– Кейт! Радий тебе бачити. Як життя? – спитав Ітан і вони обійнялися постукав дружньо один одного по плечах.
– Я теж рада тебе бачити живим. Життя прекрасно. Я вже працюю в аврораті не просто так, а ради того, щоб тікати від рутини матері. Як ти? – відповіла вона зі сміхом.
– Уооо, вітаю, хлопчик чи дівчинка?
– Два хлопці.
– Тоді точно не сумно. Як я? Живий і нормально.
– Де ти був весь цей час?
– Анімагічна амнезія, тому не питай навіть. Я погано пам’ятаю усе, не тільки своє життя за ці 5 років.
– Сильно, но якщо пам’ятаєш хто ти й звідки, то згадати інше буде не так складно. Тим паче в тебе допомога, — вона кивнула на Лін.
– Їй спочатку треба допомогти.
– Це теж, але кращі ліки іноді це допомога іншим особливо знаючи Лін. Тільки будь готовий до того, що вона змінилася. Після війни були великі зміни.
– Як тяжко вона це пережила?
– Я точно не можу сказати, тому що вона ніколи не хотіла про це говорити, але напевно це означає, що погано. Плюс в неї потрапили ще круціо, але вона була ціла, без ран і подряпин та іншого. Тут їй пощастило дуже.
– Треба було ж мені так…
– Не вини себе, Ітан. Це війна і наша професія. Якщо хтось і винен в цьому, то це буде той хто почав усе це і ти знаєш його ім’я та те що він вже мертвий. Добре, я рада, що Лін нарешті відпочила. Якщо ти ангел хранитель, то коли побачиш мого передай, що не міг би він видати ще вихідні від усього. Побачимось ще. – Вона обійняла його і поспішила кудись.
– Хах, передам якщо згадаю, що янгол хранитель. Удачі, молодій мамі, — відповів він обійнявши подругу.
– Що ж, тепер пора відпрацьовувати свою карму? – сказав він і сів на підлогу поряд з лавочкою розпочинаючи їсти те що приніс для неї. Все одно поки Лін проснеться їжа охолоне, а нехай може вона і звикла вже до такого, треба було повертати їй бажання до життя. В таких обставинах він обдумував усі слова Кейт і командира “Вона танцює протягом 5 днів, нічого не їсть і не п’є… Тільки будь готовий до того, що вона змінилася. Після війни були великі зміни… Плюс в неї потрапили ще круціо, але вона була ціла, без ран і подряпин та іншого…” – це все крутилось у нього в голові. Десь поряд були спогади які він забув, але майже згадав, десь поряд совість і самокопання. Руки збиралися в кулак від злості й гніву, але швидко повернулись у звичайну долоню. Правда цього всього навряд чи б хтось побачив або відчув, це все було дуже далеко всередині, ззовні ж був звичайний чоловік.
Я опинилася в темряві. Вона була усюди. Я була в чорних пуантах, у звичайній формі аврора — це я відчувала на дотик та через те, що звикла до такого. Раптом світло осліпило мене і я побачила, що навколо мене були одні дзеркала. Одні були в крові, інші спотворювати моє відображення, ще інші говорили до мене.
– Лінді… Це ти винна… Лише ти… Скільки крові на твоїх руках?.. А скільки крові на твоїх ногах? – повторювали вони. Я намагалась боротись, тікати, не дивитися, але завжди поверталась до середини. Голоси не стихали. Я намагалась закрити вуха, але це не допомагало і навпаки вони ставали лише голосніше. Раптово, пуанти понесли мене в танець. Я крутилась на місці й не могла зупинитись.
– Винна! Винна!! Винна!!! ТИ ВИННА!!!! – кричали дзеркала, а я танцювала, танцювала і танцювала… Дзеркала лопнули й усі уламки полетіли в мене. Найбільший потрапив прямо в серце, після чого я почала падати. Все далі й далі… Все глибше й глибше… Хіба тут була прірва?…
Лін прокинулась дуже різко й з нерівним диханням почала дивитись навколо. Усюди було доволі темно. “Невже я заснула в аврораті?” – думала дівчина масажуючи свої скроні, бо голова розколювалась. Було відчуття наче вона непогано так випила вчора і зараз має похмілля. Але це все була лише втомленість.- Взагалі то зараз лише година ночі, спати ще можна, — раптом сказав чоловічий голос і на нього одразу наставили чарівну паличку.
