Ранок — час фрустрації. Чим частіше людина відчуває нестачу сну, тим болісніше пробудження. Зазвичай Осаму Дазай спав мало та поверхнево. Всі тривоги, які він заштовхував якомога далі вдень, вночі вилізали зі свого лігва, розповзались по всьому його тілу, позбавляючи спокою. Депривація сну перетворювала пробудження на катування. Однак Дазай до цього вже давно звик. Він відмовлявся відчувати що завгодно з цього приводу — жалість до себе лишень подвоїла б страждання. Ці муки почались так давно, що детектив вже й забув, коли саме це сталось. Однак та ніч відрізнялась. Прокинувшись, Дазай виявив, що проспав всю ніч здоровим глибоким сном, йому нічого не снилось, він ніби вимкнувся на дванадцять годин, від чого відчував приємну розслабленість.
Зачарування попереднім вечором випарувалось майже без сліду, тепер думки детектива були по-справжньому ясними. Какофонія почуттів та емоцій нарешті стихла, дозволяючи Дазаю повернутись до своєї природної раціональності. Ішіхара Нен, як би не зачаровувала всіх, хто її оточував, все ще була підозрілою особою і точно щось приховувала, можливо, якусь дрібницю, але Осаму Дазай не був би собою, якби залишив це без уваги.
Знайти адресу тітки Ішіхари не було складно. Всього кілька імен, номера з телефонного довідника, декілька дзвінків, і ось він вже на вузенькій вуличці спостерігав за акуратним двоповерховим будинком кольору смаженого мигдалю. Судячи з одягу, що сушився на балконі, в будинку мешкали жінка, чоловік і хлопчик віком близько дванадцяти років. Звісно, простіше за все вивудити інформацію з дитини, але хлопчина в такий час мав бути у школі. Дорослі, скоріш за все, не будуть налаштовані на розмову, враховуючи їхнє ставлення до дівчини, скоріше поставляться з підозрою. У Дазая буде всього одна спроба вступити в контакт з мешканцями цього будинку, тому необхідно ретельно продумати такі важливі речі як тон голосу, вираз обличчя. Якщо з ним не стануть розмовляти, доведеться шукати нові зачіпки.
Коли детектив вже примирився з тим, що роботу доведеться прогуляти, двері будинку відчинились, з нього вийшла жінка, зовнішньо схожа на мати Ішіхари значно більше, ніж сама Нен. Дазай пішов їй назустріч, зображаючи звичайного перехожого. Порівнявшись з жінкою, він, ніби випадково, зачепив її плечем.
— Перепрошую, так поринув у свої думки, що геть вас не помітив, — ніяково потер потилицю детектив.
— Цією вулицею машини їздять, так що краще вам, юначе, бути уважнішим, — суворо відповіла жінка.
— Ви маєте рацію, — примирливо посміхнувся Дазай. — До речі, ви нагадали мені про шкільну подругу, дуже вже на неї схожі, — оцінивши вік Ішіхари, зауважив детектив. — Ось, погляньте, — показав він шкільну фотографію, запозичену з дому дівчини. — Це я, — детектив вказав на випадкового хлопчика в другому ряду. — А це вона. Як же давно це було, от би знову зустрітись всім разом, як тоді, — мрійливо поглянув він у далечінь
Жінка змінилась в обличчі, в її очах відобразився страх, вона відсахнулась від фотографії, ніби Дазай показав їй щось непристойно жахливе.
— Краще вам триматись якомога далі від цієї дівчинки, — тихо промовила жінка.
— Чому? — округлив очі Дазай.
— Вона принесе вам нещастя, ця дівчинка отруює все, до чого торкається, — з величезною злобою відповіла тітонька.
— Ви щось знаєте про неї? — детектив вирішив ризикнути. — Нещодавно я хотів її відвідати, але будинок, в якому вона колись жила, пустував.
— Тримайтесь від неї якомога далі, якщо не хочете закінчити, як її мати! — жінка була на межі істерики.
