Варто було годинниковій стрілці зробити свій останній ривок, як Кунікіда почув неквапливий стукіт у двері. Дочекавшись запрошення, в кімнату увійшла дівчина. В детективне агентство її, як це часто буває, привела біда – два місяці тому її мати загинула.
За інших обставин Дазай ніколи не пропустив би хитрий погляд дівчини. Неспокійне минуле навчило детектива передбачати небезпеку настільки добре, що це іноді грало проти нього. Нова справа здалась йому неймовірно нудною. Він ще не знав, що вже дуже скоро його думками заволодіє передчуття нової цікавої гри.
Кунікіда Доппо пишався тим, що йому вдалось скласти найточніший план на день із тих, що йому коли-небудь доводилось складати. На роботу молодик прибув у точно визначений термін, жодної секунди затримки, жодної миті він не витратив, стоячи перед дверима офісу в очікуванні початку робочого дня. Суворо відведений час він розбирав пошту, після чого присвятив написанню звіту про розкриту справу рівно стільки, скільки було відведено на це в плані його ідеального дня. Жодна витівка Осаму Дазая не змогла порушити його розклад, що вельми тішило Кунікіду. Тільки одне турбувало його того дня – призначена зустріч. Потенційний клієнт мав прийти рівно об одинадцятій годині. Звісно, божевіллям було б очікувати, що всі будуть пунктуальними аж до секунд, але час від часу (значно частіше, ніж хотілося б) люди підносили сюрпризи, що ставали неабиякими випробуваннями для розкладу Кунікіди.
Комусь могло б здатися, що скласти план на день – це проста задача, але це свідчило б лише про несерйозність підходу тих, хто так вважає. Кунікіда ж відточував майстерність планування довгі роки. Вивчити графік руху транспорту, інтервали, через які змінювався сигнал світлофорів на всьому шляху, врахувати вплив погоди та найскладніше – передбачити всі несподівані ситуації, на кшталт колеги, який навмисно прийшов раніше, щоб затримати його розмовою – це далеко не повний список того, що слід зробити, аби скласти ідеальний розклад. Думка про те, що вся ця робота може виявитись марною лише через непунктуальність відвідувача, пригнічувала Кунікіду. Він напружено спостерігав за секундною стрілкою, готуючись до найгіршого – запізнення клієнта.
Однак варто було стрілці зробити свій останній ривок, як Кунікіда почув неквапливий стукіт у двері. Три ритмічні удари. Не надто тихі, щоб залишитись непоміченими, але й не надто гучні, щоб потурбувати тих, хто знаходився в офісі. Дочекавшись запрошення, в кімнату увійшла панна. Дівчина, ще не проживши солодкі роки юності, здавалось, намагалась наслідувати дорослу даму у скорботі: її коліна були надійно приховані чорною приталеною сукнею з об’ємними рукавами до ліктя, завите темне волосся було акуратно зібране в коротку зачіску під крислатим капелюхом, що обрамляв її обличчя, ніби картину. Тільки червона стрічка на головному уборі розбавляла жалобний образ. Однак це наслідування не здавалось Кунікіді кумедним, навпаки – додавало образу панни серйозності.
Присівши на запропонований їй стілець, дівчина, що представилась як Ішіхара Нен, почала свою розповідь. В детективне агентство її, як це часто буває, привела біда – два місяці тому її мати, Ішіхара Шиґе, загинула. Дівчина тоді була у від’їзді, небіжчицю знайшла повішеною сусідка, яка зайшла зранку віддати граблі, які позичила напередодні.
— Чому ж ви впевнені, що це було не самогубство? — уточнив Кунікіда, вислухавши подробиці справи. — Адже саме до такого висновку дійшла поліція.
— Кунікіда-сан, якби ви тільки були знайомі з моєю матір’ю, ви б теж ні за що в житті не повірили б у цю версію! — її голос музикою розливався кімнатою, але в цій мелодії був сконцентрований увесь біль людства, він вколов кожного з присутніх у самісіньке серце.
