Лімбо

Коли Мінхо змушений піти у ґей-клуб зі своїми студентами, для нього це виглядає як сором на все життя. А тепер йому ще й треба отримати номер бармена-натурала.

Bang Chan/Lee Minho

Пам’ятайте, що всі персонажі історії є вигаданими і будь-який збіг із людьми, що живуть нині чи жили в минулому, випадковий. Це лише моя уява.

Мінхо знав, що це погана ідея ще навіть до того як погодився, але не міг протистояти цим цуценячим поглядам. Він витратив більше року, намагаючись вибудувати хороші приятельські стосунки зі своїми студентами, тому що сам ненавидів викладачів, котрі ставили себе на п’єдестал та зверхньо дивилися на власних учнів. Він давно пообіцяв собі, що буде справедливим другом та хорошим авторитетом для молодих людей, яких буде навчати літературі. І весь цей час все справді було добре, доки не сталося жахливе, коли один з його учнів став свідком того, як хлопець Мінхо кидає його в ресторані. Це був дійсно неприємний розрив, і Мінхо не розумів, чому людина, з якою він бачив своє майбутнє, розірвала з ним у тому місці, куди вони ходили на перше побачення.

Мабуть, не варто звинувачувати надто допитливих офіціантів у тому, що вони можуть випадково підслухати розмову своїх гостей. Особливо, якщо один з них – твій улюблений викладач літератури. А коли вони ще й сваряться та розходяться, доки ти намагаєшся усвідомити, що професор Лі – ґей, то тебе зовсім нема в чому звинувачувати. Хто би пройшов повз таку драму? От і Ян Чонін не зміг. Як і не зміг тримати це у таємниці, тому в понеділок уже вся група знала круту новину.

І тоді Мінхо нарешті зрозумів, які можуть бути мінуси у тому, що ти товаришуєш зі своїми студентами. Бо вони стали надто активно йому співчувати та намагалися допомогти улюбленому професорові з його особистим життям. І Мінхо ще не вирішив: це скоріше жалюгідно чи просто дуже трагічно. Хоча його навіть розчулив той факт, що вони всі стали на його бік і ніхто й слова поганого в його адресу не сказав. Всі як один об’єдналися у ненависті до його колишнього та підтримці Мінхо. Найгіршою, на жаль, була спроба витягнути його з депресії від тих же ґеїв, який у групі виявилося аж троє. Що уже надто багато. А вони були свято переконані, що їх професор у тяжкій депресії, бо за словами Чоніна, розрив був дуже болючим. Насправді ж, попри очевидний біль, Мінхо був скоріше розлючений на свого колишнього і намагався навіть не згадувати того мудака.

Один з тих трьох ґеїв, а саме Сонхва, навіть намагався клеїтись до свого викладача, пояснюючи це тим, що Мінхо потребує, аби його втішили та приголубили. То було страшне. Значно гірше за сам розрив.

Другий, себто Фелікс, розревівся у нього на плечі, коли переконував Лі у тому, що зовсім не соромно зізнатися у своїй депресії, він його підтримає і навіть готовий прочитати щось величезне та страшне, якщо Мінхо від цього стане легше. Професор Лі використав це у своїх цілях, і за це йому дійсно не було соромно.

А третім виявився сам Ян Чонін. І він взяв курс на «нам треба швидше забути того мудака». Мінхо не став нагадувати, що сам Чонін з ним навіть не знайомий, і спитав лише, коли це вони встигли стати «нами». Улюблений студент відмахнувся і після кількох ніякових розмов, після тисячі кинутих на нього підбадьорливих поглядів, він заявив, що порадившись з друзями, вони всі вирішили, що Мінхо треба знайти собі когось, тому на цих вихідних вони йдуть у ґей-клуб. Це було початком апокаліпсису. Коли Хо нагадав студентам, що він взагалі-то їх викладач, він значно старший, більш досвідчений, він може справитись з розривом і вже взагалі пережив це все, чотири місяці пройшло, навіть пора року змінилась, а вони його студенти і буде не надто етичним – йти з ними у ґей-клуб, вся група на нього образилась. А це шістнадцять чоловік, які були для Мінхо дуже дорогими. Вони абсолютно добровільно записалися на його курс розширеної літератури, де вивчали досить специфічні твори, тому неможливо було їх не любити.

