У вагоні метро щільним туманом стояла духота. Вуха заклало від тиску, а свіжого повітря, що порційно вривалося з протягів станцій на кожній зупинці, переповненому людьми вагону не вистачало критично. Фелікс кілька хвилин стояв навшпиньках, притиснутий до заблокованих дверей навпроти головних, що на іншому боці. Він тягнувся вище й намагався вхопити ротом якомога більше кисню, щоби не втратити свідомість. Перетерпіти одну зупинку, а там на Опері вийде більша половина. А інші потім відсіються на Луврі. Далі залишаться лиш ті, чия дорога вела в сіре нікуди – дев’ятнадцятий район Парижа, про який не розповідають тим, хто приїхав за червоним беретом із магазину сувенірів, щоби випити ігристого вина, купленого на Марсовому полі. Купленого в тих, хто знав інший бік міста, хто став заручником привабливого блиску мініверсій Ейфелевих веж, розсипаних на візерунчастих скатертинах, що вкривали заболочені дощем тротуари перед їхнім величним оригіналом.
Дощі починалися зненацька. Вітер тягнув важкі хмари з Нормандії та витрушував усю накопичену над протокою Ла-Манш чорноту на білий Паризький пил попід ногами, який потім в’їдався в підошву так, що відтирати не мало сенсу. Парасольки від раптових штормових поривів не рятували, тому вздовж набережної Сени та тротуарів із кожного смітника стирчали розламані металеві спиці. Хтось ховався в метрополітені, вигукував таксі або забивався під вузькі прозорі автобусні зупинки, а хтось байдужо продовжував іти під зливою, ховаючи шию за коміром пальта, примудряючись ще якимось чином палити.
В останню категорію парижан входив і Фелікс. Його тонке блакитне волосся налипло на лице та по-художньому вишукано окреслювало витончені риси. Краплі стікали втомленим блідим обличчям, і на смак вони нагадували змішану з землею плісняву. Під мокрим пальтом вологий коричневий светр, що кусав тіло вовняними ворсинками. На ногах чорні джинси з запиленими підгибками від побілілих кросівок. Від нього пахло чужими задушливими парфумами, цигарками та сирістю. Під очима синці від недосипу, а вуста припухлі від наполегливих поцілунків. В кишені він пальцями глухо постукував по пакетику зіп-лок. Його заспокоювала наявність м’якого білосніжного вмісту, без якого він не вивозив ні морально ні фізично нічні зміни на роботі. Варто зазначити, що в Рожевому Раю － стриптиз-клубі, що розташувався в туристичному восьмому районі між італійським рестораном та офісом охоронної служби, зміни були лише нічні.
Від Порт-де-Шуазі до Ла-Віллетт їхати пів години сьомою гілкою метро. Від таксі, що вирахувалося би з суми за “понаднормові”, він відмовився, тому взяв чотириста євро готівкою. Цигарки за п’ятнадцять, квиток за два десять, ще тридцять Раулю за кокаїн. Хотів зайти по дорозі додому та віддати, але робити пересадку несила. Все одно цієї ночі зустрінуться знову.
Легкі гроші приваблюють і так швидко не відпускають. Нужденність у забезпеченні базових потреб розчавлює колись набуті вихованням принципи. У Фелікса було все, щоби з цього шляху ніколи не звертати: гарненьке личико, пластичність та відчуття ритму, а ще повна байдужість до суспільної думки й моралі. Хоча кликати себе працівником клубу для розваг було набагато приємніше, ніж шльондрою з пілону. Різниця полягала лише в тому, що його клієнти － точно не пересічні туристи або бідні мігранти. А, наприклад, такі, як щедрий на чайові дипломат із посольства Бразилії, що вулицею вище. І так, іноді він опинявся в одній з його квартир за межами Парижа, розпластаний по підлозі та захриплий від грубих поштовхів Хав’єра та кількох його друзів. За дві такі ночі він отримував половину місячної платні, що виплачували на “нормальних” роботах, тож особливо не надавав цьому значення. Єдиною умовою були презервативи. І, на диво, ніхто цьому не заперечував.
