Примітка: цей розділ трохи сумний, але він і має таким бути.
Нагадую, що у мене є ТГ-канал, де можна подивитися ілюстрації до фанфіку, послухати атмосферні пісні та просто дізнатися, як справи.
https://t.me/kvitka_paporoti34
<*>
Лідія присіла на дубову лавку, відполіровану до блиску безліччю спідниць та штанів. Церкву вона не відвідувала з похорон бабусі, а саме в цій взагалі не була. Просто сліпо брела вулицею і випадково наштовхнулася поглядом на скромну вивіску невеликої церкви. Названа на честь якогось маловідомого святого, Лідія не вчитувалась, якого саме.
Усередині виявилося охайно та світло: пофарбовані в білий колір стіни, рівні ряди старих, добе збитих лавок, різнокольорові вітражі у вікнах, прикрашений мішурою вівтар і велике, гарне розп’яття на стіні. Лідія не ризикнула пройти далеко, присіла майже біля самого виходу, сліпо дивлячись прямо перед собою. Злості не було, як і образи, тільки якесь дитяче розчарування, ніби їй пообіцяли смачну цукерку, а підсунули яскраву обгортку від неї.
Скільки вона так сиділа, Лідія не знала. Але раптово її увагу привернув рух поряд. Повернувши голову, дівчина помітила, що біля неї присів бородатий, світловолосий чоловік. Одягнений він був у звичайну водолазку та джинси, але щось чи то в його погляді, чи то в поставі вказувало на те, що він не був таким же відвідувачем, як міс Мартін.
— Доброго дня. Я раніше не бачив Вас у нашій церкві. Підшукуєте собі нову парафію?
— Ні, — хитнула головою дівчина. — Просто зайшла посидіти.
— Іноді буває корисно, — кивнув чоловік. — Але ж Ви сидите тут майже без руху вже другу годину, і я подумав, може, Ви дозріли для розмови?
— Я не хочу сповідатися, — трохи різко відповіла Лідія.
— Що ж, якоюсь мірою це полегшення, — зніяковіло посміхнувся незнайомець. — Тому що сповідувати Вас я не зміг би. Я ще не отримав духовного сану, а наш священик зараз відсутній. Але дружню бесіду можу запропонувати.
— Я Вас не знаю, — дівчина перевела погляд на розп’ятого Христа. Він здався їй не страждаючим і не скорботним, як вона думала раніше, а просто нескінченно втомленим. Як і сама Лідія.
— Я вважаю, це плюс, — відповів чоловік. — Іноді незнайомцю довіритися простіше, ніж знайомій людині. Якщо хочете, присягнуся на мізинчиках, що збережу вашу таємницю. А клятва, дана у цих стінах, священна. У будь-якій формі.
Дівчина перевела погляд на співрозмовника — той доброзичливо посміхався і простягав їй відстовбурчений мізинець.
— Не треба клятви. Я Вам вірю.
— Мене звуть Андерс. А Вас?
— Лідія, — дівчина простягла руку. — Яке у Вас незвичайне ім’я.
— Норвезьке, — просвітив її чоловік, відповідаючи на рукостискання. — Хоча сам я родом із Нової Зеландії. Навіть не питайте, як так сталося. Краще розкажіть, чому Ви тут сидите одна і сумуєте.
Лідія мовчки витягла з сумочки відкритий конверт і простягла йому. На кілька хвилин запанувала тиша, поки Андерс вчитувався в дрібний друкований шрифт.
— Що ж, розумію причину Вашого суму, — він акуратно склав висновок лікаря та бланки з аналізами назад у конверт. — Але тут написано, що у Вас найлегша форма. І що прогнози лікування дуже хороші. Та й Ви не схожі на людину, яка здається, навіть не спробувавши боротися. Що ж Вас гнітить?
— Це ніби прокляття, — Лідія дивилася на щільний конверт, ніби сподівалася, що він спалахне від її погляду. — Спочатку рак виявили у моєї бабусі. Вона була сильною і впертою, опиралася до кінця, але хвороба взяла гору. Наступною стала мати. Вона вийшла із цієї ситуації переможницею, але бій тривав роками. Це був жах, не всі змогли його пережити. Батько, наприклад, майже у фіналі викинув білий прапор. Я його не звинувачую, бо це й справді складно витримати. Можливо, людям, що оточують хворого, анітрохи не легше, ніж йому самому. А тепер моя черга.
