Скільки українських наречених потрібно, щоб троє російських розвідників стали дуже, дуже хорошими?
TW: війна, українська хтонь.
— Где это мы? Совсем заблудились? — заікнувся юнак із заднього сидіння непримітної автівки, нервово смикнувши рукав чорної куртки.
— Заблудились, — сержант на мить відкрив вікно і плюнув на землю. — Разведчики года, блядь. Не страна, а какой-то зоопарк — поля, терриконы, леса, поля, терриконы, леса…
— Просто парк, Владимир Рудольфович. В зоопарке звери…
— Поговори мне тут, Антоха.
Поки вони бубоніли, останній військовий з переднього пасажирського сидіння похмуро водив олівцем над мапою. Автівку трясло на пролісковій ґрунтовій дорозі і олівець най-най та й чиркав по старому паперу.
— Кажется, я понял, — сказав чоловік з мапою. — Тут рядом должна быть деревня. Ночью мы ниче не найдем, так хоть переночуем в тепле, а не жопу в машине морозить.
— Русские зимы не бояться, Тигран, и ты не бойся, — буркнув сержант. — Где, говоришь, деревня?
Тигран ткнув пальцем у мапу, пояснивши маршрут головному в групі. Антон похмуро вперив погляд у вікно. Перші дні березня на Донеччині нагадували йому нестійкі морози рідного Свиногір’я, і там він жадав опинитися більше, ніж вишукувати дані про українських військових з ризиком отримати NLAW в дупу. Захід так накачав їх зброєю, що ВСУ, мабуть, і не шкода запустити протитанкову зброю в автомобіль.
Поштовх машини та мат Володимира витяг його з думок про рідну ізбу — так, вже стару, з підлогою, що почала розсихатися та шпичити ноги, але все ж таки безпечну й знайому.
Автівка застряла в багнюці в чиємось городі, бо, поцуплена в “донецьких націоналістів”, яких досі знаходили навіть на дев’ятий рік, була звичайнісінькою сірою “Таврією” та повного приводу не мала. У спробах здати назад сержант виходив на все нові й нові мовні обороти, але під надсадний вий двигуна тільки глибше посадив колеса в ґрунт.
— Ти шо делаєш, ірод, хто так в село заїжджає? — заволав дід, напрочуд бойко вибігши з крайньої хати просто в светрі. — Буряк та часник нам вдруге вскопаєш!
Володимир вилаявся гучніше та висунувся з вікна:
— Застряли мы! Помоги выехать, дед, будь человеком!
— Ви хто взагалі такі? — похмуро спитав чоловік, судячи з обличчя, явно син горластого діда, вийшовши з хати з м’ясним ножем навпереваги.
Антон гучно сковтнув і негайно отримав ляпаса від Тиграна.
— Не ссы, малявка, это просто гражданский, — зашипів той напівголоса, щоб не було чутно з вікна.
На лайку “просто гражданского” та вимагання сержанта, що теж ставали все більш гучними й вимогливими, почали виходити власники найближчих будівель. Володимир збавив натиск, побачивши, що всі вони озброєні. Хто чим — ножі, лопати, рушниці, навіть граблі й інші сільгосп знаряддя; але напружені та явно готові настучати по башті гостю, якщо він виявиться небезпечним.
Володимир сунувся назад у автівку, заховав пістолет, який поклав у бардачок, за пазуху та заглушив двигун, невдоволено гарча:
— Эти мне прифронтовые села, каждый как не с ружжом, так с кочергой. Первыми оружие не доставайте, но будьте готовы.
Коли вони вийшли, селяни вже встигли згрупуватися так, щоб їх не можна було просто перестріляти та підійшли ближче. Хоча, звично відмітив сержант, не настільки близько, щоб одразу вдарити “холодною зброєю”.
— Уважаемые, мы просто ехали по своим делам и немного заблудились, — сказав він максимально миролюбно. — Кто у вас главный?
