Чомусь саме зараз я захотіла дещо уточнити. Я пишу цей фанфік вже рік, хоча почала виставляти недавно. Це була моя перша робота, тому перші частини просто набір слів, які я зараз стараюся привести в порядок. Цей розділ був для мене пеклом, бо, по-перше, я його повністю заново писала, пробуючи зрозуміти свою минулу ідею, а по-друге, тут описана тільки половина “оригінального” розділу. Тому в моїх нотатках назви розділів надгробками стали в ряд, чекаючи часу, коли я їх відредагую. Це буде довго, бо цих умовних надгробків зараз двадцять з чимось, а якщо я так кожен буду змінювати – їх буде вже сорок. Що ж. Тому не бийте палками, якщо довго не було продовження. Я просто попала в астрал.
Це було несподівано. Аж серце стискало від простої згадки, як він ступив крок на територію школи і перше, що почув – це смерть.
Безстрашні не бачили страху, вони не мають чого боятися, бо не ховалися в його іклах, не розчинялися в тривозі.
Смерть лякала його. Заставляла тремтіти та ховати обличчя в долонях. Він боявся, бо знав, дивився їй колись у вічі. Тож смерть була для нього страшною.
Завжди, коли він чув про неї, в голові з’являлося питання. Хіба життя не як діамант? Тверде, мов сталь, але крихке, мов скло. Розсипеться в руках, ховаючись в землі, зникне, наче не було, а за життя всі перешкоди обминало, так звані руки, які бажали зламати, зрівнювали з землею.
То хіба не так?
Авжеж, так, але знання цього нічого не змінить. Смерть так само всесильна, а хлопчина такий самий наляканий, бо знову віч-на-віч зустрівся з нею.
Мері. Чому він не може тобі сказати, що бажав, коли чув кожен твій подих? Коли дивився в твої очі та слухав твій голос? Можливо, бо ти сама все знала? Бо дивилася на його постать і бачила в ньому його, а не Марка, бо бачила друга? Але, чому нічого не казав тобі? Чому знову згадує своє мовчання, коли помирали всі дорогі йому люди? Це якесь випробування? Урок? Тоді хлопчина здає все на тверде два, бо весь час робить одні помилки: любить, але мовчить, робить, але мовчить, боїться, але мовчить.
Минулі спогади, які завжди ламали його, як свіжі, знову з’являлися в голові, заставляючи підняти погляд до стелі, ховаючи сльози в світлі лампи. Який же він слабкий.
***
Раніше Марк жив у, забутому самим Богом, інтернаті. Причина була доволі простою – його мати померла, коли його народжувала, а батько віддав його в інтернат через його, як він казав, безглуздість. Він не пам’ятав, що тоді відчував, але і пам’ятати не хотів. Єдине, що він точно знав – це те, що мати його любила. Він чомусь був впевнений в цьому, йому це здавалося природнім, як трава зелена, а небо синє. Хлопчина просто знав. Без доказів. Просто відчував і сподівався, що правий. Але ніколи не дізнається, чи це правда.
Вихователі здебільшого були жорстокими. Ставились, як до покинутих цуценят, які нікому ніколи не знадобляться, хоч бери і партіями йди топи в найближчому озері, ніхто й не згадає. І це правда.
Правда, як і те, що Марк попри все дружив зі всім, що рухається. Дружив зі слабшими, сильнішими, хворими, здоровими, старшими, молодшими й дітьми його віку, дружив з не приємними, зухвалими, сором’язливими і добрими. Йому було байдуже на все, він просто дружив. А його всі відповідно любили. Старші могли поділитися шматком дорогоцінного хліба, а молодші просто підтримати, граючи в ігри. Казка. Найпрекрасніше життя, яке тільки могло бути тут – в місці, де розбиваються мрії.
Чим краще зараз, тим гірше буде потім – філософія його життя.
Якщо чесно він не дуже пам’ятав, що тоді було. Мозок старався заблокувати ці неприємні спогади, розуміючи, що вони могли стати загрозою, але було одне, що він ніколи не забуде.
