Підлітковий вік – жахливий жарт Бога, чиє почуття гумору дуже своєрідне. Кажуть, що чорний гумор – не законний, тож чому Творець лишень так і жартує, Кібом не знає. Лише відчуває, що цього разу жертвою жарту став саме він – сімнадцятирічний підліток з консервативної Південної Кореї (хвала Богу, що не з Півночі, дякуємо йому) з веселковим прапором під шкірою.
Як це сталося? Напевно, Кі схильний думати, що народжений він був таким. Тому що історії про те, що травма дитинства від зрадниці матері чи, можливо, від занадто опікуючої бабусі виглядає дурнувато для нього самого, бо ні то, ні інше не є його історією. Парубок лише знає, що знати нікому не варто, що погляди його падають не на стрункі ніжки, неприкриті короткою спідницею, а стегна накачені, обтягнуті тканиною брючною.
Він мовчить, але його видає абсолютно все, якщо знати куди дивитися. Наприклад, творчість. Так, хлопці не менш творчі, ніж дівчата, іноді їхні картини захоплюють світ, їхня музика звучить з усіх радіо колонок, а журнали майорять фотографіями зірок. Вони обирають масляні фарби, чи рок гітари і барабанні палички, щоб горлопанити у мікрофон про секс і те, наскільки жіноче тіло привабливе. Кібом не такий. Його творчій простір – тканина. Його сюжети історій сховані в вузьких джинсах і стильних блузах з рюшами, які виглядають поетично для нього і абсолютно незрозуміло для хлопчаків з футбольної команди. Але якщо б Кібому було діло, то плакав би він ночами, а так він лишень підіймає середній палець до гори, висовує язика, хизуючись пірсингом і гордо задираючи носа прямує далі, даючи п’ять, найкращому другу і трушному натуралові, Мінхо. Той сміється і перериває шепотіння за спинами «принца» веселим: «цікаво, а що в буфеті сьогодні дають» (і все одно, що весь футбольний клуб вже думає, що Мінхо залежний від їжі, бо скільки можна жерти, це вже вп’яте).
Друге, що здає Кібома – дружба з дівчатами. Він продумав половині класу костюми на випускний, дівочий пискіт стоїть на пів школи, тому що серед ескізів немає цих бісячих і незручних пачек, чи тонких лямок, які не тримають груди зовсім і ти відчуваєш себе на грані фолу кожен раз, коли підстрибуєш в танці. І хоча до випуску два роки, але маестро потрібен час на розробку, крій. Серед малюнків і брюки знайдуться, і спіднички міді вільного крою, щоб сісти в розкаряку можна було б, Кібом і сам би таке носив, та не зрозуміють його, тож він пару разів міряє усі костюми вдома.
Його фігура струнка, немає перебору з м’язистістю. В якихось лініях він граційний, немов дівчина, але він не відмовляється від маскулінності. Просто все в балансі. Він комфортний собі, а на інших відверто пофіг.
Останнє, що сигналізує самому Кі, що план з Барбі і Кеном провалино – президент студентської ради, голова музичного клубу і персонально для Кібома «ОБОЖЕВІНТАКИЙХОТ» – Кім Джонгхьон. Парубок старший на два роки, в нього випуск на носі, перші місця на олімпіаді і на конкурсах музичних, тому що голос його зроблений зі звуків Раю, а гра на фортепіано його заворожує.
Чесно, Кі ненавидить усі клуби, але на репетиції музичного ходить, як на роботу. То забув щось, то «ой, не думав, що тут хтось є», а іноді його брехливість виходить на рівень двохсотий і він, чарівно вмовляючи Мінхо, який дружить напевно з усіма (екстраверти лякають), змушує піти відволікати музикантів розмовами про погоду, дівчат і «от на кого ви нас залишаєте». Сам Кібом мовчить, як риба, стоїть, закочує очі, ніби йому взагалі не подобається бути тут, а сам чекає, коли Джонгхьон піді йде ближче, накине руку на плече Кі і, сміючись в котре запитає Мінхо, скільки ще йому буде не соромно влазити в їхні репетиції. Чхве може і соромно, але Кібома він боїться більше, бо знають всі, коли «діва» роздратована, всім краще знайти сховок, в якому є шанс уціліти.
В Джонгхьона закохана більша частина старшої школи. Його шафка ломиться від подарунків, шоколаду і іншої дурні на день святого Валентина. Кі ніколи не скаже, що саме в цей день приходить раніше за всіх, щоб вкинути в заповітні дверцята п’ятий по рахунку малюнок самого старшого (п’ятий з відомих, бо вдома, в альбомі, він зберігає тисячі).
