Він не одразу розуміє, що сон змінився реальністю — настільки чітко відчувається тепло вуст Сяо Чжаня на його власних. Ван Ібо безсвідомо проводить по ним пальцями у надії, що це допоможе позбутись зрадливого марива, котре змушує його серце навіжело колотитись. Та спроба виходить марною.
Аби якось впоратись із цим неконтрольованим серцебиттям, звук якого, він певен, може розбудити не тільки Сяо Чжаня у вітальні, але і сусідів за стіною, Ван Ібо машинально стискає піжаму на грудях, а потім найрішучішим чином дає собі болючого ляпаса і тут же закашлюється. В удар не було вкладено жодної сили, та м’язи скручує спазмом, котрий йому надто добре відомий.
Мабуть, такий дивний сон — прямий наслідок того, що препарати, котрими його нашпигувала товариш Мен, припинили свою дію. А те, що здалось йому маренням, ніщо інше, як передвісник ломки, котра тепер налітає на нього з усією силою.
Ван Ібо лиш встигає підтягнути до грудей коліна і закусити ковдру, коли стає боляче настільки, що він гадає, що ось-ось втратить свідомість. А можливо, він все ж втрачає її — бо через якийсь час, коли біль бере невеликий перепочинок, Ван Ібо розуміє, що у ліжку він вже не сам. Сяо Чжань знаходиться десь поруч — розтирає йому м’язи, котрі зараз куди більше нагадують перекручені сталеві джгути. Після цього він знову відключається.
Наступного разу, коли Ван Ібо виявляється здатним сприймати реальність, стається через вічність. Принаймні саме так підказує його внутрішній годинник, хід якого мало пов’язаний із існуючими науковими принципами. Він лежить на боці і відчуває, як хтось — авжеж, Сяо Чжань — повільно гладить його по голові, інколи проходячись щокою і зачіпаючи шию.
Ван Ібо, проявляючи надмірну пересторогу, привідкриває спочатку одне око і намагається розгледіти хоча б щось у темряві. Спочатку вимальовується силует Сяо Чжаня, потім проступають риси обличчя — він лежить із заплющеними очима, певне, дрімає, бо гладить Ван Ібо якось заторможено і неритмічно — то зупиняючись, то ривком продовжуючи рух.
Не відриваючи погляд від Сяо Чжаня, Ван Ібо прислуховується до себе; рівень болю цілком стерпний, із легкістю вдається переключити увагу. Він оглядає чуже обличчя і вивчає його навіть надто скрупульозно, вперше за час їх знайомства знаходячись так близько і при цьому свідомим. Мимоволі погляд зупиняється на чужих вустах, миттєво пробуджуючи фальшиві спогади про поцілунок, який він ледь встиг побачити уві сні.
Мабуть, від тяжкої ночі свідомість його зовсім затьмарилась, бо Ван Ібо зараз думає виключно про те, що змушує людей цілуватись і які емоції вони при цьому відчувають. Як взагалі люди додумались торкатись один одного губами? У цьому ж абсолютно жодної практичної користі, думає Ван Ібо. Він і раніше зустрічав у своїй практиці згадки неуставних відносин, та ніколи досі не цікавився, що штовхає людей на таке.
Незважаючи на ціле сузір’я питань, котрі продовжують гарячково множитись у його голові, Ван Ібо не планує відповідати на жодне з них, можливо, з тієї простої причини, що підсвідомо у нього вже є отримана уві сні відповідь — правда, сформувати її він точно поки не готовий.
Замість цього він йде окружним шляхом: йому за всяку ціну необхідно дізнатись як це — цілувати Сяо Чжаня. І аби якось надати законності такому неправильному інтересу, потрібно терміново знайти виправдання — без них він діяти поки ще не здатен. І виправдання знаходиться: певна річ, цілувати Сяо Чжаня він планує виключно у рамках досягнення вищої мети — вивести на чисту воду цілу мережу порушників.
Хоча якщо хтось спитає Ван Ібо як пов’язані поцілунки і контрабанда, він навряд чи відповість щось розбірливе.
⊙
22 дні згодом
Другу ніч поспіль Сяо Чжань, який взагалі-то збирався своєю присутністю морально підтримати нездужого з його ж вини Ван Ібо, найпримітивнішим чином відключається — цього разу всього лиш через сорок хвилин після того, як кинувся проводити раятувальну операцію. Та, враховуючи, що прокидається він все ще обіймаючи Ван Ібо, котрий, схоже, знаходиться не зовсім у цій реальності, хочеться думати, що хоч якось чужу долю він полегшив.