Смерть.
Серед всіх дітей в нього був один найближчий друг, який був трохи старшим за нього. Його імені хлопець не пам’ятає, хоча те, як загинули його батьки в’їлося в пам’ять через те, що його товариш любив кожного вечора розказувати приємні історії з його сім’єю, які завжди закінчувалися їхньої смертю – аварією. Але це не заважало розповідати його другу все з легкою посмішкою, що заставило і зараз вважати його хорошою людиною. Марк так само не пам’ятав його голосу, але знав, що він був приємним. Але він пам’ятав легкі риси обличчя та його чорні очі, які горіли теплом. Та більше нічого з його зовнішності юнак не міг пригадати. Все було, наче туманом окуте, а ясно бачив він тільки один вечір.
Однієї миті в інтернаті спалахнула епідемія. Хворіли всі, крім людей, в яких був хороший імунітет і більшості вихователів. А самі вихователі не знали, що робити. Кликали лікарів, а ті лиш розводили руками й не знали, чим зарадити, бо в них, місцевих лікарів, не було достатньо ресурсів.
Не довго роздумуючи, дорослі вирішили класти всіх хворих в одну кімнату, щоб хоча б трохи знизити ризик розповсюдження хвороби. Звичайно це не дуже допомагало, але була хоча б якась видимість, що все під контролем. Ця кімната була на останньому поверсі – фактично на горищі.
Марк там ніколи не бував і сподівався, що ніколи не буде, бо імунітет мав дуже хороший. Це він розумів кожної зими, яку проводив тут, бо поки всі хворіли, він прямо горів від енергії, ну, як і цієї. Але одним з перших, хто завжди хворів був його найкращий друг, і зараз нічого не відрізнялося. Він захворів в перший тиждень, коли всі ще не знали всієї серйозності цієї хвороби – пневмонії.
Це було раптово. Єдине, що він робив це кліпав очима, слухаючи вихователів, бо не знав, що таке пневмонія. Хоча це було причиною й його страху до не відомого. Бо його друга запхали в окрему кімнату всіх хворих і сказали, що нікому не можна заходити, наче він радіоактивний, якщо хтось побачить або, не дай Боже, зайде в кімнату – смерть.
Тому Марк переживав, але не за себе, що ви, тільки за друга. Він переживав, що йому сумно, самотньо, боляче, що він боїться, що він помре врешті-решт. Останній пункт найбільше колихав душу хлопця, особливо, коли він дивився у вікно і бачив, як закопують нову дитину, яка померла від хвороби, навіть без нормального похорону, бо боялися заразитися.
Він плакав, бо знову вихователі відводили погляд, а його друзі померали, плакав, бо міг померти і його найрідніший друг, який вже став йому, як брат. Між цим всім він не помітив, як сам попав під всі пункти, які прогнозував свому товаришу: почав відчувати сум, самотність, біль, як сам почав боятися, що його друг помре – тому й ходив по-під сходи, які вели на третій поверх, старався заглянути всередину, поки вихователі не бігали врізнобіч, навіть вивчив їхній графік і знав всі його мінуси. І все це для сьогоднішнього дня, а якщо точніше – ночі.
Ніч – це час, коли вихователі взагалі не заходять до кімнати з хворими, хоча іноді пройтись біля неї можуть, бо такі, як Марк, завжди існують, але такі, як Марк, все продумують, бо знають, що, якщо раз попадешся – більше шансу не буде. Тому він все вивчив і дізнався, що з одинадцятої по дванадцяту ніхто й ніколи не ходить біля дверей до кімнати. Причини він не знав, але знати й не хотів. Тільки голову дурнею заб’є.
Вочевидь, приходити до свого друга з порожніми руками після такої довгої розлуки було погано, тому він, позазиравши по всіх підвікониках, бо навколо досі холодна зима, знайшов найкращі квіти, назви яких він не знав, але ніжний голубий колір його зачарував, тому він взяв саме їх з надією, що другу сподобається. До того ж, він читав, що настрій важливий для здоров’я, тому сподівався, що зможе хоча б так йому допомогти.