Звісно, Кунікіда знав, що люди часто не вірять, що смерть близької людини була самогубством. Вони ігнорують благання про допомогу, не знаходячи для тих часу між походом у магазин та генеральним прибиранням, а потім не можуть визнати, що хтось в їхньому оточенні страждав. Детектив підібрав сотню раціональних аргументів на користь цієї версії, але продемонструвати їх дівчині, що, можливо, переживала, найсильнішу втрату у своєму житті, не наважився. Він озирнувся на колег в пошуках підтримки, але ті йому мовчазно відмовили.
— Що ж, якщо ви доведете, що це дійсно було самогубство, я хочу хоча б знати, чому вона так вчинила, — гостя дивилась на детектива з надією, а той, своєю чергою, був вдячним їй за можливість не переконувати панну.
Сама думка про те, щоб відмовити дівчині, що пережила таку трагедію, викликала у Кунікіди наступ почуття провини. Дівчина все розповідала про свою матір, а детектив намагався опиратись цьому липкому почуттю, але воно нікуди не зникало. Врешті-решт, Кунікіда прийняв рішення взятись за цю роботу. Панночка сердечно подякувала йому за сприяння і витрачений час, після чого пішла.
Час. Ледь не вперше в житті Кунікіда забув про свій розклад. Невдоволений такою необачністю він поспішив сісти за роботу, але, вочевидь, день був безнадійно зіпсованим. Плануючи справи, Кунікіда завжди враховував, скільки часу він може залишатись сконцентрованим. Детектив не міг повірити, що під час складання найточнішого плану на день з усіх, що йому колись доводилось складати, він неправильно розрахував час для перерв. Однак іншого пояснення раптового спаду продуктивності Кунікіда знайти не міг. Закривши за собою двері, Ішіхара замкнула все Збройне детективне агентство із задушливою тугою.
На відміну від Кунікіди Доппо, Осаму Дазай не вважав цей день найгіршим у житті. Навпаки, мабуть, він міг записати його в список кращих днів. Принаймні першу його половину. Приємний весняний ранок він присвятив роздумам про те, як би йому не писати звіт про останню справу. Дазай був кмітливим хлопцем, тому швидко зрозумів, що стратегія “Ховатись від Кунікіди” апріорі програшна, адже мотивує останнього шукати колегу і примушувати до роботи — ефект протилежний тому, якого Дазай намагався досягти. Тоді він вирішив відшукати Кунікіду першим. Довелось прийти на роботу раніше, але воно того було варте. Роздратоване обличчя колеги, який усвідомив, що Дазай намагається зіпсувати день, на планування якого він витратив так багато часу — це, напевно, те, за що можна навіть померти. А щодо туги, що раптово охопила його ближче до опівдня, так хто не сумує в передобідній час?
У другій половині дня поганий настрій не відступив, Зрозумівши, що продовжувати імітувати робочу діяльність неможливо, Дазай вирішив прогулятись. Юнак не дуже любив свою роботу, але й особливої ненависті до неї не відчував. Мабуть, якщо порівнювати з попереднім місцем роботи, Збройне детективне агентство було трохи менш огидним. Врешті-решт, тут іноді траплялись непогані загадки, здатні його розважити. Тільки одного не вистачало Дазаю в роботі — сенсу. Навіщо йому встановлювати обставини смерті чиєїсь мами? Нащо приходити день у день в офіс? Так, він заробляв гроші, щоб мати можливість продовжувати своє існування, але чи варте воно було продовження? Дазай вже давно прийняв відповідь на це питання і розумів, що справа тут не в роботі. Куди б він не влаштувався, де б не був і чим би не займався, відчуття марності його не покине.
Не так давно Осаму Дазай прочитав в газеті про неприємний інцидент на одному з підприємств — працівник впав у резервуар з пінопластовими кульками та задихнувся. Побачивши цю статтю, молодий детектив не міг припинити думками повертатись до тієї історії. Велетенський резервуар знайти можливо, але от де дістати таку кількість пінопластових кульок? Задача не з простих.
Дазай не мав на меті прийти саме в те місце, але ноги самі принесли його на берег ріки. В той весняний вечір некваплива течія несла повз нього дрібні смітинки. Юнаку не треба було опускати руку в темну безодню ріки, щоб знати, що вода холодна. Він перевіряв вже не раз. Не більше ніж хвилину хлопець витратив на аналіз своїх почуттів. Кожен раз перед тим, як знову наважитись, він перевіряв, чи не змінились його відповіді на всі питання. Чи дійсно він хоче цього, чи просто діє за інерцією? Дазай уявив, що на цей раз його ніхто не врятує, і переконавшись, що ця думка не підіймає в його серці хвилю страху, тільки надії, він вкотре прийняв рішення.