Мінхо мучився та ламався цілий місяць. І це при тому, що з цією групою він зустрічався всього раз на тиждень. І коли Чонін почав погрожувати засватати Мінхо до своїх знайомих та створити йому анкету у додатку для знайомст, Чанбін шепнув, що може «розібратися» з його колишнім, ви тільки слово скажіть, професоре, а Сонхва прийшов у надто відвертому вбранні та весь час підморгував йому так, наче у нього щось з оком, він не витримав. Вони так благали про це, що Мінхо навіть вдалося взяти з них обіцянку лишити його нарешті у спокої, якщо він все-таки це зробить. Відпустити його одного вони відмовились, тому що вам не можна довіряти, професоре Лі.

Мабуть, це наслідки того, що колись Мінхо змусив їх прочитати книгу на шістсот сторінок брехнею про те, що в ній описаний рецепт еліксиру, який допоможе ніколи не відчувати похмілля зранку. А ще він дуже смачний, от тільки доведеться уважно читати, щоб знайти таку маленьку хитрість у такій великій книзі. Десятеро з них дозволили себе обманути. А потім він навіть не врахував цього при семестровому оцінюванні.

Тому тепер Мінхо стоїть перед клубом з мальовничою назвою «Лімбо», про існування якого у цьому місті він навіть не здогадувався. Яка дурна назва, – думає професор. Навряд чи ті, хто її придумав, читали «Божественну комедію» Данте. Хоча концепт, мабуть був у тому, що клуб – місце десь між пеклом та раєм, а це навіть має якийсь сенс.
Звичайно, такий похід ніхто не хотів пропустити, проте жорстоким екзаменом професору вдалося відібрати для цієї місії лише чотирьох. Серед них він найбільше довіряв Чоніну, той досі здавався йому найадекватнішим, а от Сонхва потрапив у цей список якимось дивом, бо виявився надто розумним.
Джісон боровся за місце в цій групі так завзято, ніби сам хотів з кимось познайомитись, але сказав, що просто ніколи не був у ґей-клубі і йому страшенно цікаво. Звичайно, він зможе почуватися там у безпеці лише з Мінхо, бо Чонін скоріше продасть його якомусь качку за один коктейль, чисто щоб повеселитись, Фелікс і сам боїться туди йти, а варіант з Сонхвою взагалі не обговорюється, ви ж самі розумієте. Сонхва на це лише непристойно всміхнувся та підморгнув. Мінхо розумів.
Фелікс теж виграв у цю лотерею, мотивуючись тим, що згорить із сорому, якщо піде сюди з кимось іншим, окрім професора Лі, а побачити дуже цікаво. І навіть відмовився продати Чанбіну своє місце, хоча той пропонував таку ціну, що Мінхо майже сам погодився взяти його на цю невеличку екскурсію за такі гроші.

На щастя, саме Чонін вибирав місце зустрічі з тим, хто має допомогти професору забути про колишнього, і навіть Сонхва схвалив його вибір, тому Мінхо був майже спокійний. Кого він обманює? Мінхо був у паніці. Йому навіть захотілося схватити Фелікса за руку, коли вони переступили поріг. Насправді Мінхо теж ніколи не відвідував подібні місця, і робити перший крок зі своїми студентами – було жахливим рішенням. Він точно нікому не зможе про це розповісти. Навіть через тридцять років, коли можна сміятися навіть з найтупіших своїх рішень.

Але у самому клубі він дійсно заспокоївся, хоч для цього й довелося випити подвійне віскі і якийсь дивний коктейль, що вибрав для нього Джісон. Мінхо намагався якось підняти себе у власних очах, оплачуючи цей вихід в люди. Не варто нагадувати йому, що споювати власних студентів – не те, що може його якось реабілітувати. Джісон п’є уже третій найдорожчий коктейль у меню, мабуть, навіть не відчуваючи смаку.

Можна сміливо сказати, що професор трохи набрався, враховуючи те, як сильно його розчулило, що Сонхва щойно відшив якогось красеня заради нього, бо пообіцяв собі, що вони повинні підчепити когось для Мінхо. Тому вони всі просто сиділи й напивалися, скануючи кожен сантиметр клубу у пошуках долі Мінхо. Романтичний Фелікс ляпнув, що професор може зустріти тут сьогодні свою долю, і вони дуже щасливі бути присутніми при цьому, а вже надто веселий Джісон підхопив це, бо він відчуває, прямо відчуває, що так все і буде. У нього хороша інтуїція, якщо ви не знали. Мінхо сказав, що вона чомусь ніколи не допомагала йому на тестах.

