20 днів згодом
Коли старший інспектор опиняється на робочому місці, де він більшою мірою лиш робить вигляд, що працює, його накриває усвідомленням, що вчора — через надзвичайну ситуацію, що виникла — він так і не надіслав звіт. Та це, розуміє він потім, не найгірше. Справжня проблема криється в тому, що у СІ3726 у голові легка криза звітного жанру — він взагалі не уявляє, що варто туди включити. По-перше, бо розслідування нікуди не просунулось. По-друге, можливо, деякі дні минають не так, як він звик, та це все ще не привід робити поспішні висновки? По-третє, навіть якщо і привід, йому було сказано цілком чітко: будь-яка згадка громадянина з табельним номером 82475 — заборонена.
⦻
День у Ван Ібо одразу починається неправильно. Його плеча торкається Сяо Чжань, сповіщає, що настав час сніданку, а також те, що він вже встиг сходити вниз і зателефонував бригадиру, який підтвердив версію Ван Ібо і передає свої вибачення.
Лишившись на самоті, Ван Ібо не поспішає вставати, деякий час лежить із відкритими очима на своєму імпровізованому ліжку. Він кидає погляд на годинник — у нього є всі шанси спізнитись на службу, чого не траплялось ніколи раніше.
Зробивши над собою надлюдське зусилля, він все ж підіймається за півгодини до виходу; погляд падає на тумбу — ключ від кімнати лежить поверх порожнього аркуша паперу. Єдиної речі, що досі нагадує про вчорашній день, що скотився по похилій.
Контейнери зі сніданком лишаються незайманими. Ван Ібо, якщо б міг, здивувався б власній безтямності, навіть якійсь розгубленій повільності, та його думки блукають десь іще, до ладу не спроможні сформуватись у завершене висловлювання.
Висловлювання в його голові не формуються навіть тоді, коли, з’явившись ранком у майстерні, він зустрічається зі своїм бригадиром. Ван Ібо все ще розбитий від несправедливої ситуації, в яку він втрапив виключно з причини поганої вдачі свого начальства. Він нехтує привітанням і навіть не намагається кивнути чи посміхнутись, аби дотримати бодай якісь норми і показати, що не тримає жодної образи, та на таке лицемірство у нього немає ані сил, ані хоча б якогось бажання.
Прикладаючи карту до реєстратора і завмираючи в очікуванні звукового сигналу, він зустрічається очима з начальником Шенем; у того на обличчі звичний суворий вираз, котрий, всупереч переданим вибаченням, не змінюється чимось більш дружелюбним. Якщо він й був такий люб’язний у розмові з паном Сяо, що просив пробачення, то, вочевидь, він або вже благополучно забув про своє каяття, або з самого початку зробив це, аби не виплила історія із браком.
Загалом зустріч з бригадиром, який явно не уявляє, яку ніч довелось пережити Ван Ібо, виходить ніяковою і неприємною, хоча у сторін немає протистояння або бажання комусь щось довести. Під кінець, щоправда, пан Шень не втримується від коментаря у спину співробітника, що виходить:
— А казали, що зовсім не знаєтесь на техніці. Тиристори у вас вийшли як треба!
Чи стикався Ван Ібо з такою зневагою з боку старшого колеги раніше? Безперечно так. Чи виникало у Ван Ібо коли-небудь настільки свідоме розуміння несправедливості, безкарності і власної безпорадності, котре змушує серце калатати як божевільне, а пальці — тремтіти від бажання сказати щось дошкульне й зухвале у відповідь на подібне, що зароджується зсередини? Безперечно ні. Та йому вдається стриматись, обмежитись лиш коротким поглядом. Обличчя бригадира осяяне якоюсь підозріло теплою посмішкою.
Нова перевірка терпіння стається трохи пізніше, хвилин через двадцять; в цей момент Ван Ібо сидить за своїм столом і слухає звіти про ударну працю, що доносяться із колонок на виробництві у сусідньому приміщенні. Він мимоволі задумується про те, скільки в цій ударній зразково-демонстративній праці бракованого. Та гірше за все, що він виявляє, що сьогодні йому зовсім не хочеться спиняти себе і стримувати свою мисленнєву подорож.
Перекриває цю низку раптово повсталих роздумів ніхто інший, як бригадир, котрий з’являється перед столом Ван Ібо з партією конденсаторів і якимось дивним прибором. Він-то, певна річ, навіть гадки не має про крамолу, яка знаходиться в голові підлеглого. Так само як не може уявити, яке обурення вирує в цій тихій водоймі, за якою раніше не спостерігалось жодної проблеми із субординацією.
— Знаєте, ви вчора так чудово проявили себе, що я вирішив, що ви можете бути для нас корисні. Ну, знаєте, врешті-решт деякі ваші колеги задаються питанням, чим конкретно ви займаєтесь у робочий час. Це мультиметр, — бригадир Шень стукає вказівним пальцем по загадковому приладу. — Інструкцію ж читати ви вмієте, пане Ван? І не забудьте перевірити, що всі конденсатори розряджені, перед тим, як відкривати на них свій щуп. Браковані відкладіть окремо. І знайте: я їх перерахував.
