Мартін хоче дещо подарувати Джону.
- Переклад Better than love letters від MiraEyeteeth.
- Web Avatar Martin Blackwood
— Я хотіла побігти назад, схопити його та витягнути, проте він вже був по пояс у павутині, та я якимось чином знала, що крізь неї буде не просто пройти, не просто вибратися, як здавалося, коли він забрів до неї. Він навіть не озирнувся на мене, коли я вигукувала його ім’я. І я… я втекла. Я залишила його, Тару та Ієна у тому мімці. Я сказав собі, що збираюся знайти допомогу… Проте коли я звернулася до поліції, мені сказали, що будівля порожня. Вони перевірили, і не знайшли жодних ознак того, що хоч хтось туди заходив протягом багатьох місяців. І там не було навіть підвалу, щоб його перевірити.
Нерозбірлива підозра зароджувалася в Джоновому розумі, поки він слухав це свідчення.
— Це тому, що адреса неправильна, чи не так? Скажіть мені, де це насправді сталося, — невблаганно промовив Джон.
— Майл-Лейн, у Ковентрі, — негайно відповіла вона. Після цього її погляд розфокусувався та потьмянів. — Що? Ні, це не правильно. Все сталося в Бірмінгемі. Пам’ятаю дуже чітко. Не знаю, чому я подумала…
— Зрозуміло. Тоді не звертайте уваги. Ви отримали доволі травматичний досвід. Думаю, на цьому все. Дякую, міз Чаудхурі. Ми розберемося, які можуть бути подальші дії та якщо ви залишите свою контактну інформацію Розі на стійці реєстрації, ми зв’яжемося з вами, у випадку, як знайдемо будь-які ознаки присутності ваших друзів або нареченого.
— Боюся, не знайдете. Принаймні втішних.
— Мені шкода.
Вона похитала головою.
— Ви нічого не можете вдіяти. Дякую, що принаймні вислухали.
— Авжеж, — відповів Джон, дивлячись, як міз Чаудхурі виходить за двері його кабінету.
За годину Джон вже сідав на потяг до Ковентрі.
***
Коли він досяг справжнього місця подій зі свідчення, будівлю було відносно легко визначити. Павутиння її видавало. Джон прослизнув усередину й попрямував до підвалу, увімкнувши ліхтарик, щоб освітлити темну порожнечу будівлі.
Сходи вели до подвійних дверей із цілковито затемненим склом. Джон глибоко зітхнув і зробив крок уперед.
Коли він штовхнув двері, петля з павутини обмоталася навколо зап’ястка Джона й затягнула його всередину. Він видихнув, його ліхтарик із брязкотом впав на землю. Інша нитка павутиння захопила другий зап’ясток, а потім руки смикнуло та підняло над головою. Ноги все ще спиралися на землю, але натяжіння павутини було настільки сильним, що не вийшло б зрушити з місця.
— Привіт, Джоне, — з темряви пролунав знайомий голос.
Джон нервово облизав губи.
— Мартін. Я так і думав, що це, мабуть, ти.
Колишній помічник Джона ступив у світло ліхтарика, м’яко посміхаючись.
— І ти прийшов, щоб знайти мене, як я і сподівався. Хотілося показати, що я тут зробив. Моє нове… слово «лігво» занадто претензійне? Напевно трохи, правда? Тоді новий дім. Хочеш проведу екскурсію?
Джон обвів поглядом величезний темний простір. Павутиння вкривало майже кожен дюйм стіни, стелі та підлоги, тягнучись, як склепіння якогось похмурого собору. Білий шовк слугував лише для того, щоб підкреслити роїття темних істот, які старанно плели ще більше павутини.
Три великі фігури були підвішені на висячих волокнинах, повністю закутані в павутину. По черевику Джона проскочив тарантул.
— Мені здається, я звідси бачу достатньо, — відповів він.
— Добре. Дай мені знати, якщо передумаєш, — буденно відповів Мартін.
— Давай до справи. Пані Чаудхурі. Що надала свідчення. Ти її навмисно відпустив, чи не так? — запитав Джон.
— Звичайно, так. Я знав, що вона знайде дорогу до інституту, до вас. Тобі сподобалося її свідчення? Я намагався зробити його якомога цікавішим, — Мартін крокнув до Джона, він впевнено посміхався, а очі сяяли.
— Я бачитиму тебе у своїх кошмарах. Знову, — прошепотів Джон.
Мартін ширше посміхнувся, він підійшов ще на крок ближче.
— Ти сам приймав свідчення? Це дуже приємно. Скільки снів ти про мене вже бачив?
