25 днів згодом
Цілком можливо, що відбувається дещо окультне, бо Ван Ібо вперше за останні дні прокидається не від болю, а від емоційного перезбудження. Точніше буде сказати, що таке з ним трапляється чи не вперше за все його свідоме життя.
За вікном все ще темно, та Ван Ібо снились настільки хуліганські речі, до яких він не був готовий морально, що позбавитись від нав’язливих видінь і спати далі виявляється неможливим. Більш того, відчуття таке, ніби він ще не лягав відпочивати, а досі сидить поряд із Сяо Чжанем, приобійнявши його за ногу, відчуваючи тепло чужих пальців на своїй шиї. Та в реальності він прокидається, на жаль, сам.
Отже, якщо йому знову не стане погано, жодних шансів, що Сяо Чжань прийде його рятувати? Від цього усвідомлення долає деякий смуток, на кшталт як же невчасно мене припинило ламати. Ван Ібо прикладає зусилля, аби позбавитись цієї думки — думати так, звісна річ, неправильно. Потрібно скористатись часом, що з’явився, для чогось більш корисного, ніж вбиватись через об’єктивно дивні речі.
У решті своїй день починається більш ніж нормально.
Доки Сяо Чжань спить, Ван Ібо відправляється у ванну — там знаходяться скинуті прямо на підлогу речі Сяо Чжаня; він охайно складає їх і відносить у вітальню, стопкою лишаючи одяг на кріслі, і озирається на сплячого.
Ідентифікувати речі, що зараз на Сяо Чжані, важко, все настільки однакове, та Ван Ібо помічає, як з-під пледу стирчать злочинно голі п’яти, і безкарно ковзає поглядом по худим щиколоткам із випираючою кісточкою. Певне, штани точно його — Сяо Чжань відчутно вищий, тому не дивно, що вони навіть не прикривають щиколотки. У спробі відволіктись від цього цікавого виду, Ван Ібо озирається по сторонам і бачить свою жертву.
Лякливо озираючись на Сяо Чжаня, Ван Ібо краде книгу, що лежить біля крісла, і навпочіпки тікає до спальні. Накрившись ковдрою практично з головою, ніби він планує щось крамольне, Ван Ібо гортає один за одним вірші, доки не знаходить ту саму сторінку із заломом. Він вчитується у написане і навіть не знає, що щоки його зрадливо червоніють, та аж ніяк не від сорому, а від його мрій, котрі захопили його і які він дивиться яскравими картинками наяву.
Коли звучить побудка, Ван Ібо все ще почуває себе підозріло добре, можна навіть сказати, що після вірша йому стало набагато краще. Тому, коли з колонок роздається запальна патріотична пісня, він вже снідає і разом із тим повторює в голові чотиривірші, котрі крадькома прочитав з десяток разів, лежачи у своєму ліжку.
Апогеєм його чудового ранкового настрою стає момент, коли у передпокої виникає Сяо Чжань, злегка кудлатий і який як слід не відійшов від сну. Він здивовано прокліпується і дивиться на Ван Ібо так, ніби не вірить своїм очам, а потім підкріплює своє здивування питанням:
— Ти як себе почуваєш?
— Цілком прийнятно.
— Дивина, — бурмоче Сяо Чжань, почесуючи маківку, і зникає у ванній. А потім висовується назад і покривається якимось хворобливим рум’янцем. — Ти часом не бачив мої речі?
— У кріслі. Принести?
Сяо Чжань підводить руку у попереджувальному жесті:
— Ні, сиди, не відволікайся від сніданку, я сам. Здоровий апетит — це дивовижно, — тільки всупереч такій позитивній характеристиці, яка звучить із вуст Сяо Чжаня, сам він виглядає похмуро.
З душу Сяо Чжань виходить у ще більшій задумливості; Ван Ібо з натхненням юного натураліста спостерігає, як з темного короткого волосся капає вода, коли Сяо Чжань заходить на кухню і нащось торкається чола Ван Ібо.
— Зі мною справді все гаразд, — той факт, що його словам не вірять, дратує. — Гадаю, я навіть можу піти на роботу, — потім Ван Ібо раптово усвідомлює, що він не пам’ятає, чи треба йому туди йти, чи ні. — Стривай, який сьогодні день?
