– Купив, бляха, піджак на свою голову…

Плейлист

• Безодня — Бумбокс і Тіна Кароль
• Пообіцяй мені — Один в каноє
• Sex, Drugs, Etc. — Beach Weather
• Приватний лікар — Колір
• Power – Isak Danielson
• Будь зі мною — Grohotsky
• Люди — Бумбокс

Сьогодні був важливий день у житті Олексія Арестовича – день поновлення його гардеробу, жахливо-ненависний день, бо оце ходити по магазинах він надзвичайно не любив, ще і у свій єдиний, чесно випрошений вечір-вихідний, та виглядати неперевершено хотілось. Звичайно Льоша і без одягу був такий собі нічогенький, але ж по вулиці чи на роботу оголеним не походиш, тому доводилось підлаштовуватись під норми суспільства. Страждати і обирати наодинці не хотілось, тому було вирішено покликати з собою Подоляка, одна геніальна голова дуже добре, а дві ще краще.

І ось зараз вони виходять вже з четвертого магазину з пустими руками, тому що норовливому Олексію нічого не подобалось, все якесь звичне, сорочок у нього вистачало з головою: на будь-який фасон і колір, а ось поповнити колекцію піджаків варто було б, та купувати десятий темно-синій піджак не хотілось, тому полювали за чимось особливим.

– Блін, Льоша, чим тобі той голубий не вгодив, гарний ж колір, двобортний з прямим фасоном, все як ти любиш, – зітхаюче промовив Михайло, який вже конкретно задовбався лазити по магазинах, – до того ж це відтінок синього, а ти любиш синій і він, чесно кажучи, тобі дуже личить.

– Міш, годі молитися, ти хотів шоб я купив піджак з блискітками і камінцями Сваровскі? Ще і голубого кольору, ти здурів чи шо? –  відповів Арестович, а потім ледь стримуючи сміх додав. – Про нас з тобою і так жарти цікаві ходять, і в офісі, і серед народу, як думаєш через скільки часу після моєї появи на публіці у цьому піджачку, на Вікіпедії у графі «Погляди, щодо ЛГБТ» з‘явиться напис на кшталт «…ретельне приховування орієнтації випадково викрилось завдяки елементу одягу…», а тоді не бачити вже нам спокійного життя.

Отримавши втомлене зітхання від Михайла, він ледь усміхнувся і схопивши його за лікоть, завернув у перший ліпший пристойний магазин.

«Нарешті нормальний вибір, гарна тканина і офіційний стиль, а не карнавальний як було до цього» промайнуло у Льошиних думках.

Від кількості представлених позицій, справді, очі розбігались, тут було все, починаючи стандартними чорними або ж синіми піджаками, а закінчуючи темно-зеленими, жовтими, червоними і, навіть, фіолетовими. Щодо передостаннього, то він Олексію ще спочатку дуже сподобався, неперевершений червоний у відтінку, що нагадував вино Мерло – терпкий, але водночас м‘який колір. Але чи хотілось йому признаватись собі, що вперше в житті сподобалось щось нестандартне, незвичне для нього, та і в цілому для суспільства – радник Офісу Президента на роботі у піджаку винного кольору, яке несподіване рішення, враховуючи його любов до темних  кольорів.

– Льошенька, дивись як чудово жовтий виглядає на манекені, а червоний? – швидко протараторив Подоляк, підходячи до стійок позаду пластмасових чоловічків і виймаючи звідти два піджаки. – Цей взагалі дивовижний, такий колір глибокий, точно тобі підійде. Спробуй хоч на цей раз щось незвичне!

– З якого це дива, ти тепер мій особистий стиліст, га? Яке яскраві кольори, Міша, мені в них на роботу ходити, а не на вечірках шастати. А, і з нас двох сонечко тут точно ти, так що жовтий тобі підійде краще.

– Добре, добре, не заводься ти так зараз. Але червоненький хоча б поміряєш, заради мене, а? – промовив Михайло, і впихнувши в руки цей піджак, спрямував Арестовича у сторону примірочних.

– Але ти, знаєш куди нажимати, що ж поробиш прийдеться, – показово видихнув Льоша, і хитро блиснув очима.