Ван Ібо знову неабияк пітніє, постільну білизну можна хоч зараз нести до ванни і віджимати. Якщо квартира Сяо Чжаня збирається і надалі лишатись санаторієм із відновлення здоров’я, треба щось думати — комплектів білизни у нього всього дві штуки, і встигнути просушити за день постіль не було можливим.
Однак це чудовий шанс виправити свої споживацькі справи; спостерігати за метаморфозами Ван Ібо, безперечно, захопливо, та обов’язки зі зберігання обличчя ніхто не відміняв і навряд планує. Можна, наприклад, стягнути ключ із чужої кишені і взяти каталог, якщо, звісно, вдасться розігнути пальці Ван Ібо, котрий знову вчепився у його боки — цього разу точно лишаться синці. Можливо, крім каталогу, у чужій квартирі вдасться знайти ще щось гідне уваги, проноситься думка зі швидкістю світла у голові Сяо Чжаня і зникає, бо планувати паскудство зараз не хочеться — принаймні доки перед його очима яскрава маківка безпосереднього господаря квартири, куди він, можливо, планує вторгнутись.
Сяо Чжаню гадається, що у природі яскраве забарвлення часто є попередженням для ворогів. Йому навіть термін відомий, котрим зветься цей цікавий принцип, — апосемантизм. Взяти до прикладу змій, жаб чи славнозвісні мухомори — чим цікавіша і яскравіша їх зовнішність, тим чіткіша інформація про їх небезпеку для хижаків, які могли б ними зацікавитись. Та Сяо Чжаню, видно, інстинкт самозахисту не відомий — мало того, що він досі вважає, що саме небезпечне «забарвлення» Ван Ібо є головним гарантом, що з ним точно все вийде як треба, та ще й вирішив прискорити процес.
Від цупкої хватки вдається позбавитись, коли у двері стукають. Три коротких стуки і два — з довгою перервою. Це, звісно, радує, бо претендентів, хто б це міг бути, — раз, два і все. Та водночас нічого доброго візит не обіцяє; він і сам знає, наскільки пригнічує ситуація з Ван Ібо решту.
За дверима очікувано знаходиться старший по будинку. Сяо Чжаню достатньо стрельнути очима у сторону спальні, аби Чжу Цзанцзінь зрозумів ситуацію.
Доводиться говорити завуальовано — розмова починається з обговорення погоди, хоча якби відпочиваючий у його ліжку Ван Ібо мав змогу виглянути у вікно, він би зрозумів, що опис мало відповідає звичному сірому серпанку куполу, котрий супроводжує їх 365 днів у році. Потім розмова взагалі йде про вирощування капусти, до якого ні Сяо Чжань, ні Чжу Цзанцзінь відношення ніякого не мають. Завершується все обміном люб’язностями, побажанням одужання Сяо Чжаню, що за офіційною версією знаходиться на лікарняному, і обіцянкою принести обід і вечерю.
Лишившись на кухні, Сяо Чжань дивить на годинник — до побудки лишається ще півтори години, а до лекторію і того більше — і ледь пригадує, який же сьогодні день місяця, намагаючись розрахувати важливі дати і події. Здається, що останніх у його житті стало забагато, що провокує відчуття, ніби на лікарняному він кілька днів — загалом, Сяо Чжань остаточно втратив відчуття часу.
Відсутність робочої рутини і контакту з іншими людьми збиває з пантелику. З іншого боку, не можна не оцінити, як «вдало» все зійшлось — до засідання райкому час ще є, ситуація, з приводу котрої вони зустрічались зі старшим четвертого блоку, поки що може зачекати, а їх зустрічі у квартирі обійдуться без його особистої присутності.
Лекторій, на жаль, сьогодні пропускати не можна, бо текст писав хтось ще; його опус, написаний цілковито під Вагнера, за планом має піти у ефір тільки через тиждень, хоча лист-підтвердження ще не прийшов. До того ж напружувати Чжу Цзанцзіня вдруге і знову через Ван Ібо совісті у Сяо Чжаня просто не вистачить.
Авжеж, було б добре, якби Ван Ібо не міг почути цю пропаганду — все ж він зараз чутливий до будь-якої інформації. Минулого разу якимось дивом вдалось виманити з печери правильного товариша і змусити перетаскувати будматеріали замість того, аби слухати агітку; та тепер, коли процес вже запущений, буде небезпечно, якщо він почує текст, навіть будучи у напівнесвідомому стані.
Як було б добре мати можливість розпаралелитись — один Сяо Чжань ріже дроти у гучномовців у себе в квартирі, позбавляючи отруту пропаганди можливості досягти чужих вух, і слідкує за Ван Ібо, а другий біжить до чужої квартири, аби тезисно законспектувати матеріал, що прозвучав, для складання питань.