— Завтра зібрання. Та на роботу ти сьогодні не підеш.
— Це ще чому?
— Скористайся своїм лікарняним, доки він є, бо потім будеш жалкувати, — Сяо Чжань потирає ніс, відкриває рот, ніби хоче щось сказати, тим не менш так нічого і не промовляє.
Він відвертається від столу, та Ван Ібо перехоплює його за руку.
— Ну, кажи.
Замість відповіді виходить дуже виразний погляд.
— Лишилось усього два дні, Ібо. Якщо тебе відпустило, як ти ставишся до невеличкої подорожі? Це допоможе тобі відволіктись. Тільки нічого не питай. Просто — так чи ні.
— Як я можу відповісти тобі, якщо навіть не уявляю, про що йде мова?
— І все ж тобі доведеться вирішити всліпу, бо більше я тобі нічого не скажу, крім того, що, в моєму розумінні, тобі має сподобатись.
— Це далеко?
— Нічого. Не. Скажу.
— А якщо мені стане погано?
— Я прихоплю ліки. Ми швидко дістанемось, до того ж ти будеш не один.
Після цього нагадування Ван Ібо, певна річ, погоджується. Більшою мірою — з тої простої причини, що у голові його зріє підступний план, на який минулий він неодмінно скрикнув би: «Все це докорінно неправильно!».
⎊
Коли Сяо Чжань пропонує подорож, він впадає у легку паніку — хто смикнув його за язик? Тільки він намітив план — з’явитись у Квартирі під час зібрання, як тут же він сам і сплутав собі всі карти.
Після всього вчорашнього, і в особливості після того, як він півночі промучився, намагаючись викинути Ван Ібо з голови, варто було, побачивши, що з Ван Ібо все гаразд, не зволікаючи взяти себе до рук і відступити з цієї квартири. І бажано таким чином, щоб цей раптово підбадьорений Ван Ібо навіть не смів рушити за ним. А він? А він замість того, аби проявити розсудливість, бо, якщо судити за посмішками, котрі час від часу розквітають на колись беземоційному обличчі товариша Вана, вірного поборника Уставу і всіх постулатів Зібрання, положення їх точно погіршиться.
Єдиний розумний висновок, який вдається винести з усього, що відбувається, наступний: найголовніший ворог Сяо Чжаня — він сам, бо саме він викопав собі цю глибоку яму і працював над нею кілька тижнів, та так грунтовно, що це вже далеко не яма, а самий справжній колодязь. Та гірше за решту те, що якщо ще трохи Ван Ібо буде тренувати на ньому свій пильний погляд — Сяо Чжань сам же у нього і стрибне, попросить зверху присипати землею і більше про нього не згадають.
Ніколи досі — навіть коли вони робили небезпечні вилазки, коли планували донесення чи починали обробку вибраних товаришів — Сяо Чжань не відчував тієї паніки аж до затьмареної свідомості, тремтливих рук і цілком нерозбірливої мови. Бо коли Ван Ібо питає, чи все із ним гаразд, Сяо Чжаню не вдається вичавити з себе нічого доцільного, це якийсь дивний набір звуків. Він відчуває себе блазнем, у якого у розгарі виступу різко закінчились всі жарти, і враз стало несмішно. Йому, принаймні, точно.
Думкам врешті-решт аби-як виходить дати раду; навіть вистачає сил сповістити, що йому потрібно зібрати деякі речі в дорогу, і одразу після цього Сяо Чжань втікає. Паніка, що ні з того ні з сього охопила його — несвоєчасна, треба сказати, бо панікувати варто було вчора, а сьогодні вже запізно — настільки сильна, що він ледь не забуває перевірити, чи є хтось у коридорі чи на сходах, настільки палко він бажає лишитись на самоті — у своїй похмурій, завішаній пледами квартирі — і спробувати зрозуміти, що тут відбувається і як це може відобразитись на решті. І на ньому самому, певна річ.
Опинившись у своїй кімнаті, Сяо Чжань прихиляється чолом до стіни і, відмотуючи все, що відбулось за останні півгодини, починає сміятись. Він певен, якби хоч хтось побачив його зараз — винахідливого і витонченого Сяо Чжаня на межі нервового зриву — всі вирішили б, що він з’їхав з глузду, що його підмінили.