— Я місцевий староста, Тарас. А ви звідки? — сивочолий чоловік середнього віку в разпахнутій куртці Columbia та з рушницею, що стояв попереду всіх, зробив ще один крок назустріч. Дуло він тримав опущеним донизу, тому трійця військових не напружилася.
— Так из соседнего села, — Володимир впевнено махнув рукою у бік від тропи, по котрій вони приїхали.
— Аааа, то ви з Поциків? — протягнув Тарас із розумінням, мружачись, щоб приховати хитрий блиск в очах.
— Да, — ще більш впевнено заявив сержант, ледь помітно посупившись— назва його збентежила, але, вирішив він, що взяти з тих “укра’инцев” та їхніх дивних назв.
— Ми так по вам і зрозуміли. Чого нежадані гості шука в нас попід ночі?
— Нами би… поїсти, — невпевнено втрутився Антон.
Погляди селян миттєво схрестилися на ньому, але замість того, щоб розслабитися, як Антон розраховував, чоловіки навпроти тільки міцніше стиснули свою імпровізовану зброю.
— “Поїсти”? Ну-ну…
— И переночевать, — пробелькотів Антон , остаточно зніяковівши.
— Раз ты староста, у тебя и останемся, — скомандовал Володимир. Переконавшись, що ніхто їх на вила ось так одразу не натягне, він негайно знахабнів.
Жінка, що стояла за спиною старости, тихо ахнула, притиснувши руки до рота, а селяни стривожено загомоніли напівголоса.
— Ні, — Тарас стиснув руки на рушниці, перевівши палець на курок. — Місця нема.
— Ты ж староста, как нема? Да у тебя должна быть самая здоровая “хата” на деревне!
— То може в деревне. В селі в мене дім як у всіх, а сім’я велика, місця немає, — став той биком, стиснувши кулаки, натреновані важкою працею.
— Так, слушай сюда… — Володимир зробив крок уперед, поклавши долоню на пояс.
— У мене повно місця, хлопці.
Солдати озирнулися на дзвінкий голос, який пролунав з-за хат, з боку лісу. Антон гучно сковтнув слину, вилупившись на струнку дівчину в об’ємній темно-червоній спідниці, прикритій фартуком з квітковим орнаментом. Знизу спокусливо виглядала біла сорочка, а стрункий стан прикривала дивна куртка, застібнута на всі ґудзики на плечі. Вона була геть не схожа на інших селян в такій старомодній одежі та з блідою шкірою, немов в полі чи на городі і не працювала.
Дівчина посміхнулася їм, блеснувши білими рівними зубками, та привітно кивнула головою — жоден волосок не сколихнувся, зібраний у косу позаду:
— Тут у всіх під лавками по п’ять дітей і старі, що ви до них проситеся. А я, як батьки пішли, сама в хаті. Будьте гостями.
Володимир несвідомим жестом підтягнув ремінь вище і відкашлявся:
— Тогда, девушка, принимайте гостей.
— Пап, это кт… — рот Стаса затулила суха вкрита зморшками рука бабусі, яка вийшла на поріг й стурбовано звернулася до дівчини:
— Марічка, може, влаштуєш цих панів, і до нас на вечерю приєднаєшся? Не годиться молодиці в одній хаті з незнайомцями ночувати.
Більшість селян, особливо молоді, теж виглядали збентеженими. Сержанта це не здивувало — ще б пак, яка дівчина трьох мужиків собі дім покличе? Тільки навіжена. Або гуляща.
Володимир не планував битися за дівку, навіть файну, з усім селом:
— Да что вы, бабушка! Солдат ребенка не обидит, у меня дочь такого же возраста! — обурився він показово. — Пошли, пацаны.
Марічка розвернулася на носочках темно-брунових черевиків, тільки низ спідниці здійнявся морською хвилею, і пішла уперед, впевнена, що чоловіки не відстануть.
— Ты глянь какая… — шепнув Антон на вухо Тиграну. — Одеть по-нормальному, современному, и чисто москвичка!