Тоді той малий засранець просто випихнув його зі столу, крикнувши, що так буде легше когось знайти. Мінхо ледь не збив з ніг якогось високого блондина, і вони навіть розговорились. Хьонджін виявився справді приємним, і він точно був ґеєм, проте зовсім не зацікавив Мінхо, тому він вирішив привести його до столику зі своїми студентами, щоб зайняти їх новим знайомством, доки сам тікає від них подалі. Якщо він уже опинився у такому місці, то може й справді з кимось познайомитись. Про долю тут не йдеться, але секс на одну ніч йому зараз точно не завадить. Скільки він там уже самотній? Надто довго.

І коли Хьонджін непогано вписався у їх компанію, і Мінхо вже збирався йти замовити собі щось, він побачив того, хто справді привернув його увагу.

– Знаєте щось про цього бармена? Того найпривабливішого. – Він кивнув на одного з двох барменів за стійкою, що стояли там з голими торсами та спілкувалися з гостями. Без верху – це хороший робочий наряд, особливо, коли тобі є що показати. Йому починає подобатись цей клуб. Всі бармени були красенями з гарячими тілами, але той з ямочками на щоках сподобався йому найбільше.
Троє постійних клієнтів клубу, тобто Чонін, Сонхва та Хьонджін, скривилися та втягнули повітря крізь зуби.

– Навіть не думай, Мінхо. – Сказав Сонхва, задоволений, що може говорити неформально. Хоча ніхто йому такого дозволу не давав.

– Не варіант, забудьте і шукаємо далі. – Відрізав Чонін.

– Це Кріс. – Відповів Хьонджін. – І це справді погана ідея.

– Це ще чому? – Питає Мінхо, зацікавившись іще більше.

– Він.. не надто дружелюбний з тими, хто до нього клеїться. А ще справжній псих. Кріс працює лише на вихідних. Завжди на другому поверсі, бо тут не так шумно, значно більше замовлень і беруть не лише пиво. І таке враження, що йому взагалі байдуже, якщо його попруть через грубість до клієнтів. Гадаю, він якийсь знайомий або родич власників, але про це нікому не відомо, бо його ім’я для персоналу наче заборонене слово. Тому я справді не раджу навіть намагатися, він відшив уже багатьох, мене в тому числі.

– І мене теж. – В один голос сказали Чонін та Сонхва.

– Він ненавидить мене, і сказав навіть не наближатися до барної стійки, якщо він стоїть там. Тому я замовляю лише в інших барменів. – Додав Сонхва і при цьому здригнувся, ніби від страху.

– Я можу замовляти у нього, але я просив вибачення. Багато. – Пояснює Чонін, і навіть від його погляду на того Кріса, по спині Мінхо пробігає холодок. – Кріс – трохи псих. А ще він натурал. Хоча навіть це його не виправдовує. Словом, він справді ненавидить, коли хтось клеїться до нього. З барменами можна поговорити, можна на них подивитися, бо там є на що глянути, але не можна пропонувати їм непристойності, не можна запрошувати на побачення і – спаси тебе Господи – не можна їх лапати.

– Ага, я чув від одного друга, що Кріс ходив на курси управління гнівом. Хоча мені здається, він був не надто уважним слухачем. – Говорить Хьонджін та перевертає склянку з чимось явно міцним собі в горлянку. Фелікс кривиться і кидає на свого професора благальний погляд, що так і просить не лізти в це.

– Нащо ви так категорично сказали, що він не може?! – Обурився Джісон. – Тільки погляньте, у професора вже загорілися очі після цих слів. Коли кажеш йому «неможливо» – для нього це звучить як «прийми виклик».

Мінхо розчулюється, що його студенти так добре його знають. Хоча це привід задуматись, чи він все робить правильно у спілкуванні з ними. Але тут нема про що говорити. Він з ними у ґей-клубі – де тут правильно?

– Я зовсім не збираюся казати, що виклик прийнято. – Він по-дурному сміється та відмахується, після чого всі п’ятеро кидають на нього занепокоєні погляди. Сонхва навіть недовірливо вигинає брову. – І я не збираюся до нього клеїтися, заспокойтесь. Я прийшов, щоб ви відчепилися від мене нарешті. І може трохи розважитись. Якщо я вже когось і знайду сьогодні, то це має бути не якийсь сумнівний варіант, але чому ви переконуєте мене, що він натурал? Він точно ґей.

– Ні. Повірте, професоре, всі постійні клієнти знають, що Чан натурал і його краще не чіпати. – Становчо говорить Чонін, дивлячись Мінхо прямо в очі, сподіваючись, що так він буде більш переконливим.

