— Ти добре бився, Каччан.
— Я завжди добре б’юся, — не повертаючись до Деку, кидає Бакуґо. Його очі стежать за глядачами, які покидають арену: приблизно третина пішла в середині боїв, не чекаючи фіналу. Ще стільки ж зараз, після оголошення переможців, йде мовчки і безоглядно, немов досиділи до кінця лише тому, що після довгої дороги сюди все одно потрібно було десь перепочити. Решта — швидше за все, прості спраглі до видовищ люди. Схоже, лише вони по-справжньому отримали задоволення від ефектних боїв магів.
Бакуґо оглядає східний сектор. Потім західний. Хоч хто-небудь зацікавився — нехай не ним самим, але іншим учасником? Хтось ще дивиться сюди, на арену?
Деку не квапить його. Притуляється до огорожі, яка кільцем відмежує поле бою від трибун, і час від часу поглядає на нього із співчуттям: в більшості випадків фамільяри підходять до своїх магів в перервах вже після перших боїв. Їм начхати, пройдуть ті далі чи ні, тому змагання, якщо пощастить, тривають лише пару годин. Більше не вийде, якщо половина учасників знімає свої кандидатури після першого раунду. Але буває, ніхто з них не знаходить магічного партнера, і вони б’ються до заходу сонця з надією, що фамільяр запізнився до початку змагань або просто не поспішає знайомитися і використовує можливість ретельніше оцінити мага.
Небо забарвлюється в рум’яно-персикові барви останніх променів втомленого сонця. Бакуґо не бачить його за високими трибунами — вгадує лише по підсвіченим пухким бокам хмар. Він ненавидить це: носити ім’я переможця, коли справжні переможці злилися ще вранці.
Знущання, а не турнір.
— Я піду на південь звідси, — врешті-решт тихо мовить Деку. — Не стану повертатися з тобою додому.
— Як хочеш.
— Ти ж не проти, якщо я покажу сувої там? — обережно уточнює друг.
Задрот під час минулої подорожі показував місцевим жителям замітки про його вибухову магію і замальовки бойових прийомів. Який сором. Коли Бакуґо дізнався, мало не задушив його голими руками. Він не настільки зневірився, щоб знадобилася така допомога, і він не якийсь нікому не потрібний хиляк, щоб буквально кожному зустрічному його пропонувати. Навпаки — він сильний. Можливо, в цьому проблема: між партнерами не може бути значного розриву в силі.
— Це принизливо.
— А раптом спрацює?
— Не спрацює! Та який фамільяр відправиться за тридев’ять земель до незнайомого мага лише через твого кривого малюнка?
— Ну, Міна ж приїхала до тебе.
— Я говорив про розсудливого і адекватного фамільяра, — роздратовано цикає Бакуґо. Рогата і справді прискакала в їх поселення, тому що, зі слів Деку, їх магія чимось схожа і ключовим елементом є небезпечні рідини, які виділяються з рук. Але їй нічого не варто було завернути до гір, та й не схоже, що вона тоді серйозно ставилася до його перевірки як свого потенційного мага. Скоріше, пливла за течією і подорож до гір здалася їй цікавою невеличкою пригодою.
Якби вона не приїхала, він би і не дізнався про витівки Деку.
— Не здумай, — загрозливо вказує на нього пальцем Бакуґо.
Задрот непевно знизує плечима і опускає погляд, ледь чутно стукаючи каблуком черевика по огорожі.
— Гаразд, ходім, — нарешті видихає Бакуґо. — Повертаємося в заїзд.
Вони залишають арену останніми. Вітер висушує краплі поту на оголених спині і грудях Бакуґо, і він, випроставшись і розправивши плечі, швидко крокує, відмовляючись визнавати будь-яку невдачу. Він сильний, талановитий і досвідчений маг. Цілком самодостатній. Фамільяр — захисник і партнер, який зробив би його ще сильніше, але союз з ним — не обов’язковий. Можна обійтися без нього.
Правда, шлях в герої тоді закритий: одному складно стати суперником для пар. Він скошує погляд на Деку — якоюсь мірою той щасливчик. У нього їх цілих вісім, причому сім — нематеріальні і завжди з ним.
