Друга половина дня.
Заміський будинок Сан Брано.
Лоранс: То ще сьогодні ти будеш знайомитися з мачухою?
Адріана: Помовч, Лорі.
Лоранс: Що таке?
Адріана: Бо як татко почує, він вуха нам пообриває.
Лоранс: Чому так? Адже він сам ой як полюбляє жарти.
Адріана: Він полюбляє, а от на рахунок Вівіан жартувати не можна.
Лоранс: Ого! Справа серйозна!
Адріана: Говорять телефоном годинами ввечері! До півночі! Як школярі!-захихотіла.
Лоранс: Оце так!
Адріана: Навіть у нас з Лукасом такого не було!
Лоранс: До речі, а як у вас з ним справи?
Адріана: Не питай!- відмахнулась.
Лоранс: Щось сталося?
Адріана: Сама не розумію.
Лоранс: Тобто?
Адріана: Він третій день не бере від мене слухавку!
Лоранс: Як так?
Адріана: А ось так! Зовсім! Уяви собі!
Лоранс: А сьогодні ти телефонувала?
Адріана: Декілька разів.
Лоранс: А потім?
Адріана: Просто скидали дзвінок.
Лоранс: От лайно.
Адріана: Угу. До того ж, собаче…
Лоранс: Не думай про нього.
Адріана: І це ще батько не все знає.
Лоранс: Про що ти?
Адріана: Про те, що після свого Дня Народження я далеко не у тебе ночувала.
Лоранс: Стоп, ти випадково не…
Адріана: Заспокойся, не вагітна я. Все було безпечно.
Лоранс: Хвала небесам!
Адріана: Що, приготувалася вже бути хрещеною?
Лоранс: Угу. А що, візьмеш?
Адріана: Звичайно! Кого ж, як не тебе, сестро?
Лоранс: Ти у мене найкраща!
Адріана: Ти у мене теж! Знаєш, як я мріяла все життя про сестру? Або про брата…
Лоранс: Ну, можливо, у тебе він і буде. Я чула краєм вуха, що у тієї сеньйори є син.
Адріана: Ще невідомо, чи ми з ним поладнаємо.
Лоранс: Сумніваєшся?
Адріана: Психіка зламана з дитинства.
Лоранс: Тобто?
Адріана: На яких казках ми росли? Попелюшка, Білосніжка. Як там мачуха аб’юзила бідолашних дівчат?
Лоранс: От і живи спокійно, доки та сама сеньйора Вівіан не примушує тебе відділяти боби від гороху та квасолі!- сміється.
Адріана: Та ну тебе!- сміється.
Входить Естебан.
Естебан: Дівки, готуєтеся?
Адріана: Ну так. А що нам ще робити?
Естебан: Відмінно. Я поїхав за Вівіан та її хлопчиськом.
Лоранс: У Вівіан таки син?
Естебан: Так. Алонсіто. Отакий хлопака!- показує великий палець.- Генералом буде!
Лоранс: Нічого собі! Зрозуміло.
Естебан: Все, я поїхав. А ви будьте розумницями, готуйтеся тут.
Лоранс та Адріана: Так точно!- відмахнули від скроні, засміялися.
Естебан виходить.
Лоранс: І в тебе отже буде братик, схоже.
Адріана: Ага. І, судячи з таткової мови, молодший.
Лоранс: Буде весело тобі тоді, гарантую!
Адріана: О так! Ну нічого, ти мене знаєш, я не дам собі сісти на шию та ніжки звісити! Миттю покажу, хто в домі господар.
Лоранс: Знаючи тебе, я не сумніваюся.
Адріана: Так, ну все, давай далі готуватися.
Лоранс: Ну так, давай.
Декілька годин потому.
Естебан: Ну що, ми прибули до місця дислокації.
Вівіан: Як тут тихо та затишно.
Естебан: Ну так, інколи ми тут відпочиваємо з Мако та головорізами від метушні міста.