— Да откуда тебе знать как они выглядят, ты Москву только в кино видал, — гиготнув той. Солдати тихо загомоніли між собою, по вуха впавши в обговорення одягу та зовнішності дівчини. Зійшлися на тому, що в одній білій сорочці, ще й з тим тендітним мереживом знизу, було б краще.
Володимир їх не обривав, але так швидко, як інші, не розслаблявся, похмуро озираючись по сторонам. Село було причепурене, але невелике, багато домівок вочевидь давно спорожніли. Варто було б заночувати десь в них, виставивши варту про всяк випадок, але він розумів, що солдати, яким вже запропонували тепле пристановище у компанії гарної молодиці, скоріше заб’ють його тактичними лопатами (яких їм все одно не дали), ніж втратять шанс розважитись.
— Да где твой дом, идем и идем? — за двадцять хвилин не витримав він, коли з обох боків остаточно зникли навіть залишки старих будівель та огорож.
— А отоньо, на краю села, — простодушно махнула рукою дівчина на тридільну побілену хату. — Стара вона, ледь не у 18 сторіччі прабатьками збудована, от і далеченько.
— Ты можешь нормально говорить, по-русски? Язык у вас смешной, но понятно через слово.
Марічка стисла губи і похитала головою. Чоловіки махнули на нею рукою і першими увійшли в коридор — тільки Антон ледь не впав, перечепившись о поріг, але встиг схопитися за одвірок.
— Проходьте прямо, там кухня. Ви зголодніли мабуть, по лісу стільки вештатися, та й змерзли що аж дрижаки беруть.
— Кто-кто нас бере? — гоготнув Тигран.
Дівчина не відповіла й почала поратися біля пічки, додавши охайно нарубаних дров донизу, і витягла коцюбою металевий казан з кагли.
Росіяни сіли на лавки біля столу: розгублено озиралися, витріщившись на розписані стіни; один з них шкорлубнув пальцем побілування, інший — з цікавості стягнув рушник з ікони в кутку із зображенням Ісуса на золотому троні із жінкою та чоловіком обабіч. Володимир шморгнув носом, і, відібравши рушник, гучно прочистив у нього носа. Тільки Антон не зводив очей з дівчини.
Марічка ніби не звертала на них уваги, не зреагувавши навіть на рушниковий вандалізм. Дістала з полички тарілки з розписом на дні, розсипала в них гречану кашу, млинці та кутю з медом, хутко розставила перед чоловіками разом із приборами.
Росіяни жадібно накинулися на їжу — Тигран так поспішав, що вчепився в млинці руками, проігнорувавши виделку, але господиня й бровами не повела:
— Чаю? З волошками, з соняхами, з чабряцем, з борцем, блекотою, віхом…
— А водка есть? Замерзли пиздец.
— Не розумію?
— Горилка! Сало, горилка, ну вы ж тоже такое пьете!
— А, оковитої нема. Тільки чай.
— Тьфу, вот что значит хозяйство на девчонке, — сплюнув Володимир. — Давай свой чай, ток чтоб крепкий был и горячий.
Марічка поставила на піч металевий чайник, стала на навшпиньки, згребла з верхньої полиці з десяток скляних банок та почала в кожну чашку насипати по щипці різнотрав’я, додаючи крутобокі ягоди — соковиті, немов їх зібрали літнім днем не півроку тому, а вчора; — листячко та подрібнене коріння. Залила кипячем, віднесла гарячий посуд чоловікам і сама сіла поряд, обхопивши чашку, що сходила парою. Відпила щедрий ковток, не скривившись від гарячого.
Вона мовчки повільно моргалай дивилася, як її гості зі швидкістю сарани знищували їжу, підсипала їм харчі та пиття. Тільки раз посміхнулася, коли Антон смикнув її за фартук:
— Ты чего тихая такая? Сидишь, молчишь… Боишься нас, что ли?
— Просто скромницу ломает, — фиркнув Тигран. — Сама же позвала к себе.
— Я розкладу вам постіль. Два місця є на пічці та ще ліжка, — Марічка піднялася, покрокувавши в кіндейку, де стояла скриня з ковдрами.