Сяо Чжань не раз думав про абсурдність свого положення — врешті-решт, могли б і висилати тексти всім відповідальним, а не змушувати їх слухати лекторій. Та, очевидно, Зібрання думає, що такі послаблення призведуть до більш серйозних наслідків у майбутньому. Напевне, вважати так з їх боку більш ніж має рацію. Яке б становище не мала людина в «ієрархії рівних», кожен має відчувати себе під ковпаком кожної хвилини.
Ідея приходить несподівано, і Сяо Чжань лиш сподівається, що встигне знайти у своїх залежах куплені колись затички у вуха. Ця надія виявляється не єдиною: буде просто чудово, якщо Ван Ібо ще якийсь час побуде без свідомості, тоді не доведеться нічого пояснювати. Перша надія збувається — затички знаходяться у аптечці, а ось друга безслідно тане, варто Сяо Чжаню переступити поріг спальні — Ван Ібо у ліжку немає. Більш того, кімната взагалі виявляється пустою.
Точніше так: пустою вона виявляється лиш на перший погляд — з-під пледу, який приховує всю стіну, де є вікно, визирають п’яти. Паніка з приводу зникнення пацієнта змінюється тривогою того, що міг робити Ван Ібо, висунувшись у вікно. Перемовлятись із кимось, користуючись жестами? Відправляти листа?
Чого Сяо Чжань ніяк не очікує, так це того, що Ван Ібо, зіпершись на підвіконня, із цілковито блаженним обличчям стоїть, прикривши очі і обхопивши щоки долонями. Сяо Чжаню навіть не одразу вдається підібрати потрібне слово, врешті-решт він стоїть деякий час, здійнявши руку з пледом догори, і спостерігає цю чудову картину, перш ніж у нього виривається:
— Здурів?
— Дуже спекотно, — Ван Ібо навіть не збирається прибрати руки, аби дикція була більш розбірливою, — було, а тепер дуже добре.
— Пневмонію захотів?
Сяо Чжань вільною рукою торкається чужого чола, потім торкається, наскільки дозволяє поза Ван Ібо, його груди та спину. Волога від поту футболка від ранкового весняного повітря вже встигла обмерзнути, та у самого Ван Ібо температури немає.
— Зараз я тобі влаштую «спекотно», — бурмоче Сяо Чжань, захлопує вікно і опускає плед, не дочікуючись чужої реакції.
Прямує він прямо у ванну кімнату, де звичним чином затикає злив і викручує кран гарячої води на повну. Потім він, щільно прикривши двері, повертається за Ван Ібо. Той, схоже, не дуже зрозумів, що вікно зачинили, і це одночасно погано і добре — його явно ламає не так сильно, як уночі, але він не зовсім сповна розуму.
Сяо Чжань зазирає за плед, бере Ван Ібо за руку — той не надто пручається, веде за собою до ванни, де вже клубиться пар, і безапеляційно заявляє:
— Роздягайся.
Ось тоді трапляється друга за такий короткий проміжок часу раптовість — блаженний вираз обличчя Ван Ібо змінюється серйозним, при цьому щоки нерівномірно покриваються червоними плямами. Невдовзі рум’янець перекидується на вуха, змушуючи кінчики палати яскраво-червоним.
Гаразд, Сяо Чжань, звичайно, підозрював, що цим все й скінчиться, та щоб так швидко… Ван Ібо виявився набагато більш чуттєвим і чуйним емоційно, ніж можна було подумати з того, як він себе поводив раніше — сама благопристойність у плоті, котрій жодні світські почуття невідомі.
— Ти дійсно ще й ангіну захотів? — цікавиться Сяо Чжань і викручує наполовину кран із холодною водою, присідаючи на край ванни і шарить під нею рукою, дістаючи банку із сіллю. — Я не буду дивитись, роздягайся.
Сяо Чжань лишається вірним своєму слову; відвертається, зачерпує кілька ложок солі і кидає її у воду. Крізь шум води, що ллється, він чує, що Ван Ібо, що стоїть позаду, нарешті приймається за справу.
Поставивши упаковку солі на місце, Сяо Чжань опускає руку у воду, ближче до того місця, куди ллється тепла вода, і перевіряє температуру. Все ще надто гаряче; тому він практично повністю закручує кран із гарячою водою і намагається прискорити процес оптимізації температури тим, що починає розподіляти холодну воду повільним рухом від струменя до дальнього краю ванни і назад, одночасно задіваючи пальцями сіль, аби вона швидше розчинилась.
— Спробуй воду, — каже він і дивиться у стіну перед собою, аби ніхто не соромився. Бліда жилава рука Ван Ібо торкається води. — Зробити гарячіше? Чи холодніше?
