Майже всі відчувають провину, яка приходить із спогадами. Мінхо звинувачував себе в тому, що не зміг врятувати свого друга, не зміг вилікувати його душевну рану, яка ці 2 місяці спілкування гноїлася глибоко під шкірою.
Після смерті Чону він кілька місяців не приходив у батьківську клініку. Йому все нагадувало про рудоволосого кучерявого юнака, який став його першим найкращим другом. Батьки переживали за Мінхо, вони бачили, як сильно ранила його смерть друга і як глибоко в ньому засіло почуття безпорадності. Тоді вони вперше сильно посварилися: юнак не розумів для чого батьки хочуть зробити з нього «піддослідну мишу», свого пацієнта, який тільки й може звинувачувати себе. На додаток до цього, Мінхо — 13-річний підліток, перестав спілкуватися з однокласниками. Він постійно порівнював їх із Чону, і, не знаходячи нічого спільного, просто ховався за підручниками.
«Чону не повернути, я маю продовжувати жити далі», — Мінхо усвідомив це не відразу. Через кілька років самокопання і несамовитого вивчення глибин психології, він нарешті зрозумів, що погане може статися, але це не завжди його провина. Так буває. І навіть погане має властивість закінчуватися.
Мінхо закінчив школу з відзнакою, чим шалено пишалися його батьки. Друга він так і не зміг зустріти: так, іноді він знаходив час для спілкування з однолітками, ходив на вечірки, щоб хоч якось бути соціалізованою людиною, але не більше. Хо остаточно вирішив вступити на факультет психотерапії та медичної психології. Не для того, щоб продовжити справу батьків, ні. Бажання допомогти комусь стало занадто сильним. Чи став він альтруїстом? Можливо. Він хотів свідомо та вільно допомагати людям, не переслідуючи жодної користі для себе. Хоч знав, що Чону був би щасливий за друга, адже він став таким частково завдяки йому. Це почуття подяки наповнювало Мінхо, він згадував слова Чону як мантру, яка спрямовувала його у цьому житті.
Навчання в університеті було напрочуд приємним. Хлопець навчався і робив усе із задоволенням. Він захопився танцями: щосереди та кожної п’ятниці відвідував танцювальну студію від університету, де познайомився з Бан Чаном — студентом 2 курсу факультету сімейної медицини. Цей австралійський хлопчина дуже швидко зайняв місце в серці Мінхо.
— Знаєш, коли я тебе вперше побачив, то сказав, що ти чортова крижина. Я подумав «і ця Ельза з Холодного серця хоче стати психотерапевтом?», — хихотів Бан Чан, тримаючи в руках уже 2-й келих пива.
— О, дякую тобі, містер-відкровення. А я подумав, що тут робить цей австралійський кенгуру, – Хо саркастично посміхнувся. — Хоча я дуже щасливий, що зустрів тебе, Чане. Хоч ти й дратуєш, але це правда.
– Ох-ох, прийму це за освідчення в коханні, – хапаючись за серце, театрально хмикнув Чан.
Насправді, хлопці справді стали близькими друзями дуже швидко. Їм було легко разом, вони знали, коли потрібно помовчати, а коли можна верзти нісенітниці. Вони не були схожі, швидше навпаки — Мінхо досить скромний у висловленні своїх почуттів, Бан Чан же любителів телячих ніжностей і людина без комплексів. Але хлопці справді доповнювали одне одного. Згодом, вони почали знімати разом квартиру, разом підробляти в кав’ярні та кожну п’ятницю проводити за пивом чи соджу.
Бан Чан знав про Чона. Хо відчув полегшення, коли вперше розповів комусь про свою втрату. Так, він тоді навіть заплакав, але Чан зрозумів його і зміг втішити. Більше нічого не потрібно. Співчуття взагалі штука цікава. Найчастіше співчуття — це здатність побачити в чужих нещастях свої власні, це передчуття лих, які можуть спіткати і нас. Бан Чан це синонім слова «щирість»: він завжди прямо говорить про свої почуття, не боявся показати свою слабкість та прийняти слабкість інших людей.
Завжди легше переносити щось, знаючи, що ти не один, що хтось розуміє тебе і твій стан, правда ж? Багато хто вважає, що співчуття — це не лише про почуття, а це насамперед про діло. Мало просто поспівчувати іншому, потрібно ще й надати порятунок від біди, горя, або хоча б спробувати зменшити їх. Бан Чану вдавалося зробити все для Мінхо, а Мінхо для Чана.
