– То ти мене покликала, щоб випити коктейлі?
Смаглява сумерка з довгим фарбованим у темно-синій та трохи вʼюнким волоссям кокетливо крутила вино в бокалі, переводячи свій погляд то на улюблений напій, то на ліпшого друга. Її чубчик, що єдиний зберіг рідний блонд, грайливо розвивався від рухів господарки та від подиху кондиціонера в закладі. Багатозначна посмішка, яку вона не могла стримувати, розтягнулась її яскраво-червоними вустами.
– І як тільки ти працюєш найманцем, якщо такий неуважний?
– Я не працюю найманцем, Карті. Припини вже.
Зрештою жінка здалась. Швидко ковтаючи свій напій, вона поставила бокал на стіл, а тоді сунула свою руку прямо під очі друга дитинства. На безіменному пальці виблискувала срібна каблучка з малим коштовним камінням, що нагадувало іній. Хоч дівчина завжди носила багато прикрас, але Дайну було досить легко помітити її обновку.
– Гарна каблучка.
– І це все, Дайне?! Мені освідчились взагалі-то! Невже тобі абсолютно начхати?
– Ти знаєш мою думку про цього твого Альберіха і ваші стосунки, які тривають лише 4 місяці, але все одно не слухаєш.
Вона закотила свої небесні очі та прикликала офіціанта, аби замовити ще 2 склянки пряного вина.
– До біса! Ти постійно говориш, що він якийсь не такий, але ніяк це не обґрунтовуєш. Те, що ти називаєш професійним чуттям, радше змахує на ревнощі.
– На щастя, Архонти оминули мене від участі закохатись в тебе… Карті, я працюю на таких, як він, вже дуже довго. Такі люди є психопатами, хтось менше, хтось більше. Колись таки ви натрапите на камінь спотикання і він покаже себе.
– Я не хочу більше цього чути! Просто порадій за мене!
Чоловік спробував хоча б зобразити радість лише заради дорогої подруги, яка зараз виглядала такою щасливою. Можливо, він сильно драматизував? А може йому варто було за будь-яку ціну відмовити подругу від цих заручин?
Дайнслейф і Карті познайомились ще в дитячому садочку. Багато разів вони обривали спілкування, сварились, розходились в думках. Та ще частіше Дайн підставляв своє плече подрузі, а Карті відчиняла двері своєї квартири, рятуючи друга від постійних сварок вдома. Саме Карті ремонтувала старенькі окуляри друга і зрештою подарувала нові, саме Дайн захищав подругу від небажаних залицяльників. Вони були зоною комфорту одне одного, а, як відомо, за життя людям доводиться покидати цю зону ледь не щодня. Але хай скільки разів вони покидали одне одного, а завжди повертались. Так вони пережили дитинство, юнацтво, здобування вищої освіти в різних містах, а тепер і роботу в різних країнах.
– Дайне, я б хотіла, щоб ти був ближче. Я упевнена, що тобі сподобається Монд! Знаєш, ти зобовʼязаний спробувати опівнічну смерть!..
– До чого ти ведеш?
– Мій любий чоловік шукає собі найманця, хіба це не чудово?
– Я не найманець, мене це не обходить.
– Добре, він шукає особистого охоронця… чи помічника… Не важливо. Ну, будь ласка, Дайне!
– Ти обіцяєш бути щасливою?
– Звісно так!
Він пообіцяв подумати, хоча насправді він згоден був на цю пропозицію. Не заради того клятого Альберіха, не заради грошей, не заради якоїсь там опівнічної смерті, а заради її усмішки, заради її спокою та безпеки. Зрештою, він погодився вже вголос. Дні поряд з Карті летіли набагато швидше і приємніше. Дайн чудово пересвідчився, що людина, на яку він працював, майже не мала в собі людського. Але те, як він ставився до Карті, неабияк дивувало його, адже вони справді виглядали, як щасливі молодята. Цей клятий Альберіх, якого Дайн чомусь не міг називати у своїй уяві по-іншому, носив Карті на руках здебільшого в переносному значенні, але іноді це було буквально.