– З чого ви це взяли?

– Бо він сам не раз про це говорив. – Відповідає Хьонджін та розводить руками. – І його справді ні разу не зацікавив ніхто з клієнтів. А він тут працює давно, я дивлюсь на нього за стійкою вже другий рік.

– Ти другий рік ходиш у цей клуб і в тебе досі нема хлопця, а ви змушуєте мене знайти свою долю за один вечір? – Каже Мінхо.

– По-перше, я сюди ходжу випити і потанцювати. А ще я познайомився з кількома класними людьми тут, це справді хороше місце. А по-друге, я не так давно розійшовся з деким.

– Дозволь вгадати. – Сказав Джісон, який до того ніби був відсутній і якому вже точно досить безкоштовного алкоголю. – Він кинув тебе, бо ти весь час зависав у ґей-клубі? Можливо, навіть без нього.

Всі обурюється, доки Сонхва заливається реготом, і Фелікс відбирає у Джісона склянку та змушує вибачитись.

– Ти не подумав, що професору може бути неприємно від згадки про розставання? – Шипить він і голосніше додає: – Негайно вибачайся перед Хьонджіном, це було дуже грубо.

Вони починають голосно сперечатися, але Мінхо вже не слухає, бо він знову переводить погляд на бармена Кріса. Той саме збиває щось у шейкері і професор не стане брехати, ніби це не виглядає дуже гаряче. Він проходить поглядом по всьому його тілу. А ще Мінхо трохи спостерігав за ним, тому може впевнено сказати, що цей чоловік точно ґей. Мінхо ніколи в такому не помиляється.

– Його справді звати Крісом? – Привертає до себе увагу професор.

– Так. – Відповідає Хьонджін. – Наскільки знаю, він з Австралії. Але мені насправді мало про нього відомо.

Всі бадьоряться, навіть майже заснувший Джісон, від новини, що Фелікс з таємничим Крісом земляки. Сонхва навіть пропонує австралійцю піти познайомитись, бо є шанс, що його не відшиють і вони зможуть мило побесідувати про ламінгтон, веджимайт та кенгуру.

– Ти не багато знаєш про Австралію, так? – Питає Фелікс, закотивши очі.

– Ще скажи, що ти не обожнюєш те все, що я перерахував.

– Ну, так, я люблю це. Хоча кенгуру трохи страшні, якщо чесно. Боюсь їх ще з дитинства, коли вперше побачив битву двох кенгуру. Але можу вам сказати, що той Кріс лякає мене значно сильніше, тому дякую, але я відмовлюсь.

Мінхо знову дивиться на бармена і не розуміє, як він може когось лякати, особливо зараз, коли так мило комусь усміхається, демонструючи чарівні ямочки. Навіть звідси видно, який він гарний і скільки у нього кубиків, тому йому вже не терпиться підійти ближче.

– Я все ще впевнений, що він ґей. Може він і брехав, що це не так, але я впевнений. Ви не знаєте, але у мене є суперздібність визначати, чи ґей переді мною.

– Та що ви, професоре? – Наспівує Чонін з жахливою посмішкою. – Тоді чому ж ви не знали, що у нас в групі три ґея, доки я вас не розкрив?

– Бо ви мене не цікавите, то інше. Словом, я переконаний у своїй правоті. Бармен Кріс – точно ґей. – Впевнено заявляє Мінхо і вчергове намагається зробити ковток зі свого пустого стакану. – Ох, ви тільки гляньте, у мене закінчився коктейль. Піду замовлю. Вам щось взяти? Окрім тебе, Джісоне, тобі вистачить. Хоча можу принести води. Цікаво, у них є безалкогольне Мохіто?

Професор не слухає заперечень та вмовлять і підіймається, щоб піти нарешті до бару. Тоді розвертається до столика назад і каже, що повернеться сюди уже з номером Кріса. Хьонджін сміється, а Фелікс голосно ахає та стискає його руку з одного боку і Джісонову з іншого, шукаючи підтримки. Сонхва бажає удачі таким огидним тоном, ніби зовсім не вірить у перемогу свого викладача. Джісон просить спочатку замовити йому щось смачне, а вже тоді намагатися закадрити бармена, бо буде біда, якщо він переплутає порядок цих двох дій. Чонін називає свого професора ідіотом. Маленький засранець, Мінхо старший за нього аж на п’ять років! Тепер він повинен дістати номер того дурного Кріса!