Алонсо: Я і не думав, що неподалік від Нью Йорка є такі чудові краєвиди.
Естебан: Це ще що! У нашого сусіди тут неподалік є чудове ранчо, де він вирощує невеличку лавандову плантацію.
Марія Хосе: Ми тут наче у фільмах минулих років.
Алонсо: Лавандове поле. Там повинні вийти чудові фото.
Марія Хосе: Хочеш там влаштувати фото сесію?
Алонсо: Якщо моя муза погодиться.
Марія Хосе: З тобою хоч на край світу!
Алонсо: Моя дівчинка!
Алонсо та Марія Хосе цілуються.
Вівіан: Мої дітки! Нехай Господь допомагає Вам завжди та в усьому.
Естебан, обійнявши Вівіан за плечі: Ходімо, дівчинко Вівіан.
Вівіан, ледве помітно посміхнулась, почервоніла, але руку Ести не скинула: Так…Ходімо…
Естебан: Зараз познайомлю вас зі всією своєю бандою.
Всі крокують садком. Алонсо іноді робить фото природи і час від часу цілує Марію Хосе. Закохані щасливо посміхаються одне одному.
Марія Хосе: Я така щаслива…
Алонсо, поцілувавши кохану у скроню: Чесно кажучи, я теж, люба. Такий хороший день, погода, стан душі, що геть не хочеться думати ні про що погане.
Марія Хосе: А ти і не думай.
Алонсо: Не буду. Обіцяю.- цілує Марію Хосе.
Естебан і Вівіан входять на ганок.
Вівіан: У тебе ж патефон?
Естебан: Ну так. Ми інколи з Мако обожнюємо під ром чи пиво слухати платівки. Особливо, кантрі. Одну хвилинку, зараз ми щось поставимо!- заводить патефон.
Вівіан завмерла, посміхнувшись.
Естебан: Я радий бачити тебе з посмішкою на вустах.
Вівіан: Вона є завдяки тобі. Дякую за цей день.
Естебан: Облиш.- взяв Вівіан за руки.- Ми тільки-но приїхали. Все лишень починається! А ось і наша банда!
На ганок виходять Адріана, родина Гюнт та Дієго з Сесіль.
Вівіан, ледве чутно: Доброго дня!
Всі: Привіт! Привіт! Привіт!
Лаура: Ласкаво просимо!
Вівіан: Дуже дякую! Я Вівіан! Вівіан Дель Анхель!
Лаура: Я Лаура Гюнт, це мій чоловік Мако!
Мако: Здоров’я бажаю!- скинув капелюха, взяв під козирок, виструнчився.
Вівіан: Доброго вечора! Дуже приємно!
Мако поцілував руку Вівіан.
Мако: Чарівна жінка! Просто чарівна! Королева!
Вівіан: Дякую! Дуже приємно!
Естебан: Полегше, хлопако, ти одружений!
Мако: От варто було так от опускати з небес на землю! Однак, я ні про що ні в якому разі не шкодую, адже у мене найкраща дружина у світі!
Вівіан: Я рада за Вас! Видно, що ви- дуже щаслива родина!
Мако, гордо: Є таке, чарівна Вівіан! Є таке!
Лаура, пригорнувшись до Мако: Дякуємо дуже!
Естебан: Лаура- моя сестра, Мако- не лише чоловік моєї любої молодшої сестрички Лаури, але й і мій найкращий друг, який не втрачає нагоди користуватися цим привілеєм!
Мако: Є таке! А чому б і ні, як то кажуть?
Естебан: Угу. Саме тому я тоді не відстрелив дещо, коли ти багато років тому почав підбивати клинці до моєї Лауріньї!
Мако: Ну так! Гріх було не скористатися цим привілеєм! Тим більше, що такий трофей був на кону! Ммм!- обіймає дружину.
Лаура, щасливо сміючись: Припиніть вже, ідіоти! Як діти малі, чесне слово! Сеньйоро Вівіан, благаю, не звертайте уваги! Це у них такий от специфічний гумор!