— Пане детективе, чи не здається вам дещо безвідповідальним накладати на себе руки, не розкривши справу? — почув жартівливий жіночий голос Дазай.
Він міг би розсердитись через те, що його перервали, чи відчути полегшення з тієї самої причини. Але замість цього він натягнув на обличчя звичну пустотливу посмішку. За два роки у Збройному детективному агентстві вона встигла стати його робочою уніформою.
— Як же я міг припуститись такої помилки! — вигукнув детектив, повертаючись до панянки, в якій він відразу впізнав Ішіхару Нен. — Не бачу іншого способу її виправити, схоже, мені доведеться запропонувати вам стати моєю супутницею у цій захопливій подорожі рікою Стікс!
— Якої ж ви про мене думки, якщо вважаєте, що я погоджусь на таку пропозицію від незнайомця! — додала нотки обурення у свій жартівливий тон дівчина.
— У такому разі дозвольте представитись, мене звати Осаму Дазай.
Ішіхара у відповідь засміялась, прикриваючи рота долонею. Дазая переповнило почуття, яке раніше він відчував хіба що втілюючи в житті витончені ідеї знущань з Кунікіди.
— Дозвольте поставити вам декілька питань, це допоможе розслідуванню, — сказав детектив, сідаючи на лавку поряд з дівчиною. — Що в такий чудовий вечір така прекрасна панна робить сама на березі ріки?
— Ви великий брехун, Дазай-сан, — посміхнулась йому Ішіхара. — Я вважаю, розслідування буде просуватись значно швидше, якщо питання ми будемо ставити по черзі.
За інших обставин Дазай ніколи не пропустив би хитрий погляд фіолетових очей дівчини. Неспокійне минуле навчило детектива передбачати небезпеку настільки добре, що це іноді грало проти нього. Але в той вечір він відчував дивовижний спокій. Осаму Дазай погодився.
— Після смерті матері я живу у її сестри. Хорошими наші стосунки ніколи не були, тому я з радістю знаходилась би де завгодно, окрім її дому. Однак самостійно я жити поки не можу з фінансових причин, — Ішіхара відповіла так легко, ніби розповідала про свою улюблену страву. — А як щодо вашої родини?
— Моя родина не варта навіть згадки. У мене багато братів та сестер, але ні з ким з них я не спілкуюсь, — намагався підтримувати легкий тон розмови Дазай. — Ким працювала ваша мати?
— Офіціанткою в одному кафе. В дитинстві я часто сиділа там біля вікна, очікуючи, коли вона закінчить роботу. Не пам’ятаю, як воно називалось, але можу пізніше вказати вам це місце на мапі, — дівчина відповідала складно і стримано, ніби повторювала цю історію вже не один раз. — А чим ви займались до Збройного детективного агентства?
— Я був членом Портової мафії, — трохи подумавши, відповів Дазай, зберігаючи жартівливий тон. — А тепер розкажіть мені про свого батька, — запропонував детектив, згадуючи, що підозрювати треба перш за все членів родини.
— Він ніколи з нами не жив. Я бачила його рідко: він раптово з’являвся і так само раптово зникав, — почала згадувати дівчина, акуратно добираючи слова. Цю частину своєї біографії вона, схоже, розповідала не так часто. — Він завжди був об’єктом моєї любові та довіри. Пам’ятаю, під час Великої війни він приходив у військовій формі. Мені подобалось, як він виглядає, — розмова різко втратила легкість і жартівливість. — Врешті-решт він покинув мене. Останній раз я бачила його вісім років тому. Я просто поклали свої спогади про батька в гарну коробочку і збираюсь зберігати їх там до самої смерті, — Ішіхара доброзичливо усміхнулась, але ця усмішка подарувала Дазаю тільки нестерпну важкість. — Моя черга питати, — мала намір продовжувати гру вона. — Дазай-сан, чому ви не хочете жити?