Джон зиркнув на нього.
— Шість.
— Боже, справді? Вже так багато? Мабуть, вже здається наче я у розпачі!
— Трохи є, — беземоційно сказав Джон.
— Вибач-вибач. Я нічого не міг вдіяти. Ти знаєш, як це буває, Джоне, — Мартін знову підійшов ближче, і Джон зустрівся поглядом з двома його головними очима. — Хоча й не можу сказати, наче насправді засмучений, розумієш? Коли згадую, що ти думаєш про мене щовечора.
Джон скрипнув зубами.
— Ніби тобі для цього потрібні кошмари. Тебе нелегко забути, Мартіне. Це вже давно так, що ти прекрасно усвідомлюєш. І, крім того, справа не в цьому, чи не так? Йдеться не про те, що ти претендуєш на мої кошмари. Йдеться про те, що ти намагаєшся переконатися, що я… нагодований.
Мартін знизав плечима.
— Що я можу сказати? Гадаю, старих звичок важко позбутися, — відповів він та зробив ще один крок до Джона. Тепер він був у межах досяжності. Серце Джона забилося швидше.
— Я не потребую опіки, Мартіне.
Мартін схилив голову набік.
— О, Джоне. Ми з тобою обидва знаємо, що це неправда. Просто подивіться на себе зараз. Та хіба було погано? Всі виграли. Ну, можливо, не всі, — зізнався Мартін, зводячи очі на нерухомі фігури над ними. — Але принаймні ми з тобою.
— Мартіне, ти продовжуєш поводитися так, ніби я повинен тобі дякувати.
— Ну, було б непогано. Мені подобається, коли мене цінують. І подяка тебе не вб’є, Джоне. Обіцяю, — сказав Мартін, і на якусь мить його усмішка стала неправильною, зуби здавалися темними, гострими та вигнутими. Ця подоба зникла, щойно вдалося її помітити, залишилися лише звичайні тупі білі зуби, що виблискували у світлі ліхтарика.
Джон смикнув нитки, що тримали його зап’ястя, намагаючись вирватися з пастки. Жодного зрушення, жодного ослаблення. Джона спіймали. Він преривчасто видихнув.
— Може відпустиш мене, і тоді я належним чином викажу свою вдячність, — сказав Джон, нарешті знову зустрівшись поглядом з Мартіном.
— Звичайно, Джоне. Тобі потрібно лише попросити, — відповів Мартін, і раптом павутина навколо зап’ястків Джона розплуталася. Джон опустив руки, потираючи їх. У цьому не було сенсу; павутина тримала його настільки міцно, щоб він не міг вирватися, але недостатньо, щоб перекрити циркуляцію крові. Він знову подивився на Мартіна, який терпляче чекав, поки Джон щось зробить.
Значить, більше нічого.
Джон подався уперед, обвив руками шию Мартіна. Він потягнув його голову вниз і піднявся навшпиньки, щоб притиснутися губами до губ Мартіна.
Мартін хмикнув у поцілунок, його руки спершу лягли на стегна Джона, а потім поповзли по спині вгору. Тремтіння пробігло по спині Джона, і він ще глибше притиснувся до губ. У поцілунку Мартіна було трохи присмаку крові і більше — зубної пасти.
Нарешті Мартін обійняв Джона, притиснув його до теплого, м’якого тіла. Той зітхнув у його губи і розслабився, однією рукою зариваючись у волосся Мартіна. Він не звертав уваги на крихітні ніжки, які ввічливо відбігли від його пальців.
— Я все ще злий на тебе, — пробуркотів Джон у губи Мартіна, коли той зрештою перервав поцілунок. — Ти зникаєш на кілька місяців, а потім я дізнаюся про тебе зі свідчення? Існують телефони, Мартіне!
Мартін хмикнув, вібрація від цього пронизала Джона, де він був притиснутий до чужого тіла.
— Вибач. Вибач, я просто не втримався. Останнім часом я був дуже зайнятий справами, і це здалося мені чудовим способом вбити двох зайців одним пострілом. Я справді хотів зв’язатися з тобою раніше, але я просто… закрутився. Сам знаєш, як це буває. Мені з досвіду відомо, що Споглядання теж може бути вимогливим. Я подумав, що подарунок можна трохи згладити погане враження. Зможеш мені пробачити? — спитав Мартін, поклавши одну руку Джонові на щоку. Його великий палець пройшовся теплим дотиком по вилиці, і Джон потягнувся за ним
— Якщо я дійсно мушу, — пробурмотів Джон та потягнув Мартіна до себе, щоб ще раз поцілувати.
Додати до улюблених