Какаші з кимось бився, Юме ледь могла розрізнити в змазаних силуетах шинобі. Знайти його виявилося неважко. Дівчина недовго блукала потоками снів, перш ніж вийшла на звуки битви у густих лісових нетрях.
Сумнівів не залишилося — Какаші перебував під дією Кошмару. Так само як і вона, коли загинув старший брат. Незважаючи на те, що сенсей не володів техніками сновидців, для нього зараз все, що відбувалося уві сні, було реальним: біль, страх, поранення, техніки та ризик для життя. Хоча зовні це не буде помітно.
Какаші на мить зупинився. Він важко дихав, затискаючи неглибоку рану на плечі, скривившись від болю. Його супротивник, незнайомий шинобі, здається, з Прихованого Каменя, теж узяв паузу і відскочив на найближче дерево. Однак лише Юме зі сторони помітила цей оманливий маневр. За спиною Хатаке з повітря зіткався ще один, не важливо, був він клоном чи справжнім.
— Позаду! — крикнула дівчина, не хвилюючись, що буде помічена противником.
Тієї ж миті долоню Какаші огорнуло біле сяйво, округою рознісся скрегіт блискавки, ніби тисяча птахів одночасно защебетала, і одним стрімким ударом у серце джонін знищив шинобі Каменю, як і десяток інших, що вже лежали на галявині з роздертими його вбивчою технікою грудьми. І все-таки ворогів було ще надто багато, вони ховалися в безформних тінях, у темряві далекого туману, що розтікся поміж дерев, і спостерігали, не наважуючись нападати. Юме виразно відчувала чийсь погляд звідусіль.
Дівчина перестрибнула з валуна на валун, повз скалічених тіл і опинилася поруч.
— Привіт, — просто промовила вона і спробувала привітно посміхнутися, хоча розуміла — виходило досить натягнуто. — Поговоримо?
— Юме?! Як ти тут опинилася? — розгублено заговорив він.
То і не дивно: тепер вона була непроханим гостем у його сні.
— Зараз не час!
Какаші спробував схопити її за руку, щоб відвести деінде, та долоня пролетіла наскрізь.
— Якраз саме час. Забиратися звідси.
— Я не можу, у мене місія, — відповів він, сторожко озираючись.
Теж відчував ворога.
— У чому вона полягає?
Какаші запнувся. Логіка реальності зламала логіку сну. Він не міг цього згадати, позаяк те, що він бачив, було ілюзорним, навіть якщо колись і відбулося. Лише калейдоскоп декорацій та химерний сценарій. Юме чекала, коли він також це усвідомить. Тоді правила сну зміняться, він зможе взяти його під контроль.
— Ходімо зі мною.
Дівчина простягла руку, хоч і знала, що Какаші до неї не доторкнеться. Це чужа територія, дивно, що їй взагалі вдалося прорватися в його сон, причому вже вдруге. Поки вона не могла використовувати техніки сновидців у повній мірі, доводилося сподіватися лише силу переконання і реакцію.
На вирішення не залишилося часу: у них полетіло зо два десятки кунаїв із вибуховими печатками. Вони ледве встигли сховатись у гроті неподалік. А коли пил осів, Какаші та Юме залишилися в темряві. Вдалині перед ними раптом спалахнула блискавка, висвітливши ряд сьодзі вздовж неймовірно довгого коридору. Зовні вирувала гроза. Темний прохід на вигляд не був страшним, але почуття невідворотної загрози лоскотало нерви.
— Ні, тільки не знову… — підтвердив Какаші. На німе запитання в очах дівчини він пояснив, ніби зачарований ступивши коридором: — Ми у мене вдома. Мені сім. За цими дверима мій батько. Мертвий. — Він ненадовго замовк, зупинившись коло одних дверей, втупившись на них важким змученим поглядом. — Захищаючи товаришів, він знехтував місією і за мить з героя перетворився на зрадника. Навіть в очах друзів. Він не зміг цього пережити. Я, напевно, теж.
Какаші взявся за стулку, вже майже готовий відчинити, та зверху лягла прозора долоня Юме.
— Це твій сон. Тобі вирішувати, відкривати ці двері чи ні. Ти і так знаєш, що за ними. І можеш піти далі. Або ж знову і знову проживати цей жах.