Так, підмінили — дійсно на диво підходяще останнім подіям визначення. Доки він обробляв Ван Ібо, Сяо Чжань вперто не помічав нічого дивного за самим собою, та тепер стає зрозумілим, що головною жертвою, схоже, стане він. Та, думає Сяо Чжань, намагаючись повернути собі звичне самовладання, потрібно бачити у цьому хороше — при такому результаті Ван Ібо навряд чи донесе на них. А якщо Сяо Чжань все зробить правильно і доведе звичний алгоритм до завершення, Ван Ібо взагалі буде усунений з їх дороги. І без візиту до їх штаб-квартири завершити справу буде неможливо. Їх подорож невідворотна, як не поглянь, він її планував у будь-якому випадку. Більш того, перекласти його зараз на чужі плечі було б недопустимим — Сяо Чжань сам це почав, йому ж закінчувати.
Врешті-решт, він вирішує постаратись заради загального добра. Заради нього ж він спускається до Чжу Цзанцзіня, аби попередити, що у Квартиру вони з Ван Ібо навідаються сьогодні, а не під час Зібрання.
⎊
Старший інспектор сидить за терміналом.
Він дивиться на те, що було написано у його автономному щоденнику за весь цей час. Саме у цей момент СІ3726 накриває усвідомленням, що тепер він сам — найсправжнісінький зрадник. Це його ім’я варто вписати у поле «об’єкт донесення». Це він збирається порушити цілий ряд розпоряджень протягом цього дня і не тільки.
Якщо він все правильно розуміє, сьогодні його відведуть у свята святих, і старший інспектор зможе цим же вечором написати детальну розповідь про те, де знаходиться це місце і що у ньому зберігається. Він навряд чи зможе надати багато імен. Та саме цими руками, що зараз нерухомо лежать перед терміналом, можна зробити неймовірні — з точки зору їх користі для Зібрання — справи.
У зв’язку з чим назріває питання, котрий би поціновувачі складної термінології назвали почасти екзистенційним: чи можна всидіти одразу на двох стільцях? Старший інспектор не вважає себе достатньо винахідливим і хитрим для такого, більш того, він не вірить, що зможе довгий час належним чином когось обманювати. Ні, він взагалі не відрізняється якоюсь химерністю підходів і мислення, надаючи перевагу діяти по можливості прямо і не надто приховуючись.
Тому на озвучене питання відповідь цілком однозначна — старший інспектор центрального управління, табельний номер 3726, має обрати сторону, чиї інтереси він захищатиме. І у цей момент він вже не певен, що його внутрішній компас цілковито схиляється до чаші ваг, де знаходиться Зібрання.
⎊
Проходить кілька довгих годин.
У вікні, якщо поставити таку мету, можна побачити жителів округу Хуанці, що йдуть на роботу. З високого поверху важко розрізняти людей — вони звідси здаються крихітними олов’яними солдатиками, виплавленими з однієї і тієї ж форми. Вони не поспішають і не сповільнюються, розміреність їх кроків абсолютно така ж, як вчора, позавчора і ще тисячі днів, котрі, ніби сіра маса костюмів, у які вони вдягені, були вражаюче одноманітно прожиті до цих пір.
Ван Ібо дозволяє тюлю висковзнути з його пальців; він сидить в очікуванні на стільці за робочим столом, термінал уже встиг перейти в режим сну від бездіяльності. Вказівним і середнім пальцями Ван Ібо притримує розкриту перед собою збірку віршів. Та рядків він більше не бачить — деякий час назад йому почало здаватись, що Сяо Чжань втік, не тільки з його квартири, та з Сяоюаня і Дамена загалом. Зник, лишивши на пам’ять тільки ці двісті сорок сім сторінок чужих переживань, і тепер у Ван Ібо не буде жодного шансу спитати його про те, скільки з описаного поетами Сяо Чжань встиг пережити у своєму житті. І взагалі розібратись у тому, що відбувається, і зрозуміти, що там не так із пам’ятками Зібрання.
Ця тривога, що наростає, змушує сумніватись у прийнятих до цього рішеннях, та він достатньо категорично налаштований і збирається дочекатись якихось підтверджень власних здогадок, а не діяти необдумано на підгрунті нічим не підкріплених суджень.
