Ми мовчки йшли пішки додому. Бабуся гнівно розмахувала мітлою і ступала так, що здригались гори.
Та вона мовчала. І слова мені не сказала. Навіть не глянула на мене своїми зміїними очима.
Не встигли ми увійти в бабусин дім, як нізвідки з’явилась панна Маргаритка.
-То все таки на нього не подіяло.-Почала вона з порогу.
Бабуся стояла до нас спиною спершись на кухонний стіл і ніяк не реагувала.
-Ти ба, та він такий як ти!-Весело вигукнула панна.
-Маргарито.-Тихо, але чітко дорікнула бабуся.
– Якщо твої діти не успадкували твій дар то він, як внук, цілком може.-Не вгавала мольфарка.
-Марго.
-А що? Ти вже стара, сотню років маєш.
-Мені лишень 52…
-Ой, справді?-Панна Маргаритка зміряла коліжанку поглядом, ніби бачила її вперше і хотіла щось сказати, та розумно змовчала.
-Одарочко, тобі треба передати комусь свій дар…
Бабуся була натягнута як струна яка от-от розірветься, та вигляду не подавала. Але я відчував на якомусь іншому рівні її зле тремтіння. Повітря почало тріщати він напруги.
-На цей раз все вийде…-М’яко посміхнулась панна Маргаритка.
Бабуся Одарка вхопила щось, що попалось під гарячу руку.
Я хотів підійти до панни Маргаритки, щоб зупинити її словесне самогубство, та щось зі свистом пролетіло по кухні.
Там, де стояла панна Маргаритка на половину увійшла в стіну дерев’яна ложка. Біля неї стояла сама винуватиця і глипала очима.
-Тобі краще піти.-Вже спокійніше мовила бабуся.
Не встиг я кліпнути, як панна Маргаритка зникла.
Жовті райдужки метнулись у мій бік. Я увібрав голову в шию від такого тяжкого погляду.
У двері постукали. Кілька секунд бабуся мовчала, прислухаючись, а потім відчинила двері.
На порозі стояв поліцейський у чорній службовій формі та кепці. За його спиною ховалась Василина. Побачивши мене вона привітно посміхнулась.
-Добридень, пані Одарко.
-І вам, пане Дмитре.-Кивнула бабуся.-Прошу заходьте.
На диво у нас звідкись знову взявся яблучний пиріг і узвар ( і ложка в стіні зникла не лишивши і сліду). Ми всі всілись за стіл.
-Сподіваюсь у вас все добре? Ніхто вас не турбує?-Запитав пан Дмитро.
Бабуся кинула короткий погляд на вікна і її кутики губ сіпнулись вгору.
-Ні, все добре.-Мовила вона.
При першій нашій зустрічі я був такий наляканий що не встиг зауважити, що батько Василини був такий же світловолосий як і вона. Мав великі сині та допитливі очі. Виглядав досить молодо, мабуть йому і тридцяти нема.
Ми з Василиною мовчки доїдали пиріг. Дорослі лише обмінювались нейтральними фразами і явно чекали поки ми підемо.
Василина встала зі столу.
-Дякую, пані Одарко, було дуже смачно. Лукаше,-звернулась вона несподівано до мене,-ходімо гратись.
-Можете йти на другий поверх.-Кивнула бабуся.
Ми потопали сходами і коли опинились на другому поверсі то Василина схопила мене за руку і відчинила а потім зачинила якісь двері.
-Що ти…
-Т-с-с-с.-Приклала вона палець до губ і підійшла ближче до сходів.
-Я знаю нащо ви прийшли,-долинав голос бабусі,-але Лукаш вам нічим не допоможе.
-Я вже опитав Всевлада, але хотів би почути і версію вашого внука, якщо ви не проти.
-Ви тут лише потратите свій дорогоцінний час.
-Ми всім селом прочесали кожний клаптик лісу, але не знайшли жодних зачіпок. Люди не зникають безслідно. Якщо Лукаш міг щось бачити, то це може дасть поштовх у пошуках Миколки. Я боюсь, що хлопчина пропаде безслідно і ми його не повернемо. Кожна секунда може стати вирішальною.