— Не можу його залишити. Він все-таки мій батько.
— Ти ж розумієш, що скільки б разів ти не відчиняв ці двері, все одно не прийдеш раніше. — Дівчина зі співчуттям дивилася на нього. — Ти його не залишив, оскільки все іще пам’ятаєш про нього.
— Що зміниться, якщо я не відчиню ці двері?
— У твоєму минулому — взагалі нічого. Незалежно від твоїх дій зараз. Та, можливо, абсолютно все — у твоєму майбутньому. Адже якщо ти застрягнеш у цьому місці… то загинеш.
Юме обдало холодом від цього слова. Саме від її умінь зараз залежало життя небайдужої їй людини, в той час як вона все ще була надто слабкою. У всіх гранях реальності.
— Я тут, щоб допомогти зламати цей кошмарний лабіринт, — сказала дівчина, більше задля своєї впевненості. Вона повинна хоча б постаратися.
І це спрацювало.
Двері залишилися позаду. Дім Хатаке залишився позаду. Вони знову були у лісі, де Какаші вчергове бився з ворогами. Здається, це була Третя світова війна шинобі.
Юме лише на мить загаялася, і Какаші вдалося зчезнути. Він продовжував йти стежкою свого кошмару, знову і знову повторюючи шлях своїх помилок і болю, допоки діяла техніка, а лихоманка і марення лише погіршували становище, не дозволяючи прокинутися. Будь-яке ґендзюцу можна було розвіяти. Але це був сон. Неможливо відновити потік чакри, якщо його не порушено.
Дівчина знову безпомилково пішла на звуки битви. Цього разу в бамбуковому гаю противником Какаші був гордовитий хлопчина у чорній футболці з білими смужками на рукавах, такій же масці, що приховує пів обличчя, і таким же попелястим волоссям. Юме була вражена швидкістю та стрімкістю, з якою хлопчик нападав, уміло блокуючи удари у відповідь джоніна закритими щитками передпліччями, при цьому примудрявся контратакувати.
— Не втручайся! — кричав хлопець, точна копія Какаші, і метнув декілька сюрикенів.
У відповідь Какаші-старший зумів ухилитися від атаки і перехопити кулак, що летів йому в обличчя. На обличчі хлопчиська-Какаші відбилося здивування, коли він несподівано для себе опинився у пилюці спритним захватом, притиснутий ліктем його старшої копії.
— Ти заважаєш мені завершити місію!
— Тобі в інший бік, — із притиском відповів Какаші.
Але впертість молодшого приголомшувала. Він смикнув рукою, між пальців блиснув тонкий дріт, і в нього старшого знову полетіли щойно кинуті сюрикени. Какаші довелося послабити хватку, щоб оминути атаку, і хлопчисько, спритно вивернувшись, знову підскочив на ноги. Какаші відстрибнув убік, закриваючись від чергового удару, та припав на одне коліно. У руці хлопчика утворився знайомий згусток чакри блискавки, і старший піддався на цю провокацію, поправивши пов’язку. Його долоня теж огорнулася білим світлом, ліве око спалахнуло червоним. Галявина наповнилася скреготливим цвіріньканням тисячі птахів.
— Какаші! — не витримала Юме.
Він знову забувся.
Обидва звернули на неї увагу. І лише старший, здається, прийшов до тями. Він іще раз поглянув на свою молодшу копію і розсіяв техніку. Дівчина тим часом опинилася поруч.
— Зараз мій найкращий друг ризикує своїм життям, щоб врятувати нашого товариша, — не дивлячись на дівчину заговорив Хатаке, — в той час як я після смерті батька пообіцяв собі, що ні в якому разі не стану порушувати закони світу шинобі.
— Боягуз! Бийся! — заволав хлопчина. — Як ти можеш називатися шинобі, якщо не здатен довести місію до завершення?!
— Якби до цього впертого зарозумілого пацана трохи раніше дійшов зміст його слів про цінність товаришів і командної роботи, скоріш за все Обіто був би живий. — З цими словами Какаші мимоволі прикрив долонею шарінґан.
“Це подарунок”, — згадала Юме й зітхнула.