Дазай дивився вслід жінці. Досить дивна реакція, навіть враховуючи ставлення, описане Ішіхарою. З іншого боку, дівчина побоювалась повідомляти детективам про свою здібність. Можливо, це було обумовлено саме таким ставленням. Однак складно уявити, щоб талант Ішіхари завдавав незручності комусь, крім неї самої, настільки серйозні, щоб викликати такий жах. Чи може бути, щоб тітонька не злюбила її з якоїсь іншої причини? Принаймні очевидно, що Дазай не дарма витратив стільки часу на цю прогулянку.
В Збройному детективному агентстві вирувала робота. Вдалося з’ясувати, що вбитий ні в який боулінг з друзями, звісно, не ходив, а ще відразу після вбивства звільнилась одна з колег жертви, після чого поїхала в невеличке село у двох годинах потягом від міста, Ішіхара вже чекала на напарника, щоб поїхати туди та опитати жінку — і все це за декілька годин, поки Дазай уникав своїх обов’язків.
Місце, в якому Дазай та Ішіхара опинились через кілька годин, виявилось мальовничим селом. У дворах цвіли яблуні та сливи, з-під землі пробивались перші тюльпани. Здавалось, навіть небо там було значно яскравішим за міське. Ішіхара раз у раз зі щирим захопленням звертала увагу колеги на, за її думкою, дивовижні речі — на рослини та різноманітних комах. Дазай стримано усміхався, дозволяючи дівчині радіти весняному дню. Врешті-решт, в їхній роботі було не так багато приводів відчувати подібне.
Нарешті, вони прибули за адресою, яку для них здобув Кенджі. Перед напарниками постала невеличка сіра хатинка. Вона виглядала занепалою, але було помітно, що хтось наполегливо намагався підтримувати життя в ній. Детективи стукали, але їм ніхто не відчинив. Зсередини не було чутно жодних звуків. Дазай поглянув на Ішіхару, оцінюючи її потенційну реакцію на те, що він збирався зробити. Врешті-решт, це ж не Кунікіда, дівчина скоріше розцінить це як пригоду, а не злісне правопорушення. Дазай підійшов до вікна. Якщо будинок пустий, в них буде можливість його оглянути. Якщо там хтось є, то, вочевидь, ховається від детективів, і вони його дістануть. Рішення в будь-якому разі вигідне. Дазай вже був готовий скоїти свою невеличку витівку, але його перервала Ішіхара.
— Дивовижно, але тут не замкнено, — зауважила вона, відчиняючи двері.
— Дійсно дивовижно, — погодився детектив.
Дазай навіть і не подумав перевірити, чи замкнені двері. Хіба буде той, хто переховується, залишати двері відчиненими. А жінка, яку вони шукали, точно переховувалась. Принаймні інших причин для такого раптового звільнення з подальшим переїздом поки не було знайдено.
Дазай увійшов до будинку, його напарниця слідувала за ним. Вони вирушили у мандри лабіринтом пустих кімнат, розмежованих шьоджі. В деяких приміщеннях лежали, ніби забуті, коробки, в інших — дрібнички, що розповідали подорожнім історію про людей, які жили тут колись, але у більшості кімнат не було нічого, окрім пилу, що літав в повітрі. Вікна були щільно зачинені, фарбуючи сонячне світло, що пробивалось крізь їхній папір, в жовтий, мандрівники відчували запахи поколінь, що вважали це місце своїм домом.
— Вам слід було взяти з собою клубок ниток, — пирскнула Ішіхара.
— Тільки якщо ви будете моєю Аріадною, — посміхнувся Дазай.
— Залюбки оберігатиму вас, прив’язуючи до себе тонкою ниткою, — очі дівчини загорілись хитрістю.
Нарешті напарники знайшли мінотавра — жінка середнього віку сиділа в одній з запорошених кімнат на підлозі, хоч там і було достатньо меблів, щоб розташуватись з більшим комфортом. Вона притискала коліна до грудей, вклавши на них руки, в яких ховала обличчя.
— Двері були відчинені, тому ми зайшли, — невпевнено почала Ішіхара.