Принцип роботи Фелікса простий. Дають? Бери. Ображають в межах приватної кімнати Рожевого Раю? Терпи, поки є сили. Потім усе одно не зможуть вийти, не заплативши. Про це подбає Рауль на рецепції з кількома вишибалами, а потім пригостить пакетиком коксу. За пів ціни, але дешевше, ніж у арабів біля дому. Тому для Фелікса це все одно, що “пригостити”. Щоби під ейфорійною дією чергової доріжки не так принизливо було змивати з обличчя сперму.
Їхати до клієнтів на виклик лише до тих, у кому впевнений. Поки що таким був один － той самий дипломат Хав’єр та парочка його заможних і недоторканних друзів. Вони робили з ним, що завгодно, але після домовленостей та встановленої за них ціни. Фелікс посміювався з такої набутої професією відповідальності, але розумів, що йому просто шалено пощастило, коли пересікався на роботі з дівчатами, що підробляли так само, а потім приїздили на дві години раніше, щоби встигнути перед виступами замаскувати синці. Якщо взагалі не зникали безвісти.
Схема роботи проста: якщо не замовили завчасно саме тебе, очима обрати того, з кого можливо буде тягнути гроші всю ніч, станцювати перед ним та зацікавити в собі, розвести на певну суму від завищеної ціни алкоголю в барі, від якої накрапає до зарплати певний відсоток, потягнути в приватну кімнату повз Рауля та його вишибал, здвинути важкі червоні штори та чекати. Година в приватній кімнаті коштувала дев’ятсот. Офіційно ціна лише за танець, але насправді там ставалося те, на що давав дозвіл танцюрист. Звісно, за умови, якщо його запитували. Якщо ж ні, то на виході Рауль вибивав двогодинну оплату, відмічаючи собі в зошиті прибуток лише за одну, а за іншу ділив зі стриптизерами － купюрами чи коксом. З розтрощеною гідністю, але при грошах та під кайфом, задоволеними залишалися всі. Крім відвідувача, що порушив правила.
Як тільки за спиною зачинялися двері квартир Хав’єра чи Рожевого Раю, Фелікс миттєво змінював особистість та викидав із голови спогади. Він відокремлював частину свідомості, що виступала за збереження психіки на роботі, та перетворювався на студента університета Нантер, що просипав та запізнювався на пари, малював у зошитах, ліниво позіхаючи, намагався домовитися з педагогами за перездачі та на великій перерві кожної середи нюхав кокс, зачинившись у кабінці туалету. Дні “прийому” порошку він визначав собі чітко, намагаючись цим систематизувати та контролювати залежність. Простіше кажучи, відбілюючи себе перед собою. Колись це почалося з рекомендації Рауля в перші робочі дні в стінах Рожевого Раю. В такому стані легше було виконувати забаганки відвідувачів, тому що в подібних закладах лише танцями ніхто не заробляв, це були красиві слова для медіа та довірливих ідіотів. Фелікс ідіотом себе не вважав, тому погодився не одразу, а крав з квартирної аптечки одне з сильнодіючих заспокійливих, що приймала матір. Цього вистачало до першої відмови клієнту, болючого ляпаса та витраханого проти його волі рота, а потім і ануса. Далі був лише кивок Раулю, один вдих, наплив енергії та ейфорія, а потім байдуже прибирання бардака на тілі та обличчі, змішане з відверто паршивим сном і періодичною тахікардією.
Мотиви влаштуватися на цю роботу також були прості － за квартиру та навчання якось треба платити. Бажано ще й іноді щось їсти. Хоча би раз на день.
Його матір Альберта － непрацездатна жінка, що страждала від біполярного розладу. Проте Фелікс був упевнений, що від цього страждав більше він. Вона могла тижнями не виходити з дому, влаштовувати перевороти та істерики, а потім довго спати серед сміття, яким завалена її кімната, через деякий час відновитися й навіть влаштуватися на роботу, а далі все по колу. Колись вона була типовою вродливою француженкою з гострими вилицями, карими очима, носом із горбинкою та хвилястим темним волоссям, що любила носити сукні та туфлі на підборах у будь-яку погоду. А тоді її кинув батько Фелікса. І все перевернулося.
Крокуючи набережною каналу Сен-Дені, Фелікс узявся рахувати кількість назавжди зачинених закладів. Він уже знав точну їхню кількість, але треба було себе чимось відволікати, щоби не попертися з кулаками на купку африканських мігрантів, що вигукували різне йому в спину. Тому що потім усе одно серед тижня потрібно буде йти до них за додатковою дозою. Лише на середу. “Я не торчок, можу злізти будь-коли”, － заспокоював себе він. Поки що ця мантра працювала.