Василина поглянула на мене з якоюсь болісною надією в очах.
-За вашою версією, що сталось з Миколою?-Раптом запитала бабуся.
-Ця інформація не для розголосу.-Твердо сказав поліцейський.
-Як я можу вам довіряти свою та внукову безпеку, якщо ви не можете знайти хлопча яке загубилось в лісі?
Я стиснув кулаки. Вона ж все знає. Все знає і так говорить.
Пан Дмитро важко видихнув.
-Гаразд, я не знаю що сталось із Миколою і куди він зник. І через це я відчуваю таку безпорадність. Я злий сам на себе. Злий, тому що це відбувається не вперше а я не розумію чому і хто за цим може стояти.
Бабуся деякий час помовчала.
-Ясно.-Сказала вона повільно.-То ви не знаєте. І ви нікого не підозрюєте?
-А кому треба викрадати дитину посеред білого дня в селі де кожен один про одного все знає? Якби то був звір, то він би хоч кістки залишив! А тут взагалі нічого! Якась чортівня!
Ми із Василиною здригнулись коли почули як хтось сильно вдарив по столу.
-Прошу, шановний, заспокойтесь.-Розміреним тоном мовила бабуся.
-Вибачте…
Хтось загупав у двері.
Я не розчув, що саме бабуся сказала, але це явно було невдоволення.
З нашого сховку було добре видно вхідні двері, тому коли бабуся їх відчинила то я побачив незнайомого чоловіка. Виглядав він втомлено із червоними, від сліз, очима.
-Відьма.-Зневажливо прокректав він.
-І вам добрий день.-Зверхньо сказала бабуся.
-Я не до вас а до пана Дмитра. Чого ти тут а не шукаєш Миколу?-Накинувся чоловік на поліцейського.
-Повірте, я роблю все для того, щоб знайти вашого сина.
-І при цьому сидиш у цієї відьми! А мій хлопчик десь там сам один!
-Шановний, давайте я заварю вам чай і ви заспокоїтесь. Впевнена, що ваш син знайдеться живим та неушкодженим.
Подих перехопило від обурення а сльози підступили через відчай. Як ницо і потворно були сказані ці слова. З якою відразою вони були мною сприйняті.
Страх відступив. Натомість прийшла ненависть.
-НІ!-Викрикнув я.-Ви не знайдете його! Я бачив ЩО у тому лісі! Я бачив це на власні очі і це був не звір! Воно вбило його!!! МИКОЛА МЕРТВИЙ!
Мій голос урвався. Я важко та переривчасто дихав. Горло кололо так ніби я об’ївся скла.
Бабуся дивилась на мене із кам’яним обличчям. У пана Дмитра маніакально загорілись очі і його вже цікавила не жертва, а її вбивця. Проте батько Миколки просто пішов.
-Треба йти за ним, щоб він не накоїв дурниць.- Сказав поліцейський.
Якесь неприємне відчуття закралось мені в душу від чого я скривився. Легке поколювання, ніби Смерть випадково зачепила тебе своїм кістлявим плечем кудись поспішаючи. Здається, бабуся відчула те саме.
-Я піду з вами. -Сказала вона.-Ви двоє залишайтесь тут, а ти,-баба показала на Михаська,-наглядай за ними.
Кіт лише нявкнув.
-То,-почала Василина тремтячим голосом коли ми залишись удвох,-що ти сказав? Микола мертвий?
-Я бачив…але…всього на мить…але не знав хто це, лише потім Всевлад сказав, що то був Микола…
-Але Всевлад не розповідав такого. Він би точно сказав якби Микола був… -Вона затнулась. Здавалось що Василина от-от розплачеться. Мої слова налякали її.-Чому ти брешеш?
-Я не…-Та я не договорив. Вона мені не повірить. Тим паче у те, що Миколу вбило якесь лісове чудовисько.-Мабуть, мені привиділось.
Василина стиснула губи. По її щокам текли сльози. Я забуваю, що ми лише діти, які не готові боротись із монстрами. Маленькі, безпорадні та вразливі.