Вона, схожа на видіння, схилилася до нього, раптом турботливо охопила руками Какаші и прошепотіла у вухо:
— А хтось говорив мені про прийняття себе, — посміхнулася дівчина. — Він же інший, чи не так?
— Інший, — втомлено промовив Хатаке. — Але це не змінює факту, що я був таким.
Він продовжував дивитися у очі хлопчика, що надто рано став командиром. Той у відповідь свердлив жорстким поглядом, який не мав нічого спільного із втомленим і сумним поглядом нинішнього Какаші, котрого знала Юме.
— Я не можу забути деякі зі своїх помилок.
— Їх не можна забувати. Щоб не повторювати у майбутньому, — м’яко продовжила вона. — Але він завжди буде частиною тебе. Як нагадування, що ти став краще.
— Тоді чому ти не можеш пробачити собі смерть брата? — Какаші нарешті відволікся від свого кошмару і обернувся до Юме.
— Тому я теж бачу погані сни, — печально посміхнулася дівчина. — Тому мені вдвічі приємніше приходити на ту галявину. І розмовляти з тобою… Але сьогодні давай підемо в інше місце?
Молодший Какаші щось кричав навздогін. Про боягузтво, зраду і поведінку, не достойну шинобі. Какаші-старший ще дивився в його сторону, але вже йшов. Юме не могла його вести, тримаючи за руку, він йшов сам.
Але переслідування не припинилося. Настирливе відчуття чужого погляду, як і раніше, не полишало, хоч калейдоскоп сну продовжував обертатися, змінюючи місця, противників, погоду та час доби під впливом спогадів Какаші. Юме вже перестала розрізняти ворогів, заплуталася серед швидкозмінних декорацій, часом уже не розуміла, куди вони йдуть і як із цього кривавого виру можна знайти вихід.
Какаші лякав її. Майстерність і холоднокровність, з якою він убивав супротивників. Дівчина відчувала, що втрачає зв’язок з його свідомістю, адже навіть його вигляд змінився під впливом пам’яті. Чорна форма, сірий жилет на широких бретелях, металеві щитки на руках, за спиною короткий меч, на обличчі фарфорова маска з червоними мітками. АНБУ. Ніндзя з неабиякими здібностями, що завжди діють в тіні. Безликі елітні бійці, яким часто доручалися найскладніші місії, причому складність не завжди була пов’язана з ризиком. Темна сторона благополуччя та безпеки селища. Ніхто не знав, що вони ховають під маскою, нікому не відомо, яку брудну роботу їм доводиться іноді виконувати, і як вони намагаються впоратися з наслідками. Какаші, якого не залишають кошмари, наочний приклад.
Юме лише зрідка вдавалося відволікти його, ставлячи запитання про ворогів. На відміну від неї, Какаші добре розумів, у якому відрізку свого життя перебував і навіть розповідав про деяких супротивників, перш ніж вступити з ними в бій. Найчастіше їм зустрічалися ті, чиї техніки йому вдалося скопіювати. Однак, здавалося, що було в усіх цих ворогах ще щось спільне, крім того, що їхні вміння Какаші успішно зібрав у своїй голові.
Такий лише здогад, шепіт інтуїції.
Юме приготувалася до наступного сюрпризу, але черговий поворот у лабіринті сну знову привів до Конохи. Та дівчина була цьому зовсім не рада. Навколо тхнуло кров’ю, її бризки були усюди, хоч темнота ночі і приховувала деталі. Вона була настільки непроглядною, що, здавалося, сама Темрява вирвалася на вулиці безлюдного району, всіяного тілами його мешканців. Юме побоювалася заходити у квартал Учіха навіть через рік після їх винищення. Тепер вона була тут, причому тієї самої ночі. Відлуння спогадів Какаші помістили у це місце розмиті тіні інших АНБУ та навіть Третього. І ті примарами блукали вздовж вулиць кварталу, уривки їхніх фраз нерозбірливо лунали далекою луною.
Дівчина з жахом озирнулася на Какаші. Його свідомість теж повністю поринула у те, що відбувається; він також був тут у ніч загибелі клану як член АНБУ. Хатаке зняв фарфорову маску і потягнувся за мечем. Зовні він був так само зібраний, спокійний і беземоційний, але Юме відчувала, що це зовсім не так. Одна мить — і він зник.
