Вісімнадцяте століття. Японія. Період Едо.
1847 року у загальновідомій сім’ї Токуґава народилась дівчинка. Вона була вродливо з самого народження: довгі густі пасма чорного волосся і очі з відтінком крові. Вже від одного погляду в її очі, мурашки бігли по шкірі. Вона була розумною і талановитою особистість. Еге ж, а як інакше? Вона член сім’ї Токуґава, сім’ї видатних самураїв, ніндзя та куноїчі. Змалечку вона росла як ідеальна шпигунка та вбивця. А її батько тягав за ниточки, роблячи з неї слухняну ляльку, яка виконає будь-який приказ свого батька. І це чиста правда. Дівчинку назвали Кіоко, це ім’я їй підходить, як нікому більше.
Дівчинка була дійсно слухняною лялькою. Вона любила свого батька, тому виконувала всі його накази. А все тому, що мати Кіоко померла, коли їй було п’ять років прямо на очах маленької дівчинки. Так щей, тримаючи ножа біля горла, сказала: “Це ти винна, диявольське поріддя”. Кров забруднила обличчя, руки та одяг матері, підлогу на яку лилася кров, наче вода з відра та налякане обличчя маленької бідолашної дівчинки. Вона стояла на не рухалась. Її кімоно також було у крові. Обличчя Кіоко також заплямувалося кров’ю. Вперше за її п’ятирічне життя вона побачила смерть. А після того її руки були по лікті в крові. Коли їй було вісім, батько заставив вбити одного із бічних гілок їх сім’ї. Це був ні на що не здатний хлопчина одноліток дівчинки. Але вона все ж вбила його, як би сильно він не молив зупинитися та не вбивати його.
Після цього, у неї залишилися її старша сестра Токуґава Фуміко та батько Токуґава Ієйоші. І від двох вона, п’ятирічна дитина, відчувала прояв любові. Але чи справді це була справжня щира любов? Але маленька дівчинка не могла цього розуміти, тому смиренно підкорялася всім примхам її батька. Чи то буде шпигунство в середовищі небезпечних людей, чи провести в лісі ніч серед диких та небезпечних звірів, чи навіть вбивство. У віці дев’яти років вона вбила людину, яка ненароком підслухала розмову двох високопосадовців, які мали хороші стосунки з сім’єю Такуґава. І глава сім’ї вирішив відправити на це завдання його молодшу доньку, адже вона має бути ідеальним інструментом в його руках.
Старша сестра Кіоко, Фуміко була справжньою красунею: довге волосся кольору чаориту та такі ж чаруючі очі, але на більше вона не була здатна, через хронічну хворобу. Фуміко любила Кіоко найбільше з усіх. Дівчина розуміла, що її молодшу сестру тільки використовують, але через слабкість вона так і нічого не могла вдіяти. Піти проти батька – піти проти сім’ї. А це означало тільки смерть. Кіоко також обожнювала свою старшу сестру. При ній брюнетка завжди усміхалась, чого не робила при інших.
Пройшло чотирнадцять років. Кіоко виросла в красуню. Вона завжди плела гульку, яка виглядала трохи розхристано. У неї були татуювання, одне на лівому плечі біля шиї, а друге на правому бедрі. В середині була набита камелія. Кіоко була такою ж маріонеткою у руках батька. Так само шпигувала, так само безжально вбивала людей. Серед японців пішли слухи про дівчину, яка схожа на дияволицю. Беземоційно, без натяку на жаль в її очах вона виконувала те, що повинна була.
Фуміко залишалась її найулюбленішою людиною. Завжди радо йшла до своєї хворої сестри.
Одного дня, коли дівчина вибралась в місто Едо (теперішній Токіо) щоб купити сестрі ліки, вона наткнулась на одного хлопця. Він був вродливий: сині пасма волосся та яскраві жовті очі. Щось в цьому хлопці її зачепило. То була весна, період цвітіння сакури. Після цього він ніяк не виходив з голови дівчини, але вона навіть його імені не знає, але по вигляду було зрозуміло, що це був самурай. Значить, вона ще має шанс з ним зустрітися. Після того дня, вона часто ходила тими вулицями в надії знайти того хлопця. Але все те було безуспішно.
Пройшла весна, настало літо. А той хлопчина все ще не виходив з голови дівчини. Вона навіть коли вбивала, думала про нього. Як же їй знайти його?