— Так нормально.
— Тоді залізай, — Сяо Чжань відвертається до стіни і, почувши характерний плеск, підходить до дверей. — Я сходжу за рушником і пошукаю одяг.
⊙
Коли Сяо Чжань виходить за двері, Ван Ібо прихиляється спиною до поки ще прохолодного чавуну і підгинає коліна, котрі тепер злегка стирчать над водою, займаючи таким чином набагато менше місця у довжину.
Одного разу йому довелось побачити автомат для пінбола, певна річ, іноземний, коли їх ще не заборонили. Гра доволі проста — важкий металічний м’ячик скочується по похилій поверхні, відпригує від різних перешкод; якісь із них пружинять більше, якість — менше, а положенням деяких може керувати сам гравець, маючи таким чином можливість впливати на хід гри. І зараз у голові Ван Ібо, ніби пінбольний м’ячик, плигає з місця на місце одна єдина фраза, промовлена одними губами, котрі він так уважно розглядав зовсім нещодавно, лежачи навпроти Сяо Чжаня.
Роздягайся.
Фраза, яку доводилось чути і раніше, та ніколи в житті вона не приводила у таке збентеження і не змушувала обличчя палати вогнем. Однак найдивовижніша схожість із цією нав’язливою думкою, що захопила його мозок сьогодні, з пінбольним м’ячиком заключається в іншому факті. Скільки б не вдарялась об різні перешкоди на своєму шляху крихітна металічна сфера, дозволяючи отримувати все більше балів, рано чи пізно їй все одно судилося скотитись до самого низу, що передвіщає завершення гри.
Так само поводить себе зараз і ця коротка фраза. Насолодившись повністю підкореним нею мисленнєвим процесом у голові Ван Ібо, вона прямує нижче, пролітає через груди, не зустрічаючи жодного супротиву, і осідає десь у животі, скручуючи м’язи у тугий вузол.
У нього лише одне питання — тепер що ж, так буде завжди? Думки у його власній голові збунтувались і відмовляються підкорятись. Коли точно це почалось? Чи повинен він звернутись до лікаря? Як це припинити? Чи хоче він припиняти? І слідом результат: все це видається дуже неправильним.
У спробі позбутись неприйнятних роздумів Ван Ібо прикриває очі і ковзає спиною по нагрітому чавуну, доки голова повністю не зникає під водою. Шкіра обличчя дуже чутлива — Ван Ібо зажмурюється, бо повікам особливо боляче від температури води. Він не поспішає спливати, тільки підіймає руки і хапається за краї ванної. А потім деякий час лежить нерухомо, звикаючи до температури води і починає у голові лічити секунди, сподіваючись, що якщо він лишиться практично без повітря, то зможе перезавантажитись, позбутись від окупанта у своїй голові.
Легені горять нестерпно, та Ван Ібо замість того, аби сплисти на поверхню і отримати можливість зробити глибокий вдих, відкриває очі і бачить схилене над ним обличчя Сяо Чжаня, тремтливе і викривлене через воду. Від переляку Ван Ібо відкриває рота, випускає повітря з легень у вигляді хмари з бульбашок і встигає наковтатись води, а потім ривком, взагалі без витонченості, сідає у ванній і відкашлюється. Він відкидає з обличчя мокре волосся, проводить по ньому рукою і тільки після цього відкриває очі. Авжеж, ніякого Сяо Чжаня у ванній немає.
Ван Ібо дуже хочеться повторити своє ж питання.
Тепер що ж — так буде завжди?
⊙
— Що робити, якщо людина відчуває те, що не повинна? Те, що не повинна, і те, що не хоче, — питає Ван Ібо, сідаючи на край ліжка, опиняючись спиною до Сяо Чжаня, який закінчує утрамбовувати подушки у свіжу білизну.
— Для друга цікавишся чи для себе?
Тон, із яким промовлена ця відповідь-питання, звучить їдко і неприємно. Ніби для Сяо Чжаня те, що відбувається із Ван Ібо, лише причина для сміху. Та у Ван Ібо немає більше варіантів із ким він міг би обговорити хвилюючі його проблеми. Очевидно, і сам Сяо Чжань розуміє, що веде себе неприйнятно:
— Це невдалий жарт, вибач. Давай ти краще спробуєш заснути, доки можеш. Те, що тебе відпустило, авжеж, чудово, та невідомо, як довго це буде продовжуватись, тож краще відпочити і набратись сил. А потім ми обговоримо, обіцяю тобі. Та тільки якщо ти поспиш.
Ван Ібо не впевнений, що хоче і може вірити таким обіцянкам. Задаючи питання, він, признатись чесно, не чекає жодної відповіді, бо досі не отримав ні одної. Просто робить це за інерцією. Думки вголос.