Більша частина слів для Ван Ібо звучить надто загадково і саме це, можливо, рятує ситуацію і бригадира зокрема. Таким же загадковим набором ієрогліфів стає інструкція до прибору і позначення на схемах, котрі — за задумом авторів — мають бути наочними. Наочно вони показують Ван Ібо лиш те, що він взагалі не розуміє, що необхідно робити з цим приладом і жменею циліндрів із кумедними вусиками.
Єдине, в чому досягає успіху Ван Ібо до обіду, — в перечитуванні інструкції і перекладанні конденсаторів із місця на місце. Інколи для виду він торкається до окремо взятого конденсатора щупами мультиметру, котрі йому — о диво! — вдається встромити у правильні роз’єми з урахуванням полярності після першого прочитання.
Авжеж, дисплей мультиметра не видає ніяких значень, тому що передбачливий Ван Ібо все ж додумується не вмикати його, жертвуючи деякою реалістичністю своєї імітації бурхливої діяльності на користь власної безпеки. Можливо, не лише власної.
Незважаючи на те, що все це — від початку і до кінця — чистої води абсурдна брехня, у якийсь момент ситуація Ван Ібо починає розважати. На обід він йде у піднесеному настрої.
⦻
Летючки в конструкторському бюро Сяо Чжаню категорично не подобались. Навіть після завершення на язиці відчувався кислий післясмак брехні — брехати йому не те щоб до душі, та доводиться.
Хоча, відверто кажучи, останні кілька років брехав він із вражаючою регулярністю не тільки на летючках, але й в усіх видимих соціуму сторонах свого життя, та ще й робив це з таким розмахом і почуттям, якому позаздрить і професійний пройдисвіт. Мимоволі в нього самого складалось враження, ніби все його життя, кожен день і хвилина, незворотньо просякнуті обманом і шахрайством. Скільки ще доведеться «втирати окуляри», аби створювати видимість успішного успіху й слідкувати за прикриттям? Де закінчувався Сяо Чжань, що працює у дослідно-конструкторському бюро, і починався справжній Сяо Чжань?
Ось і зараз, коли хтось із колег веде своїм допитливим носом у його сторону, доводиться розказувати всі ті ж старі казки про головне — про проекти, котрі в нього зараз у роботі («післязавтра можна буде надсилати всю конструкторську документацію начальнику відділу і технологам»), і проблемах («дійсно була головоломка з прецизійним датчиком в умовах дефіциту простору і вагових обмежень, та вже була вирішена власними силами»).
Звісно, якщо спитати тих людей, з ким зазвичай обговорювали свої вироби інші конструктори, про проекти Сяо Чжаня, і технологи, і просністи, і компонувальники відповіли б, що жодного разу не бачили документи, котрі йшли під авторством даного товариша.
Останній же навчився із настільки рішучим обличчям промовляти хитромудрі речення, котрі спочатку йому доводилось придумувати заздалегідь і вивчати напам’ять, що врешті-решт насправді в певній — звісно, дилетантській — мірі став розбиратись у термінах, деяких принципах нарисної геометрії і основах креслення. Зрештою, підозр, що робота у Сяо Чжаня, що приїхав здалеку, аж кипить, не виникало ні в кого, хто мав був у цю фабулу повірити.
Більш того, той факт, що працював він виключно на зовнішніх замовників, до яких інколи доводилось їздити на випробування, не дозволяв сумніватись у його виключній компетенції і страшенній зайнятості. Відволікати чи зазирати до чужого кульману боялись. Рівно як і виставляти себе недоумками, сказавши чи спитавши у птаха високого польоту щось не те. Загалом, питань не малось — ні до Сяо Чжаня, ні про нього.
Все це створювало для нього кращі умови із можливих, якщо тільки він не потрапить у халепу і не перекреслить всі свої (і не тільки) зусилля, ляпнувши якусь дурницю, що не відноситься до справи.
Після летючки — гори вона полум’ям — до обіду лишається ще півтори години, і час, котрий у пустому неробстві завжди тягнувся нестерпно, сьогодні, здавалось, взагалі обернувся розплавленою в’язкою карамеллю, ось тільки солодкого смаку щось не відчувається. Вслухатись у пропаганду, що звучить, сил немає. До зібрання лишається трохи більше тижня, проблема четвертого блоку нависає над ними дамокловим мечем, а тут ще й Ван Ібо, через якого все взагалі силкується з’їхати не в ту сторону. Тому треба було б встигнути перехопити цього червоноволосого хлопця до того, як станеться невідворотнє і доведеться пояснювати те, що поки Сяо Чжань пояснювати не готовий.