Та з вагітністю посмішок на вустах жінки ставало усе менше і вуста її вже не були такими яскравими, а очі теж посіріли. Жінка не пояснювала такі кардинальні зміни ніяк, окрім гормональних гойдалок. Але Дайн надто добре знав свою подругу, надто багато вислухав сварок таких щасливих раніше молодят. Майже в кожній з цих сварок вони ділили між собою ще ненароджену дитину: клятий Альберіх хотів не стільки дитину, скільки спадкоємця, кращу версію себе, а Карті хотіла саме дитину, вона хотіла бути мамою, а не наставницею. Камінь спотикання, про який рік тому говорив Дайн, нарешті знайшовся.
З народженням сина до Карті повернулось трохи життя. Вона знову без упину про щось розповідала, знову усміхалась, знову була яскравою. Після роботи Дайну хотілось лише покурити, випити холодного пива або міцної кави і поспати, але тепер йому доводилось вислуховувати про те, як сьогодні лежав Кая, скільки він спав та як їв, адже Карті фактично не була здатна говорити про щось інше. Це звісно неабияк харило, але Дайн завжди ствердно мугикав у відповідь, показуючи, що без цієї інформації він би дійсно завтра помер. Він звик удавати хорошого слухача, для Карті, для її щастя він був готовий грати цю роль століттями.
Але і ці останні крихти щастя з її втомлених очей забрали. Поступово опіку над Каєю забирав у свої руки його батько, стаючи стіною між сином та дружиною. На кожен свій протест жінка отримувала лише нові синці. Хоч вони і жили в одному будинку, та містер Альберіх зробив усе, щоб Карті не бачила свого сина та не мала на нього ніякого впливу.
– Дайне… можеш приїхати? – таке питання подруги здивувало, але жінка поспіхом додала, ніби читаючи його думки: – Тільки не додому! Вибач, я… дуже розгублена…
Зрештою йому вдалось вибити з неї її ж місцеперебування. Довелось розвертати машину по дорозі на роботу та попередити про свою затримку на невизначений час. Він знайшов подругу в ще невідомому приватному будинку під охороною людей, якими керував раніше. Карті сиділа на дивані в гостинній. Вона тремтіла та розтирала сльози по щоках, на ній була піжама, синє волосся досі було сплутане після сну. Її губи були неймовірно блідими на фоні червоної плями в кутику, що свідчила про нещодавній удар. Щойно вона побачила Дайна, одразу ж підхопилась і сховалась в його обіймах, вибухаючи плачем. Він не питав нічого, лише міцно обіймав та погладжував по спині. Як в дитинстві.
– Я бранка, Дайне… Тепер я лише бранка… Я намагалась забрати Каю і втекти, але… сам бачиш, що вийшло.
Він не докоряв, хоча дуже хотілось переможно заявити, що він попереджав. Їм вдалось побути разом недовго, адже містер Альберіх чудово знав куди саме подівся його помічник, тому не надав дозволу на довгий відгул і почав вимагати, щоб Дайн негайно зʼявився на робочому місці.
– Дайне, послухай мене, будь ласка. – Вона взяла його за руки, заглядаючи в трохи яскравіші, ніж в неї самої, очі. Тоді ж він і помітив відсутність срібної каблучки. – Ти тепер єдиний хто буде стояти між ним і Каєю. Ти повинен захистити мого сина, чуєш?
Сльози знову замайоріли в її неживих, схвильованих очах. Йому довелось погодитись, довелось пообіцяти неможливе та почати бій, в якому він однозначно зазнає поразки.
– Жертвуєш роботою заради цієї ницої жінки?
Містер Альберіх колихав у кришталевій склянці дорогезний витриманий віскі. Уся атмосфера в знайомому кабінеті до біса не подобалась Дайну.
– Вже ні.
– Можеш гратись нею, мені байдуже… – дзвінкий і різкий ковток. – Але розставляй пріоритети правильно, інакше втратиш роботу.
Нарешті високий чоловік з чорним коротким волоссям повернувся до охоронця обличчям. На блідому обличчі яскраво виділялись темні тіні під крижаними очима, сліди безсонної ночі. Дайн чудово зносив цей надміру холодний погляд та тримав щелепу міцно стиснутою, адже на язиці крутились надто непристойні слова. Кулаки він також стиснув, аби вони випадково не влетіли в це гидке обличчя.