Коли-небудь Ізуку перестане бути магом і сам перетвориться на фамільяра. Досі в голові не вкладається, що становлення фамільяром не з народження можливо, але це Деку. Він магніт для чудес і неприємностей.
— Може, мій фамільяр — теж нематеріальний? І мене теж спочатку повинен хтось проклясти? — мимоволі озвучує він свою думку і тут же зіщулюється від чужого незлобного, але все таки сміху.
— Хто знає, — крізь смішки вимовляє Деку. — Але тоді тебе все одно повинен помітити і вибрати той, хто прокляне… Ти точно не хочеш піти зі мною?
— Не в цей раз.
Він задовбався кочувати. Їх група тільки недавно осіла і почала обживати нове місце. Хотілося допомогти їм з будівництвом будинків, а потім трохи відпочити. Хоча б перечекати зиму під власним дахом.
І… якщо він знайде фамільяра, йому краще запропонувати будинок, а не намет. Бакуґо хмуриться. Та друга кімната не зовсім готова, стіни стінами, але їх потрібно утеплити. Напевно. Він не знає. Якщо вони з фамільяром вирішать приєднатися до героїв, то тоді будинок ні до чого.
Це складно: планувати життя, не знаючи, чи варто озиратися на думку якогось ймовірного незнайомця, який може в це життя увійти, а може — і ні. Але Бакуґо чомусь ніколи не бачив себе самотнім магом серед найслабших, незахищених. Неприйнятих.
— Ти вже все купив, що хотів? — вириває його з думок Деку.
Користуючись можливістю, вони вчора обійшли безліч крамниць в місті, і Бакуґо вже заздалегідь шкода свого коня за те, що тому доведеться тягнути Урараці важкий мішок всякої магічної всячини як подарунок від Деку.
— Залишилися тільки зігріваючі кристали. Куплю вранці.
Він бачив вивіску біля дороги на околиці міста, але не став відразу їх брати, щоб ніхто не вкрав із заїзду. Не тягати ж їх весь час з собою.
Деку киває, звертаючи в провулок, а Бакуґо зволікає і обертається: чи не слідкує хтось за ним після бою. Хоч людина, хоч птах або пес. Але перехожі йдуть повз, не звертаючи уваги на двох подорожніх, а єдині тварини на вулиці — п’ятірка горобців — стрибають навколо жмені розсипаних на брукованій дорозі хлібних крихт, і нема їм діла до його шукаючого погляду.
Наступного ранку, як розпрощався з Деку — скупо хлопнув по плечу і побажав йому нічого не зламати собі цього разу, — він заплатив за постіль і повів навантаженого сумками солового коня до воріт міста.
Його блискуча на сонці темно-медова шерсть тішить втомлені від безсоння очі. Задумавшись, Бакуґо зачісує світлу пишну гриву коня набік, поки вони проходять повз житлові будинки і дрібні крамниці, які — що далі — зустрічаються усе рідше. Він з п’ятнадцяти років їздив в це місто на змагання, пропустивши лише три через війну, але кожне повернення додому однаково пригнічує, навіть якщо він розуміє, що справа в удачі, а не нестачі його сил і умінь. Він не може стати більш удачливим і натренувати те, що від нього не залежить.
З кожним разом все більше здається: він відстає. Застряг в межах своїх магічних можливостей, коли інші спільними зусиллями з фамільяром легко їх розширюють і підкорюють нові вершини. Він зчіплює зуби і намагається відволіктися, розглядаючи вітрини.
Погляд незабаром виловлює потрібну йому, хоч і непомітну вивіску, і Бакуґо, заглянувши у вікно крамниці, стукає кісточками пальців по склу.
— Гей, господар! Піди сюди.
Він знову вимогливо стукає, привертаючи увагу неясної тіні за склом. Силует наближається, вимальовуючись в молодого хлопця — якщо не господар, так його син. Світло дивно забарвлює його обличчя і волосся, і Бакуґо піднімає очі до верхнього краю вікна, очікуючи побачити різнокольорові мозаїчні вставки, але так і не знаходить їх — звичайне прозоре, злегка припилене скло. На мить він губиться, не розуміючи, що дає такі дивні відтінки, як двері відчиняються і чоловічий голос запитує:
— Чого ти хочеш?