Сяо Чжань все ж з’являється до того часу, коли робочий день вже почався у всіх бюро, конторах і відомствах, а до обіду лишається буквально кілька годин. На плечі у нього невелика дорожня сумка, і від погляду Ібо не приховується, що руки гостя трохи тремтять.
Сам Ван Ібо з собою нічого не бере, повністю покладаючись на Сяо Чжаня.
Виходять вони через задні двері і губляться у низьких прибудовах між гуртожитками, петляючи серед закутків. Купол то наближається, то віддаляється; вони кілька разів проходять настільки схожі будівлі, що Ван Ібо починає підозрювати, що Сяо Чжань водить його колами — спеціально намагається заплутати сліди. Та не від когось ще, а від самого Ван Ібо, аби він при нагоді не мав можливості нікого зрадити. Можливо, інший би на його місці розлютився б, усвідомивши факт такої недовіри, та Ван Ібо не сердиться. По-перше, бо пам’ятає, які файли зберігаються у його терміналі. По-друге, бо й сам би не вірив собі із врахуванням всіх вхідних.
Підозра підтверджується, коли вони зупиняються серед щільно притиснутих один до одного двоповерхових будівель незрозумілого призначення і Сяо Чжань прохає Ван Ібо пов’язати на очі стрічку, котру він дістає із своєї сумки. Прохання, певна річ, доводиться виконати, бо Сяо Чжань, мабуть, певен, що він зараз той, хто ризикує, роблячи цю вилазку із неочікуваним напарником.
Ван Ібо відчуває, як Сяо Чжань пальцями перевіряє пов’язку, а потім бере його за руку і веде за собою. Здається, вони заходять у якесь приміщення — чується легке відлуння їх м’яких кроків у спортивних капцях. Ван Ібо не бачить зараз нічого, та знає — це перше, що спадає йому на думку, коли зір відсутній — на колись білосніжному миску його правого капця аморально чорний слід від чужої підошви. Він так і не замив його, хоча таке потурання взагалі не у його дусі.
Вони абсолютно точно спускаються, лік прольотам, які вони подолали, губиться — навіть голова починає паморочитись. Сходи хоч і не гвинтові, та вони постійно повертають при спуску, і через відсутній зір Ван Ібо здається, що він потрапив у якийсь вир — починає злегка нудити. Лишається тільки сподіватись, що це відбувається через багато коротких прольотів і спертого повітря, а не в якості ознаки того, що йому скоро стане зле.
У цих думках він не одразу помічає, що вони знову йдуть рівною поверхнею; відлуння кроків супроводжується лязкотом металевих майданчиків під їх ногами. І навіть повітря навколо ніби змінилось, просякнуте якимось неповторним, трохи їдким запахом. Ван Ібо не знає, чи доводилось йому чути таке раніше, чи ні, і тому абсолютно не уявляє, де вони можуть знаходитись, доки вдалині не роздається гудок, після чого починає наростати специфічний гул; Сяо Чжань тягне його в бік і закриває собою, та Ван Ібо все одно здригається і відчуває, як покривається дрижаками, коли його обдає хвилею теплого повітря від швидкісного потягу, що проходить повз.
Шлях вздовж залізної дороги займає непристойно багато часу, та таке сприйняття довжини шляху може бути пов’язане з тим, що звуки, запах і загалом відчуття простору не змінюються доволі довго. Ван Ібо сам не помічає, як починає відставати.
— Ми майже прийшли.
Ван Ібо певен, що це сказано, щоб підбадьорити його, бо куди вони можуть прийти — до найближчого куполу кілька десятків кілометрів. Це просто неможливо. Тим не менш, Сяо Чжань знову направляє його у якусь нішу, тільки цього разу Ван Ібо не відчуває за своєю спиною стіни, оступається і ледь не падає, та його підхоплюють за талію чужі руки, допомагають відновити рівновагу і слідом знову беруть за руку. Ван Ібо рахує кроки — вони проходять ще метрів п’ятдесят, долаючи кілька дверей, лишаючи позаду мірне гудіння електрики на залізничних шляхах. У тиші виразно чути позв’якування ключів, їх у його провідника має бути ціла зв’язка, котрій позаздрить сам товариш Чжу.