Дівчина вилаялася. Вона сама мало не повірила в реальність декорацій з минулого і так проґавила момент. Тепер блукати мертвим районом у пошуках одного з найкращих майстрів ховатися — напевно марне заняття. Але й лишити все як є вона не мала права.
Юме піднялася якомога вище, щоб уже з дахів відшукати Хатаке. Для цього знадобилося всього кілька секунд: правіше від неї раптом розкрилася вогняна квітка, полум’я з виттям і гулом накрило одразу кілька будинків. Юме метнулася туди, тихо лаючи джоніна. Невже йому стало розуму так бездумно розтринькати залишки чакри?!
Але це виявилася техніка супротивника. Логічно було припустити, що у кварталі Учіха можна зустріти одного з них, але Юме вже точно не очікувала побачити саме цю людину.
З Учіха Ітачі вона не була знайома особисто, тільки з чуток, що заполонили вулиці Конохи, магазини, закусочні та Академію. Хлопець-геній, що обірвав усі зв’язки з кланом, перерізавши всіх за одну ніч, і селищем, вмить ставши міжнародним злочинцем найвищого класу, раптом з’явився за її спиною. Наче це він був примарою уві сні Какаші, а не Юме, хоча секунду тому дівчина чула дзвін клинків і ледве встигала розрізняти змазані силуети двох шинобі в сірих мішкуватих жилетах АНБУ.
Вона заціпеніла, навіть забула, як дихати, спиною відчуваючи зарозумілий погляд, що здався знайомим — як у Какаші, якого вона зустріла в бамбуковому гаю. Як у шинобі Каменя, як у кожного ворога її вчителя. Подивитись на Ітачі власними очима дівчина відверто боялася. Чого можна було очікувати від ще одного власника шарінґана? Уві сні, створеному сновидцем, наскільки його здібності повторювали оригінальні? Чи справді Какаші зустрічав його тієї ночі, чи це було черговим вивертом його свідомості, накладенням спогадів та усвідомленості? Юме навіть засумнівалася у своїй безпеці: шарінґан розрізняв ілюзії, але які грані реальності ще він міг бачити? На які з них впливати?
Однак тягуча мить перервалася лясканням крил і моторошним карканням. Силует Учіха розсипався в темряві зграєю воронів, залишивши її наодинці заспокоювати шалений стукіт серця. Її він, здається, навіть не помітив. Або не зважив.
Юме видихнула. Вона чи не вперше усвідомила, що в її обмежених здібностях також є і переваги. Дівчина не могла допомогти Какаші своїми техніками — прорвати прохід у лабіринті сну, як обіцяла, і так скоротити їхню подорож у рази. Але в той же час вона нарешті могла не хвилюватися за своє життя, перебуваючи поза своїм безпечним місцем. Зараз її ризик полягав лише у перегріві тіла, що залишилося поза світом сновидінь. На жаль, часу залишалося небагато. Як і у Какаші.
Юме ще раз озирнулася. Він, мабуть, помітивши Ітачі вздовж вулиці, пішов за ним, порушуючи єдине правило “якщо раптом віч-на-віч з Учіха — біжи”… Їй це теж не вдалося. Але Хатаке, навпаки, переслідував його, наче шукав смерті.
— Какаші, ні, стій!
Дівчина не одразу встигла перегородити шлях, він пролетів крізь неї. Юме вже трохи хитало, і вона важко дихала. Температура тіла піднялася вище, ніж очікувалося, тож навіть тут вона відчувала жар.
— Я маю дізнатися, чому! — гаркнув він, лютим поглядом зиркаючи в темряву, але Юме й не думала рушати з місця. — Як його капітан, хоча і колишній. Як його друг.
— Він тобі не скаже. — Дівчина мимохіть поклала долоню йому на груди, ніби могла доторкнутися, незважаючи на свою примарність. — Цей не скаже. Лише те, що ти сам думаєш. А це, ти ж розумієш, скоріш за все, не має нічого спільного з правдою.
Юме помітила, як Хатаке метнув погляд їй за спину і відразу впав на землю, ухиляючись від зграї кунаїв з вибуховими печатками. Підкоряючись рефлексам, він і Юме хотів прибрати з лінії вогню, але дівчина через свою примарність лише відсахнулася з несподіванки. Якби вона була тут не тільки відображенням свідомості, знадобилося б лікувати опіки.