На щастя, Мінхо поки стоїть на тверезих ногах, бо випив не так багато, щоб сп’яніти, але достатньо, щоб піти до того бармена. Біля стійки не так багато людей, бо взагалі-то тут можна замовити в офіціанта, і хоч їх форма складається лише з шортів та фартухів, це не зрівняється з барменами, тому Мінхо не цікавлять офіціанти.
Біля Кріса якраз хтось стоїть, він нагнувся низько до нього та щось говорить, але Мінхо може зачекати, хоча інший бармен і вільний. А тоді він стає свідком, як Кріс бере того хлопця за барки, його ноги аж від підлоги відриваються, а тоді бармен вбиває його обличчя у стійку, міцно тримаючи руку на шиї. Він нахиляється до вуха нещасного клієнта і Мінхо з цієї відстані навіть чує його слова.

– Можеш мені ще раз повторити свою пропозицію? Здається, я не розчув деталей. Що там зі мною зробить твій магічний член?

Далі Мінхо не слухає белькотіння того бідака, він дивиться на довгі і такі до біса красиві пальці Кріса, на шикарні вени на його перепдліччі, на треновані руки, які зараз притискають того до стійки за зашийок. Добре, може він дійсно трохи неадекватний. І цілком ймовірно, що не буде зараз в хорошому гуморі, щоб Мінхо міг трохи з ним пофліртувати.
Тоді нещасний клієнт встає, потираючи обличчя, на якому навіть відбились контури стійки, повторивши неповторний візерунок деревини. Кріс розправляє плечі та переводить погляд на Мінхо, що закляк у двох кроках від нього.

– Чим можу допомогти? – Питає він цілком нормально, як для такого психа.

– Мені.. емм… Вибачте, може у вас є безалкогольний Мохіто?

– Можу зробити.

– Тоді попрошу. Будь ласка. Якщо вам не важко.

Кріс чарівно усміхається, і варто сказати, що зблизька його усмішка виглядає ще краще, і Мінхо навіть вдається відповісти тим самим. Він підходить ближче, хоча не ризикує класти руки на стійку, лише скошує на неї погляд, вже готовий побачити на ній відбиток обличчя того нещасного. Кріс починає робити коктейль, мугикаючи собі щось під носа, хоча це зовсім не та мелодія, що грає зараз у клубі. Власне, танцюють переважно на першому поверсі, де надто гучна музика, а вони зараз на другому, де є столики та трохи спокійніше, якщо не враховувати бармена-психопата. Але Мінхо треба щось зробити, бо інакше він просто піде звідси з пустими руками. Він ще раз дивиться на бармена, котрий уже вибирає листя м’яти, яким хоче прикрасити зверху коктейль Мінхо, а тоді ставить перед ним стакан з двома соломинками. Здається, він збирався із силами надто довго. І Хо нічого не може зробити з тією картинкою, що виникає у нього в голові, як вони з барменом Крісом п’ють це Мохіто з одного стакана, присмоктавшись до тих двох соломинок. Жахливо.

– Слухайте, – починає Мінхо і ковтає слину надто голосно. – Це прозвучить дивно, але чи не могли би ви просто зробити вигляд, ніби даєте мені свій номер? Можете накалякати на папірці дев’ять випадкових цифр, усміхнутись мені – і я назавжди згину з ваших очей?

Бармен в подиві розтуляє рота, насуплює брови та дивиться на Мінхо, наче на дурну собаку, що намагається вкусити свого хвоста. Професор Лі нагадує собі, що він взагалі-то професор, але це не сильно допомагає йому почуватися краще.

– Емм… ні, не міг би. Для чого мені це?

– Тому що ви хороша людина, наприклад? І добра.

– Не думаю, що це правда.

– О’кей, просто розумієте, ота компанія там, – Мінхо важко зітхає та махає рукою своїм студентам і Хьонджіну, котрі не відводять від них поглядів, хоч і намагаються зробити вигляд, що зайняті розмовою, коли Кріс дивиться у їх сторону. – Це – мої студенти. Майже всі. Я викладач літератури в університеті. І так вже вийшло, що я опинився тут зі своїми студентами. Трохи дивна ситуація, але мені треба бути крутим викладачем, розумієш? Тобто розумієте? Не можу впасти мордою в багнюку перед ними, я ж їх авторитет. І так уже вийшло, що мій беззаперечний авторитет залежить зараз від тебе. Тобто від вас, перепрошую.

– Викладач у ґей-клубі зі своїми студентами? – Хлопець глянув на Мінхо майже з огидою і змірив його неприємним поглядом. – Ти хоч ґей? Чи це теж просто так вийшло.

