https://t.me/Hata_Lee — телеграм канал з артами!
Від лиця Сільвестера буде вестися ця розповідь. Сільвестер — хлопець спокійний, тихий, замкнений у собі, носить темний одяг, навчається у восьмому класі. Він не так давно змінив школу. Тільки освоївся. Йому було спочатку некомфортно тут: нові люди, нові вчителі, нові знайомства… все нове. Але хоча б нема строгих вчителів, які багато вимагають, нема дурних одноклассників, які заважають навчатися… Нема того, що не влаштовувало як Сільвестера, так і його мати.
…
Сільвестер стояв у коридорі, втикав у телефон, і раптом до нього вирішила звернутися однокласниця — висока така, з пофарбованим у фіолетові й блакитні відтінки волоссям. Він аж напрягся, коли вона стала біля нього.
— А ти…? Як тебе.. Ти Сільвестер, так? — Каже вона.
— Так, — не подаючи виду, що нервує, відповів він, — а що?
— Ім’я незвичайне. І завжди ти один?
— Ну, так.
— Я теж. Може будем ближче знайомі?
— А чому б ні..
— Мене Коулет звати, якщо раптом забув, — вона протягнула руку. Сільвестер потиснув і швиденько прибрав руку. — Чого в цю школу перевівся?
— Ну.. я з власного бажання.
— Яясно. Якого, якщо не секрет?
— Ну.. з 8 класу все різко помінялося, саме вчителі. І вони не дуже…
— І шо, краще тут, у нас?
— Так.
— А до того вчився у якій школі?
— №12…
— А, знаю її. І шо, строгі там вчителя?
— Деякі. І вимогливі.. для мене з цим трохи важко було.
— Терпіть вимогливих не можу. Особливо тих що вважають що їх предмет у всьому №1.
— Так, і таких знаю..
— Ще й ЗНО лякають.
— Так..! Типу.. “ти н-нездара, якщо не здаш це ЗНО”.. — Було трохи помітно, що Сільвестера це пригнічувало.
— От подібне від нашої англічанки напевно що будеш чуть. Та ви що, не дай Боже не знати як… — Коулет зітхнула, — …знайти власні значення та відповідні власні вектори для квадратної матриці. Як я це запам’ятала..? Коротше отак, бомжами будем, якщо на 200 балів не будем все знати! — З сарказмом говорила вона.
— Ну, комусь математика може знадобитися, але..
— Але не всім то дано. І не всім потрібно. І нащо вона обов’язковий предмет? Що мене найбільше турбує, так це те що нас залякувати починають ще задоовго до випуску, що блять як не здаш ЗНО — так все, станеш ніким.
— Так..! Мені кажуть…
— Та знаєш, як не здаш достатньо добре — так і буде. Це життя твоє кардинально не змінить.
— Напевно то так..! Але.. чому ВСІ про це кажуть, що це важливо, наче хочуть щоб ми вчилися у стражданні…
— Типу щоб мотивувати готуватися. Але це хуйова мотивація..
— Хех….
— Я взагалі тільки роблю вигляд, що стараюсь. А так взагалі… да пофіг те навчання. Ненавиджу, коли змушують.
— Розумію..
— Вдома не контролюють. Тому багато лайно-дз просто ігнорую, навіть сьогодні. А ти? Читав параграф?
— Та, ем.. так.
— Яясно. Цей во, дзвінок скоро, по ідеї… Ладно, я пішла.
…
Відношення Сільвестера до Кенді по початку…
“Бляя, що.. Боже, вона слухає ці дурні пісні в тіктоках, я зараз помру. Я б ліпше крізь землю провалився, аби не чути той крінж… А вона ще й підсіла сюди, поруч..” “Боже мій, зніми вже свої “рожеві окуляри”. Ти ти все бачиш… миленьким, Боже, рожевеньким…”
— Гей, — раптово звернувся Едуард до нього і торкнувся його волосся, — А ти… Волосся фарбуєш чи це натуральний колір?
— Що ти… Ну, натуральний..
— Бліна, хочу теж такий.
— Я б з тобою помінявся. Пф..
— Хочеш блонд? Та тобі личить малиновий.
