Розташувавшись в гуртожитку після уроків Наоко вийшла прогулятися. був лише початок осені і пташки ще співали, а надворі було тепло. Наоко вийшла за межі школи і пройшла по вулиці. так нудно… стривайте, хто це стоїть біля магазину? неочікувана зустріч. це ж Фушигуро!
-О, Фушигуро! привіт!-не задумуючись підбігла до нього Наоко.
-Інумакі? Привіт.-відповів він-ти теж вирішила прогулятися після уроків?
-Так.
-Може сходимо кудись разом?
-Звичайно! Чудово! Я знаю одну кафешку недалеко. Там подають смачну матчу і мочі. зайдемо?
-Добре. Не погана ідея.
Вони пройшли по вулицях. збоку біля дороги справді стояла невелика кафешка. точніше взагалі маленький магазинчик і декілька столиків надворі біля нього.
-Це воно ?-запитав Фушигуро.
-Так, воно!-відповіла Наоко-Я з Тоге колись любили сюди ходити… І з батьками.. Поки вони не померли.
-Померли? Що сталося?-запитав Фушигуро сівши з Наоко за столик.
-Нічого не сталося! Я не хочу про це говорити!
-Тихіше. Все добре. Я тебе і не заставляю про це казати. Просто часом краще не тримати все в собі а розповісти комусь. От і все.
Мовчанка. Фушигуро встав і підійшов до прилавку магазину.
-Інумакі тобі матчу і мочі з шоколадом?
-Так.
-Добре.
За мить він розрахувався і підійшов до столика. Поставив на нього дві матчі і мочі.
Наоко сиділа мовчки з опущеною головою. Раптом вона сказала:
-Мої батьки були хорошими людьми. Коли Тоге поступив до школи магії, він пообіцяв знайти спосіб зняти своє складне прокляття з мене. але це не вдавалося. він пробував різні способи, але все ж ні. одного разу я вирішила спробувати прочитати закляття самостійно. за мить моя голова почала боліти. отямилася я лише тоді, коли стояла посеред вітальні. мої руки були в крові. з рота текла кров. не моя. на стінах теж було багато крові.. і саме страшне.. тато , мама , мій друг… всі… лежали мертвими. пошматованими. в ту ж секунду в кімнату зайшов тоге. він повернувся на вихідні. а я стояла на колінах посеред кімнати в сльозах. він допитувався що сталося, але я сама не знала. от що сталося.
Фушигуро був спантеличений цією історією. він не вірив в те що почув.
І після цього всього.. вони ще можуть посміхатися, жартувати? ні, не те.. як вона взагалі може жити? і що це за прокляття вона наклала на себе.. так чи інакше,мої почуття до неї не зміняться. тим більше, я не вірю в цю історію.
Додати до улюблених