І от одної ночі, коли брюнетка поверталась назад, вона зустріла того самого хлопця. Навіть не обдумавши, вона пішла за ним. Синьоволосий зник в темній вулиці, Кіоко побігла за ним. І от йдучи тією вуличкою, дівчина відчула холодне на своїй шиї. Це був кунай.
“Хто ти?” – прошипів чоловік. Та тільки мовчала. Хмари, які закривали місяць, відступили і вулиця освітилась. В ту мить червоні очі дівчини тільки блиснули і вона вже атакувала хлопця. Кунай поцарапав дівчині шию, але це не було щось надзвичайне.
– А ти вміла, хах. Здається, ми вже зустрічалися, чи не так? – Кіоко мовчала, вона не була дуже розмовною людину, тому вона просто кивнула. – Тоді, не ліпше буде познайомитися? Мене звати Макото Хітоші. А тебе?
Тоді дівчина вперше просовила: “Токуґава Кіоко”.
– У тебе красиве ім’я. Так ти з сім’ї Токуґава. Приємно познайомитися, – на обличчі Хітоші була посмішка, місячне проміння освітлювало його красиві риси обличчя, що остаточно закохало дівчину в цього хлопчину.
Після знайомства, Кіоко та Хітоші зустрічалияся часто. Нічні прогулянки, також Кіоко познайомила його з Фумі. Ї сестра була рада, що дівчина знайшла ще одну людину, через яку може посміхатися. Вже весною, коли дівчині було двадцять років, вони почали зустрічатися. Вони любили одне одного, це було очевидно, але не все ж так казково.
Майже через рік після того, як обоє зізналися в своїх почуттях, про це дізнався батько Кіоко. Ієйоші був проти того, щоб його ідеальна лялька мала стосунки з якимось непримітним самураєм. Тому наказав Кіоко вбити Хітоші, а інакше він це зробить сам так щей відріже йому голову та поставить на сміх людям. Кіоко мала рівно три доби. Якщо вона цього не зробить сама, то це закінчиться трагедією для її коханого.
Фуміко дізналась про це, тому пішла до батька.
“Батьку” – заходячи в залу промовила дівчина. Той не сильно любив Фуміко, адже та не була здатна на щось корисне для нього. Але її краса дає підстави залишити її, адже зовсім скоро вона має вийти заміж за чиновника.
– Фуміко, що тебе привело сюди?
– Я благаю вас, не забирайте життя у того хлопчини. Кіоко його кохає, якщо це зробить щей вона, то сестра остаточно зламається.
– Хах, ти смієш казати мені такі речі? Я хочу того, щоб Кіоко нарешті повноцінно стала моєю маріонетко. Ти не дурепа, Фуміко, ти все прекрасно знала. Але чому ж ти мовчала? Кіоко ж така дорога для тебе людина? – дівчина тільки прикусила губу. – Зовсім скоро я нарешті позбудуся тебе, так щей з вигодою. І тоді, коли ти нарешті поїдеш звідси, Кіоко стане повністю моєю лялькою.
– Батьку, вам краще не гратися в ці ігри. Думаєте, моя сестра не зможе вбити вас? – дівчина глянула на Ієйоші востаннє і пішла геть. Останні слова Фуміко розгнівали його ще більше.
Пройшло два дні, у Кіоко залишилось всього день щоб вбити Хітоші. В ночі вона так і не змогла заснути. Різні думки приходили їй в голову. Дівчина не могла зрозуміти, що ж вона повинна зробити? Де вона має заховати своє кохання? Може втекти разом з ним? Чи… все-таки вбити його?
Але хіба вона могла це зробити? Вбити ту людину, яка показала, що таке кохання.
Того дня, обідом, коли дівчина пішла до батька, він запитав її: “Чи вбила ти того хлопчину, моя мила?”.
Дівчина, не дивлячись в очі батьку, боязко промовила: “Ні, батьку…”. Той тільки цокнув язиком.
– Гаразд, можеш його не вбивати, але тобі прийдеться вбити іншу людину.
– Щ.що? Правда, батьку? Я можу його не вбивати?
– Так, але ти повинна вбити одну людину.
– Це все? Кажіть, батьку, скажіть кого? – Дівчина була дуже рада тому, що їй не прийдеться вбивати Хітоші. А от вбити когось іншого – раз плюнути.
– Я радий, що ти так швидко погодилась на це. А тепер приведіть ту людину, – промовив до своїх слуг Ієйоші. Ті поклонилися та пішли. Тоді Кіоко задумалась: “Хто та людина, яка змогла прирівнятися до її коханого?”.