– Я ґей! Чому б іще мені бути в ґей-клубі? Не думаю, що сюди ходять просто так, аби музику послухати.

– Ти би здивувався. Не для музики, звісно, але… Це справді хороше місце. І добре, якщо хоч половина з цих відвідувачів – дійсно ґеї. Трапляються усілякі збоченці. Як от ти, наприклад, який притягнув сюди своїх студентів. – Він знову чарівно усміхається, і Мінхо майже тане. – Багато хто приходить із друзями-ґеями за компанію. Жінки приходять потанцювати, щоб до них ніхто не клеївся, а іноді намагаються зробити з чоловіків натуралів. А от деякі чоловіки, в свою чергу, приходять переконатися, що привабливі, намагаючись підчепити ґея. Але таких тут відразу видно. Від них несе відчаєм та гетеросексуальністю. Дехто заходить з цікавості, комусь подобаються мої шикарні коктейлі. А вчора, наприклад, у мене намагався взяти інтерв’ю блоґер, який просто вирішив зробити випуск про ґей-клуби.

– Ого. Справді? Після всього цього, вже якось не віриться в слова про “хороше місце”. Хоча я зовсім не збоченець, і це скоріше вони мене сюди затягли, а в мене просто не було вибору.

– Звичайно, я так і подумав. Тим не менше, це справді хороше місце. Можеш глянути випуск того блоґера. Я інтерв’ю не давав, але він обіцяв зробити нам хорошу рекламу.

– Емм о’кей… То як там стосовно мого прохання?

– Якого прохання?

– Твій номер. – Каже Мінхо, а тоді нахиляється та додає шепотом: – Твій фейковий номер.

– Навіть не знаю, професоре, – тягне бармен із сумнівом та співчутливо підтискає губу. – Мені здається, ви недостатньо старалися, щоб його отримати. А взагалі, чому саме мій? Тут повно чоловіків і деякі, я впевнений, не будуть проти дати свої справжні номери.

– Ні, мені потрібен саме твій номер.

– Це типу заклад якийсь? Професор побився об заклад зі своїми студентами, що візьме у ґей-клубі номер бармена не ґея? Бо серед твоїх студентів я бачу трьох наших постійних клієнтів, вони навіть намагалися мене склеїти. І вони точно добре знають, що я не ґей. Тобі про це відомо?

Мінхо завмер та задумався, яка відповідь буде кращою. Якщо збреше і скаже, що не знав цього, то є шанс, що бармен його пожаліє і дасть номер, щоб втішити та одночасно втерти носа набридливим клієнтам, таким як Сонхва. Або Мінхо може сказати, що знав про це, але намагається вразити студентів таким… дивним і тупим способом. Навіть трохи жахливим, бо нащо йому клеїти натурала? Варіант з правдою не розглядається. Мінхо поглянув в очі бармену, той теж дивився на нього, спершись руками на стійку, можливо, намагаючись вловити брехню на його обличчі. Боже, у нього нема часу, щоб так багато думати, треба не гальмувати та вирішувати швидше!

– Ми не билися об заклад. Я просто… Просто сказав, що ти дуже привабливий і вони розказали, що тебе не цікавлять чоловіки. А я сказав, що це неправда, бо я вважаю, що ти все-таки ґей. Може, тобі просто не хочеться, щоб до тебе клеїлись, тому ти не говориш правду? Може у тебе, наприклад, хтось є, тому брехня навіть виправдана. Але я все одно вирішив довести свою теорію твоєї гомосексуальності, взявши твій номер.

– Вау, це навіть схоже на правду! Як гадаєш, ти перший, хто вирішив перевірити мою орієнтацію на міцність у цьому клубі?

– Ммм… – Мінхо зробив вигляд, що задумався, намагаючись зрозуміти, чи цей хлопець вже збирається втовкти його пику у барну стійку. – Сумніваюся.

– І правильно. Як гадаєш, мені набридли такі клієнти дуже сильно чи дуже-дуже сильно?

– Просто дуже? Я дивлюся на світ оптимістично.

– І чому я повинен підігравати тобі, якщо для мене це зовсім не вигідно?

– Ти не повинен, але ти міг би це зробити. Бо ти хороша людина. І добра.

– Ти досі думаєш, що я ґей?

Цього разу в голосі Кріса вчувалася якась лють, але Мінхо вирішив не відступати. Звичайно, барна стійка не сильно пасувала до його обличчя, дерев’яний колір його старить, але якщо вже він вибрав не брехати, то треба дотримуватись цього до кінця.

