Заняття по хімії і вечірнє сонце

Після цієї зустрічі у бібліотеці минуло уже декілька днів, директорка була дуже задоволена тим, що Мінхо погодився на її пропозицію та сказала, що обов’язково виконає свою частину домовленості. Звичайно ж, на її самовдоволеній мармизі красувалася та сама усмішка, що була більше схожа на оскал гієни, а приторно-солодкий голосок чувся й досі і пробирав до настирливих мурашок.

Настала довгоочікувана п’ятниця, а це означає, що попереду вихідні і такий бажаний відпочинок. Зазвичай, це легкий день, оскільки предмети у школі не дуже важливі, такі як: фізкультура, мистецтво, трудове та пара з інформатики. Тому в цей день діти часто прогулювали школу, аби трохи продовжити собі відпочинок.

Сьогодні виявився прекрасний теплий ранок. Вже майже літня погода радувала дітлахів, які навипередки зі своїми друзями чимдуж летіли до школи. Це були останні тижні навчання, останні дні раннього підйому з теплого коханого ліжка та останні контрольні роботи. Але знаєте, атмосфера в школі в цю пору завжди була особливою. Залиті сонцем кабінети і коридори, зелені зарослі садка за вікном (куди завжди на уроці задивляються діти, вважаючи, що там цікавіше аніж тема уроку), лінива фізкультура на дитячому майданчику поруч і постійна спека в класі. Це були ті останні дні, які так ненавиділи і любили одночасно…

***

Мінхо вирішив сьогодні нарешті виспатися і прогуляти школу (відмінник все ж таки, може собі дозволити). Відіспавшись вдосталь, не як завжди – з першими півнями або будильником о сьомій ранку, хлопчина помалу прокинувся, поглядом шукаючи годинник, щоб дізнатися скільки все ж таки він пролежався. Рекордна одинадцята година.
Яскраве сонячне проміння падало на зім’яту простинь, на бежеві обклеєні якимись роздрукованими картинками в стилі cottage core стіни і прямо у вічі Мінхо. Дратувало, але просинатися, купаючись у поцілунках сонця було приємно. Із-за відчиненого вікна був чутний дитячий регіт та крики, але навіть це не зіпсує хороший ранковий настрій Хо. Було тепло і затишно, хотілося цілий день ніжитися у любимому ліжечку. Перевернувшись на другий бік, він узяв телефон з милим чохлом на якому була зображена фотографія Суні Дуні та Дорі. Перша спільна фотографія. Він відчував себе гордим татусем, коли вперше їх сфотографував разом.
Вирішивши сьогодні провести день продуктивно, Мінхо піднявся та першим ділом пішов годувати своїх діток. Помалу спустившись по сходах та неспіша пригадуючи де поставив вчорашній куплений корм, зайшов на кухню. Тільки-но котики помітили хлопчину – відразу ж підбігли і почали ластитися до ніг, підставляючи то вушка, то спинку, щоб отримати ранкову порцію уваги й ласки. Насипавши у три миски сухий корм та набравши їм води, брюнет пішов застеляти ліжко і приводити свій зовнішній вигляд до ладу. Після цього вирішив знайти якісь хороші тренування на ютуб, бо хотілося почати день з легким приємним відчуттям болі у м’язах.
– Так, здається, мої однокласниці говорили про якусь тренерку, яка має чудесні тренування, – бубнів сам до себе Мінхо – це було звичне для нього діло, – здається, це була Хлоя, так якась Хлоя….Ось! Знайшов! Хлоя Тінг! Тепер залишилося знайти щось підходяще для себе.

На каналі було безліч різних вправ, але Мінхо шукав якусь неважку розминку, щоб потягтися зранку, а не сідниці підкачати. Свої повністю його влаштовували. Оскільки він займався танцями, його тіло було у хорошому стані – струнка фігура, підкачені руки і міцні бедра. Гнувся хлопчина в усі сторони, через що його так любили тренера. Вони бачили в ньому неабиякий потенціал і аж ніяк не хотіли відпускати з колективу, тай Мінхо сам не виявляв бажання кудись йти. Він любив своє хобі і намагався приділяти йому якомога більше часу (наскільки йому це дозволяв статус відмінника). Адже через танці він показував всі свої почуття: біль, сум, щастя, тривогу і турботу. Це була своєрідна терапія і спосіб вилити всі накопичені за день емоції у танець, у рухи, у музику. Мінхо міг танцювати будь-де і будь-коли, аби тільки була нагода.