— Якщо ти турбуєшся з приводу лекторію, я зроблю для тебе конспект. Він не вартий того, аби не скористатись шансом поспати, доки маєш змогу.
Лекторій, раптово усвідомлює Ван Ібо… Сьогодні, виходить, день саморозвитку. Не вперше він думає, що у квартирі Сяо Чжаня і справді не відчувається ні часу, ні простору — ніби весь інший світ не існує, коли він знаходиться тут. Та це не може бути виправданням; що ж за громадянин з Ван Ібо, якщо він ні разу не згадав про лекторій і не відчував ні граму провини з приводу своєї відсутності на роботі. Особливо тепер, коли він нарешті міг бути корисним, хай навіть і у таких дрібних справах як перевірка конденсаторів.
Сяо Чжань оминає ліжко і сідає перед ним навпочіпки.
— Я відповім на твої питання, наскільки це буде можливим, Ібо, правда, та лиш після того, як ти виспишся. У мене десь були затички у вуха, почекай секунду. Аби тебе раптом нічого не збудило. Я зараз швидко їх знайду.
Лекторій Ван Ібо так і не застає. Вірогідно, незвичний звуковий вакуум провокує дивні сни — йому ввижається, що він ізольований від усього зовнішнього прозорою скляною стіною. Ніхто не може бачити його і чути, та він все одно кричить — і не чує навіть сам себе. Він відчуває тривогу, відчай і фізично відчуває марність своїх спроб достукатись хоча б до когось.
Сон повторюється кілька разів, у останній скло все ж розбивається, кришиться на мільярди дрібних уламків, котрі через свої розміри, незважаючи на всі закони фізики, перетворюються у хмару легше повітря і так і не осідають на землю, а продовжують витати навколо. Як наслідок, їх підхоплює вітер, що налетів, і вони тут же обертаються на вихор, Ван Ібо опиняється у самому центрі цього маленького скляного урагану.
Коли Ван Ібо прокидається, він шостим чуттям розуміє, що у кімнаті він все ще не один, і фокусується на фігурі Сяо Чжаня, котрий сидить на ліжку спиною до нього.
Витягши затички, Ван Ібо припідіймається на лікті і на всяк випадок прочищає горло, та не встигає нічого спитати, бо Сяо Чжань обертається до нього першим, озвучуючи питання, котре змушує його розгубитись укотре за останній час.
⊙
Напевне, питання, що вже готове зірватись з вуст Сяо Чжаня, — не найкращий спосіб для того, аби задавати його людині, яка щойно прокинулась, і котра, загалом, останні кілька днів — а можливо навіть тижнів — намагається намацати тверду землю під своїми ногами і повернутись до знайомих і зрозумілих концептів. Та Ван Ібо сам перейшов від формулювання «що зі мною відбувається?» до набагато більш тонкого і доречного «що я відчуваю?», тому Сяо Чжань продовжує рухатись широкими кроками, пропускаючи половину пунктів зі звичного алгоритму.
— Дозволь, перш ніж я дам відповідь на твої питання, ти відповіси на мій. Він один. Що робить людину людиною, Ібо?
Навіть якщо у власній голові Сяо Чжань продовжує впевнено запевняти себе у тому, що до Ван Ібо у нього виключно дослідницька цікавість, ніхто не посміє йому заборонити зараз думати, що безглуздий вигляд Ван Ібо після сну — одна із найчарівніших речей, котрі йому доводилось бачити у своєму житті. А далі саме собою згадується, із яким блаженним обличчям той стояв ранком біля вікна чи як мило почервоніли кінчики його вух у ванній ранком. Чи якими очима Ван Ібо дивився на нього, коли Сяо Чжань читав йому вірш Сі Мужун. Врешті-решт, Ван Ібо не квапиться відповідати на поставлене питання; тож чи можна звинувачувати Сяо Чжаня у тому, що у напівтемряві спальні йому лишається лише розглядати того, чию відповідь він так прагне почути?
До того ж, якщо вже мова зайшла про питання, вміння заперечувати очевидне — як раз таки дуже людське. І на чому б не наполягали Мен Цзиі, Чжу Цзанцзінь і решта, цілком можливо, що Сяо Чжань буде заперечувати очевидне до останнього. Доки, так би мовити, до стінки не притиснуть. Більш того, як старший за віком і куди більш обізнаний у питаннях почуттів і чуттєвості, Сяо Чжань несе на своїх плечах відповідальність за те, аби не дати Ван Ібо згинути у вирі людських страстей, що рвуться з нього. І якщо для цього Сяо Чжаню доведеться осаджувати чужу гарячковість, тож так він і вчинить. Хоча, судячи з того ж епізоду у ванній, з цією задачею Сяо Чжань не такий вже й вдалий, як із приховуванням власних почуттів від себе ж.
