— Но я не винен! — почулося перед дверима. — Він сам почав наді мною сміятися!
— Мене це не цікавить, Леоне, посидь там.
Джорно побавчив як тінь скрізь напів-прозорі двери показала в його сторону. Юноша всхмінувся, нарешті йому не буде самотньо в поліцейському відділенні. Від самого рання сидіти на твердому кріслі через вкрадені 500 лір не дуже цікаво.
Двері відчинились, Джорно у повному шоці подивився на тіло, з поліцейською формою, а підняв голову зрозумів, що це школяр з кадетського училища. На вигляд йому було десь 14-16, волосся вже сиве, а очі незвичайні… Щось схоже на гетерохромію. Обличчя було дуже обурене, хлопчина перед тим як сісти за сусіднє крісло, дістав дзеркальце з помадою, поправляючи свій макіяж.
— Леоне, сядь! Зараз же. — почувся жіночий голос через двері.
Аббаккіо щось пробурчав і швидко сів за сусіднє крісло і розвів ноги в різні сторони. Юноша подивився на Джорно зі сторони, і глибоко вздихнув.
— Майбутній поліцейський? В дитячому відділенні поліції? Цікаво. — з всмішкою промовив Джостар, поклавши одну ногу на другую — Можеш будь-ласка розповісти, що трапилося?
— Цей ідіот сказав, що Мій Маленький Поні то є мультик для дівок… — послухалось від юноши, Леоне опустив голову вниз, не дивлячись на миле обличчя, у нього був доволі хриплий голос. — І ще він сказав, що я на тьолку схожий, бо фарбуюсь! — Леоне одразу підняв голову і обуренно подивився на Джорно. — За що я й зламав йому руку.
Джорно знову всміхнувся і повернувся до сусіда.
— Хочеш я йому зламаю другу руку?
Губи Леоне зкривились, він подивився у вікно коло стола, і впевнено назад повернуся до Джорно, перед цим поклавши руки між ноги.
— Так.
— От і добре. — Джорно протянув долоню. — Мене звуть Джорно, до речі.
— Леоне. — юноша потиснув його долоню своєю.
Десь через годину-дві, юнаків відпустили, говорячи, щоб більше подібних ситуацій не траплялось, а хлопці лиш похіхікали і побігли у іншу сторону, бо їх якраз відпустили з уроків, був рівно південь, і у Джорно з Леоне було багато часу побазікати і погуляти по Неаполю. На дворі була справжня осінь, листячко вже помало ставало помаранчевим, лунав вітер між вулицями.
— А ти у якій школі вчишся? — раптово почув Джостар, і відволікся від морозива, яке вони купили по дорозі до майданчику. — Бо у тебе доволі специфічна форма. Богатенький напевне, так? — Леоне хіхікнув, перескакуючи криві бар’єрки.
— Ну, можна й так сказати. — блондин поправив волосся, — мій батько, археолог та зі знатної сім’ї з Великобританії.
— А що твого батька притягнуло в Італію? — Леоне раптово зупинився. Старша сестра Леоне одружилась з британцем, через що, Аббаккіо багато разів бував у Британії, він постійно милувався красою цієї країни і їхніми традиціями та доброзичливістю людей. — Тут страшна спека, людей грабують на кожному кроці, дороги кривіші ніж зуби моєї бабусі Елеонори, дай боже їй здоров’я!
На що у відповідь юнак усміхнувся.
— Крім усього цього, тут цікава культура, багато роботи для мого батька, він якраз цього місяця поїхав на розкопки, і має повернутися з антикварними вазами і іншими витворами мистецтва. Тут чудова кухня, навіть самі екзотичні блюда я з татом їмо за дві щоки. — доїв морозиво, Джорно протер рот серветкою і кинув її у смітник. — А ще люди насправді добріші ніж здаються.
Леоне нічого не сказав у відповідь, і мовчки подивився на морозиво, яке йому купив Джорно. Для нього було непривично спілкуватися з однолітком-іноземцем, бо у самого були величезні проблеми з англійською, навіть слово не вимовить з акцентом, було цікаво слухати те, як Джорно розказував про буття у Великобританії, він навіть не помітив, як вони двоє каталися на величезній качелі.
— До речі, у тебе дуже файна італійська мова. — раптово промовив Аббаккіо.
— Дякую, я з дитинста спілкувався з другом батька, який родом з Італії. Через що, коли я розмовляю англійською, у мене сильний акцент.
— Той друг тобі раптово не передав свій патріотизм до Італії? — пожартував юноша, погладивши Джорно по плечу.
— Можливо. — Джостар усміхнувся, але їх розмову перебив телефон. — Чорт.
Взяв телефон “жабку” у руки, Джорно підняв кришку і відповів на дзвінок.
— Так? Ой, добре, мамо, я тут з другом спілкуюсь, зараз побіжу додому, не хвилюйся. — усхміхаючись, Джорно кинув трубку. — то була мама. Мені вже, напевно, треба йти.
Останні слова, здавалось, заставили серце Аббаккіо сильно йокнути. Джорно Джостар йому дуже сподобався. З ним приємно розмовляти, але він появся, що то може бути перша й остання їхня прогулянка. Джорно вже хотів йти.
— Зажди! — Леоне взяв його за долонь. — Запиши мій номер!
— Файна ідея! — він повернувся і відкрив телефон. — Диктуй номер.
Це змусило кадета усміхнутися. Після обміну номерів, вони обійнялися і пішли по різним сторонам. Леоне одразу побіг до свого району, який знаходився недалеко від майданчику. Перед тим, як зайти додому, Аббаккіо зайшов у найближчий магазинчик та купив хліб, по традиції, адже його сім’я за день встигає з’їсти аж два батони, не дивсячилсь на те, що зараз дома знаходиться хіба він і його матір з кішкою Маркізою.
Зайшовши за порог, його одразу обійняла матір, цілуючи у щоки.
— Твоя класна керівничка мені все розповіла! — Франческо дуже переживала за свого сина. — Ти після відділення мав одразу прийти додому, Леоне, серденько моє… — вона провела рукою по щоці свого сина. — Де ти був?
— Я знайшов друга. — йому було ніяково, але брехати мамі він вважав самим смертельним гріхом в світі. — Ми так довго базікали, що я й не звернув увагу, вибач.
— Ой, сонечко.. — жінка усміхнулась, — тоді я все розумію. — вона взяла хліб у руки, та направилась на кухню. – разувайся, я приготувала обід.
Тільки цих слів вистачило, щоб приманити юношу на кухню разом з кішкою. Леоне обожнював їсти з усією сім’єю, шкода, що поки-що без батька, за то Маркіза його файно підміняла, сідаючи на його місце. Обгововривши день, Аббаккіо побіжав у свою кімнату, він перевдівся і одразу кинувся на ліжко, узявши телефон у руки. Він побачив, що з’явилось нове повідомлення. Від Джорно.
“Завтра зустрінемось?”
Додати до улюблених