Василина відвернулась до вікна, щоб я не бачив її сльози, які лились без перестанку. Навіть не уявляю як їй зараз важко. Вона втратила друга самим жахливим способом, і навіть не знає про це.
-У нас є одна легенда.-Раптом сказала вона.- Вона з’явилась не так давно, але через міфічність трагедії, яка сталась коли мені було чотири, люди додумали їй пояснення і так утворилась легенда. Там теж було все так як зараз.-Василина трохи помовчала, добираючи слова.- Зникла була маленька дівчинка. Теж безслідно, як і Микола. Та селяни клялись, що бачили її у лісі, та коли гукали-вона зникала.
-Її так і не знайшли…-Припустив я.
-Ні, знайли.-Василина знов заплакала.-Знайшли частинами. Роздерту та пошматовану. З виколотими очима…-Злякано продовжувала розповідати дівчина і витирала сльози.-Тоді спочатку всі подумали, що то був звір. Але потім звинуватили у всьому відьом.
Василина боязко роззирнулась. Казати таке у домі відьми було для неї необдуманим вчинком.
-І що сталось потім?
Василина знизала плечима.
-Всі якось забули. Ніхто не вірить у містику, бо її просто не існує. Це було би необачно і не правильно. Зрештою потім знайшли вбивцю.
-Кого?-Здивувався я.
-Мисливці пристрелили ведмедя. На цьому історія закінчується. Але люди все ще додумовують якісь дурниці. Священик так взагалі сказав, що тіло дівчинки не було обкусане і нічого не з’їдене а значить це не міг бути звір, бо звірі таке не роблять. Але звідки йому знати, він же священик.
Я поглянув у вікно щоб переварити інформацію та побачив вдалині три фігури.
-Ой.-Вигукнула Василина явно впізнавши когось.
Я вже хотів запитати її та почув знайомий голос:
-Давайте швидше поки цей очкарик нас не засік.-Сказав Всевлад.
-А чого ми знову йдемо цією стежкою?-Заскиглив Вася.
-Бо звідси дорослі нас не помітять.
З ними був ще хтось третій. Вищий та ширший за них. Та я не розгледів його. Але підозрював хто то може бути.
Василина вибігла на двір. Я чкурнув за нею, та якщо Михасько пропустив дівчину, то мені став на шляху.
-Киш!
Кіт зашипів.
Я не маю часу з ним розбиратись, або якось задобрювати його. Приятелі знову пруться в ліс і на цей раз можуть не втекти.
Я гнівно поглянув на «кота» та мовив:
-Відійди.
Вуха кота притиснулись до голови а хвіст піджався. Хованець мене послухався.
-А ну стійте! Ви куди зібрались?-Гнівно запитала Василина у хлопців.
-А сама як думаєш?-Запитав Віктор. Помітивши мене він посміхнувся садистською посмішкою.
-А що цей бован тут забув?-Причепився він.-Знову будеш труситись від страху і плакати як мале дитятко?
-Тебе взагалі там не було…-Буркнув я.
-Що ти там сказав? -Гнівно перепитав Віктор.
-Може годі тратити час? -Втрутився Всевлад.-Хочете посперечатись залишайтесь тут. Боїтесь,-він поглянув на мене,-теж залишайтесь тут. А я йду.
Сказавши це він попрямував в ліс. Я пішов за ним. Мало того що вони мене вважають боягузом та ще і загинути можуть. А я тепер разом із ними, бо такий же безпорадний.
Василина та Василь наздогнали нас. Віктор пішов останній і це явно йому не сподобалось. Василина мені посміхнулась, явно схвалюючи мою сміливість а Всевлад якось дивно на мене подивився, але це був уже не осудливий погляд.
В лісі було прохолодніше. Пахло хвоєю та ґрунтом. Прислухавшись, де-не-де я чув спів пташок та шуршання дрібних звірів.
Всевлад передав якийсь флакончик Василині. Напшикавшись вона передала його мені.
-Спрей від кліщів.-Пояснила вона.
-Дякую.