Який, однак, парадокс: Сяо Чжань власними руками привів Ван Ібо до того, аби той відкрив у собі можливість відчувати, і тепер сам же буде намагатись загасити полум’я у чужому серці.
— Знаєш, — Ван Ібо супиться і дивиться з-під лоба. — Очікував якусь пастку, коли ти погодився відповісти на мої питання, та ти просто… Продовжуєш знущатись наді мною, так? Тримаєш мене за дурня?
— За дурня? Не збирався, та якщо ти наполягаєш, — знизує плечима Сяо Чжань, від власної поведінки йому самому стає неприємно, капосним він себе ніколи не вважав.
— Ти поводиш себе так, ніби тобі відомо все на світі. Так, ти явно знаєш і розумієш більше за мене, та це не дає тобі жодного морального права висміювати мене.
— Про дурня сказав ти сам, не я, а тепер звинувачуєш мене в тому, що я тебе висміюю? Цікаво ж ти міркуєш. Питання, котре я поставив перед тобою, напряму пов’язане з усім, що ти хочеш знати. Ти мене питав, чи знаю, що з тобою відбувається? Так, безумовно, я знаю це з власного досвіду, бо колись сам проходив через те ж саме. Та такому немає назви, принаймні загальноприйнятої.
Сяо Чжань забирається на ліжко з ногами, сідає на коліна.
— Що ти мав на увазі, коли питав про почуття, котрі людина не має відчувати? Вони ж не заважають нікому з оточуючих. Вони не порушують нічию свободу. Чому ти вважаєш, що не маєш їх відчувати?
— Бо мене так навчили? — Ван Ібо підвищує голос, він, очевидно, роздратований. — Кожному варто займатись тим, для чого він кваліфікований і призначений. Бути поміркованим, справедливим, ставити чуже вище свого, старатись на благо суспільства. Все, про що я думаю останнім часом, взагалі не вписується в Устав. Не мені вирішувати, що погано, а що добре, це придумано до нас. Якщо ми не будемо керуватись якимись загальноприйнятими поняттями, то світ перетвориться на хаос. Є речі, про які нам не варто знати, є речі, про які ми не маємо права думати.
— Чому це не маємо права? Я вже питав, Ібо, і хочу спитати знову: невже мистецтво, скажімо, справді настільки руйнівне, як вважає Зібрання? Люди, що там засідають, просто розуміють, що якщо ми навчимось розмірковувати, мати свою думку, то нас не вийде загнати у стійло і змусити існувати у впевненості з тим, що ми живемо у найцивілізованнішому суспільстві у світі. Хіба це життя? Ми пахаємо по дев’ять годин шість днів на тижні, а у вільний час ховаємось по різних кімнатах, гортаємо каталоги і слухаємо у єдиний вихідний пропаганду, після чого відповідаємо на питання всенародного тестування.
— Ти піддаєш сумнівам цілі і задачі, котрі ставить перед собою і нами Зібрання?
— Ми вже обговорювали це. І у зв’язку із цим повторюю: якщо ти вважаєш за потрібне донести на мене, можеш зробити це у будь-який момент. Однак ти тут. Слухаєш вірші і відчуваєш те, що не належить.
Ван Ібо і цього разу відповідає не одразу, дивиться уважно і промовляє тихо, та чітко:
— З чого ти вирішив, що я відмовився від ідеї заявити на тебе? Ти ж не знаєш мене взагалі, може я вирішив, що перед тим, як писати донесення, мені варто дізнатись більше. Як ти казав? Ворога потрібно тримати ближче до себе? Правильно я запам’ятав?
— Абсолютно. Ти ж не задумав перевершити вчителя?
Сяо Чжаню спершу здається, що йому почулось, та Ван Ібо дійсно фиркає і з кривою посмішкою відповідає:
— Саме це я і планую.
⊙
Писати тестування Ван Ібо доводиться із власної квартири. На те є кілька об’єктивних причин: авторизація у внутрішній мережі через термінал Сяо Чжаня фізично, певна річ, можлива, та вчиняти так необачно — враховуючи, що він все ще блукає у сутінках відносно всього, що відбувається. Те, що він почув раніше, навіть інформацією назвати язик не повертається. Скоріше, це думки Сяо Чжаня вголос, для Ван Ібо це не констатація якихось доведених фактів і тим більш не істина в останній інстанції.
