” — Фумайо.
— Та тату?
— Ти мій син?
— Звичайно.
— Так чого ж ти так на Дазая схожий-то?!”
***
— Ого, ви тільки подивіться, він же весь в тата! — усміхався Ода, коли йому дозволили взяти до рук немовля.
— Угу, маленький просто моя копія, — відповів на диво тихий Осаму. Зараз так не хотілося шуткувати та біситись. Все, про що він тільки міг мріяти це розділити такий момент з сім’єю: чоловіком, сином та кращим другом.
— Як назвете?
— Фумайо, — відповів Чуя, що щойно підійшов.
— Ммм, Дазай Фумайо… А що, звучить, — Ода віддав малюка батькові.
— Да, та ми не так і довго обирали ім’я.
— То було так легко? — спитав Одасаку сідаючи на диван біля Осаму, що тихо колисав маленького.
— Ну як тобі сказати, — Чуя всівся на м’яке крісло та поставив на журнальний столик закуски, — я запропонував, а скумбрія так вже радів що не став сперечатися, — він ніжно усміхнувся, відкинувшись на спинку, — ти б це бачив: Фумайо плаче — і Дазай плаче.
— Не говори так, наче я один ревів.
***
— Ох, Фумайо, як же ти схожий на свого батька, — сказав Чуя, поки виплутував сина зі свого волосся. Таким тата Фумайо і запам’ятає: добрим, ніжним і з дуже м’якими довгими рудими кучерями, а ще з холодними руками, які були теплими лише іноді.
— Плавада? — Фумайо знову засміявся, коли тато почав його легенько лоскотати.
— Що правда, сонце? — в кімнату ввійшов батько.
— Я схозий на тебе! — трирічний хлопчик побіг на руки до Осаму, що відразу його підняв. Таким він і запам’ятає батька: завжди веселим, і дуже-дуже високим, а ще він купляв Фумайо багато-багато солодкого, за що часто отримував від тата.
— Хм, навіть не знаю. А ти як думаєш? — Осаму вщипнув його за щічку, після чого поцілував Чую.
— Схозий! — Фумайо знову почав перебирати малесенькими пальчиками кудрявки тата, — В мене волосся тез темне. і очі калі!
— Який же ти в нас розумний, — сказав Осаму цілуючи сина в маківку, — правда, тату?
— Так, ти молодець, — Чуя погладив Фумайо по голові, м’яко усміхаючись, — а зараз пора їсти.
— Ура, їсти! — закричав батько, а його радість підхопила й дитина, і всі разом вони під веселий сміх пішли на кухню.
* * *
— ФУМАЙО! — хлопець почув цей голос навіть з кабінету директора, а це значить, що його тато вже приїхав і зараз, швидше за все летить сюди на крилах злості. Зосталося лише помолитись.
Десь через тридцять секунд прифігівший директор, Фумайо, хлопчик, якого Дазай-молодший побив і його батьки побачили красивого, але злющого рудого чоловіка.
— Доброго дня, — зціпивши зуби процідив Чуя.
Після довгих розбирань з приводу того, хто винен, а хто ні, тато розгромив і директора, і безхребетного татка, і стерво-мамку, і їх обділене вихованням дитинча в пух і прах. Наступний на черзі Фумайо. Амінь.
Ні, тато ніколи не зривався на сина, завжди спокійно і доступно пояснював, і в разі чого завжди допомагав, але це не змінювало того, що одинадцятирічному Фумайо не подобались такі ось ситуації.
— Ти все зрозумів? — запитав Чуя, коли вони вже були вдома.
— Так, — хлопець зістроїв таке вже миле личко, і подивився на тата таки поглядом, що кіт зі Шрека почав заздрити.
— Ох, як же ти схожий на свого батька, — з нервовою усмішкою сказав Чуя.
— Ну так, він же переміг, — усміхаючись сказав Осаму і поцілував свого чоловіка в щоку, — на тебе він також схожий.
— А це тут до чого? — не зрозумів син.
— Ооооо, козаче, знав би ти, як в шкільні роки твій тато з всяких хуліганчат відбивнушки робив, — він навіть присвиснув, а потім погладив сина по голові, — не переймайся через це, ти в нас розумний хлопець, правда, Чуя-чі?
— Ну, з цим я згоден.
— О, а хочеш, я тобі покажу нас з татом в школі? — Саму знов почав сяяти, наче ліхтар, що світить вночі тобі прямо в вікно і не дає нормально поспати.
— Не смій!
— Хочу!
— Ей!
* * *
— Ох, зі спини — вилитий Осаму! — сказав Чуя, сідаючи біля сина на ґанку, — і чому тобі не передалась хоч краплина моїх генів?
— Вибач.
— Та ладно тобі. не переймайся, — з посмішкою сказав Чуя, а потім додав: — Фумайо.
— Та, тату?
— Як ти?
— Та все нормально, — шістнадцятирічний Фумайо ще більше стих.
— Чого ти, говори, доки не почав катувати, — удавано грізно сказав Чуя, але більше не допитувався. Вони разом сиділи та дивилися на нічне небо декілька хвилин, після чого хлопець все-таки тихо почав говорити.
