Гела
Ніхто не любить прокидатися рано вранці, особливо коли перше, що ви відчуваєте, коли відкриваєте очі, це чиясь присутність. Гела звикла відчувати силу навколо себе. Як невидима ковдра, що огортає тебе з ніг до голови. Вона знає майже всі візерунки на ній, тому дівчина миттєво підскочила з ліжка, коли всередині з’явилося це тривожне відчуття.
На Мальцибері не часто бувають гості; ця планета славиться своєю скритністю та наявністю дорогоцінних металів, хоча, швидше за все, ви знайдете їх більшу частину на її супутнику. Дівчина обережно, щоб не розбудити свою співмешканку, вислизнула з дому, натягнувши туніку та розчесавши пальцями волосся. Всередині вирувало очікування чогось неймовірного, чогось нового, що майже ніколи траплялося на Мальцибері, зважаючи на їхнє положення в галактиці. Якщо гості бувають не часто, то джедаїв тут ніколи й не бачили. Гела почула шепіт робітників навколо храму. Вона зрозуміла причину розриву в тканині сили. Їй було цікаво, що тут роблять «слуги Республіки» (як їх тут любили називати).
Ще здалеку вона помітила старшу жінку, яка возилася в траві. Коліна білої туніки були забруднені, а сиві пасма зовсім вибилися з пучка на маківці. Бабуся Алара ніколи не могла всидіти на місці, особливо в сезон дощів, коли рослини набиралися сил і цвіли. Гела тихенько підкралася ззаду, але жінка лише засміялася й повернулася до онучки. Тоді, нарешті, дівчина невдоволено тупнула ногою.
— Колись ти мене не помітиш!
— Поки є сила і поки я жива, я завжди знатиму, де ти, Гела, — сказала старша Олфен своїм вчительським голосом. — Краще поспіши. Сьогодні до нашої системи завітали цікаві люди. Не знаю, на краще це чи ні.
Тіло трохи напружилося, і вона, стиснувши в руці бахрому туніки, кинулася до виходу. Що це означає на краще чи ні? Чи варто їй хвилюватися? Або це бабуся як зазвичай говорить загадками?
Незважаючи на те, що протягом тисячоліть Храм Провидців будувався як втілення скромності, він перетворився на величну споруду та домівку для багатьох людей. Чи варто говорити, що це заслуга її батьків, коли їхні портрети висять біля входу разом із картинами її родичів-попередників? Скляні проходи-труби з’єднують три прямокутники. Сам храм з каменю, назви якого Гела досі не пам’ятає, бо вона надто дивна. Сонце кидає відблиски на «небесні мости», як їх називають в народі, тому що, якщо подивитися на них під певним кутом, здається, ніби люди ходять по небу, а не по тунелю з міцного скла. Всю цю архітектурну пишноту оточують сади — буйство зелені та фарб. Крім того це чудове місце щоб сховатися від тренувань. Гела піднімалася на гігантське дерево, ховалася в його густих гілках і читала книжки про місця, далекі звідси. Хоча старший брат завжди її знаходив, він нікому не розповідав про це її «таємне» місцезнаходження. Щось неприємне заворушилося в ній при згадці про Кайрена. Він полетів всього пару років тому, але навіть коли Гела обняла його на прощання, вона знала, що побачить його не скоро.
Певною мірою вона йому навіть заздрила. Дівчина ніколи не була за межами рідної планети. Незважаючи на ті кілька разів, що вона була на місяці, але Кальцифер нічим не відрізняється від Мальциберу. Там просто спекотніше, і заводів набагато більше.
Глибоко в роздумах дівчина не помітила, як опинилася біля дверей кабінету ради. Крізь тріщини старого дерева ледь чутно прослизали голоси. Здається, там її мати, і з її тону відразу стає зрозуміло, що вона розлючена. Коли Ейдалі сердиться, вона ніколи не підвищує голос. Натомість її голос стає натякаючим, насиченим сталлю.
Дівчина не стукає, і двері різко розчиняє навстіж. Кілька облич повернулися до неї. Двоє з них незнайомі. Отже, ось хто заважає мені спати вранці. Один здається старшим за мати, інший трохи старший за неї. Обидва одягнені в коричневі мантії. І обидва… Джедаї. Перша думка спливла в її голові: молодий доволі симпатичний. З каштановим волоссям, коротко підстриженим, і дивною на вигляд маленькою косичкою, заправленою за праве вухо.