Невідомо, чи це був Ітачі, чи сон повернув у новому напрямку, проте, рятуючись від невидимого ворога, довелося переміститися далі вулицею.
— Але ж саме так я зустрів твою матір, — продовжив розмову Какаші. — Там… — Він невиразно змахнув рукою убік, мабуть, маючи на увазі реальний світ. — Я просто пішов. А ось уві сні вчинив інакше. Я пішов за нею.
— Ти бачив її уві сні?! — перелякалася Юме і стала як вкопана.
— Напевно, це була саме вона, я не знаю. Це було ще до знайомства з тобою. Незадовго.
Какаші відповів розсіяно, вдивляючись у темряву неба, чорні рвані рани на паперових перегородках найближчих будинків, у темряву провулків.
Ворога, що насувався, здавалося, звідусіль, відчувала і Юме, але зараз її хвилювало інше питання:
— А вона тебе бачила?
— Скоріше за все… Це важливо?
— Мабуть, що саме тоді вона наклала на тебе печатку Кошмару, — задумливо заговорила дівчина, приклавши кулачок до губ. — Пастка сновидця спрацьовує тільки уві сні, як техніка відкладеної дії, ти міг навіть не помітити. Тому ти раз за разом проходиш через одне й те саме. — Вона стурбовано зазирнула Какаші у вічі. — Б’єшся, поки не закінчиться твоя чакра.
— Печатка?..
— Так. — Юме стурбовано звела брови, кивнувши на оголене плече Какаші, де навколо татуювання полум’я розповзлася пляма із чорних символів, охопивши всю руку, і простягло щупальця до лопатки, до грудей і навіть на шию.
Раніше вона не могла цього бачити, адже Какаші завжди був при ній у стандартному обмундируванні Конохи — у синій сорочці з довгими рукавами, штанях та зеленому жилеті.
— Оце. Пізнаю її роботу.
Какаші й сам здивувався. Мабуть, теж раніше не помічав “подарунка”.
— Отже, так працюють техніки сновидців? — похмуро промовив він. — Повільно але безвідмовно. І тишком-нишком.
— Це твій сон! — знову нагадала Юме. — Пам’ятаєш? Ти можеш робити що завгодно, ти не зобов’язаний слідувати нав’язаному сценарію!
Як на зло, зовсім поруч пролунав іще один вибух, уламки скла залишили на щоці Хатаке кілька відмітин, прорвавши тканину маски. Наче їх змушували йти у певному напрямі.
— Я допоможу вибратися. Тільки не відходь від мене, тримайся на грані усвідомленості, інакше я не зможу тебе витягти.
— Все це надто реально! — не витримав він. Його очі палали гнівом. — Звідки мені знати, що це сон? Ти єдина, кого я бачив уві сні. І саме ти говорила, що можеш оживити мої кошмари!
— Повір, я — єдина по-справжньому реальна істота у цьому сні. Але я не можу бути тут повністю. Через ряд причин…
Дівчина гірко зітхнула. Зараз було не на часі розповідати про деталі її стосунків і конфлікту з матір’ю, а потрібно визволити його.
— І вже напевно мені нема за що проклинати тебе! — ледь не хрипіла Юме. Сили швидко її полишали. — У тебе ще багато чакри залишилося?
— Ні. На одну-дві простенькі техніки.
— Добре, — кивнула дівчина, — добре.
Вона постаралася зосередитися. Час спливав. А відчуття чужого погляду звідусюди тільки посилювалося. Неначе ворог оточував їх з усіх боків.
— Пам’ятаєш, я говорила, що не відкрию тобі секретних технік сновидців? — не відкриваючи очей, запитала дівчина і, не чекаючи на відповідь, Юме продовжила: — Я передумала. Але якщо ти хоч коли-небудь ними скористаєшся, мені доведеться тебе вбити… — криво посміхнулася вона, поглянувши в обличчя Какаші.
— Якщо я не здохну тут, — з нотками здорового фаталізму та іронії відповів він, заглядаючи дівчині за спину.