Після чергового повороту і відкритих дверей Сяо Чжань не поспішає взяти його за руку, Ван Ібо лишається один у невідомому просторі і чує, як клацає за спиною двірний язичок. Запановує цілковита тиша, доки Сяо Чжань — можливо, це він — не проходиться вимикачами. Ван Ібо розуміє, що це були саме вони, через те, як знизу у пов’язку починає бити світло.
— Можеш знімати, — голос Сяо Чжаня лунає з глибини приміщення і ніби тоне дорогою до Ван Ібо. — Тільки краще закрий очі, після темряви буде надто яскраво, може засліпити.
Сказати, що Ван Ібо засліплений, коли стягує пов’язку, — не сказати нічого. Його очі намагаються зачепитись хоч за щось, та перед ним бурхливе море всіх кольорів, котрі взагалі може сприйняти людина. Нескінченна кількість поличок завалена книгами, статуетками і скульптурами. На стінах теж мало живого місця — практично весь простір займають картини, афіші і плакати. Все це дивним чином поєднується зі стінами якогось чудернацького кольору, чисельним драпуванням у вигляді покривал і пледів на м’яких меблях і важких завіс, що створюють ілюзію, що десь за ними могли б бути вікна. Могли б, якби вони не знаходились під землею. Це Ван Ібо розуміє більш-менш чітко — вони блукали коридорами, та ж так і не піднялись назад, принаймні сходами. Хоча якщо наклін був незначний, то він міг і не помітити.
— Сподіваюсь, ти не страждаєш на алергію на книжковий пил. Та й загалом на пил, із вентиляцією у вітальні біда.
Сяо Чжань курсує по приміщенню. Він знімає піджак, неохайно кидає його на одне з крісел, повз якого проходить. Відчувається, що йому у цьому дивовижному просторі дуже комфортно.
А ось у Ван Ібо відчуття полярні. Від цілковитого безладу і хаосу він відчуває паніку — деякі книги стоять вертикально, інші лежать горизонтально, вони різні за висотою… та що там, на стелажах взагалі відсутній хоча б якийсь логічний розподіл. Пледи розкидані так, ніби тут щойно було повно людей, та вони різко зірвались кудись, кинувши все як є.
Ван Ібо то оглядає простір, то слідкує за переміщеннями Сяо Чжаня. Останній розстібає кілька гудзиків, відтягує ворот сорочки, і з полегшенням зітхає, підходить ближче і зазирає Ван Ібо в очі.
— Ти, здається, розучився дихати, — каже Сяо Чжань, і Ван Ібо негайно вдихає, ніби чекав саме цих слів. Повітря пахне книгами, зовсім трохи якоюсь хімією на кшталт лаку чи фарби і приємним терпким ароматом. Саме так пахнуть речі Сяо Чжаня — він пам’ятає це з тієї ночі, коли лежав, ткнувшись носом у чужий бік. Аби якось впоратись із поідчуттями, що навалились надмірно на органи відчуттів, Ван Ібо спирається рукою на стіну, та натикається на щось рельєфне і дуже дивне на дотик. Він повертається до знахідки і розуміє, що стіни обклеєні упаковками для яєць, і відсмикує руку не стільки в огиді, скільки у збентеженні — чи не відваляться вони, якщо він перемістить на них свою вагу?
— Злякався? — Сяо Чжань все ще стоїть поряд і розглядає Ван Ібо. Він виглядає суворо і звучить серйозно, хоча ця серйозність якось відрізняється від тієї, з якою Ван Ібо довелось познайомитись напочатку.
— Ні, — не обдумавши як слід, відповідає Ван Ібо і тут же змінює показання: — Так. Тобто, я не певен.
Сяо Чжань, видно, переконався, що Ван Ібо нарешті подає ознаки життя, тож знову відправляється плавати простором, котре слід було б негайно опечатати і передати приставам з управління. У ньому, Ван Ібо певен, немає нічого законного. Як і в самому Сяо Чжані, котрий явно якось пов’язаний з цією квартирою — чи що це взагалі таке — і зараз плавно ковзає між кріслами і диванами, пробігаючи спинки і складки накинутих зверху пледів пальцями. Ван Ібо вирішує йти за Сяо Чжанем, бо, незважаючи на недбало розстібнуту сорочку і безладне волосся, у Сяо Чжані, у його впевненій ході, у суворому спокої безпомилково вгадується людина, що владарює над цим хаосом.
