Прокидається Юнгі в кращих традиціях любовних романів – від палкого поцілунку. Виявляється, вночі він утохмачився у невеликий мурашник, а вночі розворушив його ногою. Помста була страшною: мешканці зруйнованої республіки емігрували в штани Юнгі, тож тепер у нього чухалося все, що нижче пояса.
Матюкаючись і плутаючись в одязі, хлопець намагався якомога швидше стягнути з себе штани і стріпати кусючих комах. Завдання ускладнювали сандалі, які Юнгі не подумав зняти.
– Та залиште мою дупу в спокої, паразити! – Юнгі захникав, відчувши, що комаха вкусила його за сідницю. І з писком полетів у кущ папороті, учувши звучний присвист майже над вухом.
– Апетитненько, можу зрозуміти комашок.
Німа сцена триває секунд двадцять: Юнгі витріщив очі й чухає зад – незнайомець масно шкіриться, закусивши губу.
– Що ти тут… Ти хто такий взагалі? – Мін насторожено скалить очі, задкуючи обережненько від гріха подалі в папоротникові зарослі. Звичайно, хлопець перед ним не схожий на нечисть чи розбійника, але береженого бог береже – краще триматися подалі, йому й так сьогодні дісталося.
– Я Пак Чімін. І досить вже толочики рослини в моєму Лісі! – масна посмішка ширшає, коли Чімін помічає стратегічне відповзання.
– Де це він твій? Він нічійний і всіхній зразу!
Ох, смішний парубок: старається грізно супити брови, але Пак помічає тільки надуті губи й щічки. Щічки, люди добрі! Чіміну їх хочеться кусьнути.
– Ти чого либишся? Сміх без причини – ознака не дуже розумної людини, ніколи не казали тобі?
Юнгі от зовсім не до сміху: посерд моторошного Лісу на нього напала люта зграя кусючих істот, куди йти далі він без поняття, де шукати Чонгука теж без поняття – то з чого ж тут радіти, скажіть ради бога?! Ото хіба що світити безштанною дупою та жовті квіточки перебирати.
Але, видно, що для одного безвихідь і морок, для іншого – суцільні хіхоньки-хахоньки.
– А хто сказав, що я людина?
Юнгі вже й рота відкрив, щоб кольнути у відповідь, але збагнувши сенс сказаного, тільки зубами клацнув.
У страху великі очі, пам’ятаєте, так? Пак Чімін вже не здавався просто юнаком з ідіотською, але загалом привабливою усмішкою. Зляканий мозок грав із зором поганий жарт: постать Пака витягувалася, руки робилися непропорційно довгими, білі рівні зуби здавалися пожовтілими іклами, а зіниці то червоніли, то чорніли.
Як маленький хлопчик, Юнгі тре очі липкими від рослинного соку кулаками, щоб прогнати марево.
– Куди, дурню?!
Чімін кидається до Юнгі, хапаючи за руки. Той спочатку смикається і дригає ногами, намагаючись вирватися з рук “не людини”. Аж раптом все пливе, втрачає різкість – дуже схоже на приступ паніки, поки очі не починають жахливо пекти, і сльози летять градом. Світ то з’являється, то зникає, то яскравий спалах, то глибока темрява. І жахливо, жахливо боляче!
– О, трясця! Я не бачу… Я нічого не бачу!
Юнгі здавалося, що його замкнули в темній-темній кімнаті, він не розуміє її розмірів – чи то як вузенька шафа, чи то як тронний зал. Чи, може, це взагалі не кімната, може, відтепер увесь світ – це мільярди кубометрів щільної чорноти?
Тільки відчуття твердої землі під дупою, вказує, що Юнгі все ще живий і все ще в Лісі, а не присмерті теліпається між світами в якомусь нафтянистому ефірі. І ще теплі змокрілі – гидко трохи, звичайно! – долоні, які крутять його головою навсібіч, і схвильовано-тремтячий високий голос, що відволікає від паніки.
– Це яскір… Жовтець… Це пройде. Я знаю, як допомогти, я можу!.. Чуєш мене, крихітко?
Чімін відчуває, як чужі пальці слабнуть і руки плюхаються на мох. Розслаблене тіло важчає, і Пак ледве встигає підхопити його і пом’якшити приземлення. І слабенький голосочок чує:
– Не кидай мене…
Додати до улюблених