— Ні.. — “Іди до дідька…”, — думав хлоп. “На мене через тебе може теж косо дивляться..”
— Ну… Ок.
“Взагалі з ним справу мати боюся”, — подумав Сільв, він стиснув губи, та ринувся до виходу з класу.
— Що як? — Підійшла в коридорі його нова подруга — Коулет. — Я от знаєш що думаю? Начхати і на уроки, і на все… Прогуляємо літературу?
— Та ні, ну ти що..
— А хотілося… Я б так і зробила. Але ж можуть і здати. Та ні, точно здадуть.
— Мгм..
— Залишаємося.
…
— Чуєш, — звернулась до Сільвестера у своїй манері Коулет, — звідки такий синець на руці?
— А? Та.. а що?
— Да нічого. Що ти, постояти за себе не можеш?
— А ти з чого взяла?
— Та, бачила, як цей Шейд (ім’я хлопця з “Г” класу) тобі: “ну що, дурень?”, а ти мовчки повз нього пройшов.
— Та а що йому казати. Ігнорую. Хай лісом іде.
— Ну то так і треба було сказати!
— А далі? Не хочу нариватися. Та й не знаю що то далі буде.
— Та що ти, дав би пізди раз і більше б не чіплялись!
— В тому то й справа, що ні. Да і повір. Пізди у відповідь не давав, але уже якось не промовчав. Так з тих пір боюся клейма “грубло”. Мене ітак.. вважають дивним. Мені ще цього не…
— З клеймом розумію. Через таких мудаків як той Шейд… — Вона стиснула кулак. — …Теж клеймо, ага. Да похєр. Я отчасті й була такою як мене вважали.
— ..Якою?
— Там довго розповідати. Пішли на вулицю?
— Ок…
— …Ну коротше. Просто справедливості добитися хотіла. З одними дебілами постійно сперечалася. Вони мене спровокували, і я ледь їх не відпизлила. Так вони пожалілися директору і хоба — вся школа про це знає. Тільки от ніхто не знає… Що вони були самі не святі. Буллили молодших. За це і ледь не відпиздила…
— ..Ніхріна собі.
— Та й таке.. доказів у мене звісно не було.
— Було б добре зібрати.
— Та, уже все.
— Що?
— Я більше цих телепнів у школі не бачила.
— Ясно.
Вийшли на вулицю.
— Палиш?
— Ні…
— А спробувати хочеш?
— Прям тут..?
— Ага. Давай, швидше думай.
— …Давай.
— Тримай. Це фільтр, цією стороною… Ага, так. — Вона підпалила цигарку йому. Він майже відразу від першої затяжки закашлявся.
— Бля, що, реально не палив ніколи?
— Кха… ні.
— У нашому віці уже всі починають.
.*АВТОРКА ЗАСУДЖУЄ*.
— Ага… Кх!
— Ти багато не вдихай. Буквально отак, — вона тримала цигарку двома пальцями, затягнула дим і видихнула. Він робив так само.
— Ну й як?
— Та.. н-нормально.
— Я у баті цигарки свиснула. Надіюсь не помітив. Він сам уже не пам’ятає скільки скурив.
…
— Е, чуєш, Сільвестер? — Ноунейм вимовив його ім’я так, що відразу відчувалася вся його неповага до хлопця. Сільвестер відчував тільки пригнічення, так ще й сором за своє ім’я.
— Чого? — Тільки це вимовив він.
— А ти мені тут не чого’кай, ти…
— Майку, згинь, — з’явилась та грубо звернулась до того ноунейма Коулет. Сільвестер глянув на неї.
— А то шо?
— Згинь кажу.
— Сільвестере, шо з лицем?
— ..”Що з лицем” хочеться спитати у тебе, — зберігаючи зовнішній спокій, підмітив Сільв. Хоча сам він нервував уже, і не розумів нащо взагалі це каже.
— Не поняв.
— А хочеш понять? Дзеркало подарую. Підзуй від нас, — продовжувала бикувати дівчина.
— Ой, та ну, шо ти знайшла у цьому лохі?
— Тобі яке діло? До речі. Забув про Макса? Все ще можу розказати декому яка він твар.