І ось хлопчина вже повільно підіймається сходами до кімнати, в якій був його друг. А дерев’яні сходи репіли під ногами, наче заперечували, що юнак має іти нагору, але Марку було байдуже. Він бажав зустрітися з товаришем за будь-яку ціну. Маленькі кулачки стиснули стебельця квітів, трохи деформуючи, але юнак не помітив цього, його рішучий погляд був направлений лише вперед, ніби він вже бачив крізь двері свого хворого друга.
Сходи під ногами змінилися рівною поверхнею, хлопчина вільною рукою схопився за перило, перехилився, оглядаючи територію, але нікого не було. Через мить його погляд вернуся до великих дверей. Марк, не роздумуючи, підбіг до них та, нахмурившись, акуратно натиснув на ручку. Двері відчинилися. Хлопець одним великим кроком зайшов в кімнату, одразу закриваючи за собою двері.
Він тяжко зітхнув, але не витрачав даремно часу – відвернувся від них, дивлячись на ряд ліжок, швидко навшпиньки пройшовся біля них. Хворих майже не було видно з-під ковдр, та Марк одразу зрозумів, що його друг на ліжку перед ним через саму ковдру, бо та була його улюбленою, яку подарували йому батьки перед смертю. Він просто не міг заснути без неї, тому й завжди мав з собою.
На мить на обличчі юнака з’явилася посмішка, але швидко зникла, бо він побачив обличчя друга. Бліде, наче ніколи не бачило рум’янцю, з чорними кругами під очима, які суперечили майже постійному сну хлопця. Руки стиснулися від страху. В очах промайнули сльози. Саме зараз він усвідомив причину і чуть не повірив словам вихователів, що його друга не врятувати, що єдине, що його чекало – це смерть.
Він підійшов ближче, поклав свою руку на холодну руку свого товариша і ще більше захотів плакати. З його губ зірвалося ім’я хлопця, воно прорвалося крізь сон того, його очі розплющились, по кімнаті пролунав гучний кашель, юнак по звичці затулив свій рот ліктем та знову заплющив від болю очі. Марк вже хотів якось допомогти, він навіть забажав покликати виховатилів, але приступ кашлю минув, очі товариша знову були спрямовані вверх, але швидко змінили свій напрям на сумне обличчя хлопця. Друг був здивований, навіть трохи наляканий, коли відчув тепло на своїй руці, а ще більше, коли побачив хто саме тримає його за руку – Марк.
– Що ти тут робиш! – від шоку він підвищив голос, заставляючи Марка підскочити від не очікування, але за мить друг пошкодував, що так зробив, бо зрозумів, що міг прокинити всю кімнату, а то ще й сусідню. Здавалось, вони перестали дихати. Дитина на іншому ліжку повернулась на інший бік і продовжила спати. Вони, дивлячись хто куди, полегшено видихнули. Все обійшлося. – Тобі не можна тут бути! – шепотом кричав друг, ледь стримуючись від нового приступу кашлю. Марк опустив очі, і нарешті його товариш заглянув в них, бачучи сльози. Він завмер.
– Я приніс тобі квіти… – здавалося, молодший зараз заплаче, але єдине, що на його обличчі з’явилося – це посмішка. Він простягнув невеликий букетик до рук хворого, той взяв його, чуть сам не починаючи ридати. Це здавалося чимось дуже ніжним. Мить тому він страждав від самотності, кожну секунду тонув у смутку, втрачаючи надію, а зараз перед його очима кілька квіточок, які він сам допомагав садити кілька років тому, які приніс йому його найкращий друг як подарунок, бо переживав. Він прикрив рот рукою, заплющив очі, щоб не пролити сліз і легко посміхнувся, кладучи букет на тумбу.
– Який ти проблемний… Дякую… Але все ж тобі не можна тут бути. Тому йди. – товариш цінував це, але і ризик розумів, тому й змінив лагідний тон на серйозний, наголошуючи на важливості його слів. Бо перед ним Марк, той, кого бажав захистити від всього, що могло йому нашкодити, а оскільки зараз він міг йому нашкодити, заразивши, бажав, щоб хлопець пішов, бо це марна та небезпечна трата часу. Марк захитав головою, заплющив очі, нахмурив брови і жалібно сказав.
