“вперше викладаю твір українською я можу помилитися в ім’ях тому прошу виправляти мене! я дуже хочу перекласти свої старі роботи і викласти їх тут чекаю на підтримку і не жорстоку критику! приємного читання))”
У кімнаті стоїть запах олії для фарб і чогось ще, трохи солодкого, млосного, що важко осідає на язик. Цей запах дурманить думки, хочеться заплющити очі й спати. Запах теплий. Як західне сонце, що розсікає кімнату своїми яскраво помаранчевими променями. Рівно лягає на підлогу, пензлі, полотно… Розрізає кавову тюль на частини, як найгостріше лезо.
У кімнаті пильно. Чи так здається… Перед очима пелена.
У маленькій кімнатці, на п’ятому, останньому поверсі, під самим дахом, була ця майстерня. Маленька, але така затишна. Ваньїнь пам’ятає, як уперше переступив її поріг. Як високий брюнет із недбалим кінським хвостом, здавалося, завдовжки до самого попереку, вийшов із ванної, відтираючи маленьким махровим рушником фарбу з обличчя. Він тоді був здивований і сильно збентежений. Ваньїню він здався дуже життєрадісною і теплою людиною.
Він бачив багато художників, усі вони були багаті. Одягнені в найкращий одяг із найкращих шовків. Усі, як один, жили у великих будинках на околицях міста, з власною майстернею, з великими полотнами і химерними статуями. Тоді вперше він зустрів Художника, який живе так скромно. Він був безсумнівно популярний. Його роботи захоплювали дух не тільки поціновувачів мистецтва, а й простих людей. Таких, як Ваньїнь. Чому ж цей чоловік жив у старому районі Ніцци, під запорошеною і брудною дорогою? Звідси п’ять хвилин до причалу, де завжди гудуть пароплави. Ні тиші, ні спокою.
Сам Художник завжди говорив, що йому ніколи не буде потрібен великий будинок у передмісті. Величезні майстерні та найдорожчі ультрамаринові фарби з Індії. Йому потрібна маленька майстерня в скромному і запорошеному районі Ніцци. Де його ніхто не знайде і не зможе зрозуміти, хто він. Жити в маленькій квартирці на горищі, з доброю і послужливою домовласницею Агатою.
Такі розмови в них були регулярно. Коли Січеню набридало полотно, він тяжко зітхав, переводив погляд на Ваньїня і діставав пляшку червоного Бордо десятирічної витримки. Розливав у красиві кришталеві келихи і сідав біля вікна. Вони могли розмовляти всю ніч безперервно. Зовсім ні про що. Вони жартували, обговорювали різні дрібниці й ловили погляди одне одного. Тоді вони затримували подих і дуже довго намагалися знайти щось в очах людини, що сидить навпроти. Іноді вони залишалися з порожніми руками, а іноді… Іноді забувши про все на світі, потонувши одне в одному, вони цілувалися. Довго, бувало всю ніч… Але ніколи не перетинали межі. Обидва боялися порвати слабку нитку потрібності. Боялися занадто сильно натиснути, і тоді нитка могла луснути від сильної напруги.
Натурник сидить нерухомо. Дивиться прямо, на зворотний бік полотна і боїться відвести погляд. Подивитися на нього. Страшно зустрітися поглядом, затримати його трохи довше, ніж треба, і зніяковіло відвести вбік. Уперше Ваньінь так ніяковіє. Він був затребуваною моделлю і не раз роздягався перед художниками. Але тут все було інакше. Розстебнута до середини тулуба, лляна сорочка здавалася піком розпусності й непотребства.
Він сидів на кріслі, закинувши ногу на ногу. У руці тримав кришталевий келих, наповнений вином.
– Розстебни ще один ґудзик на сорочці, – доноситься з-за полотна ніжний усміхнений голос. Щось середнє між басом і баритоном. Тягучий голос. Він заворожував і гіпнотизував. Такі ж у нього були очі. Темні, теплі, глибокі… Іноді страшно впасти в них. Він бачив лише прірву і зовсім не бачив дна. Можливо, він уже летів на це саме дно, от тільки не хотів цього усвідомлювати. Ваньїнь під дією цього чаклунства тягнеться до ґудзика і повільно витягує його з петлі. Буквально на секунду переводить очі на Художника і зустрічається з ним поглядом. Той пильно спостерігає за тим, як довгі пальці підхоплюють важкий, трохи рудуватий льон. Як ґудзик повільно вислизає з обіймів тканини.
– Замри, – кидає художник і ще кілька хвилин дивиться на застиглого Натурника. Як він тримає ґудзик, затамувавши подих, і невідривно дивиться в очі.
Художник повертається до полотна і робить ще кілька мазків. Його увага знову повертається до Ваньїня, і, закусивши губу, вимовляє:
– Відтягни сорочку вбік.
Ваньїнь слухається, завмирає, коли розуміє, що тканина пройшлася по соску. Груди оголені.
Січень дивиться в очі натурника, останній відповідає тим самим. Це як гра в переглядки. Довга, небезпечна… збудлива.
Ваньїнь не пам’ятає, коли пензлик торкнувся його ланіт, губ, коли ніжно сповз вниз, до шиї, ключиць… Коли руки розстебнули всі ґудзики на сорочці. Коли ноги обхопили поперек чоловіка, що стояв навпроти.
Це запах масла дурманив і змушував тонути у відчуттях. Він виходив від його рук, шиї, недбало заправленої сорочки, вимазаної в найрізноманітніші відтінки фарб. Поцілунок. Завчасно, не пізно, все не приховано в темряві ночі. Вони як на вулиці. Цілуються у всіх на очах. Десь у горлі стукає страх. Але він швидко згасає, коли рука проходить між ніг, біля самого паху, піднімається трохи вище і розстібає ремінь.
– Ваньїнь, – шепоче Художник, – Я хочу.
Ваньїнь здригається всім тілом. Обхоплює долонями гострі вилиці коханця й цілує. Цього вже давно мало. Уже давно хочеться більшого. Уже давно він іде з напругою в штанях, так і не дочекавшись якихось дій.
“Дочекався”
Вдалечині почувся гудок корабля. Дев’ята вечора.
Це змушує відсторонитися і подивитися у вікно, поки шию виціловує найбажаніша людина.
Тільки дев’ята вечора. Уся ніч ще попереду.
Додати до улюблених