Ця частина Парижа покрита бідністю та вихлопами. Вона встелена шматтями ранкових газет під сирими темними мостами. Її вулицями бродили небезпечні типи, а на дорогах ніколи не затихав вий поліцейських сирен. Фелікс настільки до цього звик, що його мозок сприймав той вий за фоновий шум, на який не варто було відволікатись. Вітрини зачинених назавжди та працюючих закладів розмальовані графіті. На пожовклих газонах уздовж дороги продавали дешеві репліки парфумів чи прикрас, старі книги та поіржавілі годинники, а поряд － фрукти та овочі. Вони вільно стояли до першого візиту поліції, а потім пересувалися на іншу точку, тому що ніхто навіть не намагався якось серйозно їм перешкоджати, тому що всі отримували свій відкат. Що вже казати про ще одну купку дилерів, яка штовхала дурь точно навпроти паркану, що відгороджував поліцейський відділок.
Туристів, що заблукали або сплутали станції метро, визначити було легко － їх видавали круглі нажахані очі, тому що про такий Париж не попереджає ніхто. Вони виходили з підземної станції, проходили під мостом по авеню, а потім розверталися назад та якомога швидше йшли. Або рушали до парку Ла-Віллетт, який за шкалою краси, технологічності та пафосу не мав нічого спільного з дев’ятнадцятим районом, хоч і розташовувався на його території.
Прямо вздовж каналу, поворот на бульвар Макдональ. На лівому боці відділення поліції з червоної цегли, на правому житлові багатоквартирні будинки. Фелікс зупинився навпроти синьої таблички з номером “95” та глянув на вікна другого поверху. Зачинені. Він махнув перукарю, який привітно затряс ножицями над головою клієнта, видихнув та зайшов через чорні металеві двері біло-сірого будинку, що був кольором точно як пил під ногами в саду Тюїльрі.
－ Де тебе, бляха, всю ніч носило?
－ Тебе це не стосується.
Одяг Альберти смердів. Вона його не змінювала вже третій тиждень. Ймовірно, її тіло смерділо теж, але Фелікс уже давно не був до нього ближче ніж на відстані двох кроків.
－ Я хочу спати, ма. Не здіймай галасу, прошу.
－ Що, не давали виспатися? Тріпали всю ніч як гарнчірку? Скільки їх було цього разу, га?
－ Тебе. Це. Не. Стосується.
Він навмисно робив акцент на кожному слові, даючи зрозуміти, що навіть на сварку енергії не мав. Кинув мокре пальто на диван у вітальні, ввімкнув на максимум термостат, щоби встигло всохнути до вечора. Голова гуділа, а тіло ломило від утоми. Фелікс розумів, що якщо й засне, то на якісь чотири години, але сподівався, що це його приведе до тями.
－ Заради цього ти ходиш в університет? Щоби бути проституткою?
І тут його терпець урвався.
－ Ні, курва, не заради цього. Але я мушу працювати, щоби платити за довбані комунальні, тарифи, які кожні пів року підвищуються, та оплачувати твоє довбане лікування, яке коту під хвіст та не дає жодних результатів. Я працюю, щоби ти тут могла цілими днями страждати та вигадувати собі причини для цього замість того, щоби підняти сраку та якось мені й собі допомогти! Я працюю, щоби оплатити собі навчання, яке ти намагаєшся знецінити, яке ти, бляха, не можеш оплатити навіть частково. Почула все, що хотіла? А тепер дай мені спокій!
－ Хочеш сказати, що я погана матір? Я в усьому винна? Що це я так тебе виховала? Ти точна копія свого батька. Так само чекаєш, що я біля тебе виплясуватиму!
－ Я вже сказав усе, що хотів. Сприймай це як хочеш. І якби я був копією тата, то вже давно би кинув тебе.
－ То чого ж тоді не кинеш?
－ Ти без мене і місяця не протягнеш. А мені тебе по-людськи шкода.
І це була щира правда. Колись Фелікс опустить руки та залишить її. Іноді він збирав речі та на тиждень зникав у Мінхо － свого одногрупника, де вдома панувала зовсім інша атмосфера. Але постійно вертався, думаючи про Альберту і про те, чи не наклала вона на себе руки. Але під дією заспокійливих вона могла навіть не помітити його відсутності.