Вівіан, легко посміхнувшись: Це я вже зрозуміла!
Естебан: А де там дітвора? Головорізи, гайда сюди!
Голос Лоранс: Енді, приїхали! Ходімо скоріше, ти все пропустиш!
Адріана: Йду-йду!
Адріана та Лоранс виходять на ганок.
Естебан: Адріано, ну ж бо йди сюди!- Адріана підбігла до батька, Естебан обійняв доньку.- Ось, люди добрі, знайомтеся, це Енді! Мій дорогенький головний біль і моя гордість!- цілує доньку в щоку.
Адріана: Ого, татку! Про гордість ти вже загнув!- поцілувала Естебана в щоку.
Естебан: А це, доню, сеньйора Вівіан Дель Анхель, її син Алонсо Дель Анхель та невістка Марія Хосе.. Дель Анхель.
Марія Хосе, почервонівши: Ну, я не невістка…
Алонсо: Поки що. Я думаю, що це можна виправити!- поцілував Марію Хосе, та щасливо засміялась.
Адріана: Ух ти! А я думала, що… Вірніше, не важливо! Дуже приємно з Вами познайомитися! А я Адріана! Адріана Сан Брано!
Вівіан: Дуже приємно, Андріано!- обійняла дівчину. – Твій тато дуже багато про тебе розповідав!
Адріана: Можу собі уявити!- засміялась.- Поганого напевно!
Вівіан, обійнявши Адріану за плечі: Ну що ти, моя люба зовсім ні! Навпаки, розповідав, яка ти у нього талановита та хороша донечка!
Адріана, зашарівшись: Ну, тут він точно перебільшив…
Вівіан: Ну що ти, люба?- погладила Адріану по голові.- Я бачу, що він абсолютно має рацію. Це щастя- мати таку доню, як ти!
Пауза. Адріана пильно дивиться на Вівіан.
Адріана: Повторіть так ще, будь ласка.
Вівіан: Що, пробач, люба?
Адріана: Ви погладили мене по голові, назвали донею і мені.. Так тепло стало на душі.
Вівіан знітилась, зупинилась. Їй згадалися слова Естебана про те, що він виховував доньку сам і що мати Адріани померла при пологах.
Вівіан, тремтячим голосом: Звісно, моя люба.. Звісно.
Адріана, радісно обійнявши Вівіан: Гороху не буде! Ура!Я така рада!
Вівіан, розгублено: Пробач, люба, ти щось сказала?
Адріана: Що? Ні-ні. Це так. Просто думки вголос. Я іноді вмію виражати думки вголос,а вони у мене частіше за все ідіотські!
Вівіан: Не наговорюй на себе, сонечко! Я бачу, що ти просто чудова дівчина і твоєму таткові з тобою дуже пощастило!
Адріана: Ну, я думаю,коли в той час, коли ми з ним починаємо наші чергові суперечки про те, яку професію я хочу вибрати у майбутньому, татко б з Вами дуже посперечався б!
Вівіан: А ким ти хочеш бути? Пробач, якщо я надто цікава.
Адріана, замріяно зітхнувши: Дизайнером одягу.
Вівіан, здивовано: Що, справді?
Алонсо: Юна дівчино, тоді Ви точно за адресою!
Адріана: Пробачте, я не розумію, про що Ви.
Вівіан: Справа в тому, люба, що я працюю у сфері моди. У мене своя компанія, а раніше я разом з моїми батьками керувала їхньою швейною фабрикою.
Адріана, вражено: Охрініти! Тобто… Пробачте. Пробачте мені. Ви не жартуєте зараз?
Вівіан, засміявшись: Ні, моя люба, ну що ти? Навіщо мені жартувати?
Лоранс: Ну все, подруго, це доля, не інакше!
Адріана: Ну так! Все життя мріяла поспілкуватися з живим представником світу моди!
Вівіан: То ти, сонечко, захоплюєшся дизайном одягу?