Він міг просто включити рандомну пісню і віддатися пориву свого захоплення. Для нього це був прекрасний спосіб показати справжнього себе, свій внутрішній світ і всі свої переживання. Часто, він не міг зрозуміти всього того, що відчуває, але тільки-но включалася музика, а тіло піддавалося такту мелодії – все ставало на свої місця. Думки розсіювалися і вишиковувалися у правильному порядку, все відходило на задній план і було тільки тут і зараз. Тільки музика, тільки плавні рухи, тільки танець..
Полиставши деякий час канал Хлої, хлопець нарешті знайшов підходящу для себе розминку. Але коли пройшло всього лиш п’ять хвилин відео – захотілося негайно поставити хоча б на паузу. Адже ці нещадні п’ятнадцять хвилин відчувалися як вічність. Було таке враження, ніби дівчина зовсім не відчувала втоми від своїх вправ, тільки веселіше й енергійніше підстрибувала і сильніше махала руками. Така завжди дратуюча реклама на ютуб зараз була справжнім спасінням і благословінням, через яку можна було хоч трохи передихнути. Після таких вправ Мінхо знесилено бухнувся на коврик і лежав ще так хвилин десять. Вставши нарешті на ноги, він попрямував в сторону ванної кімнати, аби швиденько піти в душ та зробити якийсь догляд за обличчям.
Чистенький і розпарений після гарячого води, Мінхо порився на поличці зі всяким причандаллям особистої гігієни, щоб стирити якусь мамину тканинну маску (думаю, вона не проти). Після всіх ранкових рутинних справ він попрямував на кухню, щоб нарешті приготувати сніданок, хоча люди в цей час вже сідали обідати. Вирішив не надумувати щось складне, тому зробив тости з авокадо та американо. Готування було другим хобі Мінхо. Він любив щось постійно змішувати, комбінувати, поєднувати та експериментувати з різними рецептами. А випічка брюнета просто чарівна! Чан її обожнював, особливо малиновий пиріг, який так неймовірно пах цими ягодами, ніжною ваніллю та корицею.
Щоб ранок став ще кращим, під час готування Мінхо вирішив включити свою улюблену пісню. Тихе бринчання гітари та хриплий голос виконавця лунав по освітленній сонцем кімнаті. Хлопець готуючи собі сніданок, трохи пританцьовував бедрами в такт мелодії та наспівував собі під ніс слова пісні. Мінхо не вважав, що вміє співати, адже ніколи не займався цим. Але він неймовірно сильно любив музику, і слухати її, і танцювати під неї. Тому часто доводилося наспівувати собі для танцю, чи просто коли було бажання. Голос в нього був високий і досить красивий, тому зараз його дзвінкий спів лунав по всій кімнаті, заповнюючи собою всі щілини будинку.
«Шукай в телефоні мій слід
Цілуй в вікно мої губи
Як знак на моєму плечі ти квітка, ти квітка-а
Шукай в телефоні мій слід
Цілуй в вікно мої губи
Так швидко в моєму житті,
Так швидко ти квітка»
Він любив цю пісню. Було таке відчуття, немов це його пісня, так, саме його. Незабаром Мінхо хоче поставити танець на ню. Потрібно лише домовитися з тренером. Закінчивши з приготуванням їжі, Мінхо пішов у вітальню, всівся на диван, поставив свій сніданок на маленький столик напроти і почав шукати якийсь фільм.
– Ось це вже справді добрий ранок! – потягнувся брюнет з легкою посмішкою на обличчі і ввімкнув фільм «Круелла».