Її депресивний епізод складався з двох частин: сну та істерики. Маніакальний з до абсурдного дурної чистоти та облущеної від хлорки шкіри рук, роботи 24/7 та одного прийому їжі на день, бронюванням турів у Грецію й походами по магазинах, щоби скупити купу хламу, який потім битиметься об стіни, двері чи гнитиме від бруду. В обох випадках Альберту неможливо було витримати, але Фелікс усе одно був поруч, згадуючи, як колись знімав її з петлі, коли ще вчився в середній школі. Якщо він утратить її, то остаточно залишиться один. Батько умотав у Корею та виходив на зв’язок один раз на рік на день народження. І то примудрявся запізнитися з вітаннями на два дні. Його присутності в своєму житті Фелікс навіть не рахував.
Єдиний, кому було на нього не байдуже, це Мінхо. Вони потоваришували з першого дня знайомства, але навіть він був не в курсі того, чим займався Фелікс. У початковій версії для нього він працював офіціантом. Потім зізнався, що іноді танцював. На цьому він закрив собі рота та попросив більше не ставити цих запитань, а Мінхо двічі не треба було повторювати. Фелікс не соромився. Але чомусь йому здавалося, що цим він його розчарує. А Мінхо розчаровувати не хотілося. Кого завгодно, але тільки не його.
Сон не йшов, але Фелікс тримав очі заплющеними. Альберта, довикрикувавши чогось іще йому в двері, зникла за своїми. Нарешті настала тиша. Фелікс відчував на собі запах Хав’єра, хотів його змити, але піднятися з ліжка не було сил. Шкатулка, що схована в старих коробках з-під взуття, поповнилася ще на триста євро. Це було єдиним, що нині гріло йому душу.
За вікном продовжував лити дощ, а дорогами вили сирени. Нічого не змінювалося вже десятиліттями. Зверху чулися крики сусідів, а за стінкою хтось гаряче кохався. Фелікс накрив голову подушкою, сон усе ще не йшов.
Його волосся підсохло та почало завиватися, на грудях виднілися кілька плям від засосів, які потім легко буде перекрити. Він зняв светр, але на джинси плюнув, тому зверху його обдавало жаром, а знизу прохолодою від прилипаючої важкої тканини. Після кожної зустрічі йому написував Хав’єр, але Фелікс на це лише закочував очі та ігнорував. Він не один раз попереджав, що їхні стосунки суто “професійні” та обмежені зустрічами в клубі, щоби потім поїхати на квартиру. Він не Вів’єн Ворд, а Хав’єр був далеким від персонажа Річарда Гіра, тому в шалене кохання красеня-багатія не вірив. Як мінімум, коли кохають, то не пускають по колу таких самих Хав’єрів у своїй присутності.
Апетиту не було, хоча Фелікс пообіцяв собі, що по обіді зайде до Матсуби － єдиний ресторан корейської кухні на районі, на пібімпап з креветками. Харчуватися на вихідних одним кокаїном та й тим по ночах неправильно, проте крім нього, на ділі, нічого не хотілося. Хіба що сигарету. І це бажання Фелікс виконав охочіше, підійшовши до вікна та відчинивши його.
Здалеку доносилась музика, а під вікнами на перекурі стояв Амір － той самий перукар, із яким Фелікс непогано колись знайшов спільну мову. Від нього завжди пахло засобами для волосся, а свою голову він голив, коли з іншими творив дива. Лазурово-блакитний колір волосся Фелікса був саме його прявом креативності.
－ Як справи?
Кричати не було необхідності. Бульваром гуляв лише дощ та й з другого поверху все прекрас чутно.
－ Живий та й добре. Виглядаєш утомленим. Сам як?
－ Живий та й добре.
Вони обмінялися усмішками.
Махнувши на прощання, Амір забіг назад до перукарні. Фелікс кинув опалок на землю й вирішив, що обов’язково зайде до нього на каву. Десь серед тижня. Можливо, в середу.