Грубо. Але і Бакуґо «викати» йому не збирається.
— Мені потрібні теплові кристали.
— Тоді зайди і вибери, які тобі треба, — сухо каже продавець. Його наполовину біле, наполовину червоне волосся, як і різнокольорові очі, чий прямий погляд без сорому врізається Бакуґо в зіниці, і справді дивні самі по собі — не гра світла. Обличчя, втім, гарне.
— Я з важко навантаженим конем. Винеси товар сюди.
— Не бійся, нікому твій вантаж не потрібен. Його не вкрадуть.
Бакуґо розпливається в кривій усмішці. Боятися повинні ті, хто спробує з ним зв’язатися, — далеко не втечуть. Але йому не посміхається зайвий раз переступати поріг невідомого мага, поки він подорожує один і поблизу немає Рожевощокої або Деку, які знімуть з нього порчу.
— Або неси сюди, або втратиш покупця.
— Я не маг, — одночасно з ним вимовляє красень, спостерігаючи, як у Бакуґо розширюються і тут же підозріло звужуються очі. І більше не суперечить. — Уточни, які тобі потрібні: короткочасні, довготривалі? В будинок або для застосування простонеба?
— В будинок. Максимально довгі — це на який термін?
— П’ять місяців. Потім знову потрібно зарядити.
Йому підходить. Вистачить на зиму і найхолодніші місяці весни й осені.
— Заряджати тільки у тебе або у будь-кого з вогняними техніками?
— У будь-кого. Але якщо мій кристал трісне, я зроблю тобі знижку, на відміну від інших.
— Мені не потрібні гівняні кристали, які тріснуть. — Починаючи побоюватися за їх якість, Бакуґо сильніше стискає поводи коня.
— З ними все гаразд. Проблеми можуть бути лише через їх дуже неакуратних власників.
У перші секунди в Бакуґо піднімається роздратування — за кого цей половинчастий його сприймає? За маленьку дитину або старого в маразмі? А потім згадує, що так… він і сам не має жодного уявлення, чи буде досить зібраним і обережним його партнер, чи активує пару технік не виходячи з дому.
— Будемо сподіватися, він не недоумок.
— Настільки не впевнений у собі чи береш комусь іншому? — серйозним тоном запитує продавець, немов перша частина питання не ображає того, хто йому може заплатити. З кожним словом, яке злітає з його губ, шанси на вдалу угоду зменшуються.
— Собі! Нам! Не твоя справа! — обмовившись, виправляється Бакуґо.
— Моя. Для теплолюбних магів і фамільярів є сильніші кристали. І є більш щільні з додатковими захисними чарами, якщо у тебе вдома діти.
— Дітей немає, — скривившись, неохоче пояснює Бакуґо. — Це… для фамільяра. Дай мені кілька різних, пару дуже теплих і пару стандартних. Не знаю, які йому підійдуть.
Продавець мовчки пильно дивиться на нього, потім каже:
— Але у тебе немає фамільяра.
Бакуґо глибоко вдихає і видихає. Ця бісяча розмова починає йому набридати, і він відкриває рот, щоб огризнутися, як розуміє…
— Ти бачиш?
— Так, абсолютно точно. З тебе сумбурно б’є мінлива аура. Магічні потоки вириваються з тіла як заманеться, гублячись в повітрі і витікаючи в землю. Тому говори як є, нащо брехати?
На обличчя фамільяра — а хто ще, окрім них, здатний бачити ауру магів? — вперше падає тінь невдоволення.
— Я не казав, що він вже є! Але я його скоро знайду!
— У найближчі півроку? Тобі ворожка напророчила?
Бакуґо мовчки сопе, прошиваючи його вбивчим поглядом, і з останніх сил утримується від лайки. Якого біса він сує свій ніс, та ще критикує його потоки? Бакуґо їх сам, звісно, не бачить, але впевнений, що з ними все добре. Просто з фамільяром буде краще — той не дасть їм даремно витікати в нікуди. Так що це не проблема.
Відсутність відповіді, ймовірно, говорить сама за себе, і продавець трохи пом’якшується.
