Лань Чжань прокинувся у своїй кімнаті. Все було зичайним, чи ні? Речі більш нові чи інтер’єр трохи інший. Він поглянув на себе у люстерко, що лежало в шухляді біля ліжка.
Що?… Вандзи побачив у ньому себе, але молодшого. Він виглядав немов знову став п’ятнадцятирічним. Молодший Лань привів себе в порядок. Одягнувся та причесався. Вийшовши надвір, хлопець(?) помітив Старішину Їліну, що весело викрикував, махаючи рукою:
-“Лань Чжань!”
Вандзі немов, загіпнотизований в ту ж секунду ринув до Вей Їна, а на лиці красувалася усмішка, яку не міг не побачити кожний з присутніх.
Опинившись біля нього, Лань притягнув його до себе і обійняв.
Вей Усянь застиг на місці. Холодний, як лід, Лань Чжань усміхнувся та ще й обійняв. Але той швидко відмер, зробивши те саме.
-“Лань Чжаню… Все добре?”- прошепотів на вухо Молодшому Ланю, глянувши на його знов наче, закам’яніле лице, але в очах була справжня буря емоцій. Переживання, щастя, тривога, співчуття – це все сплелося у погляді золотих очей Вандзі.
Усі присутні не могли стримати подиву, тільки Лань Січень усміхався. Тільки той міг розгледіти на кам’яному лиці Вандзі емоції, але зараз це бачили всі. Деякі учні боялися Другого Нефрита більш, ніж вчителів, хоча вони були однолітками, Лань Чжань завжди відрізнявся стриманістю, спокоєм та беземоційністю. Лань Ціжень, що виховав Вандзі вперше побачив його посмішку, справжню посмішку. До того ж Молодший Лань порушив правила, “Не бігати на тереторії Гусу Лань” – правило 256, але зараз це не хвилювало нікого.
Лань Чжань розняв обійми і почав, немов, вивчати риси обличчя Вей Їна.
-“Це ж справді ти?… Мені не здається? Ти справжній чи плід моєї фантазії?” – вирвилось з губ Вандзі.
Різко Молодший Лань взяв того за руку та потягнув на майбутнє місце кролячої ферми. Зараз там було велике поле, де ніхто не зміг би їм завадити.
Вандзі не міг зрозуміти, як така могло статись, але зараз він виправить свою помилку і розкаже Вей Їну все. Про почуття, що той завжди був на його стороні і хотів оберігати, про те щоб не вставав на темний шлях і інше. В майбутньому його мовчання в минулому принесла багато жалю і болю. Скільки ж речей хотів сказати Лань Чжань Вей Усяню, але не встиг…
Прийшовши на пагорб, Лань застиг. Перебирав слова в своїй голові, фрази, що варто говорити, а що ні. Зробивши великий двох, він промовив:
-“Я не хотів бути друзями, тому що я хотів бути кимось більшим для тебе. Ти мені подобається, ні вірно сказати, я тебе люблю. Будь ласка, навіть, якщо я здаюсь тобі бридким або ти не хочеш мене бачити, позволь допомагати зі сторони. Я не буду заважати, просто позволь бути біля тебе. Позволь, будь ласка.”
Вандзі усіма своїми силами зумів залишити кам’яно-холодний вираз обличчя, все-таки роки стримування давали про себе знати, але серце забилось швидше.
Після цього сталось те, чого Молодий Лань точно не очікував.
Вей Їн м’яко посміхнувся і обійняв Вандзі:
-“Лань Чжань… Як ти міг думати, що можеш бути бридким мені?”
-“Лань Чжань, я люблю тебе…” – пошепки сказав Вей Усянь на вухо Другому Нефриту.
Так вони і застигли обіймаючись. Вандзі відчував себе найщасливішою людиною на світі. Це було його щастя, це було щастя для обох. Цей момент був таким нереальним, немов, це щастя могло легко розламатись на маленькі кусочки, тому обоє боялись ,навіть дихнути.
Так вони і застигли обіймаючись, боячись зламати таке драгоційне щастя.
Лань Чжань закрив очі, вловлювали усі звуки та запахи,які їх оточували, щоб запам’ятати в цьому моменті усе. Вандзі почув, немов , в його руках щось почало обережно рухатись, стараючись взлетіти вверх. Молодший Лань відкрив очі і побачив, як Вей Їн розсипався на метелики. В очах Лань Чжань промайнув страх і біль. Все розсипалось, йому не здавалось, що щастя було коротким, воно таким і було…
Закрию очі
Уявлю тебе біля себе
Немов не зникав ти так далеко
Немов завжди ти був зі мною
Дзвінкій сміх розільється рікою
Запах лотоса між нами вирує
Немов увесь світ лиш для цього існує
——————————–
Напишіть будь-ласка коментар, мені буде приємно і так нова частина вийде швидше
Додати до улюблених
😇😇😇