ПочнСніданок у будинку Кіри проходив звичайно. Тепле весняне сонечко, своїми промінчиками лоскотало шкіру, через привідкриті шибки, ноги лоскотав ніжний подих вітру. Мати хазяйнувала на кухні, на весь будинок розліталися запахи , щойно посмажених млинців. Батько ж з самого ранку пив міцний чай читаючи ранкові новини у телефоні, молодшого брата на кухні не було.
-Донечко, ти якась змучена сьогодні, погано спала?
-Та ні, матінко, я ..
_ Чи знову усю ніч за книжкою провела, чи за фарбами з олівцями?- з деякою безцеремонністю та невдоволенням спитав батько.
– Ні, просто погано спалося сьогодні, душно було трохи, от і все. – невдоволення подібними висловлюваннями, щодо її хобі, достатньо сильно обурювало дівчину, але вона тримала себе в руках, бо знала: сперечатися – немає сенсу.
Залишок трапези за сімейним столом пройшов у тиші, брат так і не вийшов снідати.
-Мамо, а де малеча?
-Пішов до репетитора з англійської, скоро повернеться.- мама мила посуд, наспівуючи собі під носа мелодію.
Сім’я Кіри була досить простою, не великою, не маленькою. Тато чоловік років 45, з вже майже повністю сивою головою, постійно насупленими бровами, та великими руками, статура була, не те щоб надто спортивна, але досить підтягнута, як для чоловіка його віку. Мати – жінка того ж віку, трохи повненька, але це ще більше додавало шарму її милому, по-жіночі круглому личку, материного волосся майже не торкнулась сива рука прожитих нею років, чи то через її біляві локони ховали проблиски сивини, ніби кажучи: «ще не час». Молодший брат, хлопчик років 13-ти, таким же каштановими кудрями, як у Кіри, великим зростом та складом тіла не відрізнявся, але дівчина, незважаючи на його непростий вік та не простий характер (як і у всіх у цій сім’ї) з любов’ю називала його «малечею».
***
Погожий день надихав на створення нової картини.
-Варто спробувати свій новий графічний планшет, це трохи відволіче мене від вранішнього кошмару. Це ж треба такому наснитися.. – важко видихнувши, Кіра з посмішкою дістала велику білу коробку з гарним малюнком оленя, який розпадається на пікселі, над ним зверху розташувалася назва марки гаджету.
Розпакувавши новенький екранний планшет, дівчина заморочилася з підключенням та налаштуванням девайсу та прийнялася до роботи.
– «Щоб зобразити..» – найбільше їй подобалося малювати портрети. Вона обожнювала зображати людей так як їх не бачить ніхто, зображуючи на тлі зовнішньої людської оболонки, світло душі людини. Важко пояснити це словами… Наприклад, нещодавно вона закінчила картину, де було зображено матір, її руки були обрамлені золотими колами з паталі, ніби голови святих, що зображували на іконах, а у світле волосся жінки були вплетені кущові блідо-рожеві троянди. Хоч Кіра і не вірила в божеств, рай чи пекло, але їй подобалася естетика з якою підносилися ті люди, на так званих «іконах».
Зазвичай дівчина працює або у повній тиші, у випадку якщо це можливо (коли вона залишається на самоті в будинку, чи вночі), чи одягає навушники вмикаючи музику, що відображає її настрій, емоційний стан, чи задум майбутнього малюнку. Сьогодні, на жаль, попрацювати в тиші не вийде, хоч їй потрібно було розчистити простір у своєму храмі дум, після ранкового психозу, як вона вважала, тому вибір пав на пісні корейських виконавців. Насправді у Кіри не було якогось певного улюбленця, серед жанрів музики, вона полюбляла, як важку так і попсову музику, іноді вмикала класику, але гарні корейські хлопці, що в додаток до своєї привабливої зовнішності, мали гарні голоси і свій власний стиль і погляд на поняття «музики», не міг не залишити відбиток у душі.
Пісня популярної групи Stray Kids – «Venom», розливалася по голові дівчини теплими, лоскотливими хвилями, що бентежили нейрони черепної коробки, змушуючи їх генерувати образи.
Дівчина зробила перші штрихи… Тулуб… Вісім ніг… Дівчина до смерті боялась павуків… Змії, жаби, собаки.. Не одне живе створіння не змушувало стигнути кров у жилах Кіри, окрім павуків… Можливо так мозок хотів звільнитися від нещодавнього стресу, що лежав свинцем і так давив на голову…
Спалах… Картинка перед очима змінилася… Ще секунду тому неживе, цифрове створіння, що нагадувало кілька сірих ліній, повернуло свої вісім червоних очей на дівчину…
– Що.. – тільки і встигло вирватися у дівчини, в цю мить все стало на свої місця.
– «Дивно.. Мабуть, просто зда…»- дівчина зробила ще один штрих.
Спалах… Він протягнув до неї чорну.. Волохату лапку через екран. Вона здавалася в рази більшою. ніж на екрані… Дівчину зціпило, чи то від страху, чи то від того, наскільки дивно все те, що вона зараз бачить.
Спалах.. Все на місці…
– Треба перепочити, дістану, ті нові фарби.. – шухлядка столу за яким сиділа Кіра була наповнена різноманітними фарбами, різних марок та видів, що так спокусливо манили своїми кольорами. Це була нова акварель.
Холст, пензлі, фарби… Ці речі викликали у душі Кіри неймовірний трепет, можливо так їй все ж вдасться закінчити малюнок.
Мазок за мазком, акварель стікала по полотну утворюючи чудернацькі образи, ще не готової картини. Восьминоге створіння оживало кольорами, розпливалось по фону краплями.. Дівчина була налаштована закінчити свою «терапію». Видіння не повторювалися.іть писати…
Додати до улюблених