Від усіх цих не найрайдужніших думок, що до кінця дня загрожують подарувати стягуючу череп мігрень, Сяо Чжань неусвідомлено нависає над кульманом із якимось особливо складним виразом обличчя, на додаток вхопивши лівою рукою верхній край, ніби без цієї опори йому не втриматись на своїх двох.
Мабуть, іншим людям у його відділі здається, що він вирішує раптову особливо серйозну конструкторську проблему.
⦻
— Товаришу Ван, заждіть хвильку, не встигаю за вами!
Спочатку Ван Ібо думає, що йому здалось, та ні — оклик повторюється і доводиться спочатку обернутись, а потім взагалі зупинитись, відійти в сторону, аби не заважати решті. За ним біжить чоловік. Він бачив його на заводі, тільки працює він за якимось станком — чи то фреза, чи то токарський, Ван Ібо на цьому погано знається — і сидить в іншій частині цеху, практично під ковпаком у бригадира.
Раптово Ван Ібо розуміє, що він навіть ім’я його погано пам’ятає. Товариш Жуань? Чи Юань? Був там додатковий «пагорб» зліва чи все ж ні? Здається, що так, та буде ніяково звернутись неправильно. Ван Ібо вирішує, що обійдеться взагалі без звернень, врешті-решт, особисто Ван Ібо від цього громадянина нічого не потрібно.
Товариш Жуань-Юань, нарешті наздогнавши Ван Ібо, задає, напевне, найдурніше питання з усіх можливих:
— На обід йдете?
Ван Ібо навіть губиться: а куди, питається, він ще може піти, якщо на годиннику обідня година?
— Все вірно, — обережно відповідає він, а потім вирішує поцікавитись у свого несподіваного супутника: — Ви також?
— І я; ось так збіг, правда?
Збігом, на думку Ван Ібо, це назвати тяжко. Та що там, неможливо навіть.
— Складу вам компанію, якщо ви не проти?
Ван Ібо замість відповіді не надто впевнено киває і, повартаючись до потоку, мимоволі оглядає решту співробітників, що йдуть до їдальні або повертаються звідти. Чи є, крім них, ще люди, що збились в пари чи групи? Відповідь негативна. Це взагалі нормально чи не дуже? Ван Ібо, що задався цим питанням, трохи ніяковіє і оглядає свого несподіваного супутника, ніби вперше бачить.
Він помічає, що у громадянина Жуаня-Юаня підгорнуті рукави і навіть штани, а піджак взагалі відсутній. Та ось капці — модель точнісінько така сама, як у нього самого — виглядають дуже охайно, ледь не засліплюють власною білизною, і Ван Ібо з прикрістю переводить погляд на свої. Напевне, все ж треба було їх попрати.
— Як проходить ваша перевірка? З належним ентузіазмом, як я бачив? — на обличчі у фрезерувальника-чи-може-токаря блукає посмішка, та природу цієї посмішки зрозуміти важко. Ван Ібо, наприклад, точно не під силу її розшифрувати. Спостерігати — одне діло, а аналізують зазвичай інші, це до його компетенції не входить.
— З ентузіазмом, певна річ, — Ван Ібо киває, навіть намагається надати обличчю такий вираз, котрий означав би, що факт запалу, з яким він відноситься до своєї роботи, незаперечний і сам собою мається на увазі. В тому, що вираз виходить саме таким, як було заплановано, впевненості немає — товариш Жуань-Юань у відповідь чи то посміхається, чи то фиркає.
— Ентузіазм наших молодих спеціалістів — річ важлива, я б навіть сказав, вкрай необхідна. Дивився я сьогодні на вас і думав — ух, молодь, ви нам усім фору дасте ще. Гідне покоління дуже, так. Тільки я ось що спитати хотів… це ентузіазм вам підказав напругу знімати з корпусу кондьору чи, скажімо, якась жага інновацій? — в голосі у співрозмовника чуються неприкриті веселощі.
Ван Ібо навіть не знає що на таке слід відповісти, що придумати, та співрозмовник цього й не чекає. Раптом ставши серйозним, товариш Жуань-Юань дивиться кудись нагору й перехоплює Ван Ібо за лікоть, змушуючи зупинитись прямо в потоці:
— Погляньте, — шепочуть йому й задумливо додають: — Хоч небо й продовжить торкатись Землі… Один я ллю сльози, покинутий [рядки з вірша Чень Цзиана «Пісня про сходження на Юйчжоуську вежу»].
Ван Ібо вдивляється в купол дуже уважно. В нього відчуття, ніби він взагалі вперше бачить його над власною головою. Здалеку — так, він завжди миготить синім маревом на горизонті. Та стояти ось так, запрокинувши голову, посеред людського потоку? Це майже як спостерігати за людьми. В цьому точно щось є. Як і в дивних словах, що все ще звучать у його голові.
Захоплений спогляданням, Ван Ібо пропускає момент, коли товариш відпускає його руку й розчиняється серед робітників виробничого цеху, що поспішають на обід, лишаючи його самотнім в байдужому натовпі.
