Кнопка ліфту

“Ти”, — на стіл практично падає тарілка із пересмаженим млинцем. — “відповідаєш за мої сили сьогодні”, — каже Віра, сподіваючись написати щось нове. Було дивом, що вона досі могла вичавити себе щось, коли так харчується.

Решта дня минає в повній тиші. Можна сказати, мирно, але це буде правдою лише для зовнішнього світу, якому немає діла до кровожерливих війн у її голові. Вона продовжує воювати, занотовувати все на шляху, вкритому мертвими, але щодня розуміє, що дарма. Війни ніколи не розв’язуються одним кінцем — скажімо, смертю диктатора. Обов’язково буде десять інших сторін, на яких хтось щось втратив. Є ще ті, хто отримує, але на цьому моменті Віра досягає піку роздратування, аби далі мати змогу думати про щось високе: бляшанка, що стирчала з купки сміття під дверима ванної, порізала її так сильно, що вона вирішила винести це сміття. Негайно.

Віра не бачила кнопку свого ліфту вже довгий час. Достатньо довгий, щоб спершу його не впізнати й на секунду зневіритись, що це її дім.

Найголовніше в людині, як у істоті, — душа. І якщо ця душа зіпсована, то для людини немає іншого виходу, окрім такого життя. Це вона знала достеменно, тож одразу після короткої прогулянки віра поринула у сон.

Їй снились ті речі, які вона встигла побачити по дорозі до сміттєвого баку. І назад.

Бабця, що плакалась — здається, чужому — хлопцеві, у цьому сні змолоділа й одружилась із ним. Кіт, що перебігав пішохідний перехід перед нею — потрапив під колеса, звільнивши важкохворого хазяїна, що тримався життя заради тваринки.

І кнопка ліфту. Вона виглядала точно так, як її запам’ятала Віра. Не так, як учора, в реальному житті.

Йога була єдиною річчю у світі Віри, що не змінювалась. Вона ставала на запилений килимок щоразу, як набиралась снаги, й вимикала свій мозок. Вона не знала навіщо, але залишала цей своєрідний обов’язок чинним.

Коли їй написав колишній друг із пропозицією почати спілкуватися знову, Віра подякувала собі. Це виявилось єдиним нормальним заняттям, яке вона могла практикувати з ним.

“Чи можемо ми з’явитись в житті одне одного знову?”, — написав Степан, а коли Віра пояснила, чому розірвала усі зв’язки на початку осені, ще й сказав: “Я можу підставити своє плече, якщо тобі потрібен порятунок”. Вона не була у захваті від цієї ініціативи, але їй було байдуже. В неї були суїцидальні нахили і новий вірш, який все хотілось комусь показати.

Він дослухав і оглянув її квартиру ще раз, ніби шукав, за що зачепитися. Віра подумала, що розуміє його. Їй теж не вистачало поштовху, що змусив би її голос прорватися назовні.

— То як тобі?

— Мені подобається, але я не можу знайти підходящого слова…

Віра зітхнула, терпляче сидячи біля нього на підлозі. Їй варто було розбавити атмосферу, приготувати кави, але їй було важко брехати Степанові. Він все розумів.

— Мені запам’яталось про те, як ти весь час гукаєш когось, а тобі ніхто не відповідає.

Віра приснула від сміху. Звісно, найцікавіше — спостерігати за чужими стражданнями.

— Це означає, що тобі досі є кого гукати. У тебе є потрібні важелі, просто ти ще не навчилась ними користуватись.

Вона внутрішньо застигла, хоча її стомлений, апатичний вигляд не змінився. Степан гадки не мав, що щойно зробив. І добре, тому що Вірі терміново треба було його позбутися. Він завжди малював їй тисячі перспектив, весь час щось радив, але вона мала знаходити це все сама. Так було б чесно. Та і не буває все так легко.

— Будь ласка, залиш мене одну. В нас кардинально різні світогляди.

Відповіді не послідувало. Степан міг мімікою передати своє горе, навіть звинуватити її, грюкнувши дверима, але вона більше не дивилась у його бік.

Віра не зайнялась з ним йогою, тому що вона мала робити це сама.

Це було її веслом, яке вона, на жаль, доти тримала неправильною стороною. Вона пливла, вважаючи, що це допоможе, але тонула, натикаючись на рифи. А їй всього треба було змінити напрямок.

В той вечір вона ще не зрозуміла, як керувати своїм човном, але замість зайвого сну вибрала йогу. І коли вночі вона лягла все-таки отримати повноцінний сон, їй наснилась буря. Уві сні вона посміхалась. Згадавши вранці про кота, що насправді вижив і не мав важкохворого хазяїна, вона посміхнулася ще ширше.

Додати до улюблених