— Чур, я с тобой на печи, скромница! — крякнув Тигран, мимохід давши стусана Антону, який спробував сказати щось не згодне. Молодик сів назад на лавку, більше не намагаючись протестувати та розчаровано накпинив губи. Тигран наздогнав Марічку біля скрині, схопивши за дівчину за лікоть, і нахилився, вдихнувши трав’яний запах русявих кіс. Він відчував, як в животі й горлянці здіймалося щось гаряче, від чого починали дрібно тремтіти коліна, як у школяра.
— Если будешь послушной, не наврежу. Все равно никто тебя так далеко от деревни не услышит.
— Ніхто тебе не почує, — відлунням озвалася Марічка та повернулася обличчям до чоловіка.
І він закричав.
Товариші Тиграна, почувши несамовитий вий , спробували підхопитися на ноги й кинутися на допомогу, але не змогли. Володимир впав на коліна, схопившись за горлянку й живіт, кроку не зробивши від столу.
— Су…ка…Че з-за… — застогнав Антон, на півдорозі до двері відчувши, як ватні ноги підгинаються. Занемілі руки не втримали тіло — підлога з глухим звуком вдарила по зубах.
Вони борсалися в спробах вже не прийти на порятунок товарищу, а виповзти на вулицю — одна справа втрьох скрутити тендітну дівчинку без зброї, інша — те, що зараз змушувало Тиграна захлинатися власним вереском, який все одно не маскував вологий звук проті, що рвалася наживо.
Галас стих. Сутність, яка знов виглядала як дівчина, повернулася до кухні, задумливо витягши з-під червоних нігтів шматок кацапського тіла
— Что ты так…ое… Ты чем… опоила? — прохрипів Володимир. Він зумів стягнути з-за поясу пістолет, але сил зняти його з запобіжника та натиснути на гачок вже не було.
Та й допомогло би це?
— Це чай… І ще кілька ядовитих трав, я ж не можу допустити, щоб ви просто мирно приспалися, як звичайнісінькі скажені собаки? — Марічка присіла біля Антона навколішки й посміхалася так солодко, ніби її губи були в меду з акації, а не крові. — Скигліть, песиголові діти, желіпайте, як і має ваше плем’я!
Від жаху Антону остаточно відняло кінцівки, зате повернувся дар мовлення, немов і справді був людиною.
— Я ничего не сделал! Не сделал!
— Ти прийшов на чужу землю, москалику.
— Мы просто ехали на учения…
— “Учєния”? — дівчина завмерла на мить і солдат з усіх сил заволав:
— Да, так! У мене бабка с Кубани! Сестрица, пощади! Я срочник, мы ехали на учения!
— Ну так то й буде тобі навчення, — тихо вронила Марічка. Її обличчя повільно викривлялося: кутки губ піднімалися і піднімалися, врешті розкрившись у хижу пащу з гострим рядом зубів. — Довіку не забудеш.
Володимир відкрив рота, який миттєво пересох, та дивився, як Марічка із хижим задоволенням повільно погрузила кігті в живіт Антона, розтинаючи його живцем.
Той нажахано закричав, смикаючись і тільки сильніше насадився на кігті дівчини, яка розкрила його грудину. Перейшов на хрип, закочуючи очі, але за мить, зрозумівши, що органів торкається неприродньо довгий язик та гострі зуби, знову скрикнув.
Востаннє.
Створіння чавкало Антоном, немов в екстазі облизуючи пальці та губи. Володимир усвідомив, що він наступний; що його вительбушить якась гидота з бабусиних жахастиків і ніхто не знайде його тіло — тобто командування спише його як зниклого або, гірше, дезертира, і дружині та матері не дістанеться компенсацій.
Сплеск адреналіну вдарив по м’язах. Сержант підхопив пістолет і зробив хаотичний постріл. Марічка зупинилася і надула губи, відтягнувши кохточку, щоб подивитися на дірку в центрі грудей.
Піднялася від тіла.