– Хочеш спитати нащо я це зробив? Знаю, хочеш… Вона була мистецтвом, епохальним, справжнім, невловимим та ефемерним. З нею я написав свої найкращі картини, склав найкращі рецензії. Але її епоха закінчилась. Мистецтво завжди служить людям: відповідає на їхні потреби та запити, віддзеркалює бажання та віру, проявляє почуття. Але потреби, запити, бажання, віра та почуття завжди змінюються. Їй не вдалось пристосуватись, але і поступатись новій епосі вона не збиралась, тому її і довелось прибрати з мистецького процесу насильно. Вона вже достатньо вплинула на наступну епоху, тепер її місце на фотографіях та у спогадах, у минулому.
Він намагався забути цю розмову, не слухати взагалі. Але ці слова щоночі повертались до нього знов і знов. Спершу чоловік, що тінню ходив за своїм ненависним господарем, навіть намагався стримувати потік насилля, що лився на хлопця, але він здавався від першого ж натиску від містера Альберіха. Якщо він втратить роботу, то… напевно, втратить і можливість бачитись із Карті. Та і як він захистить її сина, якщо його не буде поряд? Але Дайн знову і знову програвав битви у цій війні. З кожним днем, з кожною годиною Кая ставав все більш схожим на ручного песика свого батька, який одразу ж схиляв голову при замаху. Він втрачав усю свободу, усю особистість, яку йому дарувала Карті.
Сама жінка топила свою особистість в алкоголі, який так любила за смак та легкий шлейф у вигляді цікавих процесів з мисленням в залежності від кількості випитого. Щоразу Дайн знаходив свою подругу у все більшій компанії порожніх пляшок. Переважно це були пляшки з-під вина ґуральні “Світанок”.
– Тобі досить, Карті. – Чоловік спробував забрати пляшку з рук жінки, але вона не піддалась. Насправді він з легкістю міг відібрати цю кляту пляшку, але він не хотів застосовувати фізичну силу на подрузі.
– З мене досить, – виправила вона його, але пляшку врешті віддала. – А що мені ще залишається, Дайне?.. Я можу лише пити… пити, щоб забути минуле, збайдужіти до теперішнього та не побачити майбутнього.
Її крива посмішка лякала його. Її затуманені очі, які хотіли і далі залишатись такими, лякали його. Її гіркі слова лякали його. Її вже звичний перегар замість улюблених фруктово-квіткових парфумів лякав його. Її неспокійна душа, що втомилась жити і бачила відпочинок лише у смерті, зводила його з розуму. Але Дайн звик контратакувати свій страх, звик бити у відповідь. От тільки він зовсім забувся, хто зараз перед ним, він абсолютно не усвідомлював, кого саме він зараз хоче вдарити. Несвідомо його голос зірвався на крик:
– А що мені залишається, Карті?! Спостерігати за тим, як ти вбиваєш себе?! Ризикувати собою заради ймовірності врятувати твого сина на кілька хвилин?! Далі працювати на твого чоловіка-психа?! Ти говориш лише про те, як погано тобі, але коли ти востаннє питала про мене?! Ти думаєш, мені легко усе це виносити?!
– Тебе ніхто не змушував…
– А хто змушував тебе?! Дійсно, ніхто. Я застерігав тебе, попереджав, що це не закінчиться добром, але ти зробила вибір. Може час вже взяти відповідальність за цей вибір, а не поводити себе наче підліток, який виражає свій протест у самопошкодженні?.. Ти завжди можеш підіграти йому, зробити те, що він хоче.
– Я не вмію жити у неволі, якщо ти цього ще не зрозумів!
– Ти це і робиш зараз.
– Хіба я зараз живу?.. Я можу не просихати, можу поводити себе максимально аморально, але бути хорошою лялькою, хорошою мамою…
Він розумів, що навіть його жорстокість не зрушила ситуацію з мертвої точки. Залишався лише єдиний варіант.
– …Продовжуй далі так існувати, Карті. Але без мене.
Він вже хотів вийти з кімнати, вже ступив кілька кроків, вже почав свою втечу. Намагатись далі захистити Каю від містера Альберіха для нього було простіше, ніж вправити мізки своїй найдорожчій людині.
– Стій, Дайне! Будь ласка! Не залишай мене одну! Ти не можеш! – Кожне її пʼяне слово давало йому міцного ляпаса. Все-таки він зупинився та обернувся біля самісіньких дверей. – Ти обіцяв!..
– Ти обіцяла бути щасливою.
В стіну, поряд з якою він стояв, полетіла пляшка. Він заціпенів від неочікуваності, від дитячих спогадів, що так різко повернулись в голову. Його батьки також любили кидатись пляшками. Він майже вибіг із кімнати, не помітивши глибокого порізу на своїй щоці від шматочка скла.