«Дарма, Мішик, ти так, ой дарма. Чує моє серденько, що до добра то не доведе, а ось до якоїсь несподіванки, то цілком може»

Чесно кажучи, Льоші ну дуже вже хотілось трішечки помучити, і одночасно з цим пожартувати над паном Подоляком, така вже була його котяча натура. Пощастило, що у магазині було обмаль покупців – вечір неділі, всі нормальні люди вже сидять вдома і проводять час з сім‘єю за вечерею, чи переглядом фільмів. У самісінькому кінці величезної, гарно освітленої кімнати, стояв хлопчина, що обирав між чорним і синім піджаками; справа біля дзеркал – жіночка, яка голосно тараторила по телефону і чекала чоловіка; двоє консультанток біля стійки і, звичайно ж, вони двоє. Ситуація склалась надчудово, щоб непомітно пройти до примірочних потрібно було зайти за стійку з сорочками, а потім обійти стенд з шкіряними чоловічими сумками. На галасливу жіночку, можна було взагалі не зважати, бо якщо спочатку здалось те, що вона когось чекає, то зараз з‘явилось враження, що вона просто зайшла до крамниці для того щоб побесідувати на зручному диванчику.   

Добиравшись по маршруту до примірочних, вони, навіть, встигли обмовитись декількома словами про роботу, бо весь інший час Міша залипав у телефоні, виконуючи цю ж саму роботу. І, нарешті, пройшовши туди, Олексій прослизнув у першу, найліпшу, подалі розташовану від чужих очей кімнатку. План був геніальний, як і його власник: одягнути піджак на оголене тіло, вийти і покрутитись перед Подоляком, отримати його гаряченький погляд, і як ні в чому не бувало зайти назад. Одним словом – змусити його понервувати.

Опинившись у маленькій кімнатці з гарним освітленням і дзеркалами по всьому периметру, Арестович на мить замилувався собою, і можливо продовжив би і далі, якби погляд не опустився під шторку на взуття Михайла, ніби нагадуючи «не забувай про свій цікавий задум»

Одягнув піджак, покрутився у різні боки, зрозумів, що той йому надзвичайно личить, усвідомивши правдивість Мішиних слів. Потім, повторив попередній ритуал з одяганням, тільки вже на оголене тіло, до того ж зробив декілька кадрів в дзеркалі напам‘ять.

«Буде, що згадати, і піджак гарний, і я»

– Пане Подоляк, погляньте як Вам, і скажіть Вашу експертну думку, – саркастично промовив Льоша, відсунувши шторку у примірочній.

Подоляк, не одразу підняв голову, бо щось агресивно клацав пальцями, ніби намагаючись сотий раз довести зрадофілу, що зради немає, і шукати, або ж ще гірше, придумувати їі не треба. Вид того, як він швиденько нажимає пальчиками по екрану так ще і з таким виразом обличчя, заставляв сміятись. Цікаво, що він пише: розйобуючий пост в твітер чи відповіді на дурні коментарі, або ще краще – все разом.  Довелося кликати ще раз, на цей раз підійшовши ближче, ну щоб почув врешті-решт, бо за тим смартфоном і світу білого не бачить, безвилазно сидить у ньому. Нарешті він підняв погляд, і завмер, затамувавши погляд. Така вже гарна картинка перед ним була – білі світильники, що стояли позаду, освічували Арестовича у цьому кривавому образі, так ніби він був ангелом смерті, що спустився з небес для того щоб вкрасти Мішине серце. Михайло ледь зупинив себе, щоб не доторкнутися до цього витвору мистецтва руками, але не зупинив себе у тому, щоб торкатись його очима, холодний лід, що утворився від перебування у телефоні, миттєво розтанув, лиш треба було поглянути на це червоно-гаряче видовище. Так він і стояв, майже не дихавши, споглядав і мовчав, єдині звуки які було чути – ледь відчутна класична музика з магазину і часте дихання Льоши, який на сто відсотків зрозумів, що його план вдався, і задоволено посміхався, бо його вже спалювали поглядом.

– Мішенька, шо ти завис, все добре? – і знає ж чортяка що коїться, і все одно запитує, щоб отримати яскравішу реакцію. А Мішенька в трансі, зачарований ангелом і нічого не чує, – Міша, блять, ти чуєш мене взагалі? Чи в тебе мозковий комп‘ютер ліг і його треба перезагрузити? – ні, Арестович не кричав, він просто-напросто дуже голосно шепотів, намагаючись привернути увагу, бо то все що коїлось хоч і дуже подобалось йому, але викликало легеньке занепокоєння.

– Я все-таки був правий, тобі надзвичайно личить цей піджак, – прохрипів він, а прокашлявшись додав, – червоний, то точно твій колір.