Чомусь серце Кібома тремтить при погляді Джонга, тремтить воно і в миті, коли по школі розноситься його голос, але завмирає, коли філігранно він бере високі ноти в піснях про повагу і кохання. Молодший готовий посперечатися, але не може так співати, не кохаючи, тому в голову його закрадаються думки про те, що в старшокласника хтось є.
Від цих думок болить, колить і кришу зносить на стільки, що на емоціях він пише Мінхо, який взагалі то на тренування запізнюється, але діву не кинеш.
Ви:
Я так більше не можу
Мінхо-дурник:
В тебе репнули джинси на попі?
Ви:
Сталося щось гірше
Я закохався в довбаного гетеросексуала
Мінхо-дурник:
Ти…Кі, ти вдарився головою?
Мені вже переживати через свою дупу?
Ви:
Твоя дупа абсолютно неприваблива
Та і скоріше, я б хотів переживати за свою
Мінхо, ЧОМУ НАТУРАЛ?
Мінхо-дурник:
Тому що дівчата привабливі
Ви:
Я не про тебе
Я зараз заплачу
Мінхо-дурник:
Не плач без мене, я маршрут вже перелаштував, чекай
Кібом насправді не плаче. Ну може трошки носом хлюпає, рве малюнки і тре очі. Можливо, він би розридався в голос, але поки немає глядачів, він тримається (драма сама себе не зробить). Тому на першій же хвилині, коли Чхве переступає поріг кімнати Кі, той кидається йому на шию і починає нерозбірливо нити щось, про «дебільних натуралів» і «ну чим я гірше». Мінхо терпляче гладить старшого по спині і голові, і несе на ліжко, бо взагалі-то Кібом не пір’їнка.
– Кібом, я поважаю твою драматичну натуру, але якщо ти не почнеш говорити розбірливо, то я теж розридаюся, наплачу тут річку і буде потоп.
– Мінхо, я тут пояснюю тобі, а ти не слухаєш, – хлюпаючи носом і прибираючи пасмо волосся, бурчить Кі.
– Та я слухаю, але не розумію.
– Що не зрозумілого, я закохався в бісового натурала Кім Джонгхьона.
– В КОГО? – Мінхо підскакує на ноги і його очі смішно округлюються, що навіть весь зарьований Кім не може приховати посмішки.
– В хот машину, в янгола, чий голос причаровує всіх і взагалі найкращого чоловіка в світі – Кім Джонгхьона. Так більше точних даних?
– Кібом, ти розумієш, який то жах – Мінхо тремтить, ходить в зад і в перед, чим дратує старшого, бо це йому тут погано, якого біса цей Чхве увімкнув режим абсолютної емпатії? – Хоча я розумію, будь би я по хлопчиках, моє б око пало на нього, – хлопець замовкає, розуміючи, яка фраза буде наступною, тому додає, – звісно, після тебе.
– Ти був за крок до смерті.
– Я відчув це, як ні як, а я дивився всі частини людини павука, в мене є чуття.
– В тебе є дурна голова, – дратується Кі, – ти маєш мені допомогти, містер «я дружу з усіма, бо я булочка з корицею».
– Ти визнав, що я милий?
– Я визнаю, що в тебе шило в дупі і відсутність мозку, ну може ще м’язи непогані.
– Це професійний погляд?
– Це заздрість. – Кібом встає з ліжка і дістає з тумби листочок, – план такий…
– В тебе є план? – перебиває Мінхо.
– Якщо ти не закриєшся, то план треба буде корегувати за наявністю трупа, – здається Чхве перестає дихати, – так от, план. Ти йдеш до Джонга, дізнаєшся, який в нього типаж, чи є в нього хтось, а я сором’язливо існую і думаю над тим, як прекрасно я виглядаю.
– План дебільний – підсумовує молодший, заздалегідь прикриваючи голову, бо боїться, що в неї щось прилетить.
– План ідеальний, бо все робиш ти і на мене ніхто не подумає, плюс, інших ідей немає, тому Чхве Мінхо, ти, як мій вірний воїн, маєш бути тихим, як нінзя, хитрим, як лисиця і граційним, як чорна кішечка, дістань мені інформацію.
– Добре-добре, Діва.
– Як ти мене назвав?
Додати до улюблених