З цього автоматично витікає і друга причина — Ван Ібо необхідно побути одному, бо він не може міркувати розсудливо, знаходячись у квартирі на другому поверсі. Сяо Чжань надто тисне фізично і емоційно.
По-третє, у нього не було мотивів лишатися у Сяо Чжаня — зараз він почуває себе цілком стерпно, та й дочекатись Мен Цзиі краще буде у себе. Ван Ібо не певен, що за товариш ця лікар, хоча все ще схиляється до версії того, що вона з Сяо Чжанем знаходиться у своєрідній змові, інакше він би не знаходився у такому підвішеному стані у відношенні власного самопочуття.
Відкриття зрізу Ван Ібо пропустив — Сяо Чжань вносив якісь правки у конспект, відправивши його перевдягатись у нормальний одяг, а потім ще підгадував час, аби випустити назовні. Хоча причина тривоги була не надто зрозумілою — хто наважиться ігнорувати час тестування і ходити коридорами?
До речі, Ван Ібо не був певен, що вони взагалі мали право конспектувати, принаймні, досі він про таку практику не чув.
Підійматись довелось бігцем, перестрибуючи через дві сходинки разом, ніби не він годин десять назад лежав, згорнувшись у позі ембріона.
І ось ситуація — тестування відкрите вже майже двадцять хвилин; всівшись за термінал, Ван Ібо не без тривоги вглядається у почерк Сяо Чжаня, ось тільки ніяк не може сконцентруватись на написаному. Він ковзає поглядом по написаним чужою рукою ієрогліфам і мимоволі намагається згадати, коли сам писав щось не на терміналі, і не може. У нього навіть письмового приладдя тут не було, не кажучи вже про аркуші паперу. Напевне, якби зараз Ван Ібо спробував написати кілька ієрогліфів, то з незграбного і дитячого почерку одразу стало б зрозуміло, що він вже давно не пише нічого від руки, крім тих випадків, коли треба поставити власноруч візу.
Ван Ібо далекий від графологічної експертизи, завжди гадав, що це якась антинаукова вигадка, та, вглядаючись у почерк Сяо Чжаня, йому здається, що він повністю відповідає натурі його господаря — біглий, трохи спонтанний, енергійний. Наповнений життям. Чи, можливо, Ван Ібо просто підкручує своє сприйняття під ті характеристики, котрі дав би Сяо Чжаню, навіть на бачачи його почерк.
Раптом його осяює. Від передчуття його серце б’ється швидше; Ван Ібо підіймає термінал, шарить вказівним і середнім пальцями у невеликій прогалині і підчеплює клаптик паперу, який встиг розпрямитись за цей час, на якому, втім, як шрами, все ще видно лінії згинів і заломів. Секунду тому він був певен, що підібрався до розгадки, та, на жаль, автор таємничого надпису, тема котрого неочікувано спливла з подачі Сяо Чжаня, лишається невідомою. Почерк взагалі не співпадає. Ван Ібо кидає останній погляд на ієрогліф «людина» і прибирає записку назад, сподіваючись, що колись він розплутає увесь ланцюжок.
Тепер він цілком концентрується на конспектах, і це виявляється корисним — на зворотній стороні одного з них числяться відповіді. Знову. Ван Ібо не знає, коли Сяо Чжань встиг їх написати там чи звідки вони взагалі у нього є. Більш того, він не відчуває ні найменшого докору сумління, коли дивиться на пісочний годинник на сторінці з першим — все ще — питанням і приймає зрозуміле у своїй ситуації рішення списати. Легкість, з якою він готовий здійснити цю фальсифікацію, трохи лякає, та він подумає про це пізніше.
Авжеж, Ван Ібо не переносить формулювання не дивлячись, він тягне час і спалює секундомір, аби хоча б зовні було схоже, що він вчитувався у питання і обдумував власні відповіді.
Раніше йому і на думку не спадало, що у нього такий талант до обману і шахрайства.
⊙
Чжу Цзанцзінь приходить одразу ж після завершення тестування. Сяо Чжань точно знає — цей корисливий жук спеціально підгадав, аби Ван Ібо не було, тож тепер зможе виклювати йому увесь мозок — від нотацій буде не втекти і не сховатись. Тим не менш, старший по будинку починає здалеку.
— Перший і другий блоки підтвердили день зібрання, як ми домовились ранком. Далі сповіщення по ланцюжку. Зустрічаємось через тиждень.
— Чудово. Коли ти плануєш зазначити потенційну девіацію у їх особистих справах?
— Після засідання райкому, не думаю, що у їх ситуації нам варто ризикувати. У громадянки Цюй жахливий токсикоз. Лікар Мен сказала навіть не розраховувати на те, що вони зможуть здолати усю відстань за день. Тож переночують у тебе і потім відправляться далі.