– Я не хочу йти. Дозволь мені тут побути… Будь ласка. – очі блистіли в нічних променях, рука сильніше вхопила друга, боячись і на міліметр віддалитися, наче, якщо відпустить його товариш зникне – розчинеться в темряві. Друг розгубився, не знав, що сказати, тому слухав, думаючи, як відповісти. – Я… Я так давно тебе не бачив. Я дуже сумував без тебе.
– Тихо, тихо… Я тут. – найкращим вибором для нього була підтримка. Друг, спершись на руки, сів, кладучи спину на подушку, закрив очі від болю, але крізь муки розкинув руки в різні сторони, кличучи до себе. Марк просто звалився до його рук, закусив губу, бо не хотів знову плакати, стиснув сильніше худорляве тіло, вдихнув рідний запах, який вже встиг забути. – Гаразд… – Товариш поклав руку на голову хлопця, яку той притиснув до його грудей, і ніжно посміхнувшись підняв погляд до стелі. – Будь тут, але не довго.
Товариш тяжко зітхнув. Приковав свій погляд до хлопця, який вже повністю ліг на ліжко біля друга, бо йому стало холодно, повільно водив рукою по голові та тихо казав, що поряд, що завжди поряд. А Марк дивився йому у вічі, його погляд здавався темнішим за темряву навколо, але теплим, мов сонце, яке ніколи не визирало з-за зимових хмар.
Друг підтримував Марка, заспокоював його спокійним голосом, повільними рухами та ніжним поглядом. І це смішно. Здавалось, що це його мали підбадьорювати, але виходило навпаки. Яка іронія долі. Йому знову захотілося плакати, бо кожне слово було відвертою брехнею, і вони обоє це знали.
В грудях нестерпно запекло, друг знову закашлявся, забираючи руку з спини Марка. Цей приступ хоч і був коротший, але був і болючіший. Товариш забрав долонь від рота, побачив легкий шар крові на ній, але встиг його приховати від здивованого хлопця, який лежав в його руках.
Марк налякано поглянув своїми бурштиновими очима, але побачив тільки посмішку сповнену болю. Він міцніше обійняв друга, той трохи зсунувся вниз і обняв Марка у відповідь, кажучи, що все нормально. Молодший закрив очі, розслабився в його руках, не бажаючи думати іншого. Хлопець, займаючи майже все місце на ліжку, примостився і повільно провалився в сон під тихий голос на фоні.
Йому снилося щастя. Як він разом зі своїм другом прогулювався по полю, дивився на сонце, спостерігав за хмарами. Як їхній сміх проривався крізь дерева, які горами майоріли перед ними. Як вони розказували один одному різні історій зі свого життя, розуміючи, що це вже інше життя – це їхнє життя та їхня доля, але в реальності вона кардинально відрізнялася.
Почувся гучний скрип, Марк крізь сон зрозумів, що двері відчинилися. Руки стиснули сорочку друга, розуміючи, що під нею був тільки холод. Хлопець нахмурився, розкрив очі, але побачив тільки малюнки на ковдрі та здивовану виховатильницю біля дверей, вона прикрила рот рукою, і Марк зрозумів, що це Люсі – єдина жінка, яка плакала на кожних похоронах і яка завжди відповідала на його питання щодо друга. Він посміхнувся їй, сподіваючись, що вона зрозуміє його причину перебування тут, але бачив тільки сльози в її очах. Юнак здивовано застиг, піднявся на ліктях та тихо прошепотів. – Що трапилось…?
