставив зад. Так він був увесь відкритий. Кожен поштовх всередину – особливо коли член поринув у нього на повну довжину, до лобку, – змушував його сідниці пружно похитуватися. Дивовижне видовище. Какузу був загіпнотизований ним, як і гучними відвертими стогонами. Судячи зі звуків, Хідану подобалося. Часом він намагався вимовити щось, але виходило безладно – розімкнутий ланцюжок зітхань і слів.
− Ось так, так… Знаєш, ніби… Ахах… здійнявся і переродився… Таке… Ах… Охуєнно.
Якоїсь миті Хідан упер долоні у футон і підвівся, щоб озирнутися на Какузу. Йому ніби було цікаво, як взагалі виглядає секс. Какузу не думав, що Хідан так вже хотів бачити його обличчя в моменти задоволення. Тому, на що його перетворили, не допоміг би навіть чистий екстаз, і все-таки Хідан дивився через плече, не відводячи очей. Дивився, як Какузу рухає стегнами, вбиваючись у нього, як змінюються емоції на його обличчі, як волосся липне до чола. І, що найдивніше, Хідан усміхався.
Щось тенькнуло під серцем – боляче, солодко, нестерпно. Найкращий момент для смерті. Ідеальний момент послати світ нахер. Однією рукою Какузу підхопив Хідана під живіт, іншою потягнув за плече, змусив притулитися до себе. Хідан слухняно відкинувся спиною на груди, буквально вмостився йому на стегна. Тепер Какузу міг цілувати Хідана в шию і кут підборіддя, в тонке волосся, міг дотягнутися і подрочити йому. Він знав, що не повинен бути ніжним – це лише на одну ніч, атракціон нечуваної щедрості від світобудови, але нехай все йде під сім чортів, як йому кортіло! Хідан практично сидів у Какузу на колінах. Коли Какузу штовхався всередину, то міг відчувати, як десь у глибині під долонею, якою він накрив лобок Хидана, рухається його власний член. Якоїсь миті здалося, що все, що відбувається, занадто справжнє, як знайомий до останньої деталі кошмар або удар кастетом по обличчю. Всі звуки, і запахи, і відчуття були викручені на максимум – надто приємно, щоб бути правдою, надто безцінно, щоб здобути це просто так. Якби Какузу вірив хоч у якогось бога, він би підніс йому хвалу, але дякувати, крім Хідана, не було кому. Какузу, звичайно, не промовив жодного слова, повністю зосереджений на тому, як вогонь усередині пожирає землю, але, кінчаючи, був до біса, просто безмежно вдячний.
Коли все закінчилося, вони розпласталися на футоні. Хідан перевернувся, ліг на Какузу зверху, весь гарячий і спітнілий. Це мало б бути бридко – ще більше спеки та вологи, ще більше дотику голої шкіри, – але чомусь не було. Какузу дозволив Хідану влаштуватись, як той хотів, пропхати коліна між його ніг, покласти голову на груди. Разом із вагою чужого тіла на нього зійшло незрозуміле заспокоєння, ніби він зробив усе правильно. Що точно було не так, але думати про це не хотілося. Втомлений мозок розгубив усі слова, а картинки, що пропливали в ньому, були напіврозмиті, ефемерні. З неймовірним зусиллям Какузу підняв руку – та ніби належала не йому, – погладив Хідана по волоссю, по мокрій від поту шиї. Якщо це справді був його перший раз, краще б він відбувся з кимось більш… емоційним? Людяним? Кимось, хто не відчуває загривком дихання близької смерті?
Хідан потерся об його плече щокою. Пробурмотів щось. Какузу підняв голову, глянув униз.
− Що?
− Візьми мене з собою, − цього разу кожне слово звучало до болю чітко. Хідан, зігнувши шию, дивився вгору, на його обличчі застигло щось середнє між благанням і розпачом. − Будь ласка. Я, блядь, більше не можу тут… Візьми мене з собою!
Це… Мабуть, це було підло. Краще б він попросив грошей. Деталі нехитрої машинерії провернулися, брязкаючи зі скрипом, а потім зайняли свої місця – все відповідно до плану. Шмаркач просто хотів забратися з Югакуре будь-яким способом, поїхати в триклятий Токіо і забути про це місце, як про жахливий сон завдовжки у життя. Сільський хлопчик, надто наївний, щоб зрозуміти, що ніхто не закохається в нього ось так, з першого погляду, і не забере його з собою, як сувенір на згадку про подорож. Навіть його прекрасне тіло, навіть пристрасть, з якою він віддається, не врятують. Ох, ні, краще б він попросив грошей за роботу.
– Спи, – наказав Какузу, не знаючи, що сказати.