— Ти зіпсував мій весільний одяг! Мені його матінка пошила!
Володимир сковтнув. Він не розумів, що це за “веселий одяг” такий, але по посмурнілому обличчю потвори зрозумів — його підлеглі померли швидко.
Стас, тремтячий, як той лист, притиснувся носом до вікна. Дивитися, як щось, що прикидалося дівчиною, рве росіян, було моторошно, до горла кислим комом підкотила вечеря, але відвести погляду він не міг… бо не хотів цього.
Стас виріс на розповідях про дядька, котрий пішов в АТО в 2014 році й народження племінника за два роки вже не побачив. Він знав, що дядько загинув, як герой, тато ледь не щодня розповідав про брата, особливо після чарки. А ворожі солдати кричали гучніше, ніж свині під ножем невправного м’ясника.
Коли все закінчилося, він ще стояв, прилипнувши носом до вікна й дивлячись, як не-дівчина задоволена потягується руками вверхи, злегка розминаючись, сито облизується та невдоволено колупається кігтем у дірці від кулі.
Ця цікавість його й підставило.
Марічка раптом перестала займатися своїми справами й озирнулася, впершися напруженим поглядом йому в обличчя. Стас охнув і впав на дупу, тікаючи від її пронизливих очей.
Він квапливо утямлював: бігти немає сенсу, до ліса довго, до села ще довше; просити про милосердя? чи змилується?
Марічка, все ще в крові, але вже у повністю людській подобі вийшла назовні та сіла на поріг.
— Лячна я?
— В-вы ме-меня не уб-убьете? — заблеяв Стасик і прикусив язика — не варто було говорити з нею кацапською! Але вирвалося ж само, він не помітив навіть!
— Ще одне зросійщене дитя, ой, леле-леле, — зітхнула Марічка сумно, без агресії. — Не ображу, малюче, ти ж не кацап. Ще й Надійчин онук…
— Ви знаєте бабцю Надю? Тому вона вас на вечерю запрошувала?
Стас осмілів та підсів на поряд.
— Ще при житті були, — кивнула Марічка. — Подругами були, Надійка дружкою на моєму весіллі була… мала б бути. Та не слухай вічну наречену, йди додому, малюче. До краю села проводжу, далі сам… Не хочу людей лякати.
— Але бабуся покликала вас на вечерю. Не ввічливо відмовлятися… Тим більш ви нічого не їли, я бачив.
— Та повечеряла вже, — засміялася вона і погладила його по голові чистим участком долоні. — Добрий малий, красний. Пішли до бабці, нічого з духами вештатися. І не шукай мене, тільки в лісі заблукаєш. Як цікаво — з Надькою й поговори, вона…
Марічка замовкла на мить і завершила:
— Вона мою з Олексою могили покаже.
Примітки
[1] — Где это мы? Совсем заблудились? — Де це ми? Геть заблукали?
[2] — Разведчики года, блядь. Не страна, а какой-то зоопарк — поля, терриконы, леса, поля, терриконы, леса… — Розвідники року, блядь. Не країна, а якийсь зоопарк — поля, терикони, ліса…
[3] — Поговори мне тут, Антоха. — Побалакай мені тут, Антоха.
[4]— Кажется, я понял. Тут рядом должна быть деревня. Ночью мы ниче не найдем, так хоть переночуем в тепле, а не жопу в машине морозить. — Здається, я зрозумів. Тут поряд має бути село. Вночі ми нічого не знайдемо, так хоч переночуємо в теплі, аніж дупу в автівці холонити.
[5] — Русские зимы не бояться, Тигран, и ты не бойся. Где, говоришь, деревня? — Рузькі зими не бояться, Тигран, і ти не бійся. Де, говориш, село?
[6] — Застряли мы! Помоги выехать, дед, будь человеком! — Застрягли ми! Допоможи виїхати, дід, будь людиною!
[7] — Не ссы, малявка, это просто гражданский. — Не ссы, малявка, це просто цивільний.