– Якщо чесно, то вже трохи менше. Але так, все одно думаю, що ти ґей.

– І чому ж, дозвольте поцікавитись, професоре?

– Тому що… Тому що ти мені сподобався. А мені ніколи не подобаються натурали. Серйозно. Такого ще ніколи не було. Не знаю, як це працює, але мене завжди приваблюють лише ґеї. Досить корисне вміння, якщо чесно. Але я переконаний, що якщо вже мені хтось симпатизує, то у мене з ним є якісь шанси.

Мінхо впевнено кивнув самому собі та відпив трохи Мохіто Джісона, несподівано відчувши сильну спрагу.

– Тобто нема ніяких об’єктивних причин.

– Моя симпатія – це і є об’єктивна причина. Я ніколи не помиляюся з цим.

– Твоя симпатія – це суб’єктивна причина. Ти ж наче професор, ще й літературу викладаєш! Мав би знати різницю в цих термінах.

Мінхо закотив очі та схрестив руки на грудях, стримуючи себе від того, щоб почати перекривляти оце «ти ж професор». Він прийшов у ґей-клуб зі своїми студентами, а це значить, що йому легко можна пробачити всі інші дрібні помилки.

– Добре, хай буде суб’єктивна! Тим не менше, моя суб’єктивна думка, що я об’єктивно маю рацію і ти ґей!

– Боже, та ти просто псих!

Мінхо збило подих, як у кращих традиціях вікторіанських романів. Коли такий очевидний псих називає тебе психом, варто задуматись, що ти робиш щось не так у своєму житті.

– Слухай, як тебе звуть? – Питає Мінхо, намагаючи відволікти і його і себе самого від неприємної теми.

– А тобі хіба студенти не розказали? Вони в курсі.

– Так, сказали, але я хотів ввічливо познайомитись. Мене звати Мінхо. Лі Мінхо. А тебе?

– Я не питав, звісно, але нехай. Я Чан.

Мінхо скрипить зубами, бо чудово знає, що його звуть Крісом. От нахабний гівнюк, бреше йому прямо в очі!

– Хей, Кріс, я радий, що ти знайшов з ким потеревенити, але може трохи попрацюєш? Мені тут потрібна допомога! – Несподівано гукає йому другий бармен, біля якого вже вишикувалася невелика черга.

– Не зважай. – Говорить Кріс чи то іншому бармену, чи то Мінхо. – Половина цієї черги, мабуть, всього лише слухає нашу розмову. Ви можете замовити у офіціанта, так? Вони тут не просто так ходять біля столиків. А ти, професоре, можеш звати мене Чаном.

Мінхо скошує погляд на кількох чоловіків та навіть двох дівчат, що стоять у черзі та пожирають поглядом їх із барменом Крісом. І раптово почуває себе дуже ніяково та неприємно. Що він робить взагалі? І кому що намагається довести? Навіть якщо цей хлопець справді ґей, то у нього однозначно є причини не зізнаватися у цьому на своїй роботі, а Мінхо прийшов до нього з такою дурницею. Чонін взагалі чув, як його ганебно кинули, тому навряд чи відмова бармена стане для нього чимось гіршим.

– Добре. Здається, я зрозумів. Ти не в гуморі сьогодні, тому вибач, що відволікаю. Мені шкода, що я витратив твій час. Можна я просто замовлю собі щось міцне, щоб було легше пережити цю травму? Мохіто уже закінчилося.

– Не думаю, що моя відмова тебе сильно травмує.

– Твоя відмова – ні, але те, що мої студенти більше не будуть вважати мене класним та їх улюбленим викладачем – ще й як. Навіть не знаю, як мені таке пережити.

Мінхо майже переконаний, що зовсім не намагається давити на жалість та говорить щиро. Відсотків на вісімдесят переконаний.

– А ти любиш драматизувати. Гаразд, то що питимеш?

– Щось міцне? І смачне, будь ласка. На твій вибір. Сподіваюся, ти мене не отруїш після всього.

Кріс-Чан сміється та розвертається, вибираючи на стіні з десятками пляшок, потрібні йому зараз, та починає змішувати їх, готуючи для Мінхо новий коктейль. Професор спостерігає за його спритними руками. Цей бісів бармен надто його приваблює, щоб не бути ґеєм. Правила є правила. А тоді Чан ставить перед Мінхо склянку з чимось темно-червоного кольору.