Дівчина тільки помітила, що, можливо, вони вчинили неправильно, не дочекавшись на запрошення. Однак жінка, яка сиділа на підлозі, не звернула жодної уваги на гостей. Дазай представився і поставив їй кілька питань про розслідуваний інцидент. Жінка не відповідала, тільки притискала коліна ближче до грудей і іноді здригалася. Детективу така реакція здалась цікавою, хоч і зрозумілою. Звісно, витягнути інформацію з людини в такому стані простіше простого, але він пам’ятав вчорашні успіхи колеги — Дазаю було значно цікавіше, що Вона зробить у цій ситуації, ніж дізнатися, що там бачила свідка.
— Вочевидь, вона налякана, — байдуже зауважила Ішіхара. У її погляді не було ні краплі співчуття чи хоча б цікавості до об’єкта їхнього дослідження. Дівчина підійшла до свідки, присіла — тепер їхні обличчя були на одному рівні. — Гей, адже ти була там, чи не так? — жінка видала якийсь писк і закрила вуха руками. Обличчя Ішіхари на мить спотворила зневага. Вона глибоко зітхнула, прикрила очі, видохнула і подивилась на свідку з більшою ніжністю. — Розкажи, яким було небо в ту ніч? — спокійно і м’яко спитала Ішіхара.
— Було ясно — багато зірок, великий і жовтий місяць, — жінка ніби отямилась від сну, вона підвела голову, але все одно дивилась кудись в порожнечу.
— Адже ти була у бібліотеці? — жінка залишила це питання без відповіді. — Що було навколо тебе?
— Стеля, біла стеля, — свідка нарешті сфокусувала погляд на співрозмовниці. Не часто єдиною деталлю інтер’єра, що запам’ятовується, стає звичайнісінька стеля. Хіба що вона весь час була у неї перед очима.
— Тепер ти розповіси мені, що сталось, — Ішіхара уважно подивилась на свідку, вона говорила спокійно і впевнено. У Дазая похололо всередині. “Напевно, протяг”, — подумав він. Налякана жінка раптом перейшла межу істерики.
— Кров. Там всюди була… кров! — вона говорила, намагаючись не задихатись, з її очей текли сльози, в них відображався панічний страх, але Ішіхара спокійно витримувала цей погляд. — На мені була його кров, — свідка більше не мала сил стримуватись, вона спробувала знову сховати обличчя, але Ішахара взяла її за підборіддя.
— Хто це зробив? — роблячи паузи після кожного слова, спитала вона, дивлячись прямо в обличчя жінці, яка тепер нагадувала малесеньку тваринку у пазурях яструба.
— Смерть! Вона прийде за мною! Забере і моє життя теж! — продовжила ридати жінка. Ішіхара зітхнула, відпустила її, встала і попрямувала до виходу, не кажучи ні слова, але Дазай і так розумів, що вони поки не зможуть витягнути зі свідки нічого корисного.
Після запорошених приміщень опинитися на свіжому повітрі здалося справжнім щастям. Дазай поглянув на свою напарницю. Вона ніби вийшла з будинку свідки зовсім іншою людиною. Дівчина, котра нещодавно захоплювалась квіточками й комашками, розіграла хорошого і поганого поліцейського як сольну партію, довівши свідку до істерики усього кількома фразами. Дазай розумів, що це означає, краще за будь-кого іншого — Ішіхара прекрасна у своїй брехні. Він співчував її зневазі до свідки — її погляд був поглядом людини, що забороняє собі слабкість, від чого спостерігати її в інших стає надто складно. Це жорстокість, але, перш за все, до себе.
Дазай зробив кілька дзвінків, він розумів, що важливого свідка не варто залишати на самоті у такому стані, інакше для збору показів може знадобитись дошка Луїджі. На станцію вони йшли мовчки, у тиші сіли в потяг.
— Не думаю, що я міг би витягнути з неї більше, — нарешті вимовив Дазай. Вони сиділи одне навпроти одного. Сонце наближалось до обрію, заливаючи вагон приємним теплом.