***

– Діти, на наступний понеділок замість фізкультури у вас буде контрольна з хімії, бо ми дуже не встигаємо, – сказала абсолютно буденно хімічка, щось складаючи на своєму столі.
В класі почулися розчаровані зітхання дівчат та голосні протести хлопців: мов, як то так робити, щоб не було їх улюбленої фізкультури, і взагалі, вони тільки заради неї приходять. Джисону їх не зрозуміти, адже що може бути хорошого в уроці фізкультури? Зазвичай це останній (або один з останніх) урок, ви втомлені та спітнілі, ледь пересуваєте ноги, йдучи додому. Ну що в цьому хорошого? Тільки ось контрольна з хімії радувала ще менше. Він звісно читав матеріали, які дав йому Мінхо, але все ж запам’ятати нереально за такий короткий проміжок часу. Кожен раз, читаючи їх, помічав, який у нього красивий почерк, рівні та невеликі букви, найголовніше виділено кольоровими пастельнимм маркерами.

«Такі конспекти можна в рамочку вішати» – думав Джисон, тому що в самого почерк дрібний та не розбірливий, різні нахели букв та багато плям від коректора.
– Потрібно буде подзвонити до Мінхо, не розумію я цих тем взагалі, – бормотів собі під ніс «невдалий хімічний експеримент» (це прізвисько придумала, як не важко здогадатися, його «улюблена» хімічка через його синій колір волосся), – але це пізніше, потрібно хлопцям піти пожалітися.

Якраз у цей момент продзвенів шкільний дзвінок, сповіщаючи дітей, що їх муки уже закінчені. Джисон не хотів і хвилини більше залишатися у холодному та смердючому від різних хімічних реактивів кабінеті, склав рюкзак та швиденько вийшов з класу. У старших уже також закінчився урок, тому вони стояли біля заповненої дітьми лавочки і чекали свого розгніваного друга.
– Чан, Чанбін, ви просто не повірите, що тільки що та видра сказала!! – розлютовано, звівши брови до переносиці, викрикнув Джисон. Його роздратований голос лунав на весь коридор, – ну скажіть мені, будь ласка, яка НОРМАЛЬНА та АДЕКВАТНА людина замінить ФІЗКУЛЬТУРУ!! На ХІМІЮ!! – продовжував розголошувати молодший, а хлопці тільки сміялися з цього.
– Соні, наша хімічка – не є адекватною людиною, це вже можна було б зрозуміти за всі ці роки навчання з нею, – крізь ледь чутний сміх мовив Чан.
– Чан~і, я там доброї половини теми не знаю, хоча я всього не знаю. Основне, що я читав конспекти містера-красуні-відмінниці, але…
– Так, Соні, секундочку… містер- крас…Кого? Що? То хто взагалі? – затинаючись, здивовано лепетав Чанбін. Його очі полізли на лоб, адже в кого Джисон міг брати конспекти? Коли він їх брав? Чому він перший раз про це чує? І ще дуже багато питань можна було прочитати у погляді брюнета.
– Ну це Мінхо з моєї паралелі, – якось дуже знецікавлено і буденно відповів Сон.
– Чанбін, ти тоді на побаченні біля річки з Ліксі був, – змовницьки сміючись сказав Чан і на слові «побаченні» пальцями показав лапки. Чанбін почервонів, а Джисон почав з нього сміятися. Ну завжди так було, коли Чан називав речі своїми іменами, а Чанбін занадто соромився цього. – А ми ходили у бібліотеку до Синміна і там зустріли Мінхо, директорка доручила йому позайматися із Соном, щоб підтягнути його оцінки для репутації школи, – продовжив розказувати цю історію старший. – Джисон, ти ж маєш його номер? – запитав Чан. Сон кивнув у відповідь, – Ну так які проблеми? Подзвони йому, якщо він буде в хорошому настрої все тобі пояснить. Або глянь до паралелі, там одразу ж запитаєш.

– Я його сьогодні не бачив у школі, може його немає, – не то запитуючи, не то констатуючи факт трохи сумно промовив молодший, ковиряючи носком кед якусь щілину у старій підлозі.
– Тоді просто подзвони, не роби з цього трагедії світового рівня! – нарешті підключився у розмову Чанбін.
– Нічого я не роблю з цього трагедії! І взагалі чому ти так вирішив? Як так можна про мене подумати?! Що я непойми з чого роблю трагедію?! Ось візьму і зателефоную йому!! – емоційно й швидко тараторив Джисон, мов реп читав. Але йому самому так і не стало зрозумілим, чому ж він так захвилювався від згадки про телефонний дзвінок.
– Все, досить, ходімо вже додому, – мовив Чан, тому що дивитися на цю перепалку друзів, навіть якщо вона жартівлива, не любив.