[8] — Эти мне прифронтовые села, каждый как не с ружжом, так с кочергой. Первыми оружие не доставайте, но будьте готовы. — Ці мені прифронтові села, кожен як не з рушницею, так із кочергою. Першими зброю не діставайте, але будьте готові.
[9] — Уважаемые, мы просто ехали по своим делам и немного заблудились. Кто у вас главный? — Шановні, ми просто їхали у своїх справах і трохи заблукали. Хто у вас головний?
[10] — Так из соседнего села. — Так із сусіднього села.
[11] — И переночевать. — І переночувати.
[12] — Раз ты староста, у тебя и останемся. — Раз ти староста, у тебе і залишимося.
[13] — Ты ж староста, как нема? Да у тебя должна быть самая здоровая “хата” на деревне! — Ти ж староста, як нема? Та в тебе має бути найздоровіша “хата” на селі!
[14] — Тогда, девушка, принимайте гостей. — Тоді, дівчино, приймайте гостей.
[15] — Пап, это кт… — Тату, це хто…
[16] — Да что вы, бабушка! Солдат ребенка не обидит, у меня дочь такого же возраста! Пошли, пацаны. — Та що ви, бабусю! Солдат дитину не образить, у мене дочка такого ж віку! Ходімо, пацани.
[17] — Ты глянь какая. Одеть по-нормальному, современному, и чисто москвичка! — Ти глянь яка. Одягнути по-нормальному, сучасному, і чисто москвичка!
[18] — Да откуда тебе знать как они выглядят, ты Москву только в кино видал. — Та звідки тобі знати, який вони мають вигляд, ти Москву тільки в кіно бачив.
[19] — Да где твой дом, идем и идем? — Та де твій дім, йдемо і йдемо?
[20] — Ты можешь нормально говорить, по-русски? Язык у вас смешной, но понятно через слово. — Ти можеш нормально говорити, російською? Мова у вас смішна, але зрозуміло через слово.
[21] кагла – отвір у печі.
[22] — А водка есть? Замерзли пиздец. — А горілка є? Замерзли пиздець.
[23] — Горилка! Сало, горилка, ну вы ж тоже такое пьете! — Горілка! Сало, горілка, ну ви ж теж таке п’єте!
[24] — Тьфу, вот что значит хозяйство на девчонке. Давай свой чай, ток чтоб крепкий был и горячий. — Тьху, ось що значить господарство на дівчиську. Давай свій чай, тільки щоб міцний був і гарячий.
[25] кипяч (діал.) – окроп.
[26] — Ты чего тихая такая? Сидишь, молчишь… Боишься нас, что ли? — Ти чого тиха така? Сидиш, мовчиш… Боїшся нас, чи що?
[27] — Просто скромницу ломает. Сама же позвала к себе. — Просто скромницю ламає. Сама ж покликала до себе.
[28] кіндейка (діал.) — маленька кімнатка.
[29] — Чур, я с тобой на печи, скромница! — Чур, я з тобою на печі, скромниця!
[30] — Если будешь послушной, не наврежу. Все равно никто тебя так далеко от деревни не услышит. — Якщо будеш слухняною, не нашкоджу. Все одно ніхто тебе так далеко від села не почує.
[31] — Что ты так…ое… Ты чем… опоила? — Що ти так…е… Ти чим… напоїла?
[32] желіпати (діал.) — кричати.
[33] — Я ничего не сделал! Не сделал! — Я нічого не зробив! Не зробив!
[34] — Мы просто ехали на учения… — Ми просто їхали на навчання…
[35] — Да, так! У мене бабка с Кубани! Сестрица, пощади! Я срочник, мы ехали на учения! — Так, так! У мене бабка з Кубані! Сестриця, змилосердься! Я строковик, ми їхали на навчання!
[36] кохточка (діал.) — короткий жіночий плечовий одяг з рукавами, коміром-стійкою та застібкою збоку на дрібні гудзики, поширена як святковий одяг на Донеччині.
[37] — В-вы ме-меня не уб-убьете? — В-ви ме-мене не вб-вб’єте?
Додати до улюблених