Адріана: Ну…Ну так. Я малюю ескізи, продумую те, якими можуть бути стилі одягу у майбутньому.
Вівіан: А ти можеш показати мені свої напрацювання?
Адріана: Ва..Вам?
Вівіан: А чому б і ні, моя люба? Я дуже багато років у цій справі, можливо, зможу щось порадити.
Адріана, опустивши очі: Мені соромно.
Естебан: Вівіан, не звертай уваги. Дівчисько просто не награлося ще у Дольче своїх і Габбану.
Адріана: Ну, тату!
Вівіан: Естебане, не варто так!
Естебан: Замість того, щоб займатися чимось корисним…
Вівіан: Проектувати одяг- також дуже корисно!
Алонсо: І цікаво! Мама знає, що каже!
Адріана: У мене є тут папка з моїми ескізами! Показати?
Вівіан: Ясна річ!
Адріана: Тоді я кулею у будинок і зараз все принесу!
Вівіан: Я чекаю!
Адріана: Одна нога тут, інша там!
Вівіан: Я нікуди не поспішаю, колего!- посміхнулась, підморгнула Адріані.
Адріана, радісно: Ііі! Яка Ви класна! Я зараз! – біжить до будинку, спікається, мало не падає.
Вівіан, сміючись: Обережно!
Адріана: Пробачте, це я на емоціях!
Адріана вбігає до будинку.
Вівіан: Вона у тебе диво!
Естебан: Угу, диво дивне, чудо чудне!- зітхнув.- Якщо по правді, то це дівчисько моє життя.
Вівіан: Мій син, мій Алонсо для мене теж!- зітхнула.
Естебан: Не сумуй, дівчинко.
Алонсо, обійнявши Вівіан: Так, мамо, хоча б тільки не сьогодні!
Вівіан, зітхнувши: Так, ви маєте рацію. Чудовий сьогодні день.- вдихнула повітря.
Естебан: У нашого сусіда неподалік є ранчо. А ще він заварює відмінний чай з конюшини. Ви мусите там побувати.
Вбігає Адріана з папочкою.
Адріана: О так, активні вихідні Вам забезпечені.- обійняла Вівіан.- А ми наговоримося досхочу. Я принесла свої ескізи!
Вівіан: Звісно, моя люба, звісно, однак… На всі вихідні? Це зручно?
Естебан: Це здуріти як зручно! Думаєш, моя стрекоза тебе раніше звідси випустить?
Адріана, похитавши головою: Ні. За. Що.
Естебан, засміявшись: Ну от бачиш.- вказав на Алонсо.- А цьому хлопаці ми покажемо найкращі локації для фотозйомок.
Вівіан: Ти все продумав! Неможливо тобі відмовити!- засміялась.
Естебан: Навіть і не намагався! –підморгнув.
Мако: Пані та панове, усі за стіл!
Естебан: Примушувати сера Гюнта чекати- собі дорожче! Ходімо!
Всі йдуть до столу.
Виходять Дієго і Сесіль.
Естебан: О, друже, Сес, ходіть сюди, знайомитися будемо!
Дієго та Сесіль підходять ближче. Погляди Дієго та Вівіан зустрічаються. Вони вдивляються у риси обличчя одне одного.
Дієго: Пробачте?
Вівіан, розгублено: Так?
Дієго: Ми з Вами не могли раніше зустрічатися?
Вівіан: Н-ні. Не знаю. Пробачте.
Дієго: Це Ви мені пробачте. Недоречне питання, напевно.
Сесіль: Кхм.
Дієго: Все гаразд, люба. Я Дієго. Дієго Марконі. Це моя дружина Сесіль.
Вівіан: Я Вівіан. Вівіан Дель Анхель.
Дієго: Вівіан. Мені здається, що десь я чув це ім’я. Наче в минулому житті.
Вівіан: Все можливо. Це мій син Алонсо та його друга половинка Марія Хосе.
Алонсо: Вітаю. Алонсо Дель Анхель.
Дієго: Дієго Марконі. Дуже приємно.