***

– Джисон, ти маєш зателефонувати Мінхо, – схвильовано мовив сам до себе хлопчина, йому було незрозуміло – звідки ж взялася ця безглузда тривога. Так, Мінхо красивий і розумний, але такий саркастичний та противний. Джисон уже наслухався достатньо про нього, адже плітки в їхній школі розповсюджувалися моментально. – Зберися! Це потрібно тобі, а не йому! Все! Досить хвилюватися, – заспокоював сам себе хлопець, шукаючи контакт Мінхо у своєму телефоні. Вирішивши подзвонити поки є ще його рішучість (точніше її краплинка, але все-таки хоч щось), він натиснув на кнопку виклику. Та як тільки з динаміку почали лунати гудки – ті залишки рішучості вмить кудись зникли, ніби їх і не було взагалі. Руки Джисона тряслися, мов у спитого дядька із сусіднього будинку, але дороги назад уже не було.

– Привіт – почувся приємний голос з динаміку.
– Так…П..Привіт.
– Ти щось хотів?
– Я не зрозумів деяких тем взагалі. Чи не міг би ти мені їх, будь ласка, пояснити? Ну тільки якщо ти маєш вільний час та я тобі заважаю. Та ти не подумай…
– Джисон, не хвилюйся ти так, – м’яко відповів Мінхо, було чути, що він начебто усміхнувся. «Він такий милий, коли хвилюється» – подумав старший, – Я завтра вільний, можемо зустрітися в бібліотеці. Там людей багато точно не буде і я спокійно все тобі поясню, гаразд? – доброзичливо і лагідно промовив Мінхо. Він сам не міг зрозуміти чому так швидко погодився і щей так спокійно й тепло з ним розмовляє. Зазвичай, коли його про щось просять або забирають вільний час – він дратується і нервується, може грубо відповісти і послати далеко за три Зубихи. А тут навіть ноток цього самого роздратування не чулося – це було дивно, дуже дивно. Він вирішив, що не буде зараз звертати на ці думки увагу і порозмірковує про це пізніше, тому продовжив розмову з хлопцем далі.
– Так, це буде чудово! – якось занадто радісно вигукнув Сон, – Ну…Я маю на увазі, що я тобі дуже вдячний. А коли саме ми зможемо зустрітися?
– Давай десь о дванадцятій?
– Гаразд.
– Тоді до зустрічі, бувай!
– До зустрічі!

***

Суботній ранок виявився для Джисона зовсім не легким. Він проспав п’ять будильників!! П’ ять!! Ледь встиг щось поїсти та нормально одягнутися. Ну точніше напялив на себе перше, що попало під руку, але це ж можна назвати нормально? Чорна безрозмірна футболка з якимось незрозумілим прінтом і такого ж кольору шорти, декілька кольорових колечок на пальцях та тоненькі буси з кількома жовтими смайликами на шиї, улюблений рюкзак з різноманітними значками та пінами і основне – декілька зошитів, блокнот та ручка в ньому. На завершення образу – новенькі високі кросівки, через які хлопці його підколювали. Ну а що він зробить, якщо хоче виглядати хоча б трохи вищим?
Джисон навіть не вибіг, а вилетів з будинку за п’ятнадцять дванадцята, щоб не дай Боже не запізнитися до Мінхо. За тих нещасних п’ятнадцять хвилин він все-таки добіг до бібліотеки та швиденько зайшов у середину, де уже на нього чекав брюнет.
Мінхо сидів за невеличким столиком біля просторного вікна і привітно усміхайся йому. Він був одягнений в просту білу футболку з маленьким вишитим чорним котиком на лівій стороні грудей, і в світлі подерті на колінах джинси. На шиї красувалися чорні безпровідні навушники, а на стільчику, на якому він сидів, висів бежевий шопер з якоюсь цитатою з книги (напевно, бо Джисон поняття не мав чи це так). Його темне волосся, що завжди було прямим – сьогодні виглядало трохи хвилястим і спадало на лоб. Це видовище заставило Сона завмерти, і в котрий раз подумати про те, який ж він красивий.
– Привіт! – швидко підбігши до нього, захекано привітався синьоволосий, – Довго вже чекаєш?
– Привітик, та ні, тільки ось сам прийшов. Розказуй, що тобі там незрозуміло, – відповів Мінхо, розкладаючи різне причандалля на стіл.
Джисон тим часом відсунув крісло, всівся біля Хо і почав ритися у своєму рюкзаку в пошуках потрібних зошитів.
– Та ось ця тема мені взагалі не зрозуміла, – тикнув пальцем в першу назву Сон. Ця тема і справді була складна для всіх девятикласників, які ні разу не відкривали підручник. Органічну хімію не любив ніхто, її або розуміли, або ні (середини не було).
– Джисон, ти просто тицьнув пальцем в перший розділ. Це навіть не тема, а ознайомлення з тим, що тільки починають вчити, – трохи сміючись сказав Хо, – Може є якісь конкретні теми, які ти не розумієш?