…
— Хах.. все, не парся.
— Що з Максом було?
— Та там.. довго сперечалися і обісрався по ітогу. Я просто шантаж почала… Він зраджував одній дурі з якоюсь дурою. Отак.
— Ясно..
— А у тебе не було стосунків?
— Н-ні.
— Просто так питаю. Та у мене теж. Ні друзів нормальних, ні стосунків. Два ізгоя. Лол.
— Ага.. — Зітхнув він, — ага….
…
— Почапали сухариків похаваєм, — запропонувала Коулет.
— Ем.. вибач, грошей з собою не дали.
— Тоді я пригощаю.
— Дякую.
— Пішли, по дорозі розкажу дещо. Коротше Кейта пам’ятаєш?
— Так.
— Він школу щось закинув взагалі. Щось не видно його.
Вони довго говорили… Як справжні друзяки.
…
Коулет щось розійшлася. Коротко про принципи Коулет:
— Кажуть ти не маєш права висловитися, затикають всім рота, а я БУДУ висловлюватися. Мене не їбе що скажуть. Я зроблю ВСЕ, щоб їх правилам наперекір! І нехай думають що схочуть. І ТИ, чуєш, роби те що заманеться ТОБІ, буде краще по життю.
…
— …І вона тоді на весь коридор як заоре: “да у тебе секс лише з моїм мозком!”, — розповідала Коулет Сільвестеру якийсь випадок.
— Ага. — Не думаючи сказав Сільв, роблячи вигляд, що типу уважно слухає. А сам думав про своє. Хоча зазвичай дійсно уважно слухає.
— Потім думаю: “та по-моєму, все ж ітак вона його кине”, хоча мені до них особо то й діла нема, просто нудно було.
— А..
— Та то я так… Розповідати нема чого, то і таке згадала.. А, до речі, вони таки зійшлися знов.
…
— А чо ти спокійний такий?! Нас точно будуть питати на уроці, а я он скільки пропустила тієї мудло… Мудлотрахомозгії.
— Ну, все можна наздогнати..
— За па…?!
— Відповідати буде Сільвестер, — сказав вчитель.
— Пиздець, — прошепотіла даже тихо Коулет.
Та для нього це було не так страшно. Він готовий був відповідати. І зміг. Запинався, не на найвищий бал, та зміг.
— …І.. таким чином це стає з…
— Достатньо. А непогано. Виправив двійку! Так тримати.
— Дякую.
— Наступною буде… Коулет, давай-но. Ти теж, мабуть, нас приємно здивуєш.
— Дідько… Поможи, — попросила вона сусіда по парті.
— Чим я поможу?..
— Підручник…!
— Ми слухаємо, Коулет.
— Ну… Загалом….
— Сільвестере, закрий підручник, — зробили йому зауваження.
Він послухав і так і зробив.
— …Цю теорію вигадав відомий хх… Хімік, наче… як його… Андерсон..? Ну, він проводив якийсь там експеримент.. досліджував шось…
— Скажи чесно, ти готувалася?
— Ні.
— Дуже погано. У тебе лише одні пропуски. Як виправляти будемо?
….
Сільвестер сидів один після того як Коулет знову кинула школу, хоча без неї було нудніше. Він думав, чому вона одиначка? І чому її інші наче недолблюють? Потім замислився щодо себе, а що думають про нього?.. Може називають дедінсайдом? Це було пов’язані з зовнішностю: невеличкими синякями під очима, одягом, бо сорочка і штани часто чорні, і взагалі чорні більшість луків, вплоть до шкарпеток; серйозний або іноді втомлений вираз обличчя, невеселий, іноді груба інтонація… що ж про нього думають? Оскільки він не розкривав справжньої особистості, і дійсно ніхто не знав який він. Та він, хоч і не бажав нікому поганого, і не спеціально здавався з виду не таким як є, вважав себе ізгоєм. Якимось не таким.. і дивним. То й не спілкувався ні з ким. І так цей круговорот думок не втихав, допоки не продзвенів дзвінок.
Кінець першої збірки.
Дякую за прочитання!
Додати до улюблених