Здається, Ван Ібо жодного разу не бачив Сяо Чжаня настільки зібраним і одночасно розслабленим у своїй безтурботності; той, крім найпершого зібрання, завжди справляв враження енергійного і трохи неспокійного, та зараз це була ніби інша людина — з плавними, розміреними порухами. Ван Ібо звертає увагу на чужі руки, витончені тонкі пальці — вони абсолютно не підходять інженеру, що працює у дослідно-конструкторському бюро, видаючи в Сяо Чжані скоріше людину мистецтва чи його поціновувача. Як це можна було не помітити раніше? Саме ці руки стільки разів обіймали його, рятуючи від болісних відчуттів, ці самі пальці гладили вчора його волосся і шию, а він тільки зараз виявив їх приголомшливу зовнішню красу.
Сяо Чжань зачіпає дорогою великий квадратний конверт, йде разом із ним у напрямку до найвіддаленішого кутка і зупиняється у невеликого стола, на якому в цілковитій самотності лежить охайний дипломат. Ван Ібо теж сповільнюється і завмирає у метрі від Сяо Чжаня, дотримуючись одному йому відомої дистанції.
Всередині валізки химерний пристрій, від якого вверх по стику двох стін втікають дроти; це помітно тільки коли знаходишся так близько, здалеку цих тонких чорних змій видно не було. Ван Ібо підіймає погляд, намагаючись простежити куди вони ведуть, і бачить краєм ока, як Сяо Чжань підіймає конверт перед собою і обережно витряхує звідти чорну пластинку, що блистить на світлі. Ван Ібо одного разу зустрічав такі, коли ще жив в іншому куполі і майже випадково наштовхнувся у системі на звіт, де були фотографії безлічі таких дисків, не завжди, до речі, чорних.
Цікавість відносно пластинки, котру він вперше бачить не на фотографії, змушує його відволіктись від споглядання дротів. Сяо Чжань, руками притримуючи за краї блискучий вініл, розміщує пластинку в центрі приладу, клацає якимись перемикачами і опускає голку на доріжку, через що у приміщенні роздається тріск, потім клацання і звідкись здалеку наростає музика. Мелодія мало схожа на патріотичні пісні, котрі використовують для побудки чи в рамках радіоконцертів на день заснування Зібрання і річницю будівництва Дамену.
Сяо Чжань повертається до Ван Ібо:
— Подумав, що тобі могло б бути цікаво, як звучить ця пісня, коли її співають як слід.
І справді, півхвилини згодом жіночий голос заспівує знайомі слова, однак Ван Ібо усвідомлює, що для нього оригінальним виконанням так і лишиться та версія, яку співав Сяо Чжань у, мабуть, найтяжчий і найболючіший вечір за все коротке життя Ван Ібо. Хоча пісня, безумовно, гарна, і жінка співає об’єктивно добре.
Від знайомих слів, най і у виконанні не того голосу, котрий він хотів би почути для цієї пісні, Ван Ібо відчуває заспокоєння і нарешті розслабляється, відправляючись досліджувати простір самостійно.
Він бореться із самим собою в бажанні навести лад у книгах, та, з іншого боку, не може не відзначити, що якийсь шарм у цьому присутній — заколот проти дисципліни імені Сяо Чжаня. Ван Ібо не помічає, як починає підспівувати, доки погладжує вказівним пальцем один за одним корінці, мимоволі звертаючи увагу на те, як із кожним погладжуванням подушечки пальців стають все брудніші.
Обкладинки різні не тільки за кольором, та і на дотик — якісь більш жорсткі, інші зовсім м’які, ніби їх настільки пошарпало життя, що вони втратили будь-яку стійкість до негараздів; у деяких книг взагалі корінці надірвались, оголюючи непривабливі книжкові нутрощі — прошиті ниткою блоки аркушів і шматочки клею.
Він підсвідомо відмічає, що відома йому пісня, на жаль, закінчується і змінюється іншою. Та, здається, співає та ж жінка. Ван Ібо надто захоплений книжками, аби вслуховуватись у текст.