Він чекав, що Хідан продовжить просити його, розповідатиме, як погано в Югакуре… Але той тихенько зітхнув і справді заснув, прочинивши рота. Какузу заплющив очі, переконуючи себе спати, але за хвилину відкрив їх знову. Слова Хідана не йшли з голови. Можливо, справа була й не в словах, а в тоні, яким їх вимовили… Наскільки Какузу міг судити, Хідан так не розмовляв. Він ні про що не благав. Нив, обурювався – так, але до прохань із самого дна серця не доходило…
Какузу було шкода Хідана. Він міг зрозуміти, чому той кинувся до нього в обійми. Інших альтернатив не було. Сумно, коли найпривабливіше в тобі – твоя столична квартира, але ж не на шрами у Хідана був стояк? Яка дурість.
Дрімота підібралася непомітно, думки заволокло туманом. Какузу бачив гори і темні сосни, тинявся серед них і не міг вибратися. Йому не зустрілося жодної дороги, жодного вказівника. Нарешті він підняв важкі повіки і переконався – ніч минула, настав новий ранок. Хідан спав, наче не було нічого. Плече, на якому лежала його голова, заніміло, поворухнути рукою практично не вдавалося. Какузу доклав усіх сил, щоб акуратно зсунути Хідана з себе, не потурбувавши його сон. Але, як виявилося, можна було так не п’ястися – Хідан перекинувся на живіт, обхопив руками подушку і засопів, задоволений. Какузу підіпхнув йому ковдру, почуваючи себе безглуздо. Десь усередині ніби ввімкнули сирену – її надривний звук здавався далеким, лихо, про яке вона попереджала, не могло його торкнутися, але адреналін уже виплеснувся в кров…
Какузу не поспішаючи одягнувся. Зібрав у саквояж книжки та інші особисті речі – їх було небагато. Кинув ще один (як він думав, прощальний) погляд на Хідана, не вмикаючи світло. За вікном доладно не розвиднілося. Все, що можна було розгледіти в сутінках, – скуйовджену сірувату маківку, що тоне серед білих підковдр. Хотілося пригладити вихори на ній, щоб волосся лягло рівно. Какузу стало гірко. Тепер він піде, не прощаючись, і поставить крапку, як це роблять погані люди.
Насправді так простіше усім. І йому, і Хідану. Той дуже молодий, отже поки що про це не знає. Довгі прощання, клятви щось зробити, які будуть забуті за хвилину… Допомагають лише реальні дії. Какузу намацав гаманець на дні саквояжу, взяв декілька купюр, довго думав, куди їх подіти. Залишити на столі? Заховати під подушку? Зрештою, він підібрав з підлоги одну з шкарпеток Хідана і засунув гроші туди.
Ну ось. Більше ніхто нікому нічого не винен.
Після цього Какузу спустився вниз, де чекав Ісігава, бадьорий, ніби й не спав зовсім. На вимогу Какузу виписати його негайно він скромно здивувався:
− Сніданок майже готовий, пане Хоку! Можу розпорядитися, щоб на кухні поспішали.
Какузу відмовився від сніданку. Йому б і шматок в горло не проліз.
– Ваш автобус лише за півтори години, – зауважив господар готелю. – Поспішати нема куди. Якщо не хочете їсти, можу запропонувати вам зелений чай.
− Не хочу спізнитися, − заперечив Какузу, додавши металу в голос.
− Що ж, у такому разі, я надішлю…
Какузу знав, кого він збирався надіслати. Того, хто зараз спав у його кімнаті, повністю оголений, і бачив – хотілося б вірити – прекрасні сни про від’їзд звідси. Хідан, напевно, матиме проблеми, коли його знайдуть. Напевно.
Але це вже не його, Какузу, клопіт.
– Справлюся сам, – неприємно всміхнувся він під маскою. – Я знаю дорогу. Дякую за гостинність.
Розрахувавшись за проживання, він покинув рьокан. Пройшов вузенькою вуличкою до торії. Діставшись до неї, озирнувся, кинув останній погляд на готель, потім спробував роздивитись місце на горі, де, за словами Хідана, були руїни храму. Чи то туман, чи хмари надійно приховували їх від сторонніх очей – у брудному біло-сірому місиві не було видно ні зги.
Після цього Какузу обережно спустився по кам’яних сходах – тих самих, які Хідан назвав «пиздоблядськими». Дивно, безглузда назва прилипла до них як лазневий лист. З величезним невдоволенням Какузу відкрив, що у його втомленій голові зберігається багато фраз Хідана. Про «катання яєць по безкидах» – точно, не варто падати на дорозі, що йде під ухил. Про «блядських товстосумів із гугнявими нащадками» і про те, що Какузу не один з них… І це болісне, пронизуюче наскрізь: «Візьми мене з собою».
«Якщо я візьму тебе із собою, то куди подіну потім? − подумки звернувся Какузу до Хідана, ніби час для таких розмов не був катастрофічно втрачений. – Тебе не поставиш на полицю».
Какузу сідав у автобус із важким серцем та відчуттям власної правоти. Дім Хідана в Югакуре. Тут усі звикли до його дивної зовнішності та дивовижної поведінки, до лайливих слів та віри у прадавніх богів. Так, Хідан своєрідний. Так, він вродливий і чуйний у ліжку. І так, краще якнайшвидше про це забути.