Віктор десь позаду пирхнув. На диво він до цього моменту мовчав і не чіплявся.
Ми звернули на іншу стежку де я ще не бував. Недалеко бринів потічок із джерельною водою. Дерева ковдрою натягували гірський схил піднімаючись в гору.
Здійнявся вітер. Я помітив якийсь рух та не розгледів що то було.
-Може нам краще повернутись?-Запитав я.
-Ти знов за своє?-Розгнівався Всевлад.
-Тут небезпечно…
-Так,-погодився Віктор,-небезпечно для того хто нас зустріне.
В його руках зблиснув розкладний ніж.
-Очманіти.-Присвиснув Вася.
Я поглянув на той ніж. Раніше я б його злякався, але зараз, при реальній небезпеці, цей ніж виглядав як зубочистка.
-Що таке, очкастий? Боїшся?-Продовжував Віктор.-Немає зараз бабусиної спідниці щоб сховатися?
Я насупився.
-Ти диви, ще і сердиться.-З насмішкою мовив хлопець.
-Не розумію чому ти мене так ненавидиш.-Сказав я.
-Чому?-Засміявся Віктор.-Тому що ти внук тієї триклятої відьми. Ця паскудь має горіти в пеклі.
-Я тут до чого?
-Бо ти такий же як і вона.-Тикнув у мене пальцем хлопець.-У вас навіть очі дивні. Що як не відьомство це?
Ці слова пронизали мене електричним струмом. Ні, я не такий. Бабуся зла і підступна. Вона використовує свій дар на зло.
-Може годі вже?-Озвався нетерпляче Всевлад.-Ми тут не для цього.
-Стулися.-Огризнувся на нього Віктор.
Всевлад такого терпіти не став.
-Тобі давно в морду не прилітало? Забув, що будучи меншим за тебе я все одно тобі рівня?
-Хлопці, давайте без цього.-Попросила Василина.
-Вже вечоріє…-Нагадав Вася.
-Ви на чиїй стороні? Захищаєте цього придурка?
-Придурка якраз і не захищають.-Сказав я.
Вася не стримав сміх.
-Це ти про мене?-Спалахнув Віктор.
Його очі налились кров’ю а кулаки зжались до побілілих кісточок. Я не встиг зреагувати як Віктор сунувся на мене і вдарив кулаком по обличчю. Вмить в очах потемніло а щелепу звело. Окуляри злетіли а я втратив рівновагу і звалився на землю. Не встиг я отямитись від першого удару як знову прилетів удар в живіт ногою. Біль була настілки сильна що я не міг вдихнути.
Крізь дзвін у вухах я чув обурені голоси приятелів.
-Ти що робиш?-Скрикнула Василина.
-Стулися, шмакодявка.-Рикнув Віктор.
-Не смій з нею так говорити.-Розгнівався Всевлад.
Мені вдалося розігнутись і вдихнути. Ребра сильно кололи а скула пекла як ошпарена. Я навпомацки почав шукати окуляри.
-Ей, заховай краще ніж.-Почув я голос Василя.
-Я вам зараз покажу хто тут головний.-Злісно мовив Віктор.
Вітер знову здійнявся. Окуляри опинились в моїх руках, ніби хтось їх туди вклав.
Надівши їх я побачив через тріснуті скельця як Віктор розмахує ножем.
Та враз його вираз обличчя із люті змінився на страх. Він почав відступати.
-Що, боїшся нас?-Переможно мовив Вася.
Та Віктор дивився кудись вдаль. З його рук випав ніж.
-Ні-ні-ні-ні…
Я був шокований тим, що чув страх у голосі хлопця. Він схопився за обличчя і почав його дерти в паніці.
Вітер посилився так, що довкола нас почало кружляти листя.
Віктор вив від страху. За його переляком страшно було спостерігати. Хлопець божеволів на очах. Він роздер свої щоки до крові і почав вискубувати волосся явно не розуміючи що робить. Скривавлене та перекривлене від переляку обличчя скидалось на маску жаху.
Я осмілився поглянути туди, де були спрямовані сильно округлені очі Віктора. Поміж деревами стояла чиясь фігура. Я бачив лише її скривлений силует через розбиті скельця.