— Ти хочеш, щоб він був з тобою в одній кімнаті або в окремій?
Щоки Бакуґо наливаються теплом: нестерпно боляче весь час повторювати «не знаю», наче якийсь йолоп, і він всерйоз думає розвернутися і боягузливо піти. Але тоді втеча буде гризти його всю дорогу до дому, тож він стоїть на місці з чистої вродженої впертості.
Це не безглуздо. Це не безглуздо, твердить він собі. Де він буде шукати додаткові гріючи кристали посеред зими в горах, якщо раптом знадобиться? Фамільяр Урараки перекидається в жабу, і Щокаста всю минулу зиму носила її у себе на грудях, тому що Тупа Рожа випадково наелектризував один кристал і той втратив свої властивості.
— На його вибір, — зрештою каже він. — Кімнати дві.
— Які за розміром? — Чуючи, як важко Бакуґо даються слова, продавець уточнює: — Я дам тобі і в ту, і в іншу, але кількість і силу підберу в залежності від простору, який потрібно покрити. І в якій місцевості твій будинок? Ти йдеш на південь чи північ?
— У гори, на схід, — випльовує Бакуґо. — Моя кімната десь… потримай. — Він вкладає в руку фамільяра поводи і заглядає всередину невеликої крамниці. — Десь у півтора рази менше цього приміщення. Як до тої шафи з вогняними нічниками. А друга кімната, — він висовує голову назад і розводить руки в сторони, немов витягує зав’язане на розчепірених пальцях плетіння, — десь вдвічі більше моєї.
— Чому? — тупо кліпає різнокольоровими віями продавець. — Сподіваєшся, він буде слоном або жирафом?
— Стули пельку! Раптом він ведмідь!
Половинчастий посміхається йому легкою, ледь помітною посмішкою і з цікавістю нахиляє голову набік.
— Ти правда хочеш, щоб йому або їй було затишно, так?
— Очевидно, — насуплено погоджується Бакуґо.
— Добре, дай мені хвилину, і я знайду те, що тобі потрібно.
Продавець зникає в крамниці, залишаючи його зовні остигати після незручного допиту. Бакуґо знову підхоплює поводи і легенько поплескує коня по шиї.
Здається, половинчастий з’являється куди раніше, ніж через хвилину.
— В тебе не буде крупного фамільяра, твоя магія не підходить таким. Потрібен хтось більш моторний, тому у великій кімнаті опинишся ти сам, якщо не залишишся разом з ним в маленькій, — впевнено говорить хлопець, простягаючи бурштинового кольору і блякло червоні кристали на гладкій дерев’яній дошці. — І рептилії тебе теж не візьмуть.
— Тобі-то звідки знати, хто мене візьме? Почекай, «візьмуть»? Якого біса? Це вирішується обопільно!
Продавець хмикає, задумливо оглядаючи його з ніг до голови. Погляд затримується на оголених грудях Бакуґо.
— Ну, так. Але не ти робиш перший вирішальний крок. Ти ж не бачиш і не відчуваєш сили фамільяра так, як ми ваші. І ніякий божественний, внутрішній голос не підказує в обхід логіки ні нам, ні вам, «підходить» або «не підходить». Це розрахунок і обдумане рішення: чи потягнеш. Будь я слоном або рептилією, я б на тебе навіть не глянув.
Бакуґо здивовано дивиться на нього. Не те щоб фамільяри детально пояснювали чужим, як вони здійснюють вибір. Обмежуються простим: «Я відчув, він мені підходить». А як відчув і на підставі чого — залишалося чимось містичним для більшості людей і магів-одинаків.
— Можна я до тебе доторкнуся? — питає Бакуґо.
— Що? — Брови продавця повзуть вгору.
— До руки. До пальця. Фамільяри не вміють брехати, але раптом ти людина, яка прикидається і вішає мені лапшу на вуха.
— Хм… в цьому є сенс. Торкнися, — милостиво дозволяє той.
Бакуґо стягує товсту грубу рукавицю і швидко простягає руку до чужого великого пальця, який лежить на дерев’яній дошці з на час забутими кристалами. Від подушечки пальця в місці їх дотику і вгору розливається трохи колюче, але приємне тепло, тягнеться до ліктя і повільно вщухає у плеча.