– Ти не можеш, Дайне! Тільки не ти! Будь ласка!.. Не залишай мене! Прошу…
Тоді він не чув її істеричний, надривний плач, але наступного ранку він раптом виринув з його памʼяті надто гучним та неочікуваним спогадом. Наступного ранку він приїхав в дім, що слугував камерою для подруги, без відома містера Альберіха на прохання охоронців, що наглядали за Карті. Вони показали йому захололе жіноче тіло в калюжі крові, що вже починала згортатись, та спитали, що їм робити. Завжди смаглява Карті зараз виглядала зовсім блідою, лише ліве запʼястя розрізане до кістки одразу привертало увагу своїм насиченим червоним кольором. Раніше такого кольору були вуста Карті…
Її поховали під дівочим прізвищем, її могилу треба було ще пошукати, але завдяки другу дитинства вона завжди лишалась доглянутою. В житті Дайна мало що змінилось з того моменту: він і далі намагався рятувати Каю, поступово зневірюючись у цій ідеї все більше, він і далі пив після роботи пиво або каву, усе ще інколи провідував подругу, але вже на цвинтарі.
– Ну ти і вляпався, друже! А шрам звідки? – темно-русий чоловік окреслив стаканом з краплею віскі на дні рожеву лінію на щоці старого друга. Почувши історію пригод колишнього однокурсника він був максимально здивований.
– Не бойовий, не хвилюйся…
– Добре, бачу, що не хочеш говорити… Що збираєшся робити далі?
– А які у мене є варіанти?
– Здатись зараз. Ти вже напрацювався на десяток років у вʼязниці. Твій господар може і довічне отримати, якщо ти постараєшся.
– Не можу, принаймні не зараз. Хлопець не переживе, якщо залишиться один.
– Зробиш ставку, що він переживе таке насилля від батька?
– Зроблю. Я ж пережив.
– В тебе була Карті, – швидкий ковток віскі, – а хто є в нього?
– В нього є я, Хальфдане. З часом він навчиться ставити захист на батькові випади, пристосується, а я зможу захистити його від зовнішнього впливу.
Обплітаючи пальцями новий стакан віскі, Хальфдан засміявся. Він не вірив в успішність ідеї Дайна, але йому залишалось лише довіритись старому другу. Проте це все-таки звучало надто героїчно, надто абсурдно, надто смішно.
– Навряд поліція найближчим часом буде вас чіпати, але навіть не знаю чи добре це. Чим довше все залишається в такому стані, тим більшим буде твоє покарання, тим мертвішим буде хлопець, за якого ти печешся. Якщо надумаєш здатись, подзвони мені.
Але Дайн помилився. Кая чудово навчився протистояти зовнішнім загрозам, але перед батьком він і далі залишався беззахисним, зовсім непристосованим. Дайн і далі пробував хоча б раз на пів року кидатись в містера Альберіха словами “Можливо, вам не варто бути таким жорстоким із ним”. Він і далі намагався вставити мізки Аякса на місце, але при цьому не розкришити йому череп.
– Дайне, ти мене чуєш? З цим треба щось робити… Вся ця хвора гра зайшла надто далеко.
Чоловік підняв свої блакитні очі на співбесідника. Варка виглядав надміру стурбованим, лише крокування власним кабінетом трохи заспокоювало його.
– Так, я… я згоден. Але це буде надто дорого коштувати.
– Дорожче за життя?
Карті знову почала кричати в голові блондина: “Ти повинен захистити мого сина, чуєш?”
– Ні. Я покладу цьому край.
Дайн піднявся на ноги, рішучість в ньому палала надто яскраво. Його зупинило лише ненависне питання, питання, на яке він не знав відповіді і боявся її дізнатись:
– Він виживе?
– Я зроблю для цього усе. – Він гірко посміхнувся на ці слова. Скільки разів він робив “усе”? Який результат він отримав? Але на цей раз точно усе буде по-іншому.
Все-таки він обіцяв Карті захистити її сина. Він не міг дозволити собі зламати цю обіцянку. Не міг дозволити Карті, що знайшла прихисток в словах свого сина, в його очах, в його думках, діях та рухах, померти знову.
Завітайте до мого тгк “Фрікрайтерка намагається писати“, якщо вам сподобалась ця робота.
Додати до улюблених