Олексій тихенько розсміявся, так щиро, що кімната ніби освітилась від цього теплом, сонячні зайчики вистрибували з його очей і заряджали світлом все навколо. Хто ж міг би сказати, що така дріб‘язкова і кумедна ситуація, розіллє таке незвичне відчуття у душі, було добре і спокійно, то ж переживання марні. Ці емоції повернули його у минуле, минуле без повномасштабної війни, коли дні були відносно спокійні, а головною проблемою була кількість інтерв‘ю, викладання у школі, питанням «Що б таке знову бовкнути, щоб по мережі рознеслось, кого зачепити в цей раз» і інколи роботою у тристоронній контактній групі. А якби не було вторгнення, і Льоша звільнився з офісу остаточно, то чи стали б вони з Подоляком такими хорошими друзями…

Стояли навпроти один одного, мовчали і кожен думав про своє: Арестович про минуле і життя, якби цього ж минулого не було, про те як все могло бути інакше, а Міша, а що Міша, він намагався впорядкувати свої думки, зібрати їх до купи і виловити звідти хоча б одну пристойну і доречну, але все що вдалося це вичепити враження про Льошкині губи, і те як їх  хотілось поцілувати. Дикість, для нього це дикість – бажати когось так сильно, та ще і не аби кого, а свого колегу і друга, незрозумілі емоції, приголомшливі роздуми, все це давило, хотілось закритись десь далеко і сидіти, слухати шум дощу і споглядати на вогонь у каміні. Тепер пазли почали складатись: і бажання бути поряд постійно, і випадково доторкатись, і турбуватись, заганяючи Олексія спати або приносячи йому каву на ефіри, а особливо їх обійми, такі що приносять необхідне у цей час заземлення для психіки, міцні і підтримуючі, часто з рівномірним диханням в унісон – це все давало надію на майбутнє і міцний особистісний стрижень всередині, для того щоб не зламатися від усіх подій.

“Ніколи не думав, що усвідомлення закоханості приходить ось так, посеред магазину, прожити вже пів життя і вперше відчути ось це, бо тепер ті що були раніше, зараз здають фальшивими, придуманими і притягнутими до себе за вуха, ті не приносили крила… »

Страшно тоді, коли не знаєш, що з тобою відбувається і не можеш це пояснити в першу чергу собі – зараз вже ні, все стало на свої місця, розклалось по поличках в голові, тільки ось з‘явились питання.

«А що буде далі, і що з цим усім робити. Як відреагує Льоша і чи не зруйнує це нашу дружбу. Любити це ж нормально, і не важливо кого»

Інколи трапляють такі з виду дріб‘язкові ситуації, які на перший погляд, не мають ніякого сенсу, просто збіг певного набору подій, часто поодинці неважливих, але якщо поглянути глибше і проаналізувати, то починаєш розуміти їх справжню сутність і значення у нашому житті. Для Подоляка цей момент був саме такий, від інформації, отриманої в процесі аналізу, не хотілося лізти на стіну – значить все буде добре. Арестович тим часом, зловивши хвилинку ностальгії, пішов переодягатися, звичайно ж помітивши швидку зміну настрою Міши, і повислі питання у повітрі. Для себе він давно вже все зрозумів, спочатку коли з’явилось це усвідомлення, прийшов страх, холодний і липкий пробирався по спині вверх, аж до відчуття нудоти, було це десь місяць назад.

Олексій як завжди о пів на другу ночі повертався додому, завів авто і вмикнув обігрів – ночі у Києві, все ще були холодні, останні два дні його не покидало відчуття, що щось не так, кішки шкрябали на душі глибоко впиваючись кігтями в серце, спочатку спихнув усе на стрес і перевтому, потім коли почалися болі і поколювання у серці – звернувся до лікаря, здав величезну кількість аналізів, отримані результати вказували на те, що загрози здоров‘ю немає, мав би видихнути з полегшенням, але ж причини цього нестерпного стану не знайшлося. Фізичного чинника, що мав такий вплив не було, тому залишився лише один варіант – психосоматика, тепер залишалось тільки розплутати цей клубок загадок, проаналізувати і зрозуміти чого це відбувається. Пуста, яскраво освітлена дорога і керування автомобілем його завжди заспокоювали, а якщо додати сюди улюблену музику, то і зовсім перетворювалось в особистий вид кайфу. Але зараз сконцентруватись на дорозі було важко, ліхтарі сліпили занадто яскраво, а мозок проводив активну роботу, Льоша як Шерлок, поступово з‘єднував ниточки одна з одною, думав і згадував все, що відбувалося останні три місяці, сконцентруватися було важко. Разом з розв‘язанням цього ребусу і усвідомленням причини цього відчуття, приходила паніка і шум у вухах, перед очима все розпливалось, а руки почало трусити. Кермувати машиною було неможливо, від завжди спокійного і врівноваженого стану не залишилось нічого, різке гальмування і з‘їзд з дороги було життєво необхідно, щоб не потрапити в аварію. Відчуття наче облили холодною водою, а цей несподіваний висновок – закоханість, як сніг на голову, на мокру голову, так і захворіти можна, але не звичайною хворобою, хворобу звали «Міша Подоляк» і  вилікуватись від неї, здається, вже неможливо. Холодне повітря на вулиці, ходьба туди-сюди і вправи для дихання допомогли провітрити голову і заспокоїти нерви. Момент коли він це зрозумів,  був набагато страшнішим ніж причина цього усього, і це абсолютно зрозуміло чому так – після трьох розлучень дізнатись, що можна закохатись у чоловіка, певно не дуже прогнозовано.