— Я ціную вашу спробу мене підтримати, але ця брехня настільки очевидна, що не потрібна жодна здібність, аби її викрити, — Ішіхара була надзвичайно серйозною. Дівчина сиділа, розслаблено притулившись головою до холодного скла вікна. Облишивши неприродно граційні пози та умовності гарного виховання, вона здавалась справжньою. — Не думайте, що я засмучена невдачею, такі дрібниці мене не хвилюють, принаймні зараз.
— Чудово, — посміхнувся Дазай. — У такому разі ми можемо обговорити справу. Нам відомо, що жінка, з якою ми зустрічались сьогодні, була свідкою злочину. Можна припустити, що в момент вбивства вона лежала на столі, тому більша частина крові потрапила на неї, а не на стіл. Вбивця підходив за спини, тому не факт, що вона його бачила. Побоюючись переслідування з боку злочинця, жінка поїхала з міста. З іншого боку, вони були у бібліотеці самі, тому не можна викреслювати її зі списку підозрюваних. — підсумував детектив.
— Це не вона, — заявила Ішіхара. У відповідь на питальний погляд колеги вона дістала пошарпаний зошит з розмальованою обкладинкою і поклала на столик, який розділяв їх. — Це щоденник сина вбитого — позичила, поки ви відвертали його увагу питаннями, — пояснила дівчина.
— Позичили таємно від колег, — підняв брови Дазай.
— Я чудово розумію, що здобула його незаконно — це не всі схвалили б, тому хотіла спочатку переконатись, що там дійсно є щось корисне, — одним рухом дівчина відкрила зошит на потрібній сторінці, після чого розвернула рукопис в бік Дазая і підштовхнула предмет до нього, запрошуючи приєднатись до незаконного пошуку доказів. Детектив, звісно, не міг відмовитись від такого.
В зошиті почерком, що ще не втратив дитячої недбалості, описувались переживання юнака. Між шкільною буденністю він писав про сімейні справи. Звісно, його мати знала про роман свого чоловіка, і це приносило їй страждання, для опису яких хлопчику не вистачало слів. Співчуття матері породило в його серці злість на батька. “Я ненавиджу цю людину”, — писав юнак. “Кожна його дія повільно вбиває маму, у такому разі чи не краще йому самому померти, аби не продовжувати агонію нашої родини”, — під кінець фрази нахил слів збільшувався. Юнак мріяв про те, як стане дорослим і зможе захистити мати від такого лиха. “Іноді, коли я беру до рук ніж, я не можу позбутися фантазій про те, як встромляю цей ніж в його живіт — ці думки лякають, але приваблюють мене”, — ділився він.
— Судячи з написаного тут, ми можемо точно сказати лишень, що юнак читає забагато романів, — зауважив Дазай.
— Подивимось, — повела плечем Ішіхара. — Зникнення такої важливої речі мають помітити швидко. Якщо вбивця — це хлопчик, він злякається, що написане скомпрометує його, і зробить що-небудь.
Виявилось, що Ішіхара Нен частково мала рацію. Незабаром насправді дещо сталось — у Збройне детективне агентство надійшов дзвінок. Бібліотекар, який знайшов тіло, зізнався, що приховав від поліції й детективів важливий доказ — кишеньковий ніж сина вбитого, також він бачив хлопчика, коли той виходив з бібліотеки. Він був близьким другом родини, знав юнака з дитинства, тому не хотів ламати йому життя, але докори сумління змусили його передумати.
— Син вбив батька, захищаючи матір, — підбила підсумок колективного обговорення Ішіхара.
Раптом виявилось, що всім ця версія здалась достатньо правдоподібною. Дазай щиро хотів заперечити, але він, на жаль, виявив, що сам настільки схилився до цієї версії, що зовсім не міг вигадати, як її спростувати. У юнака не було алібі, був мотив та докази, що вказували на його провину — все в міркуваннях Ішіхари йому здавалось обґрунтованим і логічним. Детективу залишалось тільки подзвонити в поліцію та поділити здогадками. Дазай підійшов до телефону, підніс слухавку до вуха і почав набирати номер. Перша цифра. Друга.
— Якою ж потішною виявилась ця справа, — зауважив Кенджі. Третя цифра. Яка нетипова поведінка для Кенджі.