— А, це моя донька Гела Олфен. Гела, познайомся з майстром Квай-Гон Джинном і його падаваном Обі-Ваном Кенобі. Вони опинилися на нашій планеті випадково, — підкреслила останню репліку мати вимушеною посмішкою і палаючим поглядом у напрямку майстра Квай-Гона.
Хела вперше за свої 18 років не знала, що сказати. Здавалося, усе її тіло раптом стало незграбним. Чому ці люди тут? Вони отримали запрошення чи що? Те чому її мати зараз занадто опікується нею, було поза її розумінням, оскільки вона прокинулася менше години тому. Вона підійшла ближче й потиснула кожному з них руки, не кажучи ні слова. Обі-Ван, здавалося, був чимось здивований, переводячи погляд то на Ейдалі, то на Гелу. Дівчина спохмурніла, але потім придивилася до матері пильніше. Вона усвідомила збентеження падавана. Засміялася і підійшла до жінки.
— Дивіться, він здивований нашою схожістю, бо у нас різні очі, — передражнила Гела.
Обі-Ван спробував щось сказати, але Ейдалі перебила його:
— Ти забула надягнути свої контактні лінзи?
— Навіщо вони мені, якщо я вдома?
— Даруйте мені мою зарозумілість, бо я забув, що у жителів Мальцибера «сонячні очі».
Гела аж здригнулася від цього імені. Чужі називали їх так і деякі Провидці. Діти сонця, люди з сонячними очима, хоча, на думку дівчини, її очі були більше схожі на лаву, ніж на сонце. Червона райдужка, чорний перевернутий трикутник замість зіниці та жовті смуги на райдужці. Навіть не всі корінні жителі мають такі очі. Ніхто не може пояснити, чому тільки деякі мають повний набір сонячних очей, або тільки колір райдужної оболонки, зіниці чи просто звичайні очі. Вона не могла звинувачувати його. Досить складна тема, щоб завести бесіду. Її люди охоче ізолювалися, тож не дивно, що чужинці не знають основ культури Мальцибера. Гела похитала головою й зітхнула. Не встигнувши висловити своє невдоволення, вона відчула тиск матері, яка тактовно відкашлялася й продовжила:
— Нічого страшного, падаване Кенобі. Ти все одно тут ненадовго, тож не встигнеш додати ще більше метушні в наш розмірений спосіб життя.
Пасивна агресія. Улюблений спосіб мами показати, що вона чимось незадоволена. Чому ці двоє не здаються злими? У Квай-Гона були дуже м’які, мудрі очі. Вона не могла вгадати його вік, але відразу зрозуміла, що він добрий. Обі-Ван був повністю збентеженним, але намагався виглядати спокійним і зібраним. Їй майже стало його шкода. Вони просто з’явилися без попередження?
— Чому Ви тут?
— Гела, це не для твоїх вух. Говоритимуть дорослі. Ти привітала наших шановних гостей. А тепер іди знайди свого батька і скажи йому, що я чекаю тут на…
— Ми тут, щоб підписати угоду про введення системи Мальцибер в Сенат Республіки, — перебив жінку Квай-Гон. — І це, як я вже сказав, вирішене питання, і, боюся, я лише передаю повідомлення, а не веду переговори.
Почуте не вкладалося в її голові. Ви кажете, що їхня нейтральна планета має вийти з сотні років ізоляції від зовнішнього світу. І що це вже вирішено. З різних причин Мальцибер перестав пускати всіх у свою систему. Планета розташована трохи далі Раката-Прайм і оточена безліччю різних космічних аномалій як свого роду щитом. Ці аномалії з’являються в різних місцях і, здається, змінюються випадковим чином. Маневрувати в цьому дикому просторі може тільки досвідчений навігатор і людина, що відчуває силу. Мальциберіанці знайшли спосіб обчислити координати сірих зон у цій системі. У таких зонах можна деякий час безпечно пролітати або робити гіперстрибки. Координати давали не всім, в основному тим, з ким планета мала бізнес. Люди звикли до такого спокійного життя після сотень років боротьби з работоргівлею та контрабандою. Мальцибер — одне з найспокійніших місць у галактиці. Їх загартував час, зі своїми підвалинами і недоліками. Але зміни неминучі, і вони мають відбутися прямо зараз. Гела відчула це. Але чому її мати така сердита?
