Через невелике віконце до гарно прибраної оселі проникало сонячне проміння. Пилинки кружляли в повітрі навколо кімнати увішаної пучечками сухого зілля, що насичувало простір запахом польового цвіту. Хатка з критим соломою дахом стояла на краю лісу, поряд з чагарниками буйного різнотрав’я. Навколо помешкання були збудовані додаткові, потрібні в господарстві споруди: хлів – він же стайня, курник, сарай для інструментів, паркан, на якому сохли рибальські сітки. За звичаєм, добрі господарі вішали над своїм майном усякі обереги аби накликати удачу й прогнати нечисту силу подалі, але це помешкання лісові істоти й так не чіпали – попросту не бачили. Попри одну відьму, яка могла втрутитися в свої ж чари й наглядати за справами, що велися у її сусідів.
Так і сталося, Магді знову настав час перевіряти свої володіння. Жінка встала з ліжка опираючись на ціпок, покрокувала до стільця, затим велично на нього сіла. З різної скрині на столі, дістала дзеркало в коштовній рамі, протерла скло вишитою хусткою й стала щось нашіптувати. Блискуча поверхня помутнішала, показуючи відривки подій, що відбувалися за межами хати. Ось Юліан плескочеться у річковій воді разом з русалками, Марена блукає хащами у пошуках загаданих відьмою трав, Ворон куняє, пригрівшись на плечі Єремії, яка напустивши завісу мороку кудись чимчикує в своїх справах.
Магда залишилася задоволена побаченим, поки дзеркало не перекинуло її до оселі, яка стояла близько битого шляху. Відьма вирішила затриматися й трохи поспостерігати за подіями, які повинні були ось-ось статися.
В домівці, де стояв запах сушеного жовтцю, на лаві сиділа Зеленоока. З допомогою гребеню, вона намагалася розпутати волосся дивлячись на своє відображення в гладкому листі бронзи.
Чаклунка не чула, але знала, що лісна дочка про щось міркує і думки рояться в її голові, мов бджоли.
За цим заняттям мавку застав Станіслав, який піддівши двері , спочатку ногою, а потім плечем зайшов до світлиці несучи в руках скриню. Поставивши ту на підлогу, він присів поряд з дівчиною посміхаючись.
– Знову прийшов, – якось ображено почала Зеленоока, стиснувши пасмо в руках.
– А ти щоразу робиш вигляд, що не чекаєш мене. – Колишній охоронець Марени вийняв гребінь з біленьких пальців й почав обережно вичесувати їм ковтуни до яких мавка не могла дістатися сама.
– Не чекаю. – Гордо задравши підборіддя, Зеленоока посунулась ближче до Святослава аби йому не доводилося далеко нахилятися.
Розплутавши усе волосся, кольору весняної трави, чоловік встав й взявши нявку за руку підвів до скрині.
– Купив тобі дещо, поглянеш?
У Зеленоокої цікавістю загорілися очі, вона мовчки кивнула. Святослав вийшов, залишивши дівчину один на один з подарунками.
Першим, що побачила мавка була стопка суконь. Світла тканина на дотик відчувалася як пелюстки квітів. Кожна сорочка виявилася щільно розшитою барвистими орнаментами зі складними сюжетами. Під низом лежали намиста. Потрапивши на сонячне проміння, коралі й дармовіси почали блищати як мокра річкова галька. Баламути з декількох рядків річкових перлів відчутним грузом лягли в долоню.
Зеленоока приклала одну з суконь до себе й поглянула у дзеркало. Це був її одяг, для неї. Не знятий з мерця після трапези, не відбитий з лап сестер, не виклянченний благаннями у пихатої Вінценосної. Це її власність. Чи було у неї колись щось своє до цього?
Не вагаючись, мавка скинула старе лахміття з вигорілою лиштвою та переодягнулася, підпоясавши сорочку новою крайкою. Потім, в справу пішли прикраси. Рясні разки лягали на шию приємною вагою й холодили шкіру. Останнім штрихом стала червона стрічка оздоблена квітами, яка вужем заплуталася в розкішній косі мавки.
У відображенні на Зеленооку дивилася панночка небаченої краси. Дівчина зарділася, перебираючи пальцями намистини на ключицях.
– Станіславе! – Губи лісної дочки склалися в задоволену посмішку. Вона хотіла, щоб чоловік теж нею помилувався.
Парубок відчинив двері й завмер на порозі мов вкопаний. Зеленоока дивувала його своєю красою здавна, а тепер він не міг і слова вимовити дивлячись на неї.
Нявка, побачивши реакцію Станіслава, розсміялася й сама підійшла до нього.
– Гарна, правда ж?
– І до цього була гарна. Не існує в людей такого слова аби описати твою красу, Зеленоока.
Дівчину така відповідь потішила й вона кинулася до рудого, горнучись в обіймах. Станіслав провів рукою по каскаду зеленого волосся, заплутуючи в ньому пальці. Нахилившись, він залишив на лобі щасливої мавки поцілунок.
Нявка подивилася на свого дарувальника, в її смарагдових очах бриніли сльози. Раптово відсторонившись, вона сіла на краєчок лави закривши обличчя маленькими долонями.
– Навіщо ти це робиш, приходиш, даруєш, любиш?
Станіслав обережно підійшов до Зеленоокої, огортаючи її плечі руками ніжно, мов крилами.
– Бо поряд з тобою серце співає, душа наповнюється спокоєм.
– Душа, а в мене й тої немає! Нічого немає!
Зеленоока з новою силою почала ревіти в обіймах чоловіка.
– Тоді я стану твоїм, хочеш? – Запитав Станіслав.
– Я знаю, що ти мені приніс. Це ж посаг! – Невгамовувалася мавка, витираючи долонями опухлі очі.
– Не сподобався? – Станіслав здивовано подивився на дівчину, додавши. – Чи може я не подобаюсь? – Він опустив руки, склавши їх на колінах.
Дочка лісу засміялася, правда тепер гірко, болюче.
– Любий ти мені, любий. – Зеленоока провела вологою долонею по щоці парубка, змушуючи подивитися на себе. – Правда, жінка з мене буде тобі непутяща. Я ж ні за ножа взятися не зможу, ні за голку, господарство вести не вмію.
– Нехай.
– І дітей в нас ніколи не буде.
– То й що.
– А як розлюбиш мене?
– Не розлюблю.
Станіслав перехопив білу тендітну долоню й поцілував кожен палець по черзі. Дійшовши до безіменного, він вийняв з кишені маленьку дерев’яну каблучку вкриту фарбою й одягнув на перст.
Зеленоока зойкнула, розглядаючи прикрасу.
– Оце вже причарувала на свою голову.
Парубок посміхнувся, нахиляючись ближче. Його золоті очі сяяли, мов сонце за вікном.
Мавка наблизилась й прикрила повіки, дозволяючи Станіславу себе поцілувати. Її губи самі собою вигнулися в посмішці.
– Ну нарешті! – Вигукнула Магда по той бік чарівного дзеркала. – А Марена мені все радила сватів засилати, хлопчина он сам упорається.
Вдоволено зітхнувши, відьма поклала дзеркало назад до скрині. Прошкутильгавши до свого ліжка, вона лягла перепочити, думаючи, що доречніше подарувати на, як там це свято називала її помічниця, «весілля» здається.
Додати до улюблених