Розчарування — саме це мав би відчути детектив, почувши питання. Серед багатьох речей, які Ішіхара могла б у нього спитати, вона обрала найбанальнішу. Скільки людей підіймало цю тему, і жоден не отримав відповідь. Адже якщо людина таких речей не розуміє, вона й не зрозуміє, а якщо зрозуміє, то не спитає. Однак він не відчув, Дазаю просто стало нудно, ця розмова не могла дати йому більше нічого.
— Дитяча травма, — відмахнувся він, встаючи. — Для початку нам варто оглянути будинок вашої матері. Цим займемося завтра.
— Дазай-сан, чи було хоч слово правди у ваших словах? — спитала Ішіхара у детектива, що вже йшов геть.
— Хто знає.
Прийшовши додому, Дазай не ввімкнув світло. Він лежав у темряві, занурившись у роздуми, ніби у резервуар з пінопластовими кульками. В кімнаті було прохолодно, але детектив навіть не намагався вкритися, він звик до холоду. Йому хотілось взагалі нічого не відчувати, але він відчував під собою цупку тканину простирадла і твердий матрац, це було нестерпно.
Нова справа здалась йому неймовірно нудною. Уникати її як можна довше чи закінчити швидше, щоб скоріше спекатись? Складний вибір. “Великий брехун” — так та дівчина його назвала. Кумедно, що вона жартома потрапила у ціль. Дазай хотів би вміти обманювати самого себе, як робить більшість людей, щоб позбавитись зайвих страждань та тривог. Однак вигадати брехню, яку сам би не міг викрити, Дазай не міг.
Ішіхара Нен прийшла додому, коли вже стемніло. Вона мала шанс дійти засвітло, але вперто його ігнорувала, обираючи найдовший шлях. У вікнах будинку, де вона жила, горіло світло. Зазвичай це означає, що там на тебе хтось чекає, але для Ішіхари це було передвісником зустрічі з родичами — поганий знак.
Її тітка курила прямо на кухні. Побачивши Нен, що заходила в будинок, вона кинула на неї важкий погляд і відвернулась до вікна. Жінка воліла не розмовляти зі своєю племінницею зовсім, намагалась якомога менше на неї дивитись, побоюючись, що дівчина сприйме погляд за запрошення до діалогу. Раніше їй здавалось, що в дитині її сестри ховається демон, тепер вона була переконана, що Нен і є демоном. Не в прямому сенсі, звісно. Однак знаючи характер та особливості племінниці, жінки була схильна вважати, що абсолютно всі біди її родини пов’язані з появою цієї дівчини в її домі. Не те щоб таке ставлення було виправданим, але неприємностей за останні два місяці точно стало більше.
Ішіхара Нен ставилась до цього спокійно. Тітка була і близько не першою людиною в її житті, яка ставилась до неї з сумішшю страху і ненависті. Дівчина навчилась давати цьому раду. Відсутність вербального контакту значно ускладнювала їй життя, але це не означало, що Нен ніяк не могла вплинути на ситуацію. На її шляху ще не зустрічалось людини, у якої не було б діри в грудях. Жорстокість тітки означала тільки, що її діра величезних розмірів, хоч і надійно схована під ребрами. Нен залишалось тільки знайти її та залити бетоном.
Однак в той момент настрій тітки Ішіхару не вельми хвилював. До своєї мети вона йшла вже два місяці — рекордний термін. Зазвичай вона досягала бажаного значно швидше, але в цей раз поспіх був зайвим. Один необережний рух, і весь план провалиться. Всі попередні витівки нагадували гру на музичному інструменті — якщо мати достатні навички, нескладно передбачити, на які клавіші натиснути, щоб отримати потрібну мелодію. Ця справа більше нагадувала шахову партію. Зараз ферзя на а4, але тепер король відкритий. Суперник відразу цим скористався, переміщуючи слона на b4. Шах. Але нічого страшного, це тільки дебют. Єдина проблема — Нен погано грає в шахи на відміну від свого суперника. Єдине рішення — шахраювати, переманити всі його фігури на свій бік, заманивши єдиною своєю зброєю — музикою. Залишилось тільки дізнатись, як звучать струни їхніх душ, і підібрати правильну мелодію.
Додати до улюблених