Доріан чудово пам’ятав хто він, чим і як жив, але так само чудово пам’ятав ще дещо важливе…
— Доріане?
… Що він помер.
Двері невпевнено відчинились, ледь скрипнувши. Обережним кроком, оглядаючись по сторонах, в приміщенні увійшов високий парубок. Свічок було недостатньо, аби освітлити всю кімнату: він ледве міг розгледіти щось у сутінках.
— Ласкаво прошу, містере Ґрею.
Чоловік озирнувся на низький, грубий, але розмірений голос, в пошуках його власника.
— Прошу вас, сідайте.
Сковтнувши, чоловік пішов на голос. Знайшов на дотик крісло, сів у нього. Тихо видохнувши, парубок зчепив руки в очікуванні, нервово смикаючи пальцями.
Доріан чудово пам’ятав хто він, чим і як жив, але також чудово пам’ятав ще дещо важливе.
— Доріане?
Що він помер.
— Так. Так, правильно… — кивнув своїм думкам Доріан і підвів погляд. — Що це за місце? Чому я тут?
Він міг розгледіти тільки силует свого візаві: худа, висока людина сиділа спиною до одного з нечисленних свічників… Ні, не людина. Два закручених роги ледь виглядали з-під каптура балахонистого одягу.
— Я помер?
— Так, Доріане. Ви померли.
Знов запала тиша. Ніяких сторонніх звуків. Ані кроків, ні завивання вітру десь ззовні, ні голосів, ні стуку годиннику. В цьому дивному місці звук власного серцебиття приголомшував до головного болю, а кожна крапля воску, що стікала на свічник, била в набат по вухах.
— І що… — власний голос став тихішим. — Це… все? Кінець?
— Це вже вам вирішувати, пане Ґрею.
— Навіщо я тут? — насупившись, він кинув погляд на свого стриманого опонента.
— Ви тут, аби розплатитись за свої гріхи.
— Гріхи? — голос Доріана здригнувся у посмішці, чоловік підвів очі і застиг. Неочікувано яскраві, ледь блискучі в темноті бурштинові очі, уважно спостерігали за всіма його рухами. — Мої гріхи? І за що ж, перепрошую, саме я маю розплачуватись?
— За людей, яких ви обманули, Доріане. За тих, кого використовували і за тих, кого спокусили, — невідома істота лишалась спокійною.
Тихий неприродній смішок вирвався з грудей парубка.
— Спокусив? Це все картина! — підхопившись з місця, він зачепив стіл, товкнувши невеличку посудину. Темна в’язка рідина розтіклась по паперах. — Якби її не було, я би не!..
— …стали такими? — повільно перевівши погляд на обличчя чоловіка, воно заговорила знов: — Справа не в картині, Доріане. Навіть якби її не існувало, рано чи пізно ви піддалися б впливу лорда Генрі.
— Саме так! Гаррі! Це його провина! Він зробив мене таким! Хіба він не понесе покарання?!
— Понесе він покарання чи ні, містере Ґрею, це вже інша історія. Абсолютно інша і вас не стосується. А тепер присядьте. Хвилювання вам ні до чого.
Сковтнувши, Доріан сів і нервово застукав ногою об підлогу, намагаючись заспокоїтись.
— Але я… Що я зробив… Невже я дійсно…
— Доріане. Згадайте. Безіл Голуорд. Ви справді вважаєте, що він заслуговував смерті?
— Він написав ту кляту картину, з якої все почалось. Через неї…
— Тому ви забили його до смерті? Людину, яка захоплювалась вами і мала намір врятувати…
— Врятувати? Він мене занапастив.
— …Ви справді вважаєте, що він заслуговував такої смерті?
Доріан довго мовчав.
— Звідси є вихід? — нарешті наважився спитати він.
— З тих дверей ви прийшли, — палець з довгим скрюченим кігтем злетів убік. — А там, — воно вказало в протилежному напрямку, — двері, через які ви можете вийти.
— І куди я попаду? Пекло? Рай? Чистилище? Що за тими дверима?
— Вам вирішувати, Доріане. Те, що буде за тими дверима залежить тільки від того, який ви.
— Ви маєте на увазі, від того, яким я був за життя?
— Від того, яким ви були за життя, залежало те, потрапите ви сюди чи ні. А те, що за тими дверима залежить від того, який ви зараз.
— Коли мені треба буде туди піти?
— Не має значення. У вас вдосталь часу.
— Скільки я вже тут знаходжусь?
— Хто б знав? Хвилину, п’ять хвилин… Може, дні, місяці. Роки і десятиріччя…
— Але як це можливо?
— Час, містере Ґрею, існує тільки там, де за ним слідкують. Тут його не існує.
Мовчання.
— Якщо я піду через ті двері… Я зможу повернутись?
— А ви хочете повертатись?
— Я… не знаю, що там.
— Не дізнаєтесь, поки не перевірите.
— Тоді… Я подивлюсь?..
Неквапливо підвівшись, Доріан підійшов і побачив темні дубові двері з різьбленою рамою. Смикнувши за ручку, зазирнув, але в кімнаті був непроглядний морок. Озирнувся, але піймав на собі байдужий погляд бурштинових очей і відвернувся. Та все ж зробив крок в темінь, щільно зачинивши за собою двері.
Істота ще якийсь час сиділа, дивлячись на дубові двері.
Двері невпевнено відчинились, ледь скрипнувши. Створіння повільно повернулося на звук і поглянуло на того, хто увійшов.
— Ласкаво прошу, містере Ґрею. Прошу Вас, сідайте.
Додати до улюблених