*БУДЬ ЯКІ ЗБІГИ З РЕАЛЬНИМ ЖИТТЯМ ЛИШЕ ВИПАДКОВІ І НЕ НИСУТЬ ЦІЛІ КОГОСЬ ОБРАЗИТИ*
Відкривати очі було тяжко, занадто тяжко. Я відчував, ніби на мені хтось лежить, але ні, не ніби на мені, і справді лежало тіло… людське тіло, причому незовсім живе. Паніка захлеснула мене аж до того моменту, коли в голову врізались спогади про хлопця, того самого Учіхи Макото. Вони були преривні, ніби я дивлюсь стару кіноленту, але пам’ятав усе чітко: життя у клані, прояви своєї геніальності… СТОП! Своєї!? Це не мої спогади. Вони лише здаються моїми, а хто я? Бідний студент чи виродженець великого та могутнього клану? Всі спогади перемішані в кашу, голова тріщить. Конкретні моменти виділити можу, але чим далі, тим більше розколюється голова. Або ж це не через спогади, подумав я, торкаючись кровоточучого затиличка.
Потрібно згадати, що було перед тим, як я тут опинився. Занурившись у спогади, пацанчика почав аналізувати. Ага, мені 8 років, генін Конохи. Хммм, а хіба випуск не в 13? Ясно, через проявлені вміння я рано випустився. Деякий час виконував місії D-рангу з командою, доки нам не довірили місію поскладніше. Як видно по тілу, яке я опізнав як Шодо-сенсея, безкланового джоніна, невдало. Заказника та сокомандників, хлопця та дівчини, на декілька років старших, знайти невдалося, але вдалося знайти скривавлену землю і погнутий та побитий протектор. Налобна пов’язка. “Лист”, тихо промовив я. Так, потрібно ще щось згадати, нужбо. Є, зараз підходить до завершення 2 світова війна ніндзя. На посту Хокаге Сарутобі Хірузен, легендарні саніни вже отримали своє ім’я. Справжній власник тіла — круглий сирота, якщо не рахувати строгого дідуся та добру і люблячу старшу сестру, яка не так давно стала токубецу джоніном в області генджутсу.
“Ну, це вже хоч щось,” подумав я, торкаючись лоба, на якому була злощава пов’язка з символом. “Це ніби мішень,” просеба сказав я. Як тут… “Учіха Макото?” запитав без емоційний голос. Від несподіванки я ледь не кинув в шинобі кунай, який машинально з’явився у руці, але схоже йому було на це начхати. Оглянувши гостя, розпізнав в ньому так званого бійця спецпризначення, проще кажучи, А.Н.Б.У. “Так,” промовив я на видисі. “Ти йдеш зі мною,” сказавши це, він перемістився мені за спину і… пітьма.
Пробудження було… на диво приємним. Зустрічала мене звичайна медична палата. Скочивши з ліжка, я підбіг до найближчого вікна, де побачив ту саму величаву гору з ликами минулих та нинішнього Хокаге. “Так, це і є Коноха,” здивовано промовив я. “Що, невпізнаєш рідне селище?” промовив єдкий голос. Обернувшись, я помітив закутоного, немов мумію, хлопця без руки. На своє здивування, опізнав в ньому свого сокомандника. “Шин, це ти?” запитав я. “Я, я, хтож ще,” пролунав відповідь. “Я думав, ти…,” затихаючи промовив я. “Ні, як бачиш, живий. А от Шодо-сенсей і Юмі…,” схиливши голову, хлопець зжав єдину руку в кулак.
“Як бачу, ви вже прокинулись і почуваєте себе нормально, раз замість того, щоб відпочивати, бадьоро розмовляєте,” промовив незрозуміло коли з’явившийся лікар. Позаду нього стояв мій хмурий дід. “Ви можете бути вільні, Макото кун, а ось вас попрошу повернутися в ліжко, молодий хлопче,” сказав, як відрізав, лікар. Дід кивнув головою, показавши, щоб я йшов за ним.
Додому ми йшли в повній тишині, що дало мені час на роздуми. Чому я так реагую? Чому я не відчуваю дикості ситуації? Єдина причина цього, на мою думку, це те, що схоже моя душа злилася з хлопцем, і через те, що він був ментально слабший за мене, здорового лоба, я пересилив його та поглинув. Але чому це сталося? “+15 до інтелекту,” прозвучав механічний голос, і я ледь там і не впав. Я тільки зараз помітив дивність. Вона полягала не лише у схожому вікні, що й у тому просторі, але й у маленькому знаку оклику в правому верхньому куті. Саме тоді ми прийшли додому.
Додати до улюблених