Кожен раз, коли догорає свіча
Я падаю в дивну, солодку дрімоту
У сні йду додому, де мене стріча
Зоря, що її мов впустили у воду.
Її сяйво ясне, біліше за всесвіт
Його лише мені дарує зоря
Хто знатиме, як пропаде вона безвість?
Хто знатиме – вмре, така думка моя
Як скажуть “ти монстр, те сяйво не твоє”
В похоронному домі нема більше місць
А значить – їм гнить в чистім полі поволі
Нічого не скаже про мою зорю мрець.
Зоря моя мила всміхається тепло
Питає “мій друже, то де ти ходив?”
Зорі відповів би лиш поглядом грізним
Та бачу пов’язку й міняю мотив.
У сні цьому тихому, трохи тривожному
Спробує вічне життя та зоря
Який всесвіт тісний, і як в ньому важко –
Про це їй дізнатися сенсу нема.
Та кожен раз, все одно, знову і знову
У відчаї зірветься оклик зорі
Її “Сюе Ян?” таке страшно зневірене
І руки що втримують меч ще страшніш.
Так кожного разу, піднятись з підлоги
І витерти холодний піт зі щоки
Танцююче полум’я свічки поновить
Тоді можна тихо торкнутись зорі.
Утерти обличча, змінити пов’язку
У воду для ванни додати суцвітть
Знять біле те ханьфу, де кров ще видніється
Холоднеє тіло в воді відігріть.
Тоді можна сісти й глядіти, дивитися
Скаржитись в голос, “даоджан, як ти міг?”
Цілунків з холодних губ красти не хочеться
Даоджан навіть поки живий був не вмів.
Так хочеться дива, хоч крапельку сяйва
Котре лиш йому дарувала зоря
Його тут чекає лиш вічне безсоння
Й дрімота, коли догорить свіча.
Додати до улюблених