На виході з будівлі туман вдарив мені по обличчю, ніби так бажаючи дати ляпаса, що навіть із такою слабкою зброєю, як дрібні краплі води, стриматись було неможливо. Я поставився до цього з розумінням.
Ми вбили декілька десятків хлопців з банди, яка нічого не означала. Мафія могла полишити їх у спокої, але холодно вирішила завдати удару потенційному ворогові. Банда досі не зустрічалась із нею, аби висловити свою позицію. А отже, нейтральність справедливо зарахували до нехороших намірів. І ми з Дадзаєм виконали цю роботу.
Я мовчав до останнього, адже не мав що сказати. В душі пекло незрозумілим відчуттям. Я почувався зрадником, досконало впоравшись зі своїм завданням. Дадзай не зміг би мене зрозуміти, але на момент, коли ми дісталися ріки, в яку мали викинути трупи, я не стримався:
— Скільки крові переховує у собі океан, Дадзаю?
Він обернувся до мене, як до незнайомця, наче побачивши вперше за цей вечір.
— Не знаю, Чює, — заперечно кивнув він головою.
Його очі, з якими я намагався не зустрічатися, виблискували страхом. Але він тримався, що не було сюрпризом, проте поставало переді мною загадкою. Невже він… просто фізично не здатний відчувати щось? Це паршиво, напевне. Хоча тоді я б не відмовився від такого дару. Пальці рук поколювало від болю. У мене, здається, не закрита рана, подумав я.
Я сказав щось про те, як не хочеться повертатись до штабу, подумки вже змирившись із тим, куди ми прямуємо, але ноги вели мене додому. Чи то Дадзай тягнув мене туди за руку. Він тримав її так, наче я побитий собака, якого треба захищати, але в мене було надто мало сил, аби боротися з ним. Я не був впевнений, чи взагалі хотів із чимось боротися.
Вдома виявилось, що більше, ніж глибокі подряпини, мені не дісталось, і, переконавшись, що я можу стояти на ногах, Дадзай попрямував до ванни, аби змити із себе кров. Кров. Знову вона. До горла підступив неприємний ком. Я досяг дивану і ліг на підлогу прямо під ним, навіть не спершись. Не хотілося спиратися. Не хотілося мати щось, за що можна вчепитися. Було відчуття, наче будь-яка річ, що попала б мені під руку, зтерлась би у попіл за долю секунди.
Злість на себе і на всіх інших з’їдала мозок. Я не міг думати ні про що інше й потроху розумів, що так само злюсь на Дадзая. Багато зусиль забрало те, щоб себе не вдарити. Він на це не заслуговує. Будь-хто, але не він.
Те, як тремтів його подих, коли він сів поряд зі мною, пустило тілом черговий заряд провини, наче це я змусив його вбивати тих людей. Можливо, так і було.
— Я зараз зроблю дещо, і ти скажеш, чи тобі полегшало.
Звідки він знає, що мені погано? Ні, тобто… Звідки він знає, що мені потрібна допомога? Я чекав на незграбні — жахливо недоречні — обійми, дурні афірмації, на склянку води, але Дадзай завжди на крок попереду. Він швидким рухом всадовився на мені й пірнув донизу, коротко цілуючи мої губи. Я миттю, ще швидше, ніж він це зробив, відвернувся. Лице обпалило прохолодою підлоги. Чорт, Дадзай не повинен помітити, що воно червоне. Нізащо.
— Я не вмію, — сказав я чітко, щоб Дадзай не мав причин спробувати ще. Я відчував, як дедалі більше очі наповнюються слізьми. Мені було необхідно, щоб він пішов.
Але він не пішов. І перш ніж поцілувати мене більш нормальним способом, він навмисне опинився занадто близько, шепочучи:
— Я теж не вмію.
Його губи були сухі, і я не розумів, чому мені так подобалось торкатись їх своїми, але я радий, що не відмовився. Принцип виявився простим — трохи нахилити голову, дозволити своїм інстинктам керувати процесом і, найголовніше, не намагатись втекти від Дадзая, бо це призведе лише до більшого ентузіазму з його боку. Коли він мене відпустив, я згадав, що досі брудний, але все було гаразд. Його вираз обличчя в притлумленому світлі з прихожої вселяв абсурдний спокій. А сором однаково забрідав у кожен куток свідомості. Я щойно поцілував хлопця. Того, якого клявся, що ненавиджу. І мені сподобалось. Оце так деньок видався.
Аби не було так ніяково, я зізнався:
— Я думав, ти вже із кимось цілувався.
— Дурненький, — промуркотів Дадзай й поспішив додати, тому що я був вже на півдорозі, щоб поставити його на місце: — Ти справді думаєш, що я хотів би поцілувати когось іншого?
Що ж, це не залишило мені варіантів відповіді, тому я знову повернувся на бік. Старі сльози пішли самі собою, тягнучи за собою нові. Щось у цьому розчулило мене, і Дадзай виглядав цілковитим нахабою, щосили розсміявшись. Та як йому завжди вдається переживати все на світі з такою легкістю?