— Коли я востаннє представляв нашу планету в Сенаті, мій син назавжди пішов з дому. І Ви просите мене повернутися до цього рою лицемірів?
Дівчина почувалася не на своєму місці, і не тільки вона. Обі-Ван продовжував дивитися в бік дверей, переминаючись з ноги на ногу. Тут вона мало що може зробити чи навіть висловити свою думку. Вона дитина в очах своїх батьків і залишиться такою, поки не закінчить навчання у храмі. Її шлунок скрутило від голоду, і вона мимоволі позіхнула, одразу ж затуливши рота рукою. Вона не розуміла, яке відношення має до цього її старший брат, що означатиме для Мальцибера їхній вступ до Сенату, та й взагалі, вона була голодна.
— Королева Ейдалі, якщо хочете… — почав бо чоловік, але її мати різко підняла руку.
— У нас тут немає ні королів, ні королев. Є тільки верховний міністр, мій чоловік, тож ми його чекатимемо, — вона склала руки перед собою, нервово ковтаючи. — Я так розумію, що ваш корабель був пошкоджений. Моя дочка допоможе вам знайти все, що вам потрібно, і проведе екскурсію містом, поки вона там. Мій чоловік зустріне вас увечері. Наразі це все.
З цими словами вона вклонилася й вийшла через бічні двері. Гела раптом помітила, що вона одягнена в робочий одяг і не встигла привести себе до ладу. Вона подивилася на двох чоловіків, яких їй доручили. Типові завдання від Олфенів. Без підготовки відразу в бій. Дівчина потягнулась усім тілом та розім’яла шию. Квай-Гон виглядав украй пригніченим, а його падаван, здавалося, хотів просто сісти й розслабитися.
— Пробачте мою матір. У нашій родині не люблять обговорювати важливі справи вранці. Якщо ближче до обіду, то так.
— Не вибачайся за неї, дитино. Я розумію її страх, і я думаю, що ти теж його відчула.
— Страх? Чому б їй боятися?
— Страх змін.
***
Незважаючи на ранній ранок, вулиці Соласа були заповнені людьми. Гела нарешті відчула спокій, йдучи тісними провулками, заставленими кіосками. Її очі розбігалися від різнокольорових речей, які пропонували торговці, а живіт ще більше скрутило від запаху свіжої їжі. Відчувши, як чоловіки позаду неї зупинилися, вона обернулася й подивилася на своїх гостей. Легка усмішка з’явилася і відразу зникла з обличчя дівчини, коли вона підійшла ближче. Хтось намагався продати Обі-Вану оберіг від злих сил. Старший чоловік був дуже наполегливим і енергійно жестикулював. Квай-Гон лише спостерігав збоку, явно не бажаючи допомагати.
—… Я кажу, що мені це не потрібно. Ви мене не чуєте?
— Ви схожі на людину, яка відчайдушно потребує захисту, тож візьміть це за 300 кредитів, — усміхнувся торговець, показуючи ряд зіпсованих зубів.
— Тобі весело? — Гела схрестила руки. — Ці люди – джедаї, старий.
Ніби почувши чарівне слово, чоловік різко змінився в обличчі. Нахмурившись, він витягнув дрібничку з долоні хлопця й повернувся до свого прилавка. Кенобі лише здивовано кліпав очима від зміни настрою незнайомця. Таке ставлення тут не було новим. Мало кому подобалися джедаї. Багато хто розумів, що провидці Мальцибера мали точне походження від джедаїв Республіки, але у них була одна суттєва відмінність. Ця різниця викликала у багатьох жителів гнів на зміни та джедаїв.
— Ми йому не подобаємося.
— Ти такий спостережливий, — насмішкувато пирхнула дівчина й повернулася до свого початкового маршруту. — Джедаї покинули нас, коли ми цього найбільше потребували.
— Чи це не Ви відгородились від усього світу? — Обі-Ван наздогнав дівчину. — Або в архівах нашого храму брешуть? У чому я дуже сумніваюся.