На це питання дуже швидко була дана відповідь. Єдина людина, яка могла зрівнятися з життям Макото Хітоші була її улюблена сестра Токуґава Фуміко.
– Щ.що? Фуміко? – усередині в душі дівчини вирували емоції. Як так? Чому тут Фуміко? А якщо подумати, то з вчорашнього дня брюнетка не була з Фуміко. Батька дав їй забагато завдань…. Невже це було сплановано…? – Б.батьку…чому? Чому Фуміко?
– Ну що ж, Кіоко, вперед, – показав рукою чоловік. – Ти казала, що вб’єш любого заради свого коханого, тоді вперед. – На обличчі батька була посмішка. Ієйоші неодноразово наказував своїм дітям вбивати інших своїх чи з бічної гілки дітей. Це не було щось нове. Але чому Фуміко.
Минулого ранку, Ієйоші прийшов лист. Лист був від нареченого його доньки Фуміко. Там наречений відмовився виходити заміж за його дочку і просив відмінити весілля. Це настільки розізлило главу сім’ї, що він наказав вбити того негідника, який відмовився майже за тиждень до весілля. А також наказав закрити Фуміко, а Кіоко доручити багато справ. Тоді у його голові дозрів план. Через відміну весілля його вродлива донька втратила свою вартість, тому план був ідеальним, але так думав тільки Ієйоші.
Фуміко стояла, а навпроти неї стояла Кіоко. Брюнетка дивилась на дівчину з жалем в очах. Але в той момент Кіоко прийшлося вибирати. Сестра чи коханий? Кого вона повинна вибрати? Тоді Фуміко мовила.
– Кіоко, моя мила сестричка, ти можеш вбити мене, якщо після цього підеш геть із цієї проклятої сім’ї та будеш жити щасливо з Хітоші, – на її обличчі була та лагідна посмішка. Така ж як і завжди. Спокійна і лагідна. Така любляча. Руки дівчини тряслися, вона не хотіла вбивати єдину людину, яка завжди була на її стороні. Батькова любов виявилась несправжньою, Кіоко про це дізналась,коли їй виповнилося шістнадцять, а любов Фуміко завжди була щира. Батько підганяв доньку, кажучи, що час спливає. Дівчина підняла руку з кунаєм, її рука тряслась і це було дуже помітно. На обличчі дівчини, очі якої виблискували кольором чаориту, сяяла посмішка. Вона почала повільно підходити сама. А Кіоко тільки й далі стояла на місці. Вона була розгублена, що ж їй робити? Кого вибрати? Дівчина не помітила, як її сестра стояла вже на відстані пів кроку.
Коли хтось промовив ім’я Кіоко, вона з неочікуваності дьоргнула рукою і відчула як її зброя уткнулась в щось. Потім вона підняла очі. Перед брюнеткою з такою ж посмішкою на обличчі стояла сестра. Вона все ще посміхалась, а кунай вже був увесь в крові. Тоді з переляку Кіоко витягла кунай і впустила його на землю. Він впав, а разом з ним і полетіла обличчям додолу Фуміко, її чаоритні пасма волосся полетіли додолу, тепер вони в пилюці. Закривавлене кімоно Фуміко, її та ж тепла усмішка, криваві руки Кіоко, кунай та зловіща посмішка на обличчі батька.
Кіоко впала на коліна перед тілом своєї сестри та плакала. Ієйоші хотів зробити з доньки маріонетку, а Фуміко постійно йому заважала в цьому. А тепер це нахабне дівчисько, яке навіть не змогло принести ніякої користі, мертве. Вона нарешті мертва.
Кіоко сиділа та плака, на дворі починалися сутінки, через годину чи дві брюнетка мала зустрітися з своїм коханим. Вона домовилась про зустріч біля їх улюбленого місця. До цього залишилось більше шестидесяти хвилин.
Батько дівчини посміхався зловіще, а вона все так само схилилась над тілом старшої сестри. Тоді Ієйоші промовив: “Кіоко, ти справжня молодчинка, а тепер ти можеш піти й вбити того хлопчиська. Як так його звали? Хіроші? Шіхіро?” – почухав бороду чоловік.
– Хітоші, його звуть Макото Хітоші, – мовила дівчина.
– А, Хітоші, ну не сильно значне адже ти ітак його вб’єш, правда ж?
