Епізод 1

Розпочнемо з найгіршого

Порш

*Бам!*

Я саме закурював цигарку, коли глухий звук удару кулаків по тілу привернув мою увагу. Я закинув великий мішок зі сміттям, що стояв поруч із баром де підробляв. У полі мого зору з’явилася група з п’яти-шести чоловіків, які пинали якогось бідолаху, що безпорадно скорчився у них під ногами.

Спробував щільніше закрити кришку контейнера і зробив ще одну глибоку затяжку, із задоволенням випускаючи дим. Нічого незвичного, я досить часто спостерігав подібні сцени в цьому провулку. Темний і непривітний, він використовувався виключно працівниками бару, кур’єрами і такими ж покидьками суспільства.

– От чорт! Гасіть його! – з темряви долинув до мене крик одного з тих, хто нападав.

Якщо чесно, те, що відбувалося, не сильно турбувало, тому я відвернувся і попрямував до задніх дверей, аби нарешті закрити бар і відправитися додому. У таку пізню годину відвідувачів залишилося небагато: хтось вже викликав таксі, хтось робив останні спроби підчепити партнера на ніч, ну а хтось наривався на бійку, на кшталт тієї, свідком якої я щойно став. Ні, я зовсім не безсердечний покидьок, але вплутуватися в чужі розбірки не хочу. Той нещасний, мабуть, наїхав на когось з відвідувачів, або зачепив чиюсь матір, тож, скоріш за все, він сам винен. Навряд чи хтось став бити людину так жорстоко і люто через вкрадену цукерку.

– Пустіть мене! – крик був зневіреним, і я повернувся, аби встигнути побачити як хлопець спробував піднятися для удару найближчого супротивника, але був знову перекинутий на асфальт.

Я кинув недопалок на дорогу, загасив його каблуком і розім’яв спину, перш ніж попрямувати повз бандитів у бік парковки, мріючи як потраплю додому та відпочину. І, можливо, саме так і закінчилася б моя робоча зміна, якби не здерті в кісточках кулаки, що вчепилися у футболку.

– Допоможи мені.. – тихий, хриплуватий голос за спиною.

Першою, на що я звернув увагу коли обернувся, стала знайома емблема на його куртці – хлопець виявився студентом мого інституту. Піднявши погляд на його залите кров’ю обличчя, я справді здивувався. Синці не могли приховати гарне обличчя хлопця.

《Та він же мій одноліток!》

– Ходи-но сюди! – один з бандитів згріб його за комір сорочки і потягнув до себе.

Не знаю, про що я думав тоді, дивлячись в обличчя людини, яка благала про допомогу, але я схопив його за руку і смикнув на себе, звільняючи від хватки нападника.

– Заспокойся, – оманливо тихим голосом звернувся я до напруженого чоловіка навпроти.

Він виглядав значно старшим, як і його приятелі. Чому вони напали на студента? Пограбування? Хлопець, якого я все ще тримав за руку, і справді виглядав як син багатої сім’ї, з усіма брендовими шмотками, явно дорогим годинником та доглянутим обличчям.
Я потягнув хлопця за руку і закрив його собою. Він насторожено глянув на банду, що стовпилася навпроти мене.

– Якщо необхідні гроші – забирайте і відпустіть його, – напружено поглянув на червоні від злості обличчя супротивників. Вони явно не виглядали, як ті, з ким буде легко домовитися.

– Хлопчисько, якщо не хочеш неприємностей, не лізь не у свою справу, – звучить загрозливо.

Я задумався на секунду, перш ніж уточнити:

– Тоді чого ви хочете? Якщо він образив вас, карма все одно обов’язково його наздожене, а якщо ні.. що ж, я сподіваюся, що ви – добродійні хлопці.

– Я ж сказав, не вплутуй носа! – загорлав один із покидьків, з непідробною агресією замахнувшись на хлопця за моєю спиною.