«Знайшов час самокопанням займатись, ледь не вмер, але добре, що дізнався —тепер хоча б жити легше буде, напевно…» не найпозитивніші думки перебували в Олексія у голові, але це вже краще ніж те, що було раніше. Роздумів про майбутнє не було, зараз найкраще пустити все на самотік, буде як буде. Та і справді, кішки в душі вже заспокоїлись і сиділи тихенько, болі в серці більше не проявлялись. Виявилось, для самого Арестовича в першу чергу, що він теж людина, і теж схильний до таких переживань, а спочатку думав, що всесильний…

В очах Михайла він бачив все те саме, що пережив сам: спочатку спантеличення, потім страх, а після – спокій, врешті-решт ураган в пустелі стих. Хотілося обійняти його, заспокоїти, сказати що він не один, і Арестович прекрасно його розуміє, але той мав спочатку зрозуміти, чи треба йому це все. Стояв у примірочній, вдумливо дивився на своє відображення, і розумів, що напевно він цю провокацію з одягом влаштував даремно, не знав до чого ж вона призведе, спілкувалися б далі – як друзі, з тонкими натяками, турботою один про одного і хорошим проведенням часу разом, а тепер Міша все усвідомив, і чи не захоче він обмежити, або взагалі обірвати їхнє спілкування для того щоб ці почуття зникли. Льоша не знав цього точно, як і не знав, яку реакцію очікувати. Незважаючи на те, що радники проводили багато часу разом і вже точно вивчили один одного, ця ситуація була незвичною, тому і передбачити, що Подоляк буде робити – теж важко, залишається тільки чекати і бути готовим до будь-якого перебігу подій. Як на зло, ще і ґудзик під час розстібання зачепився за ниточку, ускладнюючи можливість зняти піджак. Справитись самостійно було майже нереально – потрібно було бачити збоку, як воно виглядає, а дзеркало давало занадто спотворене зображення при приближенні, довго Олексій намагався справитися сам, і боком до дзеркала, і через верх спробував зняти, але все марно.

– Міш, допоможи мені будь ласка, – не дуже доречний момент цей ґудзичок обрав для того, щоб заплутатись, тому пересиливши себе Арестович попросив, – не можу розстібнути, бо тут халепа сталась.

– Досить жартів, я не буду тебе роздягати, – після фази заперечення до Михайла прийшла фаза злості, залишилось лише дві до прийняття: торг і депресія, найважче ще попереду.

– Я серйозно, тут нитка заплутала все, – Льоша говорив тихо, бо розумів, що накоїв, прямої вини, звичайно що тут не було, бо це мало статися рано чи пізно, але неприємне відчуття всередині все ж таки було.

Настрій Подоляка мінявся зі швидкістю світла: то він веселенький жартує про голубенький піджак і заставляє поміряти ще декілька кольорів, то морозить усе своїм агресивним настроєм від перебування у телефоні, а потім проходить миттєва зміна між станом боготворіння і захоплення, до агресії і втоми. З цим треба було щось робити, хоча і Олексій вирішив, що в це лізти самовільно не буде, але все ж таки руку допомоги подати треба. Почуття всередині душі були досить дивні, хотілось врятувати, навіть, якщо Міша пошле його далеко і надовго, воно і раніше існувало, просто тоді здавалось таким розмитим і незрозумілим – було важко ідентифікувати це явище. Торкнувшись долонями обличчя, потер очі, подивився на руки – ніби справжні, значить точно реальність, а не сон, глибоко вдихнув і повільно видихнув, треба вийти за цю шторку і врешті-решт розібратись у цьому всьому. Вона – своєрідний бар‘єр між ними, але навіть з найкомфортнішої раковини колись доведеться вилізти і зіткнутись з своїми проблемами.

— Міш, – тихенько і обережно почав Арестович, — давай я вийду, ти мені допоможеш, а після ми поговоримо. Добре? – ходити по мінному полю було простіше, аніж зараз – підбирати слова, щоб Міша не прийобнув його по голові, чи по лицю, як вже йому заманеться.