– Але ж батьку….ви казали…
– Що? Ти про що? Ти не бажаєш виконувати вказівки свого батька? Людини, яка тебе любила та приділяла найбільше уваги? – після слів батька, які були абсолютною брехнею дівчина не витримала. Вона стиснула кулак з такою силою, що у неї пішла кров. Вона більше не могла терпіти це. Кіоко знала, вона знала, що батько її ніколи не любив. Що його турбота про дівчину була фальшивою. Йому було потрібно тільки її сила. Хіба батько буде заставляти свою дитину вбивати не тільки безневинних людей, а щей власну сестру? Це все злило Кіоко, чим раз, тим більше. Вона завжди терпіла це. Терпіла фальшиву батькову посмішку, його слова турботи, які були фальшиві, терпіла погляди членів сім’ї Токуґава. Все це її до дідька злило. Вона була готова відрізати голову всім, хто дивиться на неї так, ніби вона монстр.
Але чи дійсно вона не була тим монстром? Її бажання перебити там усіх, хіба воно властиве людям? Вона навіть вбила власну сестру.
“Монстр…” – прошепотіла Кіоко. Вона вже піднялась, її одяг був забруднений кров’ю сестри, руки її теж були в крові. Вона взяла танто в руку і стиснула його. Потім з своїм затуманеним поглядом вона пішла до свого батька. Той був у хорошому настрої, адже та людина, яка заважала йому померла. Чоловік помітив, що дівчина підходить до нього і глянувши в її очі, у нього пішли мурашки по шкірі. Погляд Кіоко був жорстоким, вбивчим та було видно, що вона не усвідомлювала, що робить.
Ієйоші не міг навіть подумати про те, що його лялька зможе руку підняти на нього, але він бачив, що брюнетка підходить до нього, тому наказав своїй охороні затримати дівчину та зв’язати її.
Не встигли ніндзя підійти до Кіоко, як та перерізала їм глотки. Кров почала литись, як вода з під крану. Дівчина перерізала сонну артерію і саме через це у тих чоловіків кров полилась як з фонтану, а коли вони впали на землю все швидко стало червоним, так наче хтось вилив відро води, тільки це була темно-червона гаряча рідина. Голова сім’ї злякався цього. Він хотів втекти, але Кіоко була швидкою, вона швидко наздогнала свого батька, та перерізала йому ноги та руки, щоб він не зміг втекти. Він закричав від болю, але брюнетка не хотіла вбивати його так швидко. Занадто багато страждать він приніс їй. Він кричав та благав її відпустити його, але та тримала його за волосся й далі, вона катувала його. Ноги, руки вже були відрізані, потім вона виколола одне око батька, а далі просто проткнула шлунок. Але це не закінчило страждання чоловіка, він все ще дихав. Хоча йому залишалося кілька хвилин. Дівчина залилась сміхом. А потім просто одним рухом руки відрізала голову чоловіку. Закатоване тіло впало в ту калюжу його крові, а голова звисала, адже дівчина тримала її за волосся.
Кіоко вся в крові вийшла на головну площу, там були багато слуг та ніндзя. Дівчин залилась сміхом, який проймав аж до кісток кожного. Потім вона кинула до їх ніг голову Ієйоші, від чого багато хто почав кричати від страху, а брюнетка все підходила та підходила. Деякі намагались дати відсіч, але що вони варті проти тієї людини, яка вбивала людей з юного віку. Вона всіх їх перебила, не залишила ні живою душі. Потім і всіх людей, що були в домі. Це була справжня кривава ріка. Вона текла всюдю. Все були в крові, на вулиці багато трупів, не було і місця де ступити, в будинку теж. Того вечора там були чутно крики в агонії, деякі було вирішили тікати, але настільки довго збиралися, що Кіоко, вбивши батька, пішла за ними в першу чергу. Тому, ні одна людина не змогла покинути володіння сім’ї Токуґава.
Здавалось би, дівчина з’їхала з глузду. Але це було не так. Вона просто піддалась гніву, який жив у ній ще з ранніх років життя. Від того моменту, коли вона змогла зрозуміти всю ситуацію.
Коли Кіоко прийшла до тями, вона жахнулась. Все було в крові, гори трупів. Вона відступила назад. Сумнівів не було, це все її рук діло. Вона піддалась гніву, який стримувала все своє життя. Але як тепер легше на душі було, а в той час на неї ляг новий тягар. Вона повинна відповідати за всі забрані життя своїми руками.
Час наближався до запланованої зустрічі з Хітоші. Вона не переодягнулась, а пішла вся в крові до тієї річки. Коли брюнетка прийшла, то хлопчина піднявся на ноги.