⦻
Червона — нехай і не така яскрава, як днів десять тому — маківка Ван Ібо досі миттєво кидається в очі. Принаймні тим, хто може бачити. Тому Сяо Чжань, що при виході з їдальні за звичкою оглядає вулицю, тут же помічає вчорашнього нікчемного порушника комендантської години. Та, незважаючи на стандартний розпорядок, коли вони стрічались майже у дверях, сьогодні Ван Ібо стоїть у метрах ста п’ятдесяти від входу, задерши голову і не роблячи спроб відійти у бік, аби не заважати іншим — люди обтікають його з обох боків суцільним потоком, ніби всі разом, та водночас кожен сам по собі.
Дивлячись на застиглого Ван Ібо, Сяо Чжаню дуже хочеться цей рух повторити, та всі, хто живе в Дамені, знають — там немає нічого цікавого, тільки рівномірний світло-сірий серпанок куполу. Чи не тільки?
Його роздуми перериває наближення старого товариша, котрому він практично беззвучно одними вустами дякує коротким «спасибі».
І чує у відповідь таке ж тихе:
— Завжди радий.
Перевівши погляд назад у далечінь, Сяо Чжань все ж не може стримати посмішки; він ховає руки в кишені штанів, через що його піджак знову страждає, героїчно переживаючи утворення нових, не запланованих кравцем складок, і вирушає рятувати Ван Ібо від того голоду, бо знає: зараз він почуває себе дитиною, яка вперше відкрила очі і побачила, що світ навколо дихає, живе своїм життям, якого хочеться торкнутись, котре необхідно неодмінно поглинути в себе.
— Не думаю, що дієта вам насправді потрібна, громадянине Ван, — Сяо Чжань акуратно бере Ван Ібо за лікоть і відводить у бік, потік людей тут же змикається.
— А? — у Ван Ібо на обличчі розквітає здивування.
— Перегородили рух; на обід не поспішаєте й іншим вирішили завадити? — дивлячись, як Ван Ібо озирається по сторонах і губиться ще більше, ніби тільки усвідомлюючи, що до їдальні він так і не дійшов, Сяо Чжань пом’якшується: — Це жарт, будьте ласкаві, посмійтесь задля пристойності, — Ван Ібо, на жаль, не сміється, але погляд у нього стає трошки більш свідомим. — З вами все гаразд? Голова не паморочиться?
— Голова — ні. Тобто, ні, нічого не паморочиться.
— Тоді біжіть на обід, товаришу Ван. А то з яєчного супу з такою швидкістю курча вилупиться.
Цього разу на обличчі навпроти Сяо Чжаня на кілька секунд застигає ледь помітна подоба посмішки, трохи кривої, та очі, на які падають червоні пасма, посміхаються теж, через що обличчя ніби світиться зсередини. Сяо Чжань не може не посміхнутись у відповідь.
Так вони і стоять, доки Ван Ібо не оживає першим і, кинувши прощання, не змішується із людським натовпом. Після того, як він зникає у дверях їдальні, Сяо Чжань вирішує, що час йому повернутись до роботи. Чи, принаймні, до її імітації.
⦻
В їдальні Ван Ібо опиняється знову виловленим товаришем Жуанем-Юанем, котрий сідає навпроти нього за той самий стіл. Окрім них, за столом ще троє.
Ван Ібо чомусь очікує, що його колега продовжить свої дивні розмови, та цього не відбувається. Не відбувається взагалі нічого, і це також видається дивним! Немає навіть розмов про вироблене, продане, куплене та обміняне. Періодично Ван Ібо відчуває на собі уважний, вивчаючий погляд і безпомилково розуміє, хто на нього дивиться — підіймаючи очі, він кожного разу зустрічається поглядом із товаришем Жуанем-Юанем. Останній зовсім не бентежиться бути пійманим на гарячому — так само спостерігає, підчеплюючи паличками стручкову квасолю і методично пережовуючи їжу належну кількість разів.
Раніше вони з товаришем Жуанем-Юанем майже не перестрівались, максимум перекинулись кількома незначущими реченнями і, можливо, кілька разів ділили обідній стіл. Тому природа цієї раптової цікавості не надто зрозуміла. Ну, якщо, звісно, це не цікавість по відношенню до людини, яка не має жодних технічних навичок, та при цьому працює на заводі.
Можливо, що це саме така цікавість, тому що при поверненні до їх відділу товариш Жуань-Юань проходить повз власного столу, супроводжуючи Ван Ібо до його.
— Я прослідкую, щоб ви не мучились, — товариш Жуань-Юань, промовляючи це, дивиться так само пильно.
На частку секунди Ван Ібо здається, що ця пропозиція пов’язана з чимось іще, та фрезерувальник-або-може-токар бере мультиметр і крутить на ньому ручку, переставляючи у якийсь невідомий Ібо режим.