– Уоу, реакція хороша, але я свій, — він підняв руки догори й дивившись на паличку запалив в руках невеличкий вогник, а потім спробував її вибити, що не вийшло.
– Не забувай, що без тренувань, особливо в п’ять років, доволі складно мене провести. Навіть своїми фокусами, — відповіла Лін і встала намагаючись прокинутися і зрозуміти, що робити далі.
– Хах, я забув, що ти така вперта.
– Зарахую як комплімент.
– Чекай, ти куди? Тільки не в зал, навіть не думай, — Ітан перегородив їй дорогу.
– Я повнолітня і ти мені не батько, тому я сама вирішую куди мені йти, — промовила впевнено вона при цьому тикнувши пальцем в чоловіка.
– Ага, ага, я наче ще не звільнений як тренер, пам’ятаєш? – знову спроба перекрити дорогу.
– Я можу звільнити хоч зараз, чекай, тільки перо і чорнила намагічу, — вперто продовжила Лін і тепер намагалася створити чорнила і ручку, а потім дістати потрібний документ. Та раптом її обійняли й за допомогою трансгресії перенесли в незнайоме місце.
– Що ти собі дозволяєш!? – випалила дівчина і хотіла дати ляпаса, та її руку зупинили.
– Не заставляй мене тебе ще й прив’язувати до ліжка, щоб ти нарешті відпочила.
– ДЕ Я???
– Не кричи й заспокойся. Ти в такому місці, яке називається квартира і де нормальні люди відпочивають та набираються сил.
– Ні, я в тюрмі.
– Не будеш відпочивати, їсти, пити, то так, це стане твоєю тюрмою.
– Та як ти можеш! Ти знаєш з ким розмовляєш!?
– Ага, з маленькою дівчинкою, яка дуже і дуже примхлива і хотіла себе вбити танцями.
– Я втечу.
– Ага, удачі, без сил далеко не дійдеш. Плюс дім під магічним захистом, щось я все-таки пам’ятаю, скажи це чудово?
Лінді була дуже зла і не в собі. А потім зробила вдих і видих, а потім почала задихатися.
– Чорт, астма, про неї я забув.
– Інгалятор… – повторювала вона. Через декілька секунд колишній аврор нарешті зміг дістати щось таке за допомогою трансгресії предметів, та подав дівчині. Лінді зробила випад, поворот, правильний захват і намагалася забрати чарівну паличку, яка була ключем до квартири, але сили зараз скакали по гречці й перемога дісталась Ітану.
– Я тебе не вчив, що обман погана річ? Твоя кімната он там.
– Я знайду спосіб, як втекти. – випалила вона і направилась до кімнати, закривши двері з гучним шумом. Кімната була невеличка. Одне одномісне ліжко, доволі старе, як і шафа поряд. Ще був невеличкий письмовий столик, вікно.
– Краще б вже вбив, ніж тримав в муках, — проговорила вона у вікно, звертаючись до бога. Після цього вона впала на ліжко і відвернувшись до стіни закрила очі намагаючись заснути.
Думки Ітана блукали. Зміни Лін можна було побачити навіть неозброєним оком. Колись мила, ніжна та добра француженка стала жорстоким таємним агентом, твердістю та впертістю. Та не просто так він був її вчителем. Чоловік вважав, що це ще одне з його завдань — повернути їй себе та нагадати про те, про що не треба забувати. Впевнившись, що вона заснула і не зможе втекти, аврор погасив камін, встав та направився у свою кімнату. Сон не завадив би і йому теж.
Ранок почався з чергових спроб втекти. Відкривши двері в її кімнату він побачив цікаву картину. Лінді з простирадла та простирадла зробила канат і намагалася втекти через вікно. Побачив це він розсміявся, бо Лін так і не помітила, що з іншої сторони на вікнах були намальовані чарівним способом руни, які захищали вікно.