— Кіт, — шепоче Бакуґо.
— Так… А ти маг-параноїк. Приємно познайомитися.
Бакуґо, відсмикнувши руку, ніяково натягує рукавицю назад.
— Кхм… Отже, що ти мені приніс?
Фамільяр закушує губу, втупившись на дошку так, немов і сам її вперше бачить.
— Два блідо-червоних для великої кімнати. І вибери якийсь один з бурштинових для меншої.
— Чим вони відрізняються?
— Ціною. Той, що ближче до золотого відтінку, прослужить довше — роки, але він і дорожче.
— Візьму той, що дешевше.
— Скнара? — тут же звинувачує продавець. — Чи ти бідняк?
— Я не скнара! І не голодранець! — обурюється Бакуґо. Хто взагалі вчив цього засранця продавати? Хто так розмовляє з клієнтами?
— Дорогий плащ і породистий кінь теж натякають на це. Тоді в чому справа? Золотий кристал краще, і тепер ти знаєш: я не можу брехати.
— Та зрозумів я. Але раптом мені через рік знадобляться похідні кристали? Я не збираюся вкладатися в те, що мені, можливо, не знадобиться на довгий термін.
— Ти кочівник? Або думаєш стати героєм?
— Досить мене допитувати, — наїжачується Бакуґо. — Ціна? Ось цих трьох?
— Якщо відповіси на моє запитання — тисяча партуфій. Або плати дві тисячі п’ятсот за невміння вести діалог.
У Бакуґо мимоволі відкривається рот. Висока ціна за невелике пояснення, яке не грає особливої ролі, хіба що половинчастий спробує заздалегідь нав’язати якісь знижки та пропозиції, щоб Бакуґо повернувся через рік — і не тільки за дозарядкою старих кристалів.
Половинчастий не кліпаючи чекає його рішення.
— А ти доскіпливий, так? — усміхається він. — Тато не буде лаятись, що позбавляєш його виручки?
— Не буде, — холодно відповідає фамільяр.
— Добре. Я був кочівником. Зараз ми осідаємо після війни на нових землях. Я не знаю, чи залишуся зі своїми людьми і ми будемо самі захищати це місце, підтримуючи децентралізацію в країні. Чи, якщо фамільяр наполягатиме, приєднаємося до героїв, які починають потрохи повертатися до служби. Але їх не всі-то чекають і шанують… тож це не те, що я можу вирішувати сам.
Бакуґо дістає з внутрішньої кишені плаща мішечок з монетами і кладе на дошку з кристалами.
— Тут дві тисячі. Відрахуй собі половину і поверни решту.
Фамільяр зволікає, немов досі осмислює почуте, потім не сказавши ні слова, знову зникає в крамниці.
— Фуюмі! — долітає звідти його голос. — Запакуй, будь ласка.
— О? Пан бере їх? Чудово… Шото? Ти куди?
Після цього голоси стихають, немов їх володарі пішли в дальню кімнату. Схрестивши руки на грудях, Бакуґо відкидає голову назад і дивиться в небо. Шото, значить. Шотокіт. Котошот. Він пирхає від сміху.
Час іде. Незабаром звідкись зсередини доноситься новий хлопок двері і жіночий писклявий скрик. Звону падаючих на підлогу кристалів нема — вже добре.
Бакуґо помічає збоку рух і повертає голову.
— Все?
У нього відвисає щелепа. Половинчастий з викликом в очах стоїть перед ним в одній короткій пов’язці на стегнах і з пухким похідним мішком в руках. З-за його спини визирає перелякана біловолоса дівчина в окулярах.
— Пане. — Коротко вклонившись, вона притискає зчеплені в замок руки до грудей і переводить погляд то на нього, то на половинчастого.
— Тебе кіт влаштовує як фамільяр? — нітрохи не соромлячись, твердим голосом запитує майже голий хлопець. — Порода важлива?
— Яка на фіг п-порода?.. — розгублюється Бакуґо. — Ні. Тобто не важлива. Так… кіт… нормально. Цілком.