— Принесіть викрутку з мого столу, товаришу Ван. Кондьори розрядити треба.
Наступні півгодини Ван Ібо вчиться розряджати «кондьори» і перевіряти їх на працездатність. Товариш Жуань-Юань пояснює докладно — у нього в наявності цілих три способи, що можна замірити і як інтерпретувати значення. Жоден з методів не виглядає так, як Ван Ібо зображував ранковими годинами. Та його вчитель, виявляючи тактовність, не проїжджається цією темою, певно, вже вдосталь насміявшись і сказавши все, що він думає з цього приводу, в кількох гострих фразах перед обідом.
Робота виявляється настільки ж монотонною і не потребуючою якихось специфічних здібностей, як і нещодавні погнуті тиристори. Та у монотонності виявляються свої мінуси — наприкінці робочого дня у нього знову затікає шия, ніби залита бетоном, і починають дрібно труситись руки.
Через це кілька працездатних конденсаторів виходять з ладу прямо в процесі перевірки, бо руки трусить так, що він випадково торкається червоним щупом мінусового виводу конденсатора і сам цього ж лякається. Запоровши два пристрої підряд, Ван Ібо пробігається очима по приміщенню — нікому немає до нього діла, навіть товариш Жуань-Юань заповнює якісь документи.
Погіпнотизувавши ще трохи позначення мінуса — хто тільки придумав цю полярність! — Ван Ібо вирішує, що краще йому розповісти про прикру пригоду, зізнатись одразу, аніж мучитись потім. Врешті-решт, це всього лиш два конденсатори, з рештою він впорався як на новачка більш ніж добре. До бригадира йти не хочеться, тому Ван Ібо ще раз дивиться на товариша Жуаня-Юаня за склом — він працює у цеху — і підіймається, щоб дійти до свого денного рятівника.
Від такого різкого підйому у нього моментально темнішає в очах і, не зробивши ні кроку, Ван Ібо хапається за стіл правою рукою, аби не згубити рівновагу, намагаючись одночасно порахувати, скільки годин він не підіймався зі свого місця. Досі йому жодного разу не доводилось так старанно працювати на заводі, тож ці відчуття виявляються новинкою.
Коли Ван Ібо — через якихось кілька секунд, він впевнений — відкриває очі, перед ним вже знову стоїть товариш Жуань-Юань, задумливо прикриває кулаком рот і зовсім тихо промовляє:
— Ліпше сядьте на місце, — Ван Ібо спочатку навіть зрозуміти не може, що йому говорять, та, усвідомивши, слідує пораді.
Стає легше, але загальний стан все одно дивний і не піддається опису; Ван Ібо мовчить. Товариш Жуань-Юань, подивившись на вбиті конденсатори, каже, що треба їх відкласти до бракованих, мовляв, нічого страшного не сталось, не турбуйтесь, а потім дивиться на годинник:
— Лишилось ще 35 хвилин. Кондьори потім доб’єте. Зможете протриматись?
— Послухайте, товаришу… — Ван Ібо змовкає, виходить ніяково. — В мене трохи запаморочилась голова. Від цього це ніхто не помирав, і я не збираюсь.
— Це ви зараз так кажете, — відповідає товариш Жуань-Юань і навіть посміхається. — Робіть так, як я кажу. Я зараз відійду, мені треба закрити зміну, а потім проводжу вас до гуртожитку. Відмови не приймаються. Не підводьтесь, сидіть на місці.
Що може бути складного в тому, щоб півгодини прямо посидіти за столом і нічого не робити, думає Ван Ібо. Він невідривно дивиться на годинник, котрий висить над коміркою бригадира, і думає, що стрілки рухаються змазано і неприпустимо повільно.
Ще двадцять хвилин.
По скроні стікає перша краплина поту, хоча в приміщенні не спекотно, а скоріше навіть навпаки — царює якийсь особливий холод, що настирливо обліплює шкіру, ніби дрібна металева стружка.
Слідом всередині виникає відчуття всепоглинаючої порожнечі разом із призвуком нудоти, котра поки ще тільки зароджується; Ван Ібо стає зрозуміло, що протриматись чверть години, що лишилась, поки можна буде законним чином покинути робоче місце, не привертаючи зайвої уваги, буде не так вже просто.
Він підпирає щоку лівою рукою і намагається відволіктись від відчуттів і годинникової стрілки — вона рухатись більше не збирається, чи що?
Ван Ібо роздивляється брудно-зелені стіни, плакати з техніки безпеки, намагається вчитуватись в ієрогліфи, ледь розуміючи, що в тексті йде мова про способи захисту від якоїсь електричної дуги, яка, можливо, звучить кумедно, та навіть в такому стані Ван Ібо розуміє, що хорошого в цьому мало. Після слів про втрату зору йому здається, що його очі також функціонують якось не так: текст розпливається, ієрогліфи стрибають так жваво, ніби в них сеанс ранкової зарядки. Але мозок все ж обробляє кілька з них — розрізнені фрагменти про опіки, про летальний кінець, і від цього Ван Ібо пробирає наскрізь — можливо, якоюсь подобою електричної дуги; йому так спекотно, він пітніє — все тіло ніби покривається вологою, липкою плівкою.