Раптом все, що відбувалось, здалося Дазаю не справжнім, сюрреалістичним сном, безумством. Чому всі так легко погодились закрити справу, зупинившись на цій версії? Юнак нижче за батька і не зміг би вдарити під таким кутом. Коханка казала про місяць і зірки, значить або хлопчик чомусь всю ніч провів з мертвим батьком, або бібліотекар знайшов тіло не вранці, або ніяк не міг бачити юнака. “Вона забере і моє життя також”, — ця фраза не могла бути про сина вбитого. Якби вбивцею був юнак, він не зміг би приховати хвилювання під час розмови з ними, Ішіхара зі своєю здібністю мала б це відчути. Він вже зрозумів, що у питаннях брехні вона могла б позмагатись навіть з ним, а значить і в її здібності є сумніви. Дазай повільно поклав слухавку і повернувся до колег.
— Ніхто не бере. Напевно, вже по домах розійшлись, — зі звичною посмішкою знизав плечами він. — Пані Ішіхара, чому б нам не зіграти в маленьку гру, — дівчина виглядала стривоженою. — Скажіть, що я відчуваю?
— Що ви відчуваєте? — повільно повторила вона, кидаючи на нього швидкий погляд. — Сумніви, — трохи невпевнено відповіла дівчина. Вона мала рацію. Дазай нічим не міг видати своїх сумнівів. Чи можуть у її здібності бути якісь обмеження, які не давали у певних ситуаціях впізнати чужі почуття?
— Неправильно, — відповів Дазай. — Я зголоднів, тому змушений вас покинути. До речі, справу ще не розкрито, — додав він, крокуючи до дверей.
Детектив відчув необхідність побути на самоті. Чому він відразу не помітив недолугість версії Ішіхари? Неуважність — така рідкість для нього, зазвичай Дазай помічав всі найменші деталі, а тут не зумів розгледіти слона. Адже ця справа не була складною, просто він не ставився до слів Ішіхари критично — ось у чому ховалась проблема. Помилка у цій справі означала, що він міг бути неуважним і раніше. Це трохи тривожило детектива, хоч і просто значило, що тепер він і власним висновкам не міг вірити. Поїздка у селище, розмова з тіткою Ішіхари, опитування родини вбитого, огляд місця злочину, спілкування з сусідами Ішіхари, огляд її будинку — ось, чим детектив займався останні дні. Де він був неуважним? Дазай потер перенісся — шукати власні помилки виявилось значно складніше, ніж їх робити. Під час огляду будинку Ішіхари вони не знайшли геть нічого. В кожному домі є якісь документи — хоч щось, на основі чого можна відтворити хоч крихітну частину історії родини. В будинку Ішіхари Нен не було геть нічого — жодного папірця.
Коли Осаму Дазай повернувся в той будинок, вже сутеніло. Ввімкнувши світло, він перш за все почав шукати сліди чужих візитів, але, судячи з усього, детективи були останніми, хто побував там. Він повторив шлях, який пройшов під час першого огляду будинку. Дійсно, жодних документів. Тоді він почав оглядати все підряд. Детектив був готовий витратити хоч усю ніч і перерити весь будинок, якщо знадобиться. За кілька годин Дазай почав нагадувати собі божевільного. Його оточував хаос, але нічого корисного він так і не виявив. Порятунок від втоми він знайшов в зеленому кріслі біля каміна. Раптом в його голові блиснула здогадка. У той день Ішіхара сиділа саме в цьому кріслі. Він дістав складний ніж і нещадно розрізав велюр. З внутрішнього боку нескладно було помітити шов, з лицьового боку надійно схований у стику зі спинкою. Вона ховала у кріслі папери. Дазай уважно оглянув знахідку — це були боргові розписки чотирирічної давнини. Судячи з усього, мати Ішіхари Нен була винна серйозним людям серйозні суми. Врешті-решт. ці папери стали єдиною зачіпкою, знайденою в будинку. Одного погляду на них було достатньо, щоб зрозуміти, чому дівчина їх сховала. Боржником була вказана Аракі Шиґе.
Додати до улюблених