Він затикається, відчуваючи, як в грудях гулко барабанить серце і по задній частині шиї починає стікати піт. Це те, що він думає? Зараз? Ось так? А битися перед котом не треба? Навіщо він роздягнувся? І в одязі зрозуміло було, що у нього там все добре. Хаотичні думки, випереджаючи одна одну, проносяться в голові на шаленій швидкості, і він широко розкритими очима дивиться на дивного світлошкірого хлопця. Стрункого, високого… Здається, довбанутого, але до цього Бакуґо точно не звикати, у нього всі друзі такі.
— Добре. Я піду з тобою, якщо ти цього захочеш.
Бакуґо повільно вдихає і видихає, подумки прокручуючи почуте ще раз. Зібравшись і випроставшись, він киває.
— Хочу, — хрипко вимовляє він, а потім отримує відповідь на одне зі своїх питань, коли хлопець перед ним, трансформуючись, починає зменшуватися і покриватися червоно-білою гладкою шерстю. Пов’язка на стегнах, не обмежуючи зміну тіла, слідом за мішком легко падає на землю.
Проходить декілька секунд, і розумні гетерохромні очі повністю сформованого кота дивляться на нього знизу вгору, відстежуючи реакцію.
Бакуґо нічого не залишається, крім як нервово ковтнути, зняти рукавицю і, підібравши край червоного плаща, присісти навпочіпки.
— Це твій спосіб зробити ефектний «перший і вирішальний крок», волохатий? — цитуючи його попередні слова, усміхається Бакуґо. І простягає руку своєму майбутньому фамільяру.
Складно повірити — та й ніколи він нікому не зізнається, — але відчуття трохи вологого рожевого носа і його подиху на своїх загрубілих подушечках пальців — одне з найбільш хвилюючих переживань Бакуґо за все життя. Йому хочеться заволати від радості і схопити волохатого під лапи, але утримує лише думка, що так відверне від себе фамільяра, який тільки-но принюхується до нього. Ще належить з’ясувати, як і коли його можна торкатися.
Волохатого подібні сумніви не тривожать — швидко відштовхнувшись від землі і впиваючись в шкіру кігтями, застрибує по руці йому на плече. Бакуґо опускає голову і втягує її в плечі, поки половинчаста дупа витягується у нього позаду на шиї і б’є хвостом по грудях. Шерсть лоскоче ключиці і чутливу шкіру біля вух, і Бакуґо хоче засміятися і почухатися; він задушує смішки, що рвуться назовні, від напруги починають сльозитися очі. У вуха лунає тихий короткий нявк.
— Що? — не розуміє він.
— А, мішок. — Дівчина піднімає його разом з пов’язкою з землі. — Я покладу це всередину, там кристали, загорнуті в одяг Шото, і решта. Дати вам їжі з собою? А може, ви не поспішайте і ми поїмо разом тут? Я ненадовго зачиню крамницю.
Кіт нявкає щось ще раз, і дівчина, сумно кивнувши, розв’язує мотузку і складає пов’язку до решти речей.
— Ну, добре. Після всіх турнірів це очікувано. Не так вже й поспішно… Візьміть.
Бакуґо, перехопивши мотузку мішка, прикидає його вагу.
— Не треба їжі, зараз її досить легко добути і приготувати в лісах.
— Як скажете…
— Як тебе звати? — з ввічливості, немов не підслуховував, питає він, поки прив’язує новий вантаж до коня.
— Я Фуюмі, старша сестра Шото.
— Я Бакуґо Кацукі. І коли-небудь ми приїдемо пообідати з тобою, як ти того хочеш. А тепер, — він вставляє ногу в стремена, — лізь в капюшон, волохатий, а то звалишся, коли я підніму голову.
Кіт неквапливо сповзає йому за спину, залишаючи пару нових подряпин. Бакуґо обертається і, переконавшись, що той потрапив, куди треба, залазить в сідло.
— Удачі вам обом, — бажає Фуюмі, — я буду за вас молитися богам.
Він ривком піднімає руку в прощальному жесті, не знаючи, як відповідати на подібні сентиментальності, і, розгорнувши коня, підганяє його, щоб з наповненим щастям серцем вперше покинути це місто справжнім переможцем.
Додати до улюблених