Діне, ти зав’язав білу мереживну стрічку на моїх очах. Ти сказав не дивитись.
А тепер твої губи на моїх колинах, і як я маю втриматися?
Ти завжди просиш неможливо. Ти завжди вимагаєш щось від мене. Водиш як ото зараз із мережевим на обличчі по кімнаті наче блуд. Водиш по кругу. Тримаєш за долоню – ти джентльмен. Цілуєш у шию. Не завжди джентльмен. Частіше діавол.
Чого ти від мене хочеш?
Чому весь час мені брешеш, чому весь час мене просиш?
Стрічка сковзає по обличчю, ти зав’язуєш сильніше. Ти цілуєш в губи – лиш раз.
Думаєш, ти хитрий?
Думаєш, я не відчуваю? Вістря ножа. Біля горла.
– Розстав для мене ноги.
Гаразд. Я сміюся. Я так і роблю. Я тремчу. Від напруги, можливо, від страху.
Ти завжди просиш тобі віддаватися. Завжди на зовсім. Завжди назавжди.
А коли мене не залишиться? Відкинеш? Забудеш і знайдеш когось нового, ніби я нічого не означав, ніби мене і не було.
Був тільки ти й твої бажання, ілюзія, провокація та брехня.
Білий бузок пахне солодкою смертю. Нею пропахла уся наша квартира, наше ліжко, спідня білизна, твоє і моє волосся. Ти такий же на смак, коли цілуєш мене.
Ти любиш білий бузок, біле мережево, гострі ножі та мене.
Все-таки я впевнений – ти любиш мене.
– Нахилися.
Ні разу в житті я тебе не ослухався. Ні разу в житті ти мене не трахав. Завжди цілуєш і так щоб по всьому тілу. Завжди зав’язуєш можливо тобі це приносити кайф – ти мене бачиш, а я тебе ні, ти все знаєш, а я у розпачі, я майже один, майже самотній, якби не твоя рука, що веде мене по колу. Якби не твої губи, які позначали кожний сантиметр моєї шкіри. Якби не вістря ножа, яке завжди поряд із моїм горлом, але ніколи не натискає, ніколи не ріже, хоча я вже бачив, як ти проливав ріки крові.
Ти мене кохаєш. І тримаєш замкнутим. Серед цього гнилого бузку. Наша спальня нагадує морг. І пахне так само.
Ти кохаєш мене, але ти питав хоч раз чи я відчуваю те саме?
Ти знаєш мене, прочитав в очах, в дотиках, в поведінці – авжеж ні. Не те саме. Але я кохаю тебе, просто інакше. Просто по нормальному, чи як ти там кажеш – космічно.
Ти кохаєш як смерть.
Тільки так і вмієш.
– Стій спокійно. Чекай. Тихо, Кас, тихо. О боже, блять, Кас. Як добре. Стривай. Не рухайся. Тихо. Тихо. Мовчи. Не дивись.
– Дін…
– Терпи, ще трохи.
Тобі подобається, коли все відбувається тихо. Ти кажеш – так більше інтимності. Так ми тільки вдвох і ніхто не почує, і ніхто не дізнається, ніхто не запитає.
– Мій хороший…
– Так…
Я задихаюсь. Коли ти так кажеш мої легені стискаються, моє серце вмирає та народжується заново. Я люблю це більше за свідчення в коханні. Я міг би життя провести так, зробив би що хочеш, аби ти говорив ці слова.
– Кас, любий…
– Дін…
– Тихо. Ти молодець. Тихо. Не рухайся. Так, молодець, все правильно.
Я не рухаюсь. Усе робиш ти. Ти тримаєш моє стегно правою рукою, лива лежить на попереку, наче охороняє мене, тримає мене на місці, зберігає в цілості.
Мереживо треться об повики, ти цілуєш мене в потилицю. Хоче ти спітнів, як завжди. Бо ти завжди так багато робиш, так стараєшся, а хвалити все одно мене.
– Такий хороший, Кас. Мій коханий. Давай, ще трохи. Не плач, не треба. Тихо. Ось так.
Раніше ти мене ніколи не трахав. Я б і зараз це так не назвав, радше ми кохаємось. Смішно, ніколи не думав, що мій перший раз буде з лезом біля горла, зі зв’язаними очима і з пелюстками білого бузька. Але завжди знав, що з тобою. Як почув тільки: “Ти належиш мені” – багато років тому. І ніхто мене не торкався окрім тебе. Ніхто не цілував, не тримав за руку. Майже ніхто не бачив.
Авжеж я плачу, не дивуйся. Все це занадто емоційно. Ти зберіг мене для себе і водночас зруйнував світ. Хто б іще так міг? тільки ти. Тільки смерть.
– Кас, давай, молодець, давай, так мій хороший…
Я кінчаю, коли мій член у твоїй руці. А ти його навіть не гладиш, взагалі не рухаєшся, лише тримаєш і не відпускаєш навіть після всього. Ти кінчаєш і залишаєшся в мене, і продовжуєш тримати мій член наче я без цього не зможу, наче захищаєш ось так.
Звісно, адже я під тобою, мої очі за білим мереживом. Я лежу, швидко та поверхнево вдихаю запах бузку, доки світ за вікнами згорає.
У смерті дивні весільні обряди.
Додати до улюблених