— Лідія, це нормально — бути невпевненою і боятися майбутнього, — сказав Андерс. — Головне, не дозволяти паніці захопити себе. Тим більше, як я зрозумів, ваш лікар впевнений, що у вас хороші шанси.
— Я це розумію. Але найголовніше, чого я боюся навіть більше, ніж розвитку хвороби чи ремісії — що я сама все зіпсую, — дівчина повернулася і подивилася на чоловіка поглядом нескінченно втомленої, змученої переживаннями людини. — Більшою мірою у тому, що батько пішов, винна мама. Їй було настільки страшно, настільки гидко від самої себе, що вона зривалася на ньому. А врешті-решт сама змусила його залишити родину. Їй здавалося, вона робить правильно. Їй не хотілося, щоб він бачив її хвилини слабкості, її… потворність, моральну та фізичну. І виявилось простіше залишитися однією.
Вона торкнулася своїх грудей.
— Пухлина десь тут. За іронією долі там, де й у моєї мами. Якщо лікування не допоможе, її виріжуть. Точніше, відріжуть усі груди. І так, я розумію, що за такої страшної хвороби немає сенсу зациклюватися на органі, який її вразив. Але для жінки це важливо. Це такий несправедливий глум долі, вразити хворобою саме груди, символ жіночої краси та материнства! Моя мама так і не змогла змиритися зі своїм новим виглядом, хоч тато докладав усіх зусиль, щоб переконати її в тому, що вона, як і раніше, прекрасна. Їй знадобилося багато років, щоб злізти з антидепресантів, але стосунки вона все одно поки не може завести.
Лідія зрозуміла, що плаче тільки, коли перед її носом виникла білосніжна, накрохмалена хустка. Утираючи сльози (і напевно розмазуючи дорогу, але ні в біса не водостійку, як стверджувала реклама, туш), дівчина продовжувала говорити. Слова рвалися з неї потоком і вона з жахом зрозуміла, що не змогла б зупинитися, навіть якби захотіла. Мабуть, це називають нервовим зривом.
— Я боюся, що мій організм не впорається, незважаючи на те, якою сильною я себе вважаю. Боюся, що лікування допоможе, а потім хвороба повернеться, коли я заспокоюся і знайду надію. Але найбільше мені страшно від того, як погано я можу повестися з близькими.
— Чи є хтось особливий, кого Ви боїтеся образити? — проникливо запитав Андерс.
— В мене є хлопець. Його звати Джордан. І він чудовий, як би солодко це не звучало. Він такий добрий і правильний, що іноді хочеться йому врізати! — Лідія посміхнулася крізь сльози. — Коли я тільки з ним познайомилася, все чекала, що вилізе хоч один недолік, і за всіх його переваг чекала чогось масштабного, рівня Джека Різника, не інакше. Але ми разом уже четвертий рік, а нічого такого нема. Навіть те, що він сам вважає недоліками, я бачу як милі і зовсім не дратівливі чудасії. Він чортів Капітан Америка! Знімає кошенят з гілок, переводить стареньких через дорогу, ловить злочинців, садить дерева у парку та волонтерить у організаціях для безпритульних. О Боже! Я вилаялася в церкві!
— Все гаразд, — запевнив її Андерс. — Я не думаю, що Він, — кивок у бік розп’яття, — дуже засмутиться.
Лідія теж глянула на Христа.
— Я боюся, що можу повестися негідно. Я не хвилююся, що Джордан залишить мене, коли дізнається про хворобу. Цього точно не станеться. Але я боюся того, як можу повестися в цій ситуації. Жінки сім’ї Мартіна завжди були сильними. Вони витримували те, що іншому чоловікові не снилося. І я завжди пишалася тим, що є гідною представницею нашого роду. Але зараз… я сумніваюся у собі. Я взагалі сумніваюсь у всьому. Я боюся, що Джордану доведеться бачити, як я змінююся у гірший бік. Як втрачаю силу духу, віру, надію. Боюся, що він спостерігатиме мої фізичні зміни.
Вона пропустила пальці крізь пасма свого шикарного полуничного волосся.
— Він дивитиметься, як псується моя шкіра, як тріскаються до крові губи і під очима з’являються синці. Як випадає моє волосся, як створена дієтами і регулярним відвідуванням спортзалу фігура перетворюється на анатомічний посібник, — вона знову притиснула руку до грудей, до того місця, де за показаннями рентгена ховалася пухлина. — Він побачить, як я з жінки перетворююся на жахливу, потворну істоту.
