— Ти мені декого нагадуєш, Єреміє.
— І кого ж я тобі там нагадую? — промовила шатенка, ледь не наступивши на суху гілку.
— Мене — сказав коротко Єрем та відігнув рукою гілля засохлої калини, яке заважало пройти.
— Як іронічно братику — дівчина лиш легко усміхнулася.
Вони йшли серед стовбурів старих дерев, які в темній хащі можна було сплутати з тінню нечисті. Повний місяць та його сяйво — все що рятувало духів, від заглиблення у темряву.
— Ось ти мені скажи, — почала сестра — навіщо тобі кров тої жалюгідної людини?
— Ох,сестричко. То не просто чергова рибка, на нашому гачку, це золота рибка яку ми зловили, але упустили. Тепер потрібно цю рибку знову спіймати.
— Єрем, можливо досить говорити загадками? В мене зараз мозок вибухне.
Хлопець лише глибоко вдихнув.
— Ти все скоро взнаєш люба. Не йди поперед батька в пекло, я тебе молю.
— Коли це ти почав молитися? — насміхаючися промовила дівчина.
Юнак суворо глянув на неї. Та, зрозумівши що краще замовкнути, відвела погляд та попрямувала за братом.
Решту шляху вони йшли мовчки. Єремія інколи зойкала, що порушувало природну тишу лісу, а Єрем лише косо поглядав на сестру, думаючи чи варто її було взагалі брати з собою.
Дійшовши до потрібного місця, юнак зупинився. Дівчина теж.
— Що таке? -спитала вона.
— Тихо — прошепотів він. — Я ж тобі не просто сказав, що ми йдемо спіймати золоту рибку.
Тепле світло вогнища освітлювало округу, а стовбури дерев вже не здавалися такими страшними. Біля вогню сидів юнак, гріючи руки. На вигляд йому було років 20. Каштанове волосся переливалося мідним відтінком. Він дивився у саме серце лісу. Там де темрява. Там де тиша.
— Між нами сантиметри. Я лише хочу щоб ти здався Ян.
Єремія навіть не помітила, що її брат підійшов до того хлопця. Вона підійшла слідом.
— Ти здурів? — запитала шатенка в близнюка.
Хлопець мовчав. Глянувши на незнайомця дівчина побачила, що той дивиться на неї. Його очі, кольору морської хвилі, видавались наче зачарованими. Від хлопця так і віяло спокоєм. І якщо Єрем дивився на того як на здобич, то Єремія навіть…з жалем? Щось незвичайне та незнайоме для злого духа лісу. “Він бачить мене?” — пролунало десь далеко в голові. Ян відвів погляд на багаття.
— Я звісно знав що духи дивні, але щоб настільки… — промовив він. — Може сядете?
Єрем присів на дубину біля хлопця та вказавши поглядом сестрі на пень поряд почав розмову.
— Яне, ти ж знаєш що тобі від нас не втекти.
— Нас? — співбесідник широко всміхнувся. — Сумніваюся що твоя сестричка мене зупинить! — хлопець засміявся та поглянув на Єремію, яка вже пропалювала поглядом дірку в його голові. — Не ображайся, сонечко.
— Я вам не заважаю? — сердито промовив Єрем, спостерігаючи за ситуацією
— Ох, вибач друже — Ян, насміхаючись, поклав руку “другу” на плече.
Різко тріснула гілка в хащі лісу. Напружена атмосфера так і стояла в повітрі.
— Господи, з цими зарослями… — почулося з темряви.
— Марена. — в унісон промовили близнюки та полегшено зітхнули.
— О, привітик. — дівчина щиро усміхнулася та підійшла до компанії. При світлі багаття, її волосся здавалось вогняним, а блакитні очі так і палали цікавістю. Пройшов майже рік, ві того як це дівча уперше побувало в Лісі. Вона вже тут як рідна.
— А що у вас відбувається? — запитала Марена, сівши на пень біля Єремії.
— Те ж саме питання. — коротко повідомила шатенка.
Настала тиша. Лишень приємний шелест листя її порушував. Вогонь від багаття пік в лице, а світло від нього легко лягало на кору дерев, гілок та темно-зелену траву. Здавалося що цей момент буде тривати вічно. Тиша. Моя рідна, тепла тиша.
Додати до улюблених