– Кіоко, люба, що в біса сталося? – питав той. Тяжко було не помітити кров на одязі дівчини, але ще й запах крові бив у ніс. На дворі вже було темно, тільки один ліхтарик горів, повішений на дереві біля річки. Срібний місяць також світив, але не зміг так освітити лиця двох людей в цій темряві.
– Хітоші…я….я вбила всіх.
– Щ.що??
– Я вбила всіх з сім’ї Токуґава. – Кіоко вже змирилась з тим, що хлопець відвернеться від неї. Нікому не потрібен такий монстр. Повисла тиша, мушки літали біля ліхтаря, адже світло приваблювало їх. Надворі піднявся легенький вітерець, він колихав вітки дерев, волосся дівчини та хлопця. Брюнетка вже хотіла казати, що готова з ним розійтися, адже все прекрасно розуміє. І щойно вона назвала його ім’я, як Хітоші перебив її.
Синьоволосий розсміявся. Він настільки голосно розсміявся, що ворони з дерев, які росли недалеко. Дівчину це здивувало, вона ніколи не чула щоб він так сміявся, можна було подумати, що перед нею хтось інший, а не Макото.
– Хітоші?
– Ой, вибач, я трішки захопився, просто це було так несподівано. Ти вирізала всю свою сім’ю. Я здивувався.
– Ти не покинеш мене…через це?
– Що ти таке кажеш, моя мила? Ти полегшила мені роботу, – розплився в усмішці той.
– Яку роботу?
– Ах, ну думаю, тепер можна і розказати. Я мав знищити цю сім’ю, але ти зробила це швидше за мене.
– Що? Знищити мою сім’ю….Але чому?
– Ха? Чому? Хаха, та тому, що твоя сім’я не заслуговує жити на цьому світі. Тому-то я зблизився з тобою.
– Так ти мене не кохаєш? Я думала, що знайшлась людина, яка мене дійсно кохає… – Кожна фраза Хітоші розбивала серце дівчини ще сильніше і сильніше.
– Ох, Кіоко, я повинен був цього зробити. Адже я не можу залишити тебе в спокою. Живеш собі, в тебе все є. Але ти знаєш як було мені? Знаєш ти це? – Макото перейшов на крик. Кіоко не розуміла мотиви хлопця взагалі. Брюнетка заплуталась у всьому.
– Хітоші…я тебе не розумію… чому я повинна страждати?
– Ха, ти така дурненька. Хіба ти не чула моє прізвище раніше? Згадай! – Тоді дівчина почала думати, де вона чула прізвище Макото. Воно здавалося їй знайомим, але Кіоко ніяк не могла згадати, де вона його чула.
– Невже нічого не приходить на думку? Тоді годі тратити наш час. Я тобі скажу. Десять років тому ти вбила мою маму.
– Вбила твою маму..? – потім дівчина згадала такі ж янтарні очі. Це була його мати….Мати Хітоші… Макото Акіко. Так звали ту жінку. Це було перше вбивство Кіоко. Вона повинна була вбити цю бідолашну жінку. Хто ж міг подумати, що у неї був син. А тепер він стоїть навпроти брюнетки, його янтарні очі виблискували злістю. Тоді дівчина збагнула все, вона нарешті дала собі відповіді на всі запитання. Кіоко посміхнулась та промовила: “У тебе такі ж яскраві очі, як і у твоєї матері. Мені дійсно шкода за це”. Брюнетка склонилась, в знак вибачення. А той тільки сильніше розізлився.
– Замовкни вже! Я не бажаю цього чути! – Після цих слів він кинувся до дівчини та просто проткнув їй серце своєю катаною. Кров бризнула на кущ білих камелій, які поглинули кров та стали червоними. Вона усміхалась йому. Кіоко не була зла на нього. Це була друга людина, після її улюбленої сестри Фумі, на кого просто не могла злитися Кіоко.
Дівчина потопала в крові. Вона потопала в крові та неконтрольованій злості, але перед смертю вона нарешті відчула себе вільно.
1867 рік періоду Едо, сьоґунат Токуґава був повалений. Насправді, була одна людина, яка вижила в цьому побоїщі. Хлопчині на ймення Йосінобу, він був не такий як попередні голови сім’ї. Сім’ю Токуґава не вдалося відновити, але цього не було потрібно, адже на трон в Японії зійшов імператор.
Зі знищенням сім’ї Токуґава завершилося 260-літня доба Едо й почався новий період Мейдзі.
А душа Кіоко буде вічно прославлена в пеклі. Один із семи смертних гріхів – гнів. Вона буде його вічним в’язнем. В’язнем гріха гніву.
Додати до улюблених