Відрізняються не тільки обкладинки, але й те, як виглядають назви — деякі ніби не віддруковані, а написані пензлем, та розбирати такі назви так само тяжко, як продиратись крізь швидке письмо Сяо Чжаня.
На деяких корінцях знаходиться латинський алфавіт, на цьому Ван Ібо мало розуміється і навіть не може визначити мову, на якій вони написані. Такі книги він не чіпає, та ті, що названі китайською, час від часу дістає і гортає, проглядаючи текст по діагоналі. Йому трапляються якісь міфи і легенди, історичні хроніки і навколофілософські твори, настільки химерні у своїх роздумах, що їх він закриває тут же, у покарання за незрозумілість повертаючи томики на поличку. Взагалі, більшість сюжетів виглядає для нього дикуватим, бо з прози в його доступі до цього моменту були лиш Устав та цитатник Зібрання.
Ван Ібо так захоплюється своєю книжковою подорожжю, що губить з виду Сяо Чжаня. Усвідомлення стається на третьому стелажі, коли він підмічає, що пластинка знову закінчила грати, а Сяо Чжань не поспішає заповнити тишу розмовою чи новою порцією музики. На власний жах, коли Ван Ібо озирається, він виявляє, що знаходиться у цій гігантській залі один, якщо тільки Сяо Чжань не загубився десь між стелажами.
Ван Ібо бродить між шкафами, впирається у стіну, теж оброблену яєчними контейнерами, та Сяо Чжаня так і не знаходить. Коли він повертається у зал і проходиться між диванів, Ван Ібо бачить за однією із завіс в обрамленні традиційного китайського живопису прохід кудись далі і хоче покликати Сяо Чжаня, та раптом розуміє, що не знає, як до нього тепер звертатись. Чомусь «товариш Сяо» чи «громадянин Сяо» більше не здаються доцільними, та нічого кращого на думку йому не спадає, тому він відсовує тяжку портьєру і неголосно кличе у відкритий його погляду коридор:
— Товаришу?
— Другі двері ліворуч, — голос Сяо Чжаня чується глухим, Ван Ібо слідує інструкції — потрібні двері виявляються привідкритими.
Кімнату, у яку він потрапляє, можна назвати спальнею, та вона абсолютно не нагадує спальню у тому спартанському вигляді, до якого звик Ван ібо. Тут теж надто багато тканини і кольорів — хоча, можливо, так тільки здається, бо після сірих чи блідих, позбавлених життя відтінків навіть обкладинка поетичної збірки здалась йому надто яскравою.
Призначення місця, де Ван Ібо опинився за якимось досі невідомим збігом обставин, лишається незрозумілим. Спочатку можна було подумати, що це якийсь салон, та тепер — після знаходження повноцінної спальні — чи варто прийти до заключення, що це справжня квартира, де хтось проживає? Правда, під землею, та чом би й ні? Ван Ібо власним думкам вже не дивується. За останній час сталось достатньо речей, після яких він відкриває у собі здібність видавати найбільш дикі припущення і швидко миритись із ними ж.
Однією з таких гіпотез є та, що виникла у його голові прямо зараз, — чи може цей простір належати Сяо Чжаню? Врешті-решт, його особистість досі лишається за межею розуміння Ван Ібо. До того ж надто вже по-господарськи він себе тут поводить — розклавши сумку на ліжку, Сяо Чжань дістає якісь речі, закидує їх у комод і, навпаки, якісь речі бере звідти і вкладає у сумку. Робить він це так же стихійно, як і все інше; Ван Ібо стримується, аби не кинутись допомагати, бо дивитись на ці хаотичні збори — чи розбори? — практично боляче, Сяо Чжань явно не має жодного уявлення про такий концепт, як «порядок». В усіх сенсах цього слова. Та, з іншого боку, він діє чітко і явно розуміє, що він робить і нащо.
— Їсти будеш? — Сяо Чжань вказує рукою в бік комода. — Я забрав у Чжу Цзанцзіня наш обід. Ще є консерви.
— Що це за місце? — озвучує цікавлячі його думки Ван Ібо, кидаючи швидкий погляд на комод, та так і лишається стояти у дверях.
— У кого ти навчився відповідати питанням на питання?
— О, в мене був чудовий вчитель. Товариш, якщо ти привів мене сюди, — Ван Ібо підіймає брови і дозволяє собі легку посмішку, — ти ж розумів, що будуть питання. То що?