Заціпенівши на мить, я ще раз подумав про те, що цей конфлікт, загалом, і справді не моя справа.

《Крім того, вдома на мене чекає молодший брат. Якщо мене покалічать, нікому буде працювати та заробляти гроші на їжу. 》

Альтруїстичний початок, що прокинувся в мені, впав під вагою відповідальності за брата.

《І все ж, ті, хто вважають мене егоїстом, якому немає справи до оточуючих, мають рацію. Та й ніякої вигоди, вплутавшись у цю колотнечу, я звісно що не отримаю.》

Зваживши всі за і проти, я утвердився в думці, що вплутуватися у конфлікт з бандитами заради незнайомого хлопчиська не має сенсу. Вже зібравшись відступати, я відчув судомну хватку на зап’ясті.

– Допоможеш і я заплачу, – мабуть, вловивши мій намір, прошепотів хлопець мені на вухо.

《От сволота, й дійсно вирішив, що когось на зразок мене можна купити? Як він посмів розкидатися своїми грошима, ніби недоїдками перед вуличним псом!》

– Скільки? – що ж, від бродяжки я недалеко пішов, а гроші зайвими не стануть.

– П’ять штук.

Я перехопив кулак, що летів в обличчя хлопцеві, і задоволено посміхнувся. Цієї суми досить, щоб покрити витрати брата на школу.

– Якщо обдуриш, тобі кінець.

***

Боковим зором я помітив, як один з бандитів вихопив биту і замахнувся, метучи мені в голову. Я тут же відштовхнув хлопця убік і, розвернувшись у стрибку, вдарив ногою нападнику в зап’ястя, переконавшись, що кістка бідолахи смаковито хруснула, а сам він мішком повалився на землю.

《Ні, сьогодні з голови мого благодійного красеня жодна волосина не впаде.》

До речі, досить довго я вивчав бойові мистецтва і навіть став чемпіоном з дзюдо у старшій школі, тому рефлекси цих покидьків і наполовину не зрівняться з моїми. Я кинув на супротивників серію потужних атак, що відправили половину з них у нокаут. Щасливчики, які не потрапили під роздачу, безглуздо скупчилися навколо мене, переглянувши пріоритети. Бідолахи атакували без будь-якого плану, сліпо підіймаючи пил і навіть на міліметр не наближаючись до мого обличчя.

《Оце дурні! Тільки багатеньких дітлахів лякати й здатні.》

Терпкий запах крові, що стояв на вулиці, посилився, і я задоволено посміхнувся.

Бандити, які ще встояли на ногах, виявилися впертими і не хотіли здаватися, тому, потрапляючи під град ударів і стусанів, тільки більше звіріли. В кінці кінців, усвідомивши, що подальша сутичка то марна трата часу, і, відчувши перші ознаки втоми (десятигодинна зміна давала про себе знати), я підхопив з землі свій рюкзак і відступив у бік хлопця. Він скрючився на асфальті, привалившись спиною до сміттєвого бака і тримаючись за живіт. Оцінивши ситуацію, я вхопив його за руку і потягнув геть із провулку.

Неподалік бару я припарковував свій байк.

《Ми повинні встигнути добігти до того, як ті телепні отямляться.》

– Куди ж тепер? – скривившись від болю, спитав він, міцніше притискаючи долоню до живота.

– Не знаю, спершу чкурнемо подалі! – я завів байк і, переконавшись, що хлопець заліз ззаду, обхопив його руками свою талію і міцно стиснув зап’ястя.

– Ти ще не заплатив мені, тож так просто не відвертишся.

Відштовхнувшись ногою і піддавши газу, я обернувся та побачив бандитів, що вибігали з провулку.

《 Вони не здадуться так легко.. Але вже надто пізно.》

Об’їхавши припарковані машини, я вискочив на проїзну частину і збільшив швидкість. Тепер, щоб наздогнати нас, потрібно буде знайти машину.

– Спасибі, -я відчув тяжкість чужої голови на своєму плечі і тихий подих над вухом.