Вона мовчки підбігла до нього, вхопила за руку, не показуючи свого обличчя. Марк пручався, чуть не зкрутив шию, аби наостанок побачити свого друга, але пізніше пошкодував про це. Той виглядав незвично: сині губи, розкриті очі, обличчя біле, мов сніг, який кочегарами вкривав землю у вікні, рука, яка виринала з-під ковдри була синьоватого відтінку, з засохлою кров’ю, яку раніше бажав приховати товариш. – Хей… – Він бажав повернутися назад, до свого друга, але жінка не пускала, тримала міцно. – Що з ним…? – він з відчаєм поглянув на неї, вона відвела погляд. – Скажи мені, що з ним!? Не мовчи! Будь ласка! – Він почав кричати, з його очей полилися сльози. Це була справжня істерика.
– Марк, іди. – вихавтильниця строго на нього поглянула. Це було вперше. Хлопець застиг від подиву і щойно помітив, що біля дверей почали збиратися інші виховатилі, а на ліжках діти сиділи, дивлячись на них, хтось збоку сказав щось пов’язане з здивуванням. Жінка, стоячи зі сльозами в очах, помітила, що хлопець і досі стоїть біля неї, тому вона відпустила його, підпихнувши до дверей. – Іди!
Марк плакав, ні, ридав. Крізь сльози не міг побачити і силуету свого друга, тому розвернувшись побіг вниз, нічого не розуміючи. Біжучи по сходах, він чуть не впав, лиш хутко піднявся чуючи, як жінка ззаду впала на коліна. Марк закричав, заплющивши очі, біг, куди ноги ведуть і привили вони його на перший поверх, до його колишньої схованки, яка була в задрипаній кімнаті.
Він сів на підлогу під єдиним вікном в оселі, заховав червоні очі в колінах, думаючи, що щойно сталося. Марк не розумів, що відбувалося з його другом. Чому він ніяк не реагував? Невже він спить? Тоді, чому дивився вгору? Чи він просто…?
Хлопець обійняв свої ноги, вірячи, що все гаразд, що його друг просто не почув його або ще щось. Та й холод був логічним, бо зима навколо, а отелення немає, навіть ковдра не врятує, сам знає. Тож все гаразд? Так? Він скоро проснеться і незабаром виздоровіє, а пізніше вони будуть разом проводити час, як у його сні – тільки разом.
Минула година. Марк все не виходив з кімнати, сидів на холодній підлозі, не відриваючи погляду від стіни. В голові думки влаштували цілий хаос, змішуючись між собою та створюючи різні протиріччя. Заставляли ще більше переживати, забуваючи вдихати та видихати повітря на найгірших темах.
Смерть.
Це було єдине, що він почув зі слів виховатилів і єдине, що не міг осмислити. Як зрозуміти, що людини немає? Марк не знав. Він продовжував дивитися в вікно і згадувати, як вони грали в сніжки, продовжував дивитися на коридори і розуміти, що тепер він ходе по них сам. З очей стекла сльоза, хоча й хлопець був розгублений, коли побачив її, а якщо вірнішне відчув, розумів, чому плаче.
Бо його нема. Бо він стане лишень частинкою його пам’яті. І він усвідомив, що того вечора товариш справді розчинився в темряві, як сильно Марк його б не тримав. Він зник. Його нема. Його душа розтанула з першими променями, заставляючи тепер Марка мумією ходити по інтернаті. Бо його нема.
Тільки зараз Марк зрозумів, наскільки товариш був невід’ємною частиною його життя, наскільки важливою. Наче хтось забрав клапт його плоті та на його очах закопав глибоко під землю, а він не пручався. Лиш тихо проливав сльози. Лиш дивився в порожнечу і не помічав, як вона стає частиною його очей. Лиш продовжував існувати, слідкуючи за чужим життям. Лиш продовжував думати та цими думками повільно викопувати собі яму біля недавновикопаної, в які лежить його друг.
Як тепер знову жити? Як взагалі робити хоч щось? Як тепер знову любити? Як бути, якщо мовчав? Якщо міг сказати стільки всього, що сколихнуло б його душу? Як повернутися в час, коли був щасливим? Як перестати бажати смерті, бос енсу для життя вже нема? То, як жити, коли в твоїй біографії з’являється вона?
Безжальна смерть.
Додати до улюблених