Алонсо: Мені також. Навзаєм.
Дієго та Алонсо потиснули один одному руки.
Дієго: Міцний потиск. Військовий?
Алонсо: Ні, що Ви? Я фотограф. Простий фотограф.
Естебан: Ха! Не простий, а дуже талановитий!
Дієго: Он як? Фотограф:
Алонсо: Так, до недавнього часу працював у сфері моди та реклами.
Дієго: А зараз?
Алонсо: А зараз все змінилось.- промовчав. – Зрозумів, що моє покликання- це знімати світ та допомагати іншим.
Вівіан, тримаючи Алонсо за руку: У Алонсо є власний благодійний фонд і він допомагає іншим.
Алонсо: Мамо, будь ласка. Я роблю це не для того, щоб хвалитися.
Сесіль: Он як! Дуже цікаво!
Марія Хосе: Фонд Алонсо допомагає хворим на лейкемію.
Сесіль: Он як! Нічого собі!
Вівіан: Так… Мій син- найдобріша та найшляхетніша людина серед тих, кого я знаю…- стиснула руку сина, схлипнула.
Алонсо: Мамо, припини. Не засмучуйся так. Благаю. Адже я все ще з тобою!
Вівіан: Мій сину! Якби ви знали, яке у нього велике серце.
Алонсо: Нічого особливого, мамо. Я просто допомагаю тим, хто опинився у такій самій життєвій ситуації, як і я.
Сесіль: Тобто? Не розумію тебе, Алонсо.
Алонсо: Я також хворий, як і мої підопічні і я не бачу сенсу приховувати це. Є багато людей, яким не пощастило зі здоров’ям так само, як і мені, і яких новина про хворобу застала так само зненацька. І якщо у моїх силах та фінансових можливостях їм допомогти, чому б не зробити цього? Поки я живий, я хочу допомогти.
Сесіль: Ми займаємося лікуванням таких хворих, Алонсо. Ти дуже сміливий та мужній юнак.- бере Алонсо за руку. – Наша клініка може допомогти тобі.
Алонсо: Дякую. Але моїм випадком займалися найкращі спеціалісти. Стадія надто важка, медицина безсила. І тому я хочу просто прожити той час, що мені лишився, з тими і заради тих, кого люблю. Дякую Вам за турботу про мене. Молитимемося, щоб Ваші методики допомогли іншим. І давайте мені знати, якщо Вашим підопічним потрібна буде фінансова допомога.
Сесіль: Не відмовляйся, хлопче. Наші методики дуже прогресивні. Так, вони ще не дуже визнані у світі, але зате у них велике майбутнє. Є позитивні результати.
Марія Хосе: Алонсо, благаю..Давай спробуємо…
Алонсо: Я не хочу дати собі та усім надію і потім втратити її. Тому нехай все іде, як йде.
Вівіан: Подумай, сину….
Марія Хосе: Подумай, Алонсо…
Дієго: Ходімо до столу.
Адріана: Вибачте, мені потрібно зателефонувати.- відходить.
Естебан: Всі за стіл, бандо!
Всі попрямували до столу.
Мако: Барбекю!
Естебан: Мако у нас смажить найкращі стейки на світі!
Лоранс: Мій татко такий!
Мако: Вгощайтеся, шановні гості!
Естебан: Хлопче, все дуже смачно! Пригадай 89-й!
Мако: Місія у В’єтнамі?
Естебан: Так. І твої страви польової кухні.- до Вівіан.- Дівчино, ти мусиш все це спробувати.
Вівіан, злегка посміхнувшись: Неодмінно.
Хав’єр: Хрещений, заспіваєте?- подав гітару.
Естебан: З задоволенням, хлопче!- бере гітару. – «Одного ранку, десь на світанку…»
Алонсо: Белла чао?
Хав’єр: Тихіше. Слухаємо.
Естебан співає.
Повз них пробігає заплакана Адріана.
Естебан, припиняючи співати: Дівчисько, ти чого?!