Відсунув трішки шматок тканини і виглянув, Михайло стояв, закривши очі і, ймовірно, рахував до десяти — він завжди так робив, коли потрібно було заспокоїтись і не завестись, хоча тут вже потрібно було б до ста, бо десять точно не допоможе. Вигляд його обличчя вже був спокійнішим ніж тоді, чи то заспокоївся, чи то зловив дзен і говорив сам з собою у голові. Через закриті очі неможливо було побачити, про що він думає, але можна було здогадатись – Подоляк роздумував, враховував всі «за» і «проти», проводилась гра між партіями «Мозок» і «Серце». Перші казали хоча б вислухати, а потім вже приймати рішення, інші ж – послати це все, розвернутись і піти звідси геть. Зазвичай вони працювали разом – як спільники, підсилюючи вплив один одного, але зараз вели боротьбу між собою, шукали компроміс і торгувались хто зможе задовільнити більшість своїх бажань, і перетягнути керування на себе.

– Слухати Серце чи слухати Розум, – він, справді, сказав це вголос, чи вже їде дах від такої кількості звуків у голові.

— Слухай себе, а я послухаю тебе, – голос Олексія, хоч і звучав тихо, але пробивався до Міши, — ти тільки скажи мені що робити…

— Скільки можна лити, скільки можна бавити в слова, Льош, я зрозумів вже, що ти до біса розумний, свої ось ці солодаві промови, можеш мені в вуха не заливати. Не подіє.

— Блять, – видихнув і знову втомлено потер очі, — давай розбиратись з проблемами по першочерговості. Готовий відсунути в сторону халепу з піджаком і вислухати. Не тримай в собі, бо я відчуваю як ти закриваєшся від мене…

Це боляче, боляче бачити їх обох такими, Михайло заплутався в собі, а Арестович — відкрився і випромінював тепло, щоб хоч трохи розморозити того Подоляка та вивести на чесну розмову. Вони ж свідомі люди, навіщо скандалити і кричати, якщо можна вирішити все спокійно і без нервів. Олексій відсунув цю тканину повністю, ніби відкинувши бар‘єр між ними, увійшовши назад в примірочну, сів на стілець і чекав. Широко відкривши очі, дивився на людину навпроти — Міша все ще тримав повіки закритими, сперся на стіну і видихнув. Чому мовчати так важко. Музика все ще лунала навколо, десь там люди обирали одяг  і оплачували покупки, метушилися батьки і ледь встигали дивитися за галасливими дітьми, житті продовжувалось, але для них  час ніби зупинився тут і зараз.

— Наш світ під три чорти несеться, я відчуваю як падаю у чорну, нескінченну прірву, – нарешті, Подоляк подав голос, винирнувши з своїх думок.

— Я зловлю, не переймайся.

— Дочекаєшся коли я буду на межі втрати себе, і вже тоді, так? Ти ж завжди так робиш.

— Коли попросиш, тоді і спіймаю.

Михайло врешті-решт підходить ближче і присідає навпроти Арестовича, дивиться прямо в очі, чи то намагається телепатично спитати щось, чи то хоче розповісти те, що не може вимовити. Майже не кліпають і мовчать, час знову повернувся у своє звичне русло, Льоша простягає руку і чекає поки Міша здогадається покласти туди свою долоню, до цього ж якось без слів говорили, то ж і зараз має спрацювати. Довго до нього доходило… Спочатку був нерозуміючий погляд, потім брови підлетіли вверх у здивуванні, та на щастя, він таки зрозумів, що від нього хочуть. Олексій стиснув руку, потягнув її на себе і приклав до грудної клітки — туди де серце.

— Чуєш? Воно б‘ється, я теж живий і теж відчуваю.

— Чую, тебе я прекрасно чую, а ось себе — ні,- іншою рукою він торкнувся свого серця, так ніби це допоможе йому зрозуміти власні почуття, — напевно, злюсь на себе, що люблю. Що робитимемо?

— А що ти хочеш? – очі Арестовича горіли надією.

— З тобою бути хочу, мабуть таки точно люблю, – тихо, майже прошепотів Михайло, опустив погляд і дивився вниз, ковзаючи по білій плитці, періодично натикаючись на їхнє взуття, — мені так добре, як з тобою ще ні з ким не було…

Льоша Арестович хотів звабливо махнути хвостиком, і помахавши лапкою втікти, а вийшло – як вийшло… Досить таки непередбачуваний кінець для невеличкої провокації.

Додати до улюблених