— О, ваші архіви сповнені правди, я впевнена. Але вона часткова. Перед тим, як залишити Сенат, моя мати подбала про те, щоб усі книги про нашу культуру або спалили, або вивезли. Отже, усе, що у вас залишилося то є крихітна частка того, що у вас було.
Ця відповідь приголомшила молодого падавана. Він знову повернувся до вчителя, щось тихенько запитуючи. Гела могла б образитися, що він їй не повірив, але важко повірити, що така заможна нація просто вирішила стерти себе з карт, книг та іншого. Дівчина сама не розуміє чому. Замість того, щоб проявити міць і силу волі, вони вирішили піти в тінь.
Їх шлях був досить коротким. Те, на чому прибули їхні непрохані гості, було за кілька метрів від місцевого порту. Корабель двох джедаїв був маленьким і здається бачив найгірше в цій галактиці. Гела обійшла корабель, оцінюючи пошкодження.
— Нам потрібні нові конденсатори та деталі гіпердрайву. Це у вас є? — Квай-Гон стояв біля дівчини, яка знову поринула в свої думки.
— Вам потрібно шукати це на Блошиному ринку. Там багато різних запчастин. Я не впевнена, що саме тих які вам потрібні, але у вас немає іншого виходу. Тільки якщо ви не хочете поїхати до столиці.
— Я залишуся на кораблі, а ти візьми мого падавана і нехай він знайде все, що нам потрібно, на вашому Блошиному ринку.
— Майстре, Ви впевнені, що я маю йти сам?
— Ти боїшся нашої молодої подруги Гели? — голос Квай-Гона прозвучав весело.
— Звичайно, ні, майстре. Я зроблю, як Ви кажете, майстре, — якщо зауваження вчителя і збентежило його, Обі-Ван не подав жодного знаку.
Гела поманила хлопця до себе і попрямувала в протилежний від міста бік. Рельєф Мальцибера в основному складався з рівнин. Але Солас був оточений низькорослими деревами та безліччю маленьких пагорбів. Блошиний ринок знаходився на відкритому місці посеред лісу біля підніжжя найвищого пагорба. Гела відчувала, як сонячне тепло поступово набирало сили, тому намагалася триматися в тіні. Обі-Ван мовчки йшов позаду, що дратувало, бо дівчина відчувала, що він хоче поставити багато запитань. З якоїсь причини він стримувався. Після десяти хвилин ходьби він нарешті запитав:
— Ти джедай?
Олфен зупинилася так, що Кенобі мало не врізався їй у спину. Потім вона повернулася до нього обличчям.
— Слава Творцю! Ти говориш. Я думала, що випадок на базарі відібрав у тебе цю можливість, — чомусь її настрій був уїдливим. Може, тому, що мати не сказала їй правди про брата. — Я Провидець. І ми з вами різні. Я знаю про ваш кодекс, про ваші правила. У нас абсолютно різні погляди на силу. Тож не називай мене так. Але якщо ти хотів запитати, чи відчуваю я силу, то відповідь – так.
— Провидець? Хіба це не одне й те саме? Ми обоє володіємо силою і використовуємо її на благо. Ось чому ми обоє джедаї.
— Як вузьколобо з твого боку.
— Я не намагаюся тебе образити. Я просто намагаюся зрозуміти, — він глибоко вдихнув і продовжив. — З того моменту, як ми прибули на цю планету, я відчуваю силу, але я не можу ігнорувати відчуття, що вона дещо відрізняється від того, до чого я звик. Усе тут ніби…
— В гармонії? Сподіваюся, це те, що ти мав на увазі. Між нами є лише одна фундаментальна відмінність – ми не боїмося прив’язаності. Розумієте, все наше суспільство багато століть страждало від работорговців, — Гела сперлася на найближче дерево, і джедай повторив її рух. — Ми шукали підтримки у багатьох, поки не зрозуміли, що у нас є лише ми самі. Ми єдиний організм. Ми – це наш зв’язок із природою, силою та дорогими нам людьми. Ми цінуємо ці зв’язки. Хтось може сказати, що це наша слабкість. Але є різниця між прихильністю та одержимістю.