Амір － тунісець. Добряк, який умів по очах читати настрій. До Фелікса він ставився як до сина, коли той був меншим, та пригощав кус-кусом з гранатом, розповідав дуже гучно родинні історії, часто переходячи на арабську, як ніби Фелікс її знав, і не помічав цього. Амір знав, ким Фелікс працював і тільки цокав та підносив руки до неба. Але не повчав. Казав “на все воля Аллаха” та й просив себе берегти, не сплутатися з кимось небезпечним.
Відмивши з себе доторки Хав’єра, Фелікс узявся шукати психотерапевта для Альберти. Заснути він так і не міг, тож вирішив знову спробувати знайти для матері того, хто їй би допоміг. Він нічого в них не тямив, а на сайті кожен намагався приписати собі хіба що не винайдення ліків від раку.
－ Ма, я там тобі сайт скинув. Пошукай когось. Прошу тебе.
У відповідь лише мовчання.
Не дочекавшись бодай якогось шороху, Фелікс узявся прибирати в кухні-вітальні. Зібрав брудний посуд до раковини, поскладав сміття в мішки, почистив холодильник від прострочки. Альберта показово голосно плакала. Тому Фелікс на всю ввімкнув музику. Кожен раз мама влаштовувала сцени, коли він намагався відправити її на лікування. Він до цього вже звик.
Часто він себе запитував як ще досі в нього не поїхав дах? Напевно, до всього можна звикнути. Людина － дивовижне створіння, що може адаптуватися до будь-яких умов, щоби вижити. Тільки от прийом наркотиків у плани еволюції Фелікса не входили.
Він косився на пальто. В роті виділялася слина, а пальці виламувало від бажання. Одну доріжку і все. Ввечері на роботу. Субота входила в перелік днів, коли можна. Раніше це була ніч із суботи на неділю, але нині ця умова під внутрішнім обговоренням.
Фелікс підійшов до пальта. Здавалося, серце вистрибне з грудей. Одну. Лише одну. Все інше на ніч. Це не вважатиметься за серйозне порушення, та й яке, бляха, порушення на неписаному законі умовного папірця? Він що, не вмів себе контролювати? За пів року жодного передозу. Ніхто й не знав, який у нього доппінг.
Рука тремтяче потягнулася. Вона судомно вхопилася за кишеню. За дверима плакала Альберта. А Феліксу просто потрібні були сили.
－ Одну. Лише одну.
Шепотів собі під ніс як молитву.
Він намагався ковтнути в’язку слину, але вона каменем стала в горлі. Свідомістю керувала лише одна нав’язлива думка. Лише одна. Лише одну.
－ Сину.
Голос Альберти розвіяв туман перед очима. Фелікс непомітно тряхнув головою, фокусуючись лише на зверненні від матері. Він сховав руки в кишені та випрямив спину, геть забувши, що на голому торсі видні сліди від ночі в Шуазі. Але для Альберти це не було відкриттям, тож він повністю розвернувся до неї.
Вітальня пахла затхлим вологим одягом. Кран, що над раковиною, краплями бив по порцелянових тарілках. Музика на секунду вщухла, а потім заграла тиха класика. Скрипка підвивала вітру за металевими віконницями, що билися одна об одну. Фелікс ненавидів скрипку. А ще більше ненавидів порожні слова Альберти, тому готувався слухати чергові вибачення й обіцянки.
Мамині очі червоні й напухлі від сліз. Її волосся зібране в хвіст. Вона закуталася в халат та обійняла себе руками.
Феліксу стало невимовно її шкода.
Підйшовши до неї впритул уперше за довгі місяці, він міцно її обійняв. Вона обійняла у відповідь так, ніби боялась його. Невпевнено та апатично.
－ Що ти хотіла сказати?
Але Альберта дивилася на нього крижаним поглядом. Вона ніби згадувала, чому вийшла. Ніби гляділа крізь.
－ Не підходь до мне в такому вигляді.
Слова порізали влучно. Точно по серцю. Фелікс відійшов від неї одразу. Він постукав пальцями по спинці канапи та зайшов за неї, навмисно залишаючи видимою лише верхню частину тіла.
－ Завдяки такому вигляду ти харчуєшся своїми клятими пігулками та маєш змогу влаштовувати мені істерики. А зараз іди назад та обери собі психотерапевта. Інакше я запроторю тебе до божевільні. Я можу бути й поганим сином, ма. Повір. Та версія, яку ти бачиш зараз － не найгірша.
Додати до улюблених