Какузу зайняв місце біля вікна і якийсь час спостерігав, як село віддаляється, поки дорога не обійшла гору, повністю приховавши Югакуре від його очей.
*** *** ***
Рутина повернула Какузу відчуття ґрунту під ногами. Події вихідних здавались гарячковим сном. Заповзаючи в поїзд метро разом із сотнями інших працівників, Какузу ледве міг повірити, що провів пару днів в іншій реальності. Він не сумував за нею – хіба що за тишею та спокоєм. Поодинці. І ще з голови не йшло, як там Хідан. Чи звільнять його? Навряд чи. Наймати більше нема кого. І навряд чи він стане ізгоєм. У нього були всі шанси для цього й раніше, але ж ні!
«З Хіданом все буде добре», – вирішив Какузу. Він не помітив, як почав прокручувати цю думку в голові, ніби мантру, коли чекав на замовлення в раменній і коли займався документами. «З Хіданом все буде добре», у нього є дизельний генератор, йому не страшно перебувати одному в моторошному будинку, якщо його мертва мати не подає ознак життя. «З Хіданом все буде добре», Какузу залишив йому деякі гроші, на них можна купити смачного «Саппоро» або фарби, щоб підновити стелю. «З Хіданом все буде добре», він якось дотягне до весни, а там з’явиться прірва роботи, він назбирає грошей на коледж і вступить…
Погану він вигадав мантру. Найгіршу з усіх. Вона сіяла почуття провини і ретельно його здобрювала. Какузу думав: це старість, ось і сприйняття змінюється. В молодості він не замислювався про скоєне, принаймні, не препарував свої думки годинами. Замислитися означало «прийняти як частину себе», пропустити це лайно в душу, щоб воно оселилося там, звило затишне гніздечко.
Вольовим рішенням Какузу заборонив собі думати про Хідана, все одно заняття це було безглузде. Какузу думав про теракотовий колір стін у кабінеті, думав про огидну якість магазинного бенто, про дощ, про м’яту краватку Кодзими з відділу постачання, про цифри, знову про цифри… Його потроху відпускало. Думкова гігієна йшла на користь. Колись давно, після виписки, він так само, крок за кроком, вчив себе не здригатися від будь-якого металевого звуку, не покриватися холодним потом, побачивши ножа в чиїйсь руці.
Увечері – було сорок три хвилини на десяту, Какузу готував рис у рисоварці і нікого не чекав, – продзвенів дверний дзвінок. Какузу відклав пластикову лопатку. Проти волі спинні м’язи напружилися, викликавши тупий біль у шиї. Думкова гігієна працювала, проте варто було розуміти, деякі речі несуть реальну загрозу. Наприклад, пізні візити – особливо якщо ти роками обіймав посаду кайкей, бухгалтера мафіозного клану. Какузу був наближений до шефа, той довіряв йому як братові. Якось він попросив Какузу виїхати на зустріч замість себе – планувалися мирні перемовини, обговорення інвестицій у нові території… Але все пішло не за планом. Багато хто помер того вечора, а Какузу, порізаного, доставили в реанімацію і зшили заново. Бос знав: це він мав бути там, це його рани на підлеглому. Всім відомо, у якудза довічний найм, але Какузу бос відпустив – на знак великої подяки. Допоміг йому знайти хорошу роботу, де нікого б не турбувало, що той носить маску і завжди обідає на самоті.
Ось тільки колишніх якудза не існує. Розподіл сил ніколи не закінчується. Прийде година, і про тебе згадають, зрозуміють, що ти можеш знати, і прийдуть. Якщо пошлють ввічливих – ті подзвонять у двері. Якщо ні – двері знесуть до дідька.
Відчуваючи парадоксальний спокій, Какузу вийшов у передпокій, зазирнув у вічко. Той, хто чекав по той бік, не світив яскравим брючним костюмом і не тримав у руці биту.
Какузу моргнув, намагаючись позбутися примари, схитнув головою, відімкнув замок.
Хідан у своїй потворній куртці влетів у квартиру, не дочекавшись ні вітання, ні дозволу увійти. «Звідки він міг тут узятися? − відсторонено подумав Какузу. − Як дізнався, де я живу?». Ах точно, гросбух! Дані про себе, які Какузу залишив при заселенні в рьокан.
Обличчя Хідана відображало максимальну рішучість. Лілові очі дивилися так, ніби могли спопелити.
– Я приїхав убити тебе, – сповістив Хідан недоречно радісним тоном, – тому що я, нахуй, такий на тебе злий! Але спершу… – Він зам’явся, глянув на Какузу підлесливо: – У тебе є щось пожерти? Просто вмираю з голоду! Їхав сюди цілий день автобусом, поїздом і знову поїздом… Твоїх грошей ледве вистачило на квитки.
Додати до улюблених