Обі-Ван уважно слухав, його погляд переходив з губ дівчини на її очі, трохи вище на її чоло і знову на очі. Гела не збиралася читати лекції з філософії, але оскільки він попросив. Дівчина відштовхнулася від дерева.
— Не можу сказати, що я розумію, але мені сподобалося, що коли ти зі мною розмовляла, я не відчував себе посміховиськом, як тоді на базарі.
— Ти образився?
— Зовсім ні.
— Ти брешеш, але я все одно тобі це пробачу.
Решту часу вони провели в тиші, поки не дійшли до Блошиного ринку. Кожний у своїх думках. Гела хотіла б розповісти більше про свій народ, але чи був у цьому сенс? За словами матері, вони тут ненадовго, і навряд чи вона їх зустріне знову. Нарешті дівчина побачила попереду залізні ворота та знайомі жовті робочі куртки. Вона пришвидшила крок, поки нарешті не опинилася перед входом на звалище. Так, вони назвали його Блошиним ринком, але тільки тому, що тут можна знайти багато різного. Від пошкоджених спідерів до розібраних дроїдів. Вона часто приїжджає сюди з молодшим братом, який демонструє глибокі здібності до машинобудування та навчає її основам. Не сказати, що їй це вдається, але вона вміє розрізняти деякі деталі. На жаль, іноді у неї дуже вибіркова пам’ять, тому їй так важко запам’ятати конкретні терміни та визначення. Все ще попереду.
Охоронці пропустили їх, навіть не дивлячись. Гела розповіла Обі-Вану, де що знаходиться, і сіла на залізну балку, спостерігаючи, як падаван нишпорить у мотлоху. Вона не збиралася допомагати просто тому, що не знала, що саме він шукає, і не мала сили просити. Більшу частину вона витратила на лекції. Я перетворююсь на бабусю? Гела похитала головою, відганяючи думки, як настирливих мух. Вона повинна перестати так багато думати, особливо в присутності джедая. Дівчина знала, що вони знають, як проникнути в свідомість інших людей, тому що вона це сама вміла робити. У неї не виходило гарно, але одного разу вона дізналася, що її молодший брат не хоче проводити з нею час після того, як потрапила у його думки. Це був неприємний досвід, тому вона більше не займалася цим. Гела була пасивною більшу частину свого життя. Єдина дочка в сім’ї, середня дитина, без особливої надії на успіх. Здебільшого до неї ставилися поблажливо. Хай займається чим хоче. Їй довелося рано зрозуміти, що її ідеї тут не вітаються. На Мальцибері існують суворі традиції та звичаї. Вона є донькою Верховного Міністра і Провидиці. Очікувалося, що її брати будуть чутливими до сили, але в родині матері є невелика закономірність. Тільки жінки чутливі до сили. Вона відчувала деяке розчарування від свого батька. Ні, у неї люблячі батьки. Але ви коли-небудь відчували себе безпорадними? Необхідність дотримуватися місцевих традицій і вірувань просто тому, що ваші будуть засуджені. Зустрінуться з тугою, яка буде гнійною раною переслідувати все життя, змушуючи затулити рота і мовчати. Коли ви починаєте сумніватися в собі та своїх здібностях; чи варті ви того чи іншого? Чи ви гідні щастя? Речі стають кричущими лише від одного дотику, і Гела не знає, як зупинити цей корабель що летить на шаленій швидкості. Вона ніколи не сідала за кермо, а зараз задихається в паніці і намагається думати, але прірва вже поруч, і іншого розумного вибору вона не знаходить. Вона стрибає в невідоме, збиваючись зі шляху. Тіло вдаряється об тверду землю, і напевно будуть зламані кістки. Гела ледве дихає, намагаючись відповзти від пекельного механізму. Тікає від проблеми, тому що це легше і не боляче. Можливо, вона не знає, що робити, або боїться зробити ще гірше.
— З тобою все гаразд? — голос Обі-Вана нервовий. Рука невпевнено торкається плеча дівчини.
— Так, все чудово, — Гела здригається, наче після глибокого сну. Її знову занесло. Мабуть, голод. — Знаєш, я нічого не їла з ранку. Не проти, якщо ми підемо кудись поїсти?
— Ти мене на секунду налякала. Тоді ходімо.
Цей день ставав все дивнішим і дивнішим.
Додати до улюблених