***
Перші 4 роки навчання пролетіли як одна мить. Мінхо був одним з кращих студентів потоку, він, як кажуть, упіймав хвилю і його бажання стати психотерапевтом звеличувалося над усіма іншими. У житті мало що змінилося: підробіток, дружба та спільний побут із Бан Чаном, недільні вечері з батьками та танці. Ця стабільність подобалася Мінхо, він почував себе неймовірно спокійно і, мабуть, щасливо. Чи все-таки чогось не вистачало?
Зимовий семестр добігав кінця. Іспити були вже складені, залишилася практика в медичному закладі. Мінхо обрав державну лікарню — величезну установу, що складалася з кількох будівель, одна з яких спеціалізувалась на лікуванні пацієнтів із психічними розладами. З самого початку Хо знав, що роботи там багато, але для практики так навіть краще – шанс попрацювати з нетиповими розладами сильно виріс. Так, медичний інтерес штука страшна.
Перший день практики. Мінхо, як завжди, приїхав набагато раніше. Багато про що говорили його шалені очі: перші пацієнти, перші діагнози і початок терапії, змушували серце в передчутті стукати в рази швидше. Він одразу ж знайшов свого керівника лікаря Кіма – провідного спеціаліста у сфері психотерапії з досвідом роботи понад 20 років. Мінхо слухав із захопленням цей «ходячий скарбник реальних знань».
— Лі Мінхо, я радий співпрацювати з тобою, — міцно стискаючи руку заявив доктор Кім, — готовий допомогти тобі розкрити всі таємниці психотерапії і дати свої, сподіваюся, корисні поради.
— Спасибі, лікарю, я вас не підведу, — усмішка Мінхо вразила б наповал усіх у цей момент, настільки ж він був щасливий.
— Що ж, є якісь побажання того, з чим хотілося б попрацювати? — Мінхо знав, що це швидше питання з ввічливості, бо справжній психотерапевт має бути готовим працювати з абсолютно різними випадками — головне допомогти людині.
— Готовий до всього, тож я тут. Останнім часом я захопився вивченням когнітивно-поведінкової терапії і лікуванням діагнозів за допомогою цього методу.
— Хм-м, Мінхо, а ти щось чув про гіпнофобію? Це досить складний розлад, він вимагає застосування кількох методів, таких як психоаналіз, експозиційна терапія*** і, звичайно, КПТ. У нас не так багато пацієнтів з подібним діагнозом, але якщо є бажання, я готовий посприяти тому, що тебе призначили б для роботи над ним, — доктор Кім досить швидко приймав рішення, що особливо тішило хлопця. — У мене сьогодні якраз перший сеанс із хлопцем із цим діагнозом, то що? Готовий?
— Із задоволенням, пане Кім. Я багато чув про страх засинати, тож мені цікаво попрацювати над цією проблемою. — Мінхо, насправді, мав проблеми зі сном після смерті Чону, але проблема вирішилася сама по собі досить швидко, тому він не мав уявлення, які реальні наслідки страху сну.
***
— Доброго дня, Джисон, радий тебе знову бачити, — лікар Кім перший зайшов у палату і привітав пацієнта, якого Мінхо не відразу помітив. — Сьогодні початок нашого лікування, і я хотів би познайомити тебе з моїм помічником — практикантом Лі Мінхо. Він також проводитиме сеанси, якщо ти не проти.
— Мені байдуже, лікарю. Мені просто потрібна допомога і неважливо хто мені її дасть, – млявий голос Джисона ехом пройшовся по кімнаті, від чого вперше за весь час у лікарні Мінхо відчув хвилювання.
Примітки:
*Когнітивно-поведінкова терапія (КПТ) – це спосіб змінити ставлення до життя і себе, усвідомити, звідки беруться негативні думки, переживання, звички, оцінити, як вони впливають на ваше життя, змінити поведінку так, щоб унеможливити негативні переживання, зосереджуючись на позитивних.
**Гіпнофобія – страх перед засинанням, боязнь сну.
*** Експозиційна терапія – це метод поведінкової терапії для лікування тривожних розладів. При гіпнофобії може містити обговорення страху, використання технік релаксації.
Додати до улюблених