— Товаришу Ван, вам зле?
Ван Ібо не одразу розуміє, що звертаються до нього. Картинка змазана, неможливо зрозуміти, говорить це чоловік чи жінка; він старається прокліпатись, відчуваючи піт прямо на своїх повіках, і сфокусуватись на темно-синьому силуеті поряд із собою. Кинувши цю марну справу, Ван Ібо старається сидіти із закритими очима — йому навіть якось стає краще — і просто вслуховується в те, що відбувається навколо. Його чола хтось торкається.
— У громадянина Вана, схоже, температура, — голос належить, здається, фрезерувальнику-чи-хто-він-там-ще; повернувся, виходить.
— Може, сходимо за медсестрою?
— Та все гаразд, зловив застуду, мабуть, десь на екскурсії. Товариш Ван казав мені, що недобре себе почуває, ще після обіду.
— Треба було піти додому. Як безвідповідально з його боку, ще не вистачало нам заразитись. І хто тоді буде виконувати план?
— Я проводжу його додому і скажу його старшому по гуртожитку, аби викликав лікаря, закріпленого за їх блоком. Давайте, товаришу Ван, спробуйте підвестись.
Ван Ібо відчуває, як його беруть за плече і тягнуть кудись вгору, він не пручається — йому здається, що він має бути схожий на тягнучку, м’яку і рухому в чужих руках. У нього зараз немає ні кісток, ні суглобів; він весь — ніби однорідна маса, котра загубила свою початкову форму і здатна тепер стати чим завгодно.
З того, як від холодного повітря його пробирає озноб, Ван Ібо розуміє, що вони опинились на вулиці. Він намагається допомогти товаришу Жуаню-Юаню активно перебираючи ногами, та вони відчуваються як непідвладне його мозку желе. В якийсь момент він майже повисає на іншій людині, а ноги-желе просто відмовляються тверднути — коліна підгинаються, тому він безглуздо тягне ногами по землі, але згодом все ж збирається із силами і робить кілька нормальних кроків.
Все це повторюється по колу; скільки часу у них йде, аби дістатись до гуртожитку, не оцінити — здається, Ван Ібо взагалі вже не завдає собі клопоту зчитувати просторово-часові характеристики. Чує тільки інколи, як хтось пропонує допомогу, але товариш Жуань-Юань кожного разу відмовляється, хоча нести на собі 60 кілограмів желе — полуничного, думає Ван Ібо, згадуючи свій колір волосся — має бути доволі тяжко.
⦻
Сяо Чжань і Чжу Цзанцзінь в очікуванні розбираються — чи тільки роблять вигляд — у підсобці з товарами доти, доки в парадному не починається метушня.
— Несемо до мене, — рішуче заявляє Сяо Чжань, схопивши старшого по блоку за лікоть; потім вони з’являються у вестибюлі.
Картина там чудова: Ван Ібо мертвим тягарем висить на спині у товариша Юаня, котрий стискає його руки, аби він не з’їхав з його плечей, і ногою намагається впоратись із вхідними дверима; йому скоріше заважає, ніж домогає консьєрж, що метушиться поряд. Ван Ібо, схоже, в цілковитій відключці: його ступні волочаться по підлозі, білі спортивні капці покриті шаром вуличної пилюки і бруду.
— Це яка ж повинна бути температура! — вигукує товариш Бао, настрахано притискаючи руки до грудей. — Ранком із товаришем Ваном все було гаразд!
Чжу Цзанцзінь — дякуючи його стриманості — з посмішкою кладе руку на плече консьєржу.
— Товаришу Бао, не стійте стовпом, подзвоніть доктору Мен. Вона повинна бути сьогодні на чергуванні. Скажіть, що у товариша Вана почалась гарячка. Певно, без її рецепту на антибіотики тут не обійтись.
— Звісно-звісно, — вигукує консьєрж і біжить до своєї комірки. Доки він розмовляє по телефону, товариш Юань передає свою ношу Чжу Цзанцзіню і Сяо Чжаню.
— Як давно? — раптом питає Сяо Чжань.
— Година, можливо, не більше. Я сам не одразу помітив, працював за своїм станком, колеги помітили раніше. Давайте дотримуватись офіційної версії — застудився вчора на екскурсії, температура піднялась ще за обідом, та товариш Ван не одразу зрозумів.
— Якщо завтра питатимуть… — починає Сяо Чжань.
— Я не підведу, товаришу Сяо, несіть його вже. Я перехоплю доктора Мен дорогою, — запевняє товариш Юань і цокає язиком: — Ох і тяжка ж нічка у вас буде. Сподіваюсь, ви знаєте, що робите.