Адріана: Відстань від мене! Залиш в спокої!- побігла до річки.
Лоранс: Енді!
Адріана: Дайте мені всі спокій!
Вівіан: Що це з нею?
Алонсо: Бідолашна дівчина. Дозвольте я з нею поговорю.
Естебан: Спробуй, хлопче.. Але я спочатку…
Алонсо: Ні. Пробачте, але не треба. Ви можете зробити тільки гірше. Довірте цю справу мені.
Естебан: А ти впораєшся?
Алонсо: Спробую. Все буде гаразд.- йде
Біля озера.
Заплакана Адріана сидить на березі, обхопивши коліна.
Підходить Алонсо.
Алонсо: Кхм.
Адріана мовчить.
Алонсо: Я можу чимось допомогти?
Адріана: Собі допоможи.
Алонсо: На жаль, це не в моїх силах.
Адріана: Пробач.
Алонсо: У тебе щось трапилось?
Адріана: Тобі що, своїх проблем бракує?
Алонсо: Мене і чужі цікавлять. Для різноманіття. А ти мені не чужа.
Адріана:Та годі тобі?
Алонсо: Справді.
Адріана: Ти ж наче все зайнятий.
Алонсо: Тобто?
Адріана: Як хочеш мене закадрити, то, по-перше, у тебе наче дівчина є. А по-друге, татко, якщо дізнається, тобі яйця відкрутить. Чи відстрелить. Як настрій буде. Він може.
Алонсо, засміявшись: Ти не відгадала.
Адріана: Ну чому ж? У вас у мужиків одна мова. Отримати жінку. Потім покористуватися нею, увійти в довіру і покинути.
Алонсо: Отже, сльози через любовні переживання?- посміхнувся.- Перша любов, любов неповторна.
Адріана: Та що ти знаєш про це, пане фотограф? Як ти можеш про це судити?
Алонсо, посміхнувшись: Ну у мене теж є якийсь життєвий досвід.
Адріана: Та ну. Напевно сам дівчат кидав, як рукавички. Не подивуюся, якщо і біля вівтаря.
Алонсо: І таке було.
Адріана: Ну от бачиш! Одна проблема нам через вас!
Алонсо: Вам це…
Адріана: Жінкам. Через ваше чоловіче бридке плем’я.
Алонсо: Узагальнюєш?
Адріана: Констатую факт.
Алонсо: Свого батька, своїх дядьків ти теж вважаєш бридкими?
Адріана, розгублено: Н-ні. Що ти?
Алонсо: Ну от. Тоді навіщо говорити про всіх?
Адріана запнулась, витерла сльози.
Алонсо: Тримай хустинку.
Адріана: Дякую.
Алонсо: А тепер тобі потрібно умитися і привести себе до ладу. На тебе чекає родина.
Адріана: Я нікого не хочу бачити! Тебе теж! Забирайся!
Алонсо: Я завтра поїду, не хвилюйся.
Адріана: Як ти так можеш?!
Алонсо: Що?
Адріана: Бісить твій спокійний тон!
Алонсо: Свій відчай я вже вилив. На найближчих. Зробив їм боляче, коли дізнався, що помираю.
Адріана: От і мені зараз хочеться померти.
Алонсо: Ніколи не кажи так! Чуєш? Навіть жартома!
Адріана: Ти чого розкричався?
Алонсо: Бо знаю, про що кажу!
Адріана: Ну так. Подумати про помираючих. Про голодних дітей у Африці. Про кого там ще? А мені теж боляче. Розумієш? Боляче!
Алонсо: Розумію, але знаєш, що написано…
Адріана: Чхати мені, що там написано! Як би ти себе поводив, якби дізнався, що на тебе заклалися?
Алонсо: Тобто?
Адріана: Що зустрічалися з тобою, бо побилися об заклад. На пляшку пива. Просто. На. Пляшку пива. Можеш собі уявити?
Алонсо: Слабко, але це прикро. Згоден.
Адріана: От бачиш.
