30 листопада – звичайний день, прохолодна погода, хоча якщо вважати, що це останній день осені – досить тепла.
Звісно не є секретом для всіх, що в капітана кавалерії Мондштату сьогодні день народження. Кожен житель міста, якому хоч раз допомагав Кейя або ті дівчата, які сходили з розуму від хлопця, з радістю вітають капітана по дорозі на роботу та запрошують відсвяткувтаи його день в таверні сьогодні вечером.
«Говорять, що в Кішкиному хвості представляють нову карточну гру «Священий заклик сімох»?»
Не ввічливо було би відмовлятись від вітаннь, тож Кейя з посмішкою приймає їх. Деякі люди навіть заморочуються та готують маленькі подаруночки. Але від запрошення в таверну хлопець відмовляється.
Кейя ніколи не любив святкувати своє день народження. Це взяло початок з того самого рокового дня для сім‘ї Рагвіндорів та самого Альберіха.
Дні народження зазвичай святкуються в колі рідних та, в першу чергу, сім‘ї, але і те, і друге хлопець втратив, ще з раннього дитинства.
Звісно, зараз є людина з якою він радий би провести час в такий день, але він все прекрасно розуміє, що той зайнятий своїми справами та не тратив би цілий вечір на одного Кейю.
Зазвичай, всі свої дні народження Альберіх або ж не святкує, або святкує, але наодинці, вважає, що не варутє такої великої уваги до себе.
Тож сьогодні не стало винятком, капітан попрямував на роботу.
Звісно, вітаннями Альберіха не обділили, майже кожен лицар Ордо Фавоніуса привітав його.
Для початку капітан заходить до Джинн за завданнями і паперами для оформлення, а також завзято ігнорує всі пропозиції діючого магістра взяти вихідний. Джинн змиришись, що не змогла відволікти від роботи капітана кавалерії, віддала папери та ще раз привітала хлопця. Кейя з посмішкою подякував та поспішив у свій кабінет.
— Він занадто багато працює останнім часом.
— Повір, ти також, мила, – почувся тихий та милозвучний голос із сторони дивану.
— Йому слід було взяти вихідний.
Таки завзято ігнорує слова Мінчі.
— Слід, але що ж зробиш, якщо він такий самий впертий, як ти, люба. Якби хотів відсвяткувати свій день народження, він би взяв вихідний. Можливо… Він просто не хоче?
Ліза підійшла до дівчини та лагідно поклала руки дівчині на плечі.
— Максимум, що ми можемо зробити, – відгорнула пасмо волосся з лиця, яке норовито хотіло закрити очі діючого магістра, – це привітати його, приготувати подарунок, дальше він розбереться сам.
— Думаю, ти права, Лізо.
— Я завжди права, мила, – фиркнула Мінчі, розвертаючись до столу аби заварити запашний чай.
Час за паперами пройшов на диво швидко, але за нього Кейя змучився не менше ніж сходив би на якесь завдання по очищенню території від хілічурлів. Тож за один документом про повітряні аеростати, Альберіх заснув. Прямо за столом, притулившись щокою до паперу з ще незастигшим чорнилом.
Звісно, на лиці з‘явиться відбитий почерк капітана, але це хвилювалого його в останню чергу, коли той провалювався в сон.
Робочий день підходив до кінця, лицарі відправлялись по домах або тавернах. Але перед тим, майже кожен, хто хотів привітати капітана кавалерії, мали намір залишити подарунок перед виходом.
Першим, хто зайшов до Альберіха були Клі з Альбедо. Одночасно вони були і першими, хто побачили Кейю дрімаючим.
— Дядько Кейя! – вірвалась в кабінет Клі з вигуком, але Альбедо, який ввійшов зразу за нею, шикнув, аби мала не галасувала та прикав палець до губ, в знаці мовчання, щоб Клі велась тихо та показав на сплячого Альберіха.
— Дядько Кейя спить? – шепотом запитала дівчинка.
— Напевно, так. Йди поклади подарунок на стіл та не будем його турбувати.
— Добре, секундучку, дядько Альбедо, – попрямувала до столу Клі та витягнула з рюкзачка Додокобомбочку та якийсь складений в чотири листочок.
— А що на листочку?
— Це я намалювала дядька Кейю і підписала малюнок «Від лицарки Іскорки Клі».
— Клі, сподівюсь, бомба без вибухівки?