– Що це?

– Щось міцне та смачне, як ти і просив.

– А як називається?

– Хороший професор.

– Я серйозно, Чан! Я питаю, бо якщо мені сподобається, то було би справді класно знати що це, аби я міг потім замовити таке саме. Справа зовсім не у тому, що я хвилююся, ніби ти може мене отруїти.

– Не вийде замовити такий самий коктейль, я його щойно вигадав. Назва теж моя, якщо тобі цікаво. Якщо захочеш випити це знову, доведеться замовляти у мене. Я працюю кожну суботу та неділю, приходь.

– Там точно якась отрута! – Мінхо відсовує від себе склянку подалі, той бордовий колір виглядає надто криваво.

– Там нема отрути, Мінхо. Кодексом бармена заборонено травити клієнтів та робити погані коктейлі.

– Справді? Є кодекс бармена? А там випадково не написано, що не бажано товкти клієнтів пикою у барну стійку? Може, варто додати такий пункт?

– Кодекс бармена є, але про товкти клієнтів там нічого не сказано. Лише про отруту. – Чан підсовую склянку з коктейлем ближче до Мінхо. – Чому ти думаєш, бармени так добре вислуховують своїх гостей? Бо це прописано у кодексі. Але про товкти пику там нічого нема. І візьми коктейль, тобі сподобається. У мене теж є хороше вміння: я можу зрозуміти, який коктейль буде смакувати людині, варто лише з нею заговорити. А часом вистачить лише погляду.

– Справді? Я буду вірити у твої здібності дещо краще, ніж ти у мої, тому дякую! І якщо вже ти такий профі, то попрошу для нашого столику кожному по коктейлю. Один безалкогольний, можеш зробити таке ж Мохіто для Джісона, бо йому вже вистачить на сьогодні. Хоча підозрюю, що він протверезів від напруги, спостерігаючи за мною, але все одно обійдеться. Плачу картою і хай це все хтось принесе, я не дійду.

Бармен пробиває його замовлення, кладе чек і Мінхо платить, уже мріючи про те, як зараз побідкається своїм студентам, що його відшили, і вони милостиво дозволять йому піти додому та лягти в улюблене ліжечко. Він вже може побачити себе під ковдрою із заплющеними очима, це буде значно приємніше за цей вечір.

– Приємної ночі, Чан, я більше не буду тобі заважати! Хоча нагадаю, що це саме я надихнув тебе щойно на створення нового коктейлю. І буде справді прикро, якщо там все-таки є якась отрута.

– Зачекай хвилину. – Говорить бармен, а тоді простягає руку і Мінхо вже думає, що цією невеликою промовою щойно врятував собі життя і його передумали травити. Але Чан тягнеться не до склянки, а накриває руку Мінхо, що вже лягла на чек, своєю, і у того розширюються очі.

Несподівано Кріс дістає з карману джинсів ручку та підтягає до себе чек, коли Хо прибирає від нього свою долоню. Він пише щось на зворотній стороні, а тоді віддає йому папірець з широкою усмішкою, знову посвічуючи своїми чарівними ямочками. Мінхо спантеличено бере чек та відходить. Коли він перевертає його дорогою до їх столику, то бачить там дев’ять цифр, що дуже схожі на номер телефону і напис: “Подзвони мені”. Мінхо пищить з радощів так, ніби він дійсно дав йому справжній номер, а тоді йде до своїх студентів, майже підстрибуючи на радощах.

Здається, йому вдалося розчулити навіть страшного бармена Кріса. Це точно була жалість, проте Мінхо все одно щасливий. Він кладе чек з номером посеред столику, коли підходить, і задоволено спостерігає за шоком, недовірою та захопленням у їх п’яних очах. А тоді вони дружньо накидаються на нього із запитаннями, мов голодні гієни.

– Це було досить легко, він такий простачок. – Каже Мінхо, роблячи ковток свого коктейлю. – Ммм а це дійсно смачно, бармен з нього непоганий, ще би над манерами попрацювати.

Всі накидаються на нього з новою силою, перебиваючи один одного, але Мінхо не збирається їм нічого пояснювати. Тому що чарівники не розповідають про свої прийоми, а він щойно сотворив диво. Коли Мінхо допиває, чи то хороший настрій, чи то купа випитого алкоголю тягнуть його на танцпол, тому вони всі спускаються на перший поверх. І наступну годину Мінхо проводить чудесно.

Дякую, що прочитали💋 Ви кицюні😽

Додати до улюблених