Він теж відчував. Озирнувшись, Юме й сама затамувала подих: сон розсипався, заповнюючись нелогічними образами. Зараз їх оточувало щось безформне, напівпрозорі сутності з хижими мордами підступали з усіх боків, наче липкий кисіль. Порожні будинки кварталу Учіха попливли, руйнуючись і змазуючись, щойно стикалися з прозорою моторошною жижею. Свідомість Какаші знаходилася на межі, тут уже й Юме ризикувала, тим більше, що й сама була без сил.
Дівчина глянула на Хатаке і зрозуміла, що втрачає з ним контакт, він був повністю паралізований страхом, диким первісним жахом, після якого зазвичай слідує пробудження. Але через техніку не цього разу.
Юме відчайдушно намагалася докричатися до нього, хоч і стояла зовсім поряд. Пошарпати його за плече, щоб відволікти, було неможливо, тому дівчина зловила його погляд і коротко наказала:
— Дивись. На мене! — вказавши на око, здатне бачити крізь ілюзії, а потім на себе.
Потрібно просто переключити його увагу, вивести з цього заціпеніння.
— Стихія землі: стовпи землі, — промовила дівчина, активуючи дзюцу.
Какаші слухняно повторив, адже саме його чакра утворила земляну колону, що підняла їх обох над істотами. Далі Юме зістрибнула — безпечна ділянка, не заповнена киселем з кошмарних монстрів, була зовсім поруч. У польоті дівчина занесла руку за спину і змахнула рукою, імітуючи удар мечем. Але тут Какаші і сам упорався, віртуозно відрубавши катаною прозорій гідрі одразу кілька відростків із зубастими пащеками просто у польоті. Він знову прийшов до тями.
Опинившись на землі, Какаші влаштував підкоп, забравши й Юме. Але тільки-но вони опинилися в темряві, дівчина зрозуміла, що їм лише вдалося звернути в лабіринті кошмару до нового коридору.
— Де це ми? — запитала вона, озираючись.
— Здається, в підземеллях Кореня, — швидко зорієнтувався Какаші, трохи засвоївши принципи формування сну. — Не найкраще місце для перепочинку.
— Корінь?..
Похмуре місце справді, здавалося, знаходилося глибоко під землею. Принаймні відблиски світла маячили лише високо над головою у величезній шахті, всіяній дверима, перетяжками мостів та галереями переходів на різних рівнях. Ніби вони й справді були всередині стовбура величезного дерева, біля його коріння. Проте і під перехрестям, де вони з Какаші стояли, внизу виднілися такі ж переходи, куди тільки діставало око. Насправді досить моторошне місце.
— Підрозділ АНБУ, підконтрольний людині, що колись намагалася використати мене, щоб захопити посаду Хокаґе, — пояснив він. — І це око.
— Судячи з усього, в нього нічого не вийшло, — гмикнула Юме.
— Так, та в якийсь момент я вважав, що він має рацію.
— Ну, хоча б від того поки що відірвалися… — зітхнула дівчина.
— Від кого?
— Поки що не знаю. Та він іде за нами.
— Але не від них…
Юме відволіклася від розглядання глибин Кореня і подивилася на Какаші. Він дивився вгору, де майже всі видимі мости і виступи раптом виявилися заповнені шинобі у білих фарфорових масках. Члени Кореня роздивлялися їх, непроханих гостей, і були готові напасти будь-якої миті.
— От дідько! — рикнула дівчина.
***
Юме вилаялася. Йому теж хотілося, але емоції лише забирали енергію, а її лишилося зовсім мало. Дівчина теж виглядала змученою, хоча все, що вона робила — це говорила з ним, вчасно відволікаючи. Якщо техніки сновидців такі затратні, то не дивно, що їхні дослідження провалилися. Але про це він поговорить згодом. Усе потім: запитання, підозри, припущення, серйозні розмови щодо всього, що вона побачила тут у лабіринті… все згодом. Зараз перед ним стояло неможливе завдання: вижити, коли всі вони нападуть.
— Ти в порядку? Маєш поганий вигляд.
Одного швидкого погляду на Юме було досить. Вона згорбилася, широко розставивши ноги, наче ось-ось могла впасти, важко дихала, обличчя вкрилося краплинами поту, намоклі пасма прилипли до щок.