— Тоді додай, будь ласкавий, конкретики. Про що ти хочеш дізнатись у першу чергу? Де ми знаходимось? Кому належить ця квартира? Чому у мене є від неї ключі? Звідки у ній всі ці речі? Обери щось одне і спитай щось ще, а я подумаю, чи можу я відповісти на твоє питання, — Сяо Чжань сідає на край ліжка і уважно дивиться на Ван Ібо.
— У тебе якась особлива пристрасть до загадковості?
Тепер фиркає Сяо Чжань:
— Хто б казав.
Ван Ібо не надто розуміє, що за камінь щойно прилетів у його город, злегка губиться, та Сяо Чжань не дає можливості розвинути тему:
— Одне питання. Випробуй удачу, Ібо, і, можливо, ти дізнаєшся щось, про що не зміг би здогадатись самостійно.
— Це такий прозорий натяк, що якісь з висновків очевидні? Знаючи тебе, все напевне виглядає не так, як є насправді. Гадаю, я оберу не питання, а прохання — тут передбачені екскурсії? А потім я скажу тобі свої висновки.
— Хто тобі сказав, що мене це цікавить? — Сяо Чжань сміється. — Єдине приміщення, яке я готовий тобі показати, крім залу і цієї спальні, — ванна. З функціональних міркувань, скажімо так. Раптом тобі стане зле. І пальці твої зовсім чорні! Ну, можливо, ще готовий показати кухню. Все, — Сяо Чжань демонстративно розводить руками.
Скоріше за все, колишній Ван Ібо повівся б на цей виступ, та зараз у нього стійке відчуття, що Сяо Чжань надто показово намагається контролювати ситуацію. Його підозри підтверджуються, коли він робить кілька кроків і зупиняється у метрі від Сяо Чжаня — той завмирає і практично припиняє дихати. Тілько ось це зовсім не схоже на, скажімо, той напад паніки, котрий ледь не стався із Ван Ібо раніше при вигляді цього творчого безладу. Не приховується від його погляду й те, як Сяо Чжань впивається пальцями у покривало.
Дуже цікаво, думає Ван Ібо і слідом вирішує, що потрібно побільше поспостерігати за реакціями Сяо Чжаня. Бо хоч Ван Ібо й невідомі чужі цілі, та він точно знає свої. Так, за останні кілька тижнів вони змінились, та так вже вийшло, що зараз він знаходиться у цьому дивному місці наодинці з Сяо Чжанем і має намір вичавити з того, що відбувається, максимум відповідей на питання, що має. Особливо його цікавить одне. Бо, можливо, він не найкмітливіший у багатьох справах, та після вчорашнього обговорення поезії і того, що сталось пізніше, у нього всередині міцніють певного роду підозри.
Можна навіть сказати, що, незважаючи на сумніви, котрі його діймали ранком, і втеча Сяо Чжаня, підозри відносно почуттів останнього прямо зараз переходять у розряд впевненості. Більш того, накриває Ван Ібо ще й тим усвідомленням, що його власні почуття по відношенню до Сяо Чжаня, можливо, перша річ за двадцять чотири роки, що не продиктована волею Зібрання чи якимись іншими зовнішніми факторами.
Зрештою, саме так йому здається зараз, коли він дивиться на Сяо Чжаня зверху вниз, і не може не задуматись — як же полярно відрізняється це від ситуації, коли вони були у таких самих позиціях в історії з порушенням комендантської години. Тоді, хоча Ван Ібо і нависав так само над Сяо Чжанем, він чітко розумів, як залежить від чужого рішення. Зараз все було з точністю до навпаки.
— Що ж, давай почнемо ще раз: якби тобі не було цікаво, що я думаю, ти б мене сюди не притяг.
— Можливо, та чи можу я спочатку пообідати? — Сяо Чжань кашляє, підіймається і забирає контейнери. — Бо, взагалі-то, я ще не снідав.
Ван Ібо розуміє, що переоцінив свої здібності, вирішивши, що ось так просто зможе дотиснути Сяо Чжаня прямо тут і зараз. Та вічно втікати не вийде, думає він, коли відходить у сторону, аби пропустити Сяо Чжаня, а потім плентається за ним слідом.
Додати до улюблених