– Без проблем.

Зазирнувши у бічне дзеркало, переконався, що нас не переслідують. Провулок стрімко віддалявся і став ледь помітним, тому я розслабився і перевів подих. Враховуючи швидкість та маневреність мотоцикла, наздогнати нас у них навряд чи вийде.

– Не схоже, що вони кинулися навздогін, -несподівано висока постать на задньому сидінні теж випустила подих полегшення.

– Ще раз дякую, – його голос був ледь чутно, а голова на моєму плечі ніби стала важчою.

Я знав, що він серйозно. Його руки заслабли і розтиснулися, опустившись на мої стегна так, що мені довелося знову обвити ними свою талію і міцніше вхопити широкі зап’ястя однією долонею. В іншому випадку, втративши рівновагу і впавши, він міг стягнути мене за собою, що на такій швидкості явно летально.

《Звичайно ж, переживаю я ніяк інакше, як за не виплачену винагороду.》

– Тримайся міцніше, якщо не хочеш зустріти смерть свою.

Вмить, сильні руки стиснули мій торс.

– Ні, справді, дякую тобі.

《Знову. Це що, єдине знайоме йому слово?》

Я тільки похитав головою у відповідь і трохи скинув швидкість, підлаштовуючись до потоку машин на нічній автостраді.

– П’ять штук, – нагадав я суворим тоном і знову зазирнув у бічне дзеркало, щоб побачити обличчя хлопця позаду.

Той болісно кивнув, перш ніж зрушити на сидінні, приймаючи більш стійке положення.

– Відвези мене додому, і я віддам твої гроші.

Я зважив його слова.

《Не впевнений, наскільки це розсудливо і чи можу я йому довіряти. Зрештою, хлопець цілком може виявитися баригою наркоти або членом якогось угрупування, не поділившим точку з місцевими братиками. І тоді йому нічого не варто обманом заманити мене на свою територію та прикінчити. Мій благодійник раптово став дуже ненадійним.》

– Не дивись на мене таким поглядом. Не збираюся я тебе дурити, – мабуть, знову побачивши сумніви на моєму обличчі (чи може я розмірковував уголос), він смішно примружився і кинув на мене швидкий погляд через дзеркало. Легка усмішка з’явилася і в той же час зникла.

– А мені звідки знати? – Чесно поділився своїми сумнівами.

– Хіба я схожий на злочинця? -долинув до мене його голос крізь свист вітру. Запекла скоринка в куточку його губ знову почала кровоточити.

– Ти можеш бути з ними пов’язаний. Адже щось звело тебе з тими відморозками в провулку.

У відповідь той лише розсміявся. Але біль дав про себе знати одразу, тому скривившись, він обхопив себе за живіт. Мотоцикл подався убік, і я тихо вилаявся.

《Ні, везти його кудись не варіант. Бракувало ще, щоб він відключився у мене на руках.》

Я перегрупувався в інший ряд і повернув до заправної станції з цілодобовим магазином, звідки міг би викликати таксі. По дорозі побачив “7 Eleven” та хотів загальмувати, щоб він міг зняти гроші у найближчому ATM.

– Мій телефон пропав, а гаманець я не взяв, – порадував мене цей.. телепень, коли ми знайшли банкомат.

– Гей, намагаєшся мене за носа водити? Ти з самого початку знав, що грошей не маєш! Та я ж тебе…! -я люто обернувся до хлопця, що все ще сидів позаду.

Він відпрянув назад і сунув мені під ніс свій годинник.

– Ось, можеш взяти його як заставу в обмін на моє життя. Вдамо, що він того вартий.

Я взяв годинник та глянув на нього з підозрою.

– Звідки мені знати, що то не підробка?

– Не віриш – поверни іншою стороною! – він удав, що зараз вихопить годинник з рук.

Після більш ретельної інспекції, я переконався у високій вартості та оригінальності логотипу люксової компанії на звороті.