— Хто б казав… — відбилася вона, туманним поглядом оглядаючи оточення.
І то правда, він почувався не краще.
— Ні. Треба тут. Ще один перехід я навряд чи витримаю. А застрягнути в твоїй свідомості — найменше, чого мені хочеться.
Какаші хмикнув, подумки зазначивши, що Юме якось невловимо змінилася за час подорожі лабіринтом сну. Він поки що не зрозумів, у чому саме. Чи то вона нарешті перестала прикриватися маскою ввічливої, скромної та усміхненої наївної дівчинки, чи знайомство з не найприємнішими моментами його життя і не найсвітлішими сторонами його особистості так вплинули. Або вона сама пройшла через щось, що вивільнило її власну темну сторону, через що змінився і погляд, ставши гострішим, жорсткішим, і в інтонаціях голосу раз у раз став з’являтися сарказм. І ця насторожуюча хижа усмішка. Та й з ним вона зараз поводилася так, наче на рівних, ніж як зі старшим товаришем, як було раніше.
Зараз і справді було не до правил.
Шинобі все іще лише вичікували, зрідка переміщаючись, наче змії переповзали з місця на місце. Какаші раптом зрозумів, що йому нагадувала ця картина. Той самий образ кисільних чудовиськ, що їх прогнали з кварталу Учіха. Вони ще зберігали оболонку ніндзя, але швидше за все це ненадовго.
Схоже, це було справжнє обличчя його кошмару.
— Почнімо, — скомандувала Юме й почала складати печатки.
Какаші повторив їх довгий ланцюжок і раптом зрозумів, що дівчина опинилася у нього за спиною і тихо заговорила на вухо, але її голос — низький, грудний, спокійний — здавалося, залунав у самій голові:
— Бачиш перед собою картину? Добре її роздивись. Не поспішай.
Какаші обвів поглядом усіх АНБУ. П’ятеро були перед ним, четверо — трохи вище, ще вісім праворуч і шість ліворуч.
— Почни з оточення, — тим часом без поспіху продовжила дівчина. — Роздивися лінії стін, положення дверей, мостів, їх форму, балки, що підтримують ці конструкції. Просто дивися і запам’ятовуй. Зверни увагу на деталі: вибоїни і подряпини, викривлення і нахил, відтінки кольорів і напівтони, плями світла і форми тіней. Уяви матеріал, з якого все це зроблене. Холодний камінь, тепла деревина, волога фарба, тонкий шорсткий папір, гладеньке скло… Які вони на дотик. Доторкнися до них подумки.
Какаші слухав її голос, помічаючи, як інші думки поступово вивітрюються з голови і більше нічого не лишається, окрім цього гіпнотизуючого напівшепоту.
— Тепер роздивися їх.
Погляд раптом заметався від шинобі до шинобі. Однакова форма, така сама, як у нього, схожі маски, одна зловісніша за іншу. На деяких чорні плащі, у когось зброя напоготові, ловить відблиски далекого світла. Хатаке сам зрозумів, що втрачає концентрацію під їхніми поглядами, він був готовий прораховувати їхні рухи, оборонятися, але Юме знову неквапливо заговорила, ніби вловила його стан.
— Не поспішай, заспокойся. У тебе добре виходить. Бачиш, вони завмерли?
Хотілося заперечити, адже двоє ліворуч і один праворуч по-зміїному плавно змінили положення. Але нападати чи то передумали, чи то чекали наказу, або ж його найменшого провокуючого руху.
— Продовжуй роздивлятися цю картину і запам’ятовувати. Їх маски — форму, відмітини — їх пози, тіні, що вони відкидають, блиск зброї, зам’ятини тканини їх плащів.
Какаші відчув, як дихання знову приходить до норми, і він поринає в якийсь транс, слухаючи Юме. Дівчина продовжувала вести його увагу — крізь сон, нелегкі сцени його минулого і зараз — по деталях картини. Саме картини: він раптом відчув себе поза цим місцем, відокремленим від лабіринтів Кореня та цих АНБУ, наче дивився зі сторони. Вороги теж завмерли, навіть їхні плащі та ланцюги на одному з мостів перестали коливатися від ледь відчутного потоку повітря.