– Починаємо ранок з позитиву і спорту? Раночку, — додав він опершись об дверний прохід.
– Стукати не вчили? А якби я тут була голою?
– Ти хотіла сказати, а якби я тут намагалася втікати? До речі, канату навряд чи б вистачило, тому одяг точно б тобі знадобився ще для каната. А це означає, що голу дівчину побачив би весь Магічний Лондон.
– Сильно не втішайся. – відповіла вона й закотила очі.
– Сніданок на столі.
– Я не голодна.
– А я так не думаю.
– НІ, не підходь до мене!!! – почала вона, але її закинули на плечі й понесли на кухню. Не дивлячись на усі способи вибратись нічого не виходило. Наче вдача від неї відвернулися, або противник був дуже витривалим до такого.
– Надіюсь тебе перевдягати та мити потім не буде потрібно?
– А що, так хочеться, чортів збоченець?
– А тепер послухай мене, — він сів до неї дуже близько і дивлячись прямо в очі проговорив, — Переставай вже грати цей театр і знай про що говориш, бо все має межі. Я не буду все терпіти й почну використовувати вже методи, які не такі нормальні. Не забувай, що я теж аврор. Але я витягну тебе з цього, гівна, в яке ти себе затягнула. В тебе немає вибору й або ти думаєш про себе, свої слова та виходиш з цього стану, або я тебе витягну і повір, навіть той світ тебе не врятує. Приємного сніданку. – Ітан посунув до неї сніданок досі дивлячись в очі не відриваючи зоровий контакт. Потім встав і пішов у свою кімнату.
-… Лін, якщо ти зараз не поїси, то не буде сил, а з ними й мобільності. Хто піде якщо що захищати Гоґвортс? – з посмішкою проговорював Ітан. 1997 рік. На посаду Міністра Магії приходить людина, яка підтримує Волдеморта. Міністерство стає складним місцем і небезпечним, де або ти граєш свою роль, або помираєш. Це стало першим великим стресом, який забирав весь апетит. Я сиділа разом з Ітаном в їдальні аврорів і він намагався мене змусити з’їсти хоч щось. Навіть через “не хочу” я намагалася їсти, щоб не засмучувати вчителя.
– Молодець, хороша дівчинка, — його слова, які одразу викликають погляд повний засудження. Потім за ним йде чоловічий сміх.
– Ну добре, добре. Не буду так казати, все, урок вивчено, — вимовив він піднявши руки вгору…
Лін почала їсти. Сніданок для неї давно перестав мати смак, лише спогади. Ти наче їси свої думки та почуття, намагаючись їх переварить знову і знову. Тарілка вже була пуста, але не було ні відчуття ситості, ні відчуття голоду, лише такий великий шум усього підряд, що перетворювалося у какофонію, а вона своєю чергою у порожнечу. Така чарівна мрія, така смертоносна мрія…
– Ти вже поїла? Швидко.
– Дякую. – промовила Лін.
– Що-що, я не почув?
– Повторювати не збираюся. – додала дівчина і направилася у свою кімнату повністю зберігаючи мовчання. Ітан бачив, що чомусь щось змінилось і миючи посуд згадав…
… – Дякую.
– За що? – спитав я не розуміючи про що взагалі розмова.
– За те, що піклуєшся про мене, не даєш мені заморити себе голодом та перевантажити й взагалі це лише така маленька деталь на фоні усього, що ти зробив для мене. – мовила Лінді намагаючись з’їсти те, що було в тарілці, хоча я знав, що зараз їй складно це дається. Стрес часто працює проти нас, особливо постійний.
– Та ну, це моя робота, як наставника, тому не дякуй. Краще їж — ось це найкраща подяка для мене, — лиш відповів я.
– Та ні, я вважаю, що дяку ти заслужив.
– Прямо так думаєш?
– Так, я проголосую за тебе, коли ти підеш в командири аврорату.
– А нашого капітана зараз не шкода?
– Усіх шкода, але таке життя.
Я розсміявся від таких слів і вона теж. Її дзвінкий сміх завжди мені подобався. Це було чимось таким чистим і підтримувальний, в складні моменти життя. Вона не повинна це загубити…
Додати до улюблених