Джисон розвернувся до рюкзака, який висів на стільці, та почав шукати там щось. Вийняв невеликий блокнот, обклеєний кольоровими наклейками з різними аніме персонажами, розгорнув його і почав активно листати сторінки.
– Я записав деякі теми, які аніскілечки не зрозумів і добре з ними насварився, – розмахуючи руками лепетав Сон, а Мінхо тільки тихенько сміявся з його емоційних вигуків.

– Ну тоді розказуй, що там було такого незрозумілого.
– І так, почнемо з якогось старого французького гея. Я так і не зрозумів в чому суть того правила, теорії чи що то взагалі?
Мінхо гучно засміявся, ще ні від однієї людини він не чув такої характеристики цього вченого.
– Джисон, то не французький гей, а Гей-Люссак, хоча розумію тебе, бо звучить справді смішно. Так, це правило. Перечитай ще раз запис конспекту і зачитай, як звучить саме правило.
– Об’єми газів, що вступають у реакцію та утворюється внаслідок реакції, співвідношення як невеликі цілі числа. Це занадто монотонно та незрозуміло!! Мінхо~я, ну я нічого не зрозумів, скільки разів уже читав, а толку нуль, – почав нити Сон, зариваючись руками у сплутане волосся. Хімія – це точно не його.
– Ну дивися, наприклад, якщо в реакцію вступають дві молекули водню, то об’єм кисню, з тим, що йде реакція, та водню – мають співвідношення як один до двох. Типу з кожним атомом кисню в реакцію вступають два атоми водню. Зрозумів?
– Ну щось трохи зрозумів, – ніяково мовив Джисон.
Мінхо щераз більш детально пояснив та показав приклади задач із своїх конспектів, допоки молодший не зміг сам вирішити одну із них.
– Так, що там далі в тебе по списку?
– Хто такі гомологи? І питання номер два – чого в хімії стільки гомо, де всі гетеро зникли?
– Боже, Джисон, ха-ха-ха я не можу з тебе!! Гомологи – це ряд сполук, що мають однотипну будову, виявляють схожі хімічні властивості, але відрізняються за складом молекул на певне число груп атомів СН2.
– Дуже цікаво, але нічого не зрозуміло.
– Пам’ятаєш, я ще тобі табличку таку давав, з тими CH2 і там далі ще схожі були.
– Ну, можливо щось і пам’ятаю таке…
– Огосподибожемій, – з напускною роздратованістю прошепотів Мінхо, дістаючи уже інші конспекти з шоперу, – ось, дивися, оця табличка – це гомологи метану. Метан – ось оце перше, – Мінхо тицьнув пальцем, в надії, що Джисон зрозуміє хоча б так, – Хоча б трохи зрозумів?
– Ну трохи так.
– Добре, що хоча б трохи, я тобі потім скину в телеграм одну штуку, надіюся тобі поможе на контрольній. Підсумкова все ж таки, задачі точно будуть, а там щей рівняння. А той бот рівняння швиденько розв’яже.
– ТАКЕ ІСНУЄ?!?!? – здивовано викрикнув хлопець.
– Джисон, ми ж в бібліотеці, тихіше, – шикнув на нього Мінхо.
– А ой, вибач. Я просто шокований тим, що таке є, – знітившись промовив Сон.
– Звичайно є, ми в двадцять першому столітті живемо. Так, давай продовжимо, бо я бачу список в тебе не маленький тут.
– Так… далі. Ал… Алк… Алкаші? Не можу розібрати, що тут написано, – щурячись, то підставляв, то відставляв блокнот до очей синьоволосий.
– Ха-ха-ха може алкани? – не втримуючись від сміху мовив старший. «Чому він такий миленький, маленький і смішний? « – вкотрий раз думав брюнет.
Сон у великому одязі здавався ще меншим ніж є насправді – зовсім малесеньким. Щей невисокий зріст робив з нього дуже милого білченя.
– О, точно, алкани! Нерозбірливий почерк в мене просто, вибачай.
– Я це вже зрозумів.
«Готуйся, Мінхо, це буде довго»
– Алкани – насичені вуглеводні, що мають загальну формулу, ось цю, ти її записав? – тицьнув на ту формулу Хо, Джисон кивнув і пальцем показав написані раніше конспекти, – Легкі алкани, наприклад, метан, етан, пропан і бутан – це безбарвні гази; більш важкі – рідини або тверді речовини, це вже виявляється по кількості карбону в сполуках. Ось всі ці алкани то тобі і є гомологічний ряд.
– Бляха, який в цьому смисл? Де логіка? – дивувався Сон.
– Джисон, це хімія, тут логіка відсутня. Навіть якщо вона є – ми її не зрозуміємо.
Хлопець на це лише зітхнув та приліг на стіл з конспектами та іншим приладдям.
– Мінхооо~я, як ти це все розумієш? Я швидше помру тут ніж зрозумію це.
«Пустує, немов мале дитя, – думав Мінхо, – мило»
Скільки разів за цей день він назвав його милим? Хо не міг зрозуміти себе. Вони були так мало знайомі, а цей хлопчина уже заповнює собою всі його думки.