Сяо Чжань вперше радіє тому, що стеля у їх бараках така низька, обидва прольоти, що відділяють їх від другого поверху, вони долають за хвилину. Можливо, варто дотягнути Ван Ібо до його квартири, думає Сяо Чжань, намагаючись визначити, що зараз важливіше — зберегти деякі свої «хоббі» в таємниці чи мати під рукою все необхідне. Чжу Цзанцзінь думає, видно, про те саме. Бо зупиняється і пошепки промовляє:
— Ти впевнений?
— Ні, — щиро відповідає Сяо Чжань і розгублено дивиться на табличку з номером поверху.
— Ось і я — ні. Давай віднесемо його нагору, в мене погане передчуття. Якщо він завтра прийде до тями, а ти будеш у бюро, можеш вважати, наша братня могила — питання часу.
— Ні, — знову говорить Сяо Чжань і зводить брови до переднісся. — Ні, давай до мене. У мене хоча б є ванна. Я слідкуватиму за ним сьогодні, а ранком віднесемо його до себе. Можливо, сам дійде.
— Аби тут же написати донесення?
Сяо Чжань шикає:
— Цзанцзінь, просто несемо його до мене. Я візьму всю відповідальність на себе.
— Ну як знаєш, — Чжу Цзанцзінь намагається знизати плечима, та, враховуючи їх вантаж, виходить таке собі.
— Давай його поки що на диван, — пропонує Сяо Чжань.
— На його місці я б помер, якби прокинувся в такому місці. Якщо він, звісно, не відімре раніше в гарячці. Або написав би донесення не тільки на тебе, але й на самого себе, а потім здійснив би акт самоспалення, — проголошує старший по блоку, коли вони дивляться на Ван Ібо, котрий тепер напівсидить на дивані.
— Бодай тобі. Ти перебільшуєш.
— Ти й сам знаешь, що ні. Згадай реакцію інших, і це з врахуванням того, що ми готували їх декілька місяців. А тут у тебе п’ятирічка за три роки. Знай, що я взагалі не підтримую.
— Знаю, тому, будь ласкавий, не продовжуй, — відмахується Сяо Чжань.
— Ні, стривай, я ще не все сказав, — наполягає Чжу Цзанцзінь, але тут Ван Ібо смикається і відкриває очі.
І Сяо Чжань, і Чжу Цзанцзінь завмирають в шоці від такого повороту подій.
Враження таке, ніби ще кілька секунд Ван Ібо, що нагадував мішок із кістками, раптом приходить до тями і дивиться на них дуже навіть осмислено, й до такого вони обидва не готові. Бо це взагалі не за планом, принаймні Сяо Чжань такого точно не планував. Бо в запасі в нього мала бути хоча б година. Те, що він спромігся оговтати так швидко, неможливо було передбачити.
Ван Ібо дивиться спочатку на домоправителя, потім переводить погляд на Сяо Чжаня і промовляє язиком, що заплітається:
— Товариші… Як ви ставитесь до полуничного желе?
Після цього він, невідривно дивлячись Сяо Чжаню у вічі, хилиться в сторону доти, поки не втикається носом у софу і фиркає від цієї несподіваної зустрічі. Потім Ван Ібо знову відключається.
Сяо Чжань і Чжу Цзанцзінь деякий час стоять мовчки і нерухомо, ніби сподіваючись, що, якщо епізод повториться, вони зможуть зійти за статуї.
Врешті-решт першим відмирає Чжу Цзанцзінь і весело хмикає:
— Кумедний клієнт тобі попався.
— Та від сміху луснеш, — Сяо Чжань переступає з ноги на ногу, голосно зітхає і проводить рукою по чолу.
Все ж треба було тягнути Ван Ібо нагору.
⦻
Залишившись наодинці з Ван Ібо, очікуючи на Мен Цзиі, Сяо Чжань вирішує діяти за обставинами. Спочатку він ставить у ванній стілець, затикає змив невеликої чавунної ванни і лишає її наливатись водою. Потім у ванну він переміщує й самого «клієнта», виражаючись мовою Чжу Цзанцзіня.
Ван Ібо, злегка завалившись на бік, сидить непритомний на стільці, замість спинки — холодний рукомийник. Руки його плітьми звисають по боках.
Спочатку Сяо Чжань зтягує чужий піджак, під яким, певна річ, знаходиться сорочка — наскрізь мокра, незважаючи на те, що під нею є ще майка. Через вологу блідо-сіра сорочка тепер майже графітового кольору; Сяо Чжань акуратно знімає і її і накриває Ван Ібо, що лишився в майці, рушником.
Час від часу Сяо Чжань опускає руку у ванну, аби перевірити теплоту води, приміряючи на свій смак — Ван Ібо зараз все одно.
Зі штанами доводиться повозитись, та зрештою через певний час Сяо Чжань, тримаючи Ван Ібо під пахвами, влаштовує його в ванні і береться за маленький рушник, якому приготована роль губки, не забуваючи періодично прощупувати пульс.