***
Поцілунок — це зіткнення протилежних інтересів і поглядів, напруження і крайнє загострення суперечностей, що призводить до активних дій, ускладнень, боротьби, що супроводжуються складними колізіями.
Я не хотів, щоб він плакав. З цього все почалося. Але довгоочікувана можливість цілувати Чюю розбудила у мені нав’язливе бажання зробити це ще, ще і ще раз. Чюю хотілося зацілувати до смерті, й те, як він плакав, лякало до жаху. Це мало допомогти. Я не мав жодного досвіду, але шостим відчуттям здогадувався про це.
Не стримуючи радощів, я потягнувся за його губами. Коли він здався і обійняв моє лице руками, я відчув себе чемпіоном всесвітнього масштабу, який виграв крутецький кубок, що гарантував мені ціле життя купання в славі. Чюя почав шукати мої дотики, замість ставити їх під питання, і я зітхнув із полегшенням. Мені вдалося. Принаймні з моєї голови пики вбитих були виведені. Мені особливо не подобався один з них, тож легко було дозволити собі приписати цю заслугу усім його дружкам. Врешті-решт, сумувати за ними нічого не вирішило б.
Чюя не припиняв плакати, і я було подумав, що він на мене образився, але він не давав мені відсунутись. Чюя розумів, що так треба. Добре.
Рука сама собою з’їхала сильним пресом униз, до початку джинсів Чюї. Я не збирався руйнувати нашу дружбу, лише хотів трохи підбадьорити. Аби йому це показати, я прибрав другу руку за його руду маківку, спершись на кулак. Чюя розірвав поцілунок і злетів догори, де бік дивану боляче зіткнувся з його ліктем, змушуючи замружитись, коли відчув мою долоню крізь грубу тканину.
Він виглядав шокованим, але я не пропустив, як його язик пройшовся припухлими губами, тож зчитав це, як сигнал. І не помилився: я охопив його руками, досі в непевності, та Чюя на це лиш із охотою підставився.
— Це буде нашим маленьким секретом, гаразд? — Не потребуючи згоди, а, скоріше, намагаючись переконати себе, що це не найбрудніше, що коли-небудь робив, я на пробу пройшовся язиком по всій довжині.
Чюю, здається, тільки дужче підстібувало те, що на його тілі досі подекуди скупчувалась тверда кров, в місцях, де я блукав його тілом, й це остаточно дало мені знати, що не так важливо, як я впораюсь. Я припускаю, що це не приносило максимум задоволення, але відчайдушний, заплаканий Чюя був вартий того, аби публічно облажатися. Йому було боляче, і я сподівався, що був в змозі замінити цей біль на щось хороше. Такого у світі було мало, проте відтоді, як я зустрів цього малого, мені кортіло ділитися із ним кожним проявом добра, що мені виходить виявити.
Чюя красиво видихав і вигинався щоразу, як я задівав найчутливіші місця. Робив це аж доти, доки йому зовсім не перехопило дух на піку задоволення. Мені довелось впитися нігтями у його стегна, аби не видати непристойний звук від усвідомлення, що ніхто, окрім мене не бачив Чюю таким — почервонілим, безпорадним, із такими темними очима.
Коли він задоволений осів на моїх плечах та заспокоївся, я все ж змусив його прийняти душ. Ми домандрували до ліжка, ліниво цілуючись. Я міркував про те, як прикро було б прив’язатися до хоч якогось елементу цієї взаємодії. Для Чюї, напевне, це не значило так багато, а для мене було небезпечно допускати, щоб це щось значило. Тому хоч я і ліг поряд з ним, хоч як мені хотілося обвити руки довкола нього ще разочок, я більше не дозволив собі навіть пальцем доторкнутися його розслабленого тіла. На сьогодні досить.
Нехай цей секрет залишиться між нами. Нехай він буде єдиним, який нам доведеться на собі нести. Спокуса занадто велика, але ризики з платою ще більші. Чюя ненавидить мене. І те, що сталося, лише було зумовлено особливими обставинами. Чюя не хоче близькості. Не в цьому житті.
— Так було треба, — повторив я собі вголос, на що Чюя обійняв мене, вириваючи з грудей усе повітря.
— Я чую, як ти думаєш, — пробурмотів він, втілюючи в реальність мої страхи, що мені не здалося і він справді намагався сказати щось цими обіймами.
Я відрахував до десяти. Зрозумів, що не передумав, і дозволив собі зірватися.
Кістки Чюї могли б запросто зламатися під моєю хваткою, але я вирішив хоч раз на століття не впустити те, чим так дорожу. Врешті-решт, губи Чюї досі смакували так добре, як вперше.
Цього дня я дізнався, як це — вбивати, але годиною пізніше познайомився із тою стороною Чюї, яку давно волів побачити.
І це те, що змусило мене витримати.
Додати до улюблених