– Не панікуй раніше часу. Все буде добре. Принаймні, я на це надіюсь, – заспокоював не то себе, не то Сона, який зараз ледь не помирав від потоку інформації за цей день.
– Гаразд, з тим півбіди, але що таке водневий зв’язок? Ну як це? Куда це? Кого це? – емоційно розводив рукам Джисон.
– Давай по порядку. Розберемося спочатку що це. Водневий зв’язок – це зв’язок між атомами Гідрогену і атомом більш електронегативних елементів тієї самої речовини. Давай я тобі зараз намалюю водневий зв’язок молекули води, – серйозно відповів Хо і почав черкати схемку в блокноті хлопця.
– Так то просто палочками з’єднані елементи?
– Атоми, Сон~а, атоми.
– Ну суть одна. А ось ще що хотів запитати. В тебе десь тут малюнок був… А ось він… чого тут одне з’єднання, а тут два?
На об’яснення типів зв’язку пішло не менше двадцяти хвилин. Чому так складно комусь щось пояснити?
– Йдемо далі по списку? – запитав Мінхо, підсуваючи до себе блокнот Сона, – Так… Далі спирти. Що ти знаєш про спирти?
– C2H5OH – крутий напій. Після риболовлі по стаканчику саме то, – швидко протараторив Джисон, незважаючи на інших людей біля них, які вже кидали на них дивні погляди.
Після цих слів гучний сміх хлопців здійнявся на всю бібліотеку. І як їх ще не вигнали геть? Загадка року.
– Я не можу з тебе!! Ха-ха-ха!! – ще досі сміючись, мовив брюнет, але взявши себе в руки, вмить став серйозним та почав пояснювати матеріал далі, – Спирти – це органічні сполуки, що містять одну чи більше гідроксильних груп, безпосередньо зв’язаних із насиченим атомом Карбону. Спирти є одноатомними, двоатомними та багатотомними. Перепишеш ось цю табличку, то класифікація, – тицьнув пальцем старший спершу на одну табличку, а коли Джисон кивнув – на іншу.