— Вважай, що це і є всього лише картинка, реалістична, але намальована, — підтвердила Юме. — Уяви, що предмети позбавлені цього об’єму. Уяви мазки кистю. Відчуй папір, на якому намальована ця картинка, її текстуру, як пальці брудняться фарбою. Почуй звук, з яким вона мнеться.
Дівчина витягла ліву руку вперед із розкритою долонею, права зі складеними разом пальцями, була готова вивільнити техніку. Какаші повторив до найменших деталей, дивуючись синхронності, адже Юме, як і раніше, перебувала за його спиною. Мабуть, ступінь злиття їх свідомостей вийшла новий рівень.
— А тепер об’єднай всі ці відчуття в одне. — І через мить тихенько наказала: — Зім’яти.
Один із АНБУ, здається, стрибнув. Але так і завмер у повітрі. Долоня стиснулася в кулак, Какаші зробив те саме і був вражений ефектом. Справді, стіни шахти Кореня разом із шинобі АНБУ перед його очима ніби були зім’яті, зірвані, наче полог, варто моргнути. У просторі, що відкрився перед очима, неможливо було щось роздивитися, однак і абсолютною чорнотою теж не назвати.
А Юме тим часом продовжувала говорити, гіпнотизуючи голосом:
— Тепер потрібне безпечне місце. Уяви його. Там, де тобі завжди спокійно. Має ж бути таке?
Какаші складно було відповісти швидко. Втім, одне безпечне місце, напевно що, було.
— Твоя галявина підійде?
— Ідеально.
Він почув усмішку в її голосі.
Знов довгий ланцюжок печаток, а в голові чергові інструкції:
— Постарайся уявити все, що бачив там. Найменші деталі. Свідомості потрібно за щось зачепитися. Уяви траву, її запах, вітер, що її колихає, як зминається земля під твоїми ногами від кожного кроку; озеро, звук хвиль, мерехтіння місячної доріжки на поверхні, плескіт джерела. Шурхіт листя на деревах по окрузі, їх чудернацькі тіні. Сконцентруйся. Відпускай.
Какаші вивільнив імпульс чакри, але нічого не відбулося. Він роззирнувся. Не спрацювало? Недостатньо добре уявив? І, здається моргнув.
— Техніка переміщення? — спантеличено буркнув він, раптом опинившись на тому самому місці, яке щойно уявляв під керівництвом дівчини.
— Хіба що свідомістю, — прозвучало поряд.
Юме знову була біля нього, але тепер справжня, наскільки справжньою вона могла бути уві сні. Втомлена, але не така виснажена. Йому, до речі, теж було не настільки паршиво, як у власному сні. Голову перестало стискати щось гнітюче, що випивало останні сили.
Для впевненості Какаші взяв її за плечі, щоби впевнитися, що Юме більше не фантом. Раптовий емоційний жест збентежив, але швидко відсторонитися або відштовхнути дівчину означало б загнати себе у ще більш незручне становище. Тому він неквапливо провів пальцями вздовж переплетень ремінців навколо її рук і взяв її долоні у свої. Дівчина стиснула його пальці у відповідь.
Юме посміхалася, наче пишалася талановитим учнем. Какаші теж всміхнувся. Звісно що йому вдалося скопіювати ці техніки, однак користуватися ними у подальшому, Хатаке вирішив, досить небезпечно. І причина була не в погрозах дівчиська. Невідомий, складний світ тепер ще більше насторожував.
Раптовий шурхіт і ледь помітний рух швидко змусив зосередитись. Неподалік, ніби з того незрозумілого мороку, що відкрився після застосування техніки, зіткався і їхній ворог. Той самий, що весь цей час прикривався іншими шинобі. Тільки тепер Какаші зрозумів, що за відчуття весь час гнало його вперед, при цьому змушуючи йти вже пройденими дорогами: чужий погляд, не лише в спину — звідусіль. Знайомий погляд. Як на жвавій вулиці, де, як він вважав, побачив Юме. Тепер він міг подивитися у вічі чужинцю.
— Здається, переміщуючись, я декого взяв з собою.
— Думаю, я знаю, хто це, — відповіла Юме і встала між ними. Ця галявина — її реальність, а отже і її правила.
Какаші закляк від побаченого.
Додати до улюблених