— Я вже згадував, що мене прийняли в шкільну команду. В нас скоро змагання, і я в основному складі, але я боюсь все зіпсувати, — він зітхнув, — мене взяли тільки через ріст, а так, я ж зовсім новачок. Навіть не знаю, що робити.
— Не думаю що тобі потрібно хвилюватися через це.
— Але я…
— Новачок? Нічого не вмієш? Якби не вмів, будь ти хоч три метри заввишки, тебе б не взяли. Ти талановитий, Фумайо, розумний і дуже тямущий — це сильніше твоєї недосвідченості, Осаму думає так само. Тим більше ти ж граєш не один, — Чуя погладив його по голові, — в тебе є команда, і група підтримки! Ми з твоїм батьком віримо в тебе, тобі залишилося зробити теж саме, — тато усміхнувся, підводячись і хлопаючи сина по плечу, — нумо спати, — він збирався вже йти, коли відчув, що Фумайо стиснув його руку.
— Дякую.
* * *
— Ха-ха! так, козаче, розкажи-но свому татові чому ти більше схожий на мене! Давай!
— Темний колір очей домінантний, як, наприклад, карий, — Фумайо вказав на Осаму, — а блакитний в такому разі рецесивний. Так само з кольором волосся, мало того, що в батька темне волосся, так в тебе, тату, руде, а воно може передатись тільки тоді, коли в обох батьків є такі гени.
— Досить робити з мене дурня! — Чуя кинув в них подушкою, Фумайо встигнув пригнутися, тому по пиці отримав батько, син вже було почав сміятись, так теж схлопотав тим самим знаряддям по сраці.
— Та досить, тобі, Чу-чу, наш син вступив на біохім! — він проронив театральну сльозу і сперся на Фумайо, — ах, нашому малятку вже цілих вісімнадцять років! Який дорослий! Дай ти йому помудрувати!
— Ага, а тобі поржати?! Скільки можна, що це за Чу-чу?! Тобі п’ятий десяток йде, телепню!
— Але Чуя-чі, ти такий же красивий, як і в нашу першу зустріч. І такий же низькорослик!
— Іди до сраки, чмир бинтований! — взагалі, коли Чуя ходить куди-небудь з сином, його часто мають за друга або семпая, та ніяк не ха тата або навіть за старшого брата, що звісно, приємно, але трошки дивно.
— І сваришся так само!
* * *
Сорок п’ятий день народження Чуї.
Спозаранку чого чоловік влаштував сюрприз з вагоном кульок, квітів і цілунків, а також з непідгорівшим сніданком.
— Невже ти нарешті навчився нормально готувати їжу в ліжко?
— Для тебе, коханий, все що завгодно.
— Ага, з двадцять п’ятого разу.
— Ні!
— Чого?
— Двадцять п’ять років ми одружені, а сніданки у ліжко я тобі готую всі тридцять!
— Ха-ха, це не краще!
— А знаєш що? — Дазай надувся.
— Шо?
— Я тебе кохаю, — він притягнув милого до себе на коліна і поцілував.
— Я тебе теж.
— Тоді може не підемо на роботу, а будемо цілий день святкувати? — і знову поцілунок.
— Нє, — і ще один, — ввечері приїде Фумайо, тоді й відсвяткуємо.
— Добре-добре, але запізнитися ж ми можемо.
Цілісінький день Чую вітали колеги та підлеглі, а в кінці робочого дня всі подарували йому подарунки та змусили випити з ними по келиху червоного напівсолодкого.
Йдучи додому, Чуї раптово зателефонували.
— Ало?
— Тату.
— Та, синку, ти вже приїхав?
— Так, я вже вдома, ти коли будеш?
— Вже підходжу, щось термінове?
— Трохи.
— Кажи, — Чуя прискорив крок, находячись від дому в декількох десятках метрів.
— Тату, я знаю, що зовсім не схожий на тебе, ні зовнішністю, ні характером.
— Чекай, я вже заходжу, — Чуя відразу зайшов в дім, дякувати весні, було тепло, тому він не мав на собі верхнього одягу. Як тільки зайшов на кухню, він побачив двох людей, повернутих до нього спиною. Коли вони його почули почали повертатися та ось, він може подивитись їм в лиця, але помітив дещо дивне: на нього дивилися дві пари очей, тільки от одні були карими, тими, в яких він тонув останні тридцять років, а інші, як не дивно — блакитними.
— Ти… — Чуя втратив здатність говорити.
— Так, тату, це не лінзи. Насправді карі очі — це блакитні під пігментом, так що з допомогою маленької операції можливо легко змінити їх колір, — він підійшов ближче до Чуї, — тату, ти прекрасна людина, і я дуже хочу бути схожим на тебе. Дякую тобі за все, що ти зробив для мене та нашої сім’ї. Ми з батьком тебе дуже любимо, і бажаємо тобі в цей день бути найщасливішим, адже нас ти вже такими зро… — він не зміг договорити через Чую, який кинувся його обіймати.
— Синку, ти ж знаєш, що я люблю тебе таким, яким ти є, — говорив він крізь сльози, що починали бриніти в нього на очах, обіймаючи сина та відчуваючи ще й руки чоловіка.
— Так, звісно знаю.
— Дякую…
Додати до улюблених