Коли до квартири стукає Мен Цзиі — три коротких і два довгих стуки — Ван Ібо вже лежить у чужому ліжку; на ньому світло-сіра бавовняна піжама, волосся акуратно заплетене в косу збоку, на чолі компрес.
— Я можу увімкнути світло? — питає Мен Цзиі, проходячи у спальню Сяо Чжаня.
— Без цього ніяк?
— Ти хочеш, аби я його зіниці у темряві спробувала роздивитись?
Сяо Чжань мовчить. Він і сам розуміє, наскільки це безглуздо.
— Нащо ти притяг його до себе…
І це також безглуздо, думає Сяо Чжань і переводить тему:
— Включай той, який на тумбі. Якщо він почне прокидатись, можна буде вимкнути одразу.
Мен Цзиі майже закочує очі.
— Не стій над душею, товаришу. Постав чайник. Займи себе чим-небудь, огляд не займе довше п’ятнадцяти хвилин. Ми все одно не зможемо нічого зробити. Шпигувати його таблетками зараз не має жодного сенсу.
Сяо Чжань сидить на кухні, впершись ліктями в стіл і обхопивши голову руками. Коли чайник починає свистіти, ледь чутно, він віднімає руку від голови, аби вимкнути плитку.
Він не уявляє, що відповість Ван Ібо, коли той спитає, що відбувається. В тому, що на нього посиплеться цілий град з питань, він навіть не сумнівається. По розуму Ван Ібо необхідно здихатись прямо зараз, відтягнути нагору та замкнути — хай мучиться в, так би мовити, рідних стінах.
Мен Цзиі все правильно сказала — вони нічого не зможуть зробити. Їм доведеться кілька діб спостерігати за агонією іншої людини, котра навіть не розуміє сенсу того, що відбувається, і — Сяо Чжань впевнений — не готова до того, аби дізнатись. Тож наближається не найприємніше видовище у супроводі не найприємніших питань, на котрі неможливо поки ще дати відповідь.
— Ну? — Сяо Чжань у тиші чітко чує тихі кроки Мен Цзиі.
— Як зазвичай, — знизує плечима лікар. — Він сильно пітніє, скидує ковдру і намагається стягти піжаму. Можливо, тобі варто просто накрити його простирадлом і обтирати час від часу. Пульс для його ситуації нормальний, серцебиття теж. Слідкуй за протягом, бо, крім тижневої запальної подорожі хвилями своєї свідомості, путівку в яку він взагалі-то не замовляв, товариш Ван отримає від тебе у подарунок пневмонію за півціни.
— Давай без нотацій, — зітхає Сяо Чжань. — Чим я можу йому допомогти?
— Нічим ти йому не допоможеш. Краще готуй пояснювальну промову, коли він забажає спалити тебе живцем. Згадай себе, подумай, чого тобі тоді хотілось, постарайся створити комфортні умови. Хоча помістити його сюди здається мені повним антонімом комфорту. Ти вирішив діяти безжалісно, так?
— Та що ж ви всі завели!.. Досить мені це казати, будь-ласка, мені від цього не легше.
— Надто багато ти на себе береш, товаришу Сяо, ти ж підставляєш не тільки себе, а й усіх нас, — Мен Цзиі хитає головою, Сяо Чжань практично бачить, як вона випромінює розчарування. — Заради чого ти це робиш? За якісь кілька тижнів ти вирішив поставити під загрозу все, над чим ми так довго працювали.
— Я вже казав Цзанцзіню і мені не складно повторити тобі: я візьму всю відповідальність на себе.
— Мені його шкода. Він не прохав тебе про це.
— Тобі не час?
— Як скажеш, — Мен Цзиі невдоволено стискує губи. — Коли він вимагатиме відповідей, не біжи до мене за порадою. Бо я тобі скажу тільки одне: я тобі казала.
За стінкою хтось кашляє. Точніше, не хтось, а Ван Ібо.
Мен Цзиі особливо безнадійно зітхає і по-дружньому постукує Сяо Чжаня по спині:
— Ну, щасти тобі з цим. За лікарняним листом зайдеш завтра. В тебе тиждень, продовжити лікарняний я не зможу.
— Більше й не треба, дякую.
Сяо Чжань також піднімається. Коли Мен Цзиі виходить в коридор, він зачиняє двері на ключ і вішає на два виступаючих зі стіни цвяхи плед, котрий тепер прикриває двері так же, як ще кілька товстих пледів ховають за собою всі вікна, що є в наявності.
У спальні ще кілька разів кашляють.
Сяо Чжань, включивши маленьку лампу на кухні, наливає повний термос, щедро додає туди мед і лимон.
Перед тим, як увійти у власну спальню, він завмирає у нерішучості перед дверима, стискаючи термос обома руками.
Насправді він й сам гадки не має чи правильно чинить.
Додати до улюблених