《Точно не підроблено. Та й хлопець цей дуже гарний і доглянутий, щоб тягати на собі несмак. Нехай і не нові, але коштують вони більше п’яти штук. Можливо тисячі чи навіть сотні тисяч бат.》
(*Бат – офіційна валюта Таїланду. Курс станом на 15.05.2022 р. : 1 бат = 0,85 грн.*).

– Добре, можеш звалювати. Але якщо він виявиться дешевим, я знайду тебе і приб’ю.

– Почекай, чи можна позичити твій телефон? Мені треба зателефонувати батькові.

Параноя в мені знову розігралася.

《А якщо він схопить мій телефон і втече? Втім, цей телефон все одно треба міняти, бідолаха ледве доживає свій час.》

– Тримай, – я простяг йому телефон.

Хлопець швидко набрав номер. Зі сторони виглядало, ніби й справді дзвонить якомусь родичу. Він попросив послати когось, щоб забрати його, і назвав адресу.

Нишком роздивляючись його високу постать і брудне обличчя з синцями, я серйозно задумався про те, що, можливо, варто було відвезти його в лікарню, а не залишати на вулиці.

《Зважаючи на все, йому важко і боляче дихати, а безперервна кровотеча на потилиці справді викликає занепокоєння. Цікаво, чи вдасться виторгувати у нього ще кілька тисяч за таку послугу?》

– Ще раз дякую, навіть якщо допоміг заради грошей, – закінчивши розмову, він простяг мені телефон.

Його слова чомусь зачепили мене, але я не подав виду.

《Зрештою, він має рацію, адже більшість людей роблять щось, розраховуючи потім на винагороду.》

– Ми навчаємось в одному університеті.

– Звідки ти знаєш? – здивувався я.

– Твоя форма.

Тільки зараз я згадав, що під робочу сорочку вдягнув університетську футболку, яка зараз була заляпана його кров’ю.

– А.. так.

– Як тебе звати? – спитав він, схоже не збираючись злазити з мого байку.

Я скривився, демонструючи цим своє ставлення до особистих питань. Слова давалися йому важко, дихання було нерівномірним, але він уперто дивився на мене, не збираючись йти.

– Нащо тобі? Невже хочеш знайти мене та вибити назад свої гроші? – я підняв брову і з посміхом глянув йому в очі.

– Ні, просто хочу знати ім’я свого рятівника, – прямо відповів він.

– Отже, все ж хочеш прославити мене, розписавши моїм ім’ям університетські стіни? – я продовжував уникати відповіді. Врешті-решт, яка йому різниця, хто врятував його дорогоцінну дупцю, якщо потім ми навряд чи зустрінемось.

– Якщо не скажеш своє ім’я, я з місця не зрушу, – він знову притулився щокою до мого плеча. Втім, тут же ухильнувся від ліктя у бік.

– Якщо ти не злізеш з мого байка, я тобі вмажу! – Мій голос пролунав загрозливо.

Але у цього півня навіть не змінився вираз обличчя.

– Тоді я заберу годинник назад, а тобі доведеться поїхати до мене додому, щоб отримати свої гроші.

Я замовк і задумався на мить, знову зважив у руці годинник, перш ніж відповісти:

– Твоя взяла… Моє ім’я Джом.

Він уважно подивився на мене і посміхнувся перш ніж нарешті, несподівано легко, зіскочити з мотоцикла. Коли я обернувся йому вслід, то побачив, що хода його, хоч і трохи невпевнено, але виглядала стійкою, і, на секунду знову, задумався про те, що могло звести такого хлопця як він з вуличними гангстерами.

《Проте, це все ще не моя справа.》

Я завів байк, натягнув шолом і нарешті відправився додому, викинувши з голови як симпатичного та багатого красунчика, так і тупих амбалів.

 

Далі буде…

 

Переклад : команда “Лабіринт Аліси” та Anin.

Редакт : Bücher_tet.

Додати до улюблених