Мінхо старався пояснити Джисону матеріал як найпростіше, щоб хлопець хоч щось з того всього зрозумів. А Сон в свою чергу задавав всі питання, які його цікавили. Зі сторони це виглядало, наче вони грали в гру «Що?Де?» Коли? Через те, що вони проходили всі ці теми з неймовірною кількістю жартів і порівнянь – день пролетів непомітно і, як би це зараз дивно не звучало, весело й цікаво. Джисон навіть подумати не міг, що вчити хімію з кимось – виявляється так класно.
Уже вечоріло… Оранжеве сонячне проміння пробивалося через старе вікно бібліотеки, з відчиненої квартирки якого було чути вечірню пісню солов’їв. Спершу просто граючись із темними локонами Хо, сонце втягнуло його повністю у свої теплі обійми. Очі набули янтарного відтінку, шкіра – медового, а його довжелезні вії були схожі на поле золотих колосків, що виблискували на сонці. Джисон мимоволі задивися. Та ненадовго, адже усвідомлення того, що його зараз викриють – заставила схаменутися і продовжити слухати пояснення старшого.
Відвідувачі бібліотеки змінювались щогодинно, а хлопці досі сиділи над чергового темою з хімії. Уже пів підручника було пройдено, правда «галопом по Європі», як любила казати їхня вчителька, але тішило те, що вони змогли це зробити. Звичайно, з великими зусиллями та купою жартів.
– Мінхо~я, я вже втомився, в мене зараз мозок через вуха потече, – скиглив Джисон, чуть не падаючи на власні конспекти.
– А потрібно було не спати на уроках, а хоч трохи слухати, – прирікнув Хо.
– Але всеодно, дякую тобі за сьогодні, – Джисон нахилився до хлопця та простягнув руки для обіймів. Мінхо був не тактильним, але обійми після важкої роботи були як бальзам на душу. Тому не думаючи ані хвилини, обійняв хлопця у відповідь. Руки Джисона міцніше стиснулися на його спині, а голова Мінхо лягла синьоволосому на плече, ніс легенько лоскотав шию. Джисон пахнув якимось вишневим парфумом. Приємно, затишно, солодко. Вони ще б довго так просиділи, якби не кашель бібліотекарки, в якої сьогодні була незапланована зміна. Відскочивши один від одного мов кип’ятком ошпарені, хлопці почали збирати свої речі зі столу. Закінчивши з цим, вони ніяково дивилися на все, тільки не на людину навпроти. Першим вирішив перервати мовчання Мінхо.

– Ну… і тобі дякую за сьогодні, мені було весело. Якщо що, номер мій маєш, я, напевно, вже буду йти. «Молодець, Мінхо, далі нема куди! Хвалю! Тікаєш від такого красеня, бо ти занадто сором’язливий»
– Я також… Еее… Ти не проти піти разом? – якось ніяковіло запитав Сон, потираючи шию і відводячи погляд.
– Еее… Я не проти, – відповів Мінхо, легко усміхаючись кутиками губ. Направившись до виходу, він відчинив двері, одною рукою показуючи, мов, «принцесо, вперед», а другу (за всіма правилами етикету) тримав за спиною, водночас тихенько сміючись. На це Джисон лише закотив очі, вийшов з бібліотеки і швиденько почимчикував, не чекаючи на брюнета.
– Ну Сон~а, зачекааай! – сміявся вже голосніше Мінхо і старався наздогнати ображену принцесу. Джисон лише повернув голову та висунув язик, але зупинився.
«Дитина, їй-богу»
Підбігши до Сона, вони пішли уже разом пліч-о-пліч. Діалог полився, немов вони були знайомі уже всю вічність.
«Соулмейти?» – промелькнуло в голові Джисона, та він вирішив не звертати уваги на ці раптові думки. Лише насолоджувався справді приємним моментом.
Зупинившись біля невеличкого магазинчика, що стояв на роздоріжжі їхніх вулиць, Мінхо на прощання його обійняв, а менший було майже не запищав, мов мале дівчисько, змикаючи свої руки на чужій спині. Джисон відчув себе персонажем романтичного аніме, які так любив дивитися теплими вечорами. Попрощавшись і розминувшись, двоє хлопців неспіша покрокували додому, ховаючи гарячі червоні щоки в холодних долонях.

Додати до улюблених