— Квартира завжди у вашому розпорядженні, ти ж знаєш.
— Навіть романтично, що перед великою мандрівкою їм випаде провести ніч там, де вони познайомились.
— Так, щось у цьому є. Будеш чай?
— Ні, дякую, — Чжу Цзанцзінь відмахується і дивиться кудись вгору. — Знаєш, балетна антологія просто дивовижна, з тобою приємно мати справу.
— Я все ж не такий поціновувач, як ти. Думав подарувати тобі ці плівки і без нашої угоди.
Чжу Цзанцзінь майже шипить:
— Ти жахлива людина.
— Не жахливіша за тебе.
— Товариш Мен, до речі, вже у товариша Вана. Воістину чудово мати таких друзів. Під шумок вона виписала кілька цікавих ампул — для нас. А товариш Ван навіть не став допитуватись, що саме вона йому вколює. Вражаюча безтурботність. Я б навіть сказав, що межує з дурістю.
Сяо Чжаню такі характеристики чути не подобається, та із Чжу Цзанцзінем сваритись не хочеться.
— Він просто довірливий і простодушний, у цьому немає нічого поганого.
— Бути довірливим у його ситуації — підписати собі смертний вирок. Поглянь, де він опинився через це. А порядність… знаю я цю порядність. Горлянки один одному перегризуть, якщо знадобиться.
— Це не про нього. Його щирість взагалі не така, як у інших. Він правда вірить у все, що робить Зібрання.
— Тоді взагалі не варто було починати. Якщо товариш Ван такий чесний, він не зрадить Зібрання і одного разу донесе на всіх нас.
— Ну… досі ж не доніс. Він нас не здасть.
— Ти тому його пасеш добу за добою? Через впевненість, що не здасть?
— Я працюю над цим. Просто дозую. Не хочу розбивати йому серце інформацією про те, на чому насправді грунтується суспільство за стандартами Зібрання.
— Ти ж не плануєш пропустити через нього зустріч? Вони завжди вселяють оптимізм і віру у те, що ми робимо правильну справу.
— Я постараюсь бути.
— Знаю я ці формулювання. Ти зараз хочеш сказати, що не прийдеш? Ти ж розумієш, що твоя присутність означає для інших?
— Я також розумію, що моя присутність означає тут. Ми провели стільки зустрічей, ви впораєтесь.
— Але у нас така подія, — хитає головою Чжу Цзанцзінь. — Я тебе не розумію.
— Я про це і не прошу.
— Ну, знаєш, було б через кого пнутись. Він також не зрозуміє. Якщо товариш Ван насправді такий чесний і порядний, як ти кажеш, а я схильний тобі вірити, то він навряд чи пробачить тобі ці мерзенні маніпуляції. Тобі не потрібно було з місця в кар’єр, просто зробив би все за старою схемою.
— Як звичайно не вийшло. Всі зорі ставали рівно так, як було потрібно. Що мені лишалось? Впустити і думати, що колись у майбутньому знову посміхнеться удача?
— Бачу, ти вже придумав виправдання своїй поведінці, говорити з тобою немає сенсу, — Чжу Цзанцзінь встає з-за столу. — Подумай все ж ще раз. Не над товаришем Ваном, тут, схоже, все безнадійно. Над зустріччю. У інших теж виникають питання.
— Іншим варто було б пригадати, заради чого ми це робимо.
— Ось тільки не треба мені промивати мозок, товаришу Сяо. Твій підопічний, може, на це й поведеться, та я — навряд.
— Часом мені здається, що ти так до кінця і не пробудився. Та потім я згадую, що я сам не без гріха, і мене відпускає.
— А я все гадав, коли ти мені пригадаєш, вже кілька тижнів як не було ще жодного натяку. Навіть подякувати про себе встиг товаришу Вану — що відвів від мене пильне око.
— Ну, враховуючи, що саме ти ледь не згубив всю нашу справу того разу, то читати мені нотації… ну справа така.
— Саме через те, що я зрозумів свою помилку, я намагаюсь допомогти тобі запобігти цього, — Чжу Цзанцзінь грізно виставив вказівний палець, та потім, видно, передумав тикати їм у Сяо Чжаня.
— Ну скажи ще, що шкодуєш. Ми обидва знаємо, що якби ти міг відмотати час назад, ти б нічого не змінив.
Замість відповіді Чжу Цзанцзінь мрійливо посміхається, та потім бере себе до рук, намагаючись повернути виразу обличчя звичну суворість, що йому в принципі вдається зробити, коли Сяо Чжань додає:
— Тоді дозволь іншим здійснювати свої власні помилки.
Додати до улюблених