Алонсо: Гірше, коли дівчина, яку ти кохаєш більше за життя, ніколи не покохає тебе. А у тебе немає часу зробити її щасливою. Можливостей. Здоров’я.
Адріана затихла.
Алонсо: Гірше, коли ти повірив в кохання після зради, однак, це не твоя доля. Гірше, коли ти ніколи не візьмеш на руки свого сина, бо твоя, як ти тоді думав, друга половина, твоє перше кохання вбила його.
Адріана: Як це вбила? Свою дитину?
Алонсо: Так. Зробила аборт, бо хотіла будувати кар’єру. Бо дитина була не на часі.
Адріана: А порадитися?
Алонсо: Не бачила сенсу. І ти розумієш, що міг би бути батьком, що міг би лишити, відходячи, після себе слід, але твоєму сину не дали народитися.
Адріана: І ти після цього повірив у кохання?
Алонсо: Повірив. І кохав. Дуже кохав, але… Мене не кохали. Серце належало іншому, а мене просто жаліли і були вдячними.
Адріана: Триндець. Пробач.
Алонсо: Нічого, я все розумію.- сумно посміхнувся.- Мені теж робили боляче, мала. Я теж підіймався і йшов. Ба більше – я робив боляче фантастичним людям, щоб потім їм не було ще болючіше. Радів за ту, яку міг би назвати своєю дружиною. Для якої лишився просто другом. І радів, бо вона неймовірна, вона заслуговує найкращого, а не вмираючого.
Адріана: Не гони. На вмираючого ти ніяк не схожий.
Алонсо: Так, але хвороба їсть мене зсередини. І зараз я знову, не знаю, чи правильно вчинив. Дав шанс собі покохати ту, що кохає мене. Здається, у мене вийшло.
Адріана: Я рада за тебе.
Алонсо: І я радий, але не знаю, скільки це продовжиться. У тому наша відмінність.
Адріана: Що ти закоханий і щасливий, а я нещасна?
Алонсо: Ні, мала. В тому, що мій час вичерпується, а у тебе попереду все життя.- витирає сльози Адріані хустинкою, бере за руку.- Повір мені, пройдуть роки, навіть дуже мало часу мине, а ти будеш пригадувати ці свої сльози з усмішкою, примовляючи, яка я була дурненька.
Адріана: Ти не розумієш! Він був коханням всього мого життя!
Алонсо: Він був ідіотом, якщо не цінував такої неймовірної дівчини, як ти. І якщо з тобою так вчинили, вмій перегортати сторінку. Йти далі по уламках, навіть якщо боляче. Бо потім доля подарує тобі щось неймовірно більше.
Адріана: Ти так думаєш?
Алонсо, посміхнувшись: Я у тому впевнений.- смикнув Адріану за кінчик носа. – А ти давай вище ніс, чуєш? Дівчина, яка у майбутньому диктуватиме моду світу, не може бути такою зарюмсаною.
Адріана тихо засміялась.
Адріана: Ти класний. Мені б такого старшого брата.
Алонсо: Вважай, що він у тебе є.- простягнув долоню.- Алонсо Дель Анхель. Завжди готовий допомогти.
Адріана: Адріана Сан Барно. Непутяща ходяча біда.- засміялась.- Можливо, ми й станемо братом та сестрою. Я не проти.
Алонсо: Я теж. Твій батько чудова людина. Я радий, якщо поруч з моєю матір’ю буде такий чоловік.
Адріана, посміхнувшись: А я, натомість, рада, якщо поруч з батьком буде така чуйна та любляча жінка, як твоя мама.
Алонсо: То що, друзі, сестричко? Тільки не плач! І кажи мені відразу ж, хто тебе образив! Будемо розбиратися!
Адріана: Друзі, братику!- засміялась.
Алонсо: От! Інша справа! Ходімо до усіх, бо нам найсмачнішого не дістанеться!
Адріана: Ходімо!
Над містом збиралися сутінки.
Додати до улюблених