— Таке може статися, — Андерс торкнувся її плеча. — На жаль, ця хвороба — серйозне випробування для плоті та духу. Але Ви, як і раніше, залишитеся його коханою людиною. Я не хочу давати вам хибних надій. Все те, що ви описали, може статися. На жаль, не завжди люди витримують покладені на них випробування. Але якщо чомусь і навчило мене життя, то це не відкидати шанси і не відмовляти людям у можливості прийняти самостійне рішення. Вам зараз дуже страшно, але Ви повинні дозволити Джордану обрати свій шлях самостійно, а не додумувати його. Буде нелегко, але будь-який шлях, яким би він складним не був, простіше пройти, коли хтось іде поряд. І, щоб Ви не відчували, Ви не маєте права відмовляти людині в бажанні йти разом з Вами. Можливо, цей шлях триватиме день. Можливо, місяць чи рік, а можливо, закінчиться, не розпочавшись. На все воля Божа. Але запропонувати йти з Вами рука об руку іншій людині — Ваш святий обов’язок. Все може закінчитись, як у Ваших батьків. А може, і ще гірше. Але також є шанс, що ви подолаєте будь-які труднощі. Тільки тому, що все ділитимете порівну. У хворобі та здоров’ї, пам’ятаєте?
— Ми не одружені, — уточнила дівчина, але плакати перестала. Слова чоловіка вселили у її серце надію.
— Це не важливо, — усміхнувся той.
Лідія посміхнулася у відповідь.
— А тепер дістаньте телефон і подзвоніть до свого бойфренда.
— Мабуть, краще вийти на вулицю, — дівчина розгублено подивилася на вирізаного з дерева Христа.
— Ви чортихнулися в присутності розп’яття, — виразно посміхнувся Андерс, зараз найменше нагадуючи служителя церкви. — Думаю, телефонний дзвінок він точно переживе.
<*>
— Тепер ти все знаєш, — Лідія трохи захрипла від того, що довелося довго говорити. За порадою служителя церкви, вона не тільки дала Джордану прочитати висновок свого лікаря, але й висловила всі свої страхи та неспокійні думки.
Вони сиділи в патрульній машині біля будинку, в якому знаходилася їхня квартира. Джордан хмурився і слухав, не перебиваючи. Щойно дівчина замовкла, він відкрив бардачок, порився там і поклав їй на коліна гарну коробочку.
— Коли я побачив тебе вперше, то подумав “ось дівчина, яку я хотів би взяти за дружину”. Розумію, як банально це звучить, але все було саме так. Я казав собі “Джордан, думай головою, а не серцем, людина не може бути настільки ідеальною”, але здався вже через місяць і купив це.
Лідія розкрила коробочку і відблиск ліхтаря заіскрився на гранях крихітних діамантів, що прикрашали витончену обручку.
— Чому ти раніше мені про це не казав? — запитала вона.
— Бо думав, що тебе не вартий, — зніяковіло посміхнувся поліцейський. — Мені весь час здавалося, що ти одного разу зрозумієш це і підеш шукати когось іншого. Когось, хто буде сильнішим, добрішим, дбайливішим… кращим за мене. А я помру від туги, як кинутий собака, бо мені не потрібний ніхто, крім тебе.
У Лідії защипало в очах.
— Мені так шкода, що з тобою це трапилося, рідна, — Джордан узяв обидві її руки у свої долоні, широкі та теплі. — Якби я міг, я забрав би твою хворобу собі, аби тобі не довелося страждати. Але якщо ти дозволиш, я буду поряд завжди. І зроблю будь-що, щоб ти не почувала себе самотньо. Мене не лякає хвороба, мене лякає розлука з тобою. Я хочу завжди бути поряд, допомагати тобі та захищати.
— Але що, коли я стану тією, від кого мене треба буде захистити? — Лідія підняла на нього повні вологи очі. — Що, якщо я погано поведу себе з тобою, від страху та болю? А коли отямлюся — буде вже пізно? Як сталося у моїх батьків.
— Як у них не вийде, Лідіє, — Джордан поцілував її долоню. — Тому що, якщо ти мене проженеш, я ночуватиму біля твого порога, поки тобі не стане мене шкода і ти не впустиш мене назад. А тепер можна я вже одягну обручку на твій палець? Дуже хочеться подивитися, чи я вгадав з розміром.
Лідія засміялася та кивнула. Поцілунок був солоним від її сліз, але з душі ніби впав важкий камінь. Її життя ніколи не було легким і попереду чекали чергові труднощі. Але її зігрівала думка, що поряд буде людина, яка допоможе з усім упоратися.
Додати до улюблених