— Звісно, я ж пам‘ятаю правила Джинн, – стрибочками підбігла до Альбедо дівчинка та вони вийшли, тихо закривши двері.
Альбедо попередив лицарів про те що хто хоче привітати капітана, заходити тихо та залишати подарунки на столі.
За бувально пів години стіл Альберіха був заповненим подарунками від лицарів Ордо Фавоніуса: пакунки, листи, квіти, пляжки з вином.
~~~
День народження Кейї Мандрівник з Паймон не змогли пропустити.
Після того, як компанія получила настанови про те, щоб бути тихо, вони зайшли та побачили цікаву картину – Кейя дрімає на столі поміж величеньких гір подарунків.
— Ого, навіть не віриться.. Кейя спить! – шепотом промовила Паймон.
— То він буде радіти, коли побачить подарунки від лицарів Ордо Фавоніуса, – Мандрівник поклав на куточок стола невеличкий пакунок з прикріпленою листівкою до нього.
~~~
— Ох, милашка Кейя спить – шепотом скзала та пройшла в кабінет Ліза.
— Я йому казала взяти вихідний…
— Не ворчи, мила. Просто давай положимо подарунки і не будемо його тривожити.
— Добре.
На столі з‘явився ще один букет із кульбабок та книжка, перев‘язана фіолетовою стрічкою.
— О, ви також тут, – хутко забігла в кабінет Ембер.
— Тихіше, люба, – підморгнула Мінчі до скаута. – Капітан Кейя спить. Якщо хочеш щось подарувати, поклади на стіл.
— А, добре.
Появився на столі один з самих найбільших пакунків подарунок, прикрашений в стилі Ембер, догадатись не важко.
~~~
За вікном вже вечоріє, в Ордо Фавоніусі залишились тільки лицарі на нічній зміні, але капітан кавалерії ще досі не пішов додому. Свічки на столі вже окропили своїм воском підсвічник та досить велику площу столу. Сам стіл не має пустого місця на собі, все загромадженно подарунками.
В одну мить, почувся скрип дверей та підлоги. Хто ж ще міг прийти в такий вечір до капітана?
~~~
Ділюк місця собі не знаходив, коли так і не побачив за вечір Кейю.
Звісно той міг піти в іншу таверну, попробувати зіграти в нову гру, але ж.. Він би точно зайшов до Ділюка, хоча би його якось підколоти.
Використавши нагоду запитати, чи не бачили лицарі Кейю та почувши відповідь, що зустрічали його тільки в штабі, Рагвіндр направився туди.
Тихенько відкривши двері, перед Ділюком постає наймиліша картина, яку він тільки бачив. Кейя тихенько сопить за столом, лежучи на якихось паперах, повністю оточений подарунками.
Не в силах розбудити капітана, Ділюк підходить до столу та біля самої голови Кейї ставить пляжку найкращого вина та лист.
Хлопець збирається піти, постоявши чуть довше дозволеного, милуючись дрімаючим Кейею, обератється до дверей, але зненацька думка приходить до нього.
«Він ж так спить цілий день, не зручно… Може розбудити?»
І це дійсно так – спати цілий день в одному положені, при тому сидіти за столом лицем в чорнила, які вже точно залишаться на щоці, дуже не зручно.
Тихенько підійшовши до самого Альберіха, Ділюк лагідно погладив Кейю.
Від дотиків капітан проснувся, але після довгого сну ще не міг адекватно орієнтуватись, тому не помітивши Ранвіндира, пробурчав:
— Яка година?
Чуть отямившись та привикнувши до темноти:
— Ділюк? Що ти тут робиш?
— До тебе прийшов, але бачу тобі спати на столі добре було, – вже хотів відмовитись від своєї ще одної ідеї та розвернувся до виходу.
— Ні-ні, постривай. Ти ж з мав прийти з якоюсь місією сюди, хіба ж ні? – ще сонним голосом бормотав капітан.
— Взагалі так, але вже передумав.
— Е ні, майстер Ділюк, невже ви не закінчите, що почали? Це на тебе так не похоже, але… – почав в своїй звичній манері Кейя, но його перебили.
— Можливо, ти би хотів свій день народження провести зі мною?
Всі слова, які до цього хотів виговорити Кейя різько вивітрились, як кульбабка на вітрі. Тож замість довгих речення, Альберіх міг промовити лиш:
— Звісно, Люк.
Додати до улюблених