Інші її не помічали і не розуміли чому це їхній приятель враз збожеволів.
Та в одну мить ця фігура стрімко до нас наблизилась.
Віктор закричав та зірвався з місця. Він побіг напролом у невідомому напрямку.
-Ти куди?-Крикнув йому Вася і побіг за ним.
-Чорт, от…
Всевлад осилив проковтнути лайку бо поряд була Василина.
-Треба йти за ними.-Сказав він.
-Але Лукашу потрібна допомога, ми не можемо його лишити.-Зауважила Василина.
-Бляха.-Не стримався Всевлад. Я чув злість та розгубленість в його голосі.
Він не може залишити Віктора в такому стані навіть якщо з ним буде Василь. І Василину він не може залишити, бо вона не піде без мене.
Зрештою Всевлад підняв мене і вони із Василиною підхопили мене під руки.
-Йти зможеш?-Запитав хлопець.
Я лише кивнув не в змозі розтулити рота через біль. Роззирнувся у пошуках того силуету та ніде його вже не бачив.
-Давайте хутчіш а то не наздоженемо їх.-Поквапив Всевлад.
Ми йшли у тому напрямку куди побіг Віктор а за ним і Вася. Стежки не було, тому доводилось іноді пролізати через чагарники. Крім сильного болю я ще відчував дещо. Якесь недобре передчуття, яке вивертало і так побиті органи.
Йшли ми довго гукаючи то Віктора то Васю. Біль трохи минув і я вже міг йти без сторонньої допомоги.
А ліс все темнішав та темнішав.
-Ти знаєш де ми?-Запитала Василина.
-Тут недалеко має бути галявина.-Сказав Всевлад.
Минуло ще трохи часу. Сонце вже майже сіло. Та галявини ніде не було. Ліс став іще більш диким та зарослим. Кілька разів я натрапляв на павутиння своїм обличчям. Нам доводилось навіть обходити гадюку після чого я боязко дивився під ноги.
Темніло дуже швидко.
-Може нам краще повернутися? Ми так заблукаємо.-Обережно сказала Василина.
Всевлад уважно роздивлявся ліс.
-Сюди.
Ми пішли за ним.
-Ні, краще сюди.-Сказав він.
-Ми заблукали?-Запитала дівчинка.
-Не бійся, ліс не такий великий. Рано чи пізно ми з нього вийдемо.
-Це не заспокоює.
Спочатку ліс став сірий. Ми пришвидшили свою ходу поки геть не стемнілось. На щастя Всевлад був підготовлений і прихопив із собою ліхтар. Тепер ми могли бачити місцевість лише в електричному освітленні.
Наші кроки все пришвидшувались від наростаючої паніки. Все що зараз ми хотіли, після годин блукань, це вибратись із цього лісу.
Я ледь наздоганяв їх. Хотів попросити їх трохи призупинитись, навіть якщо це принесе мені пекельний біль, та світло враз зникло і мене поглинула пітьма.
Я зупинився.
Не було чути ні кроків ні голосів. Лише тихе шуршання листя. Непроглядна темрява оточувалася мене з усіх боків.
Я опинився сам.
Знову сам у лісі. Як і тоді, коли мені було п’ять і ми були із батьком. Страх здавив мені горло і прибив цвяхами мої ноги до землі. Я не міг зрушити з місця чи закричати. На мене знову почало давити щось невідоме. Така сильна невідома сила що я відчував її фізично і не міг опиратись.
Я розтулив обсохлі губи і спробував погукати друзів:
-В-всевладе?.. Васили…но…?
Відповіді не було.
Знову повіяв цей знайомий вітер і хмари розступились перед місяцем. Тепер при місячному сяйві ліс було трохи краще видно.
Та я не бачив ні Василини ні Всевлада. Лише силуети дерев та кущів. Чим далі тим темнішими і розмитими вони були.
Та я знав що не сам.
Щось було позаду мене. Через скуте від страху тіло я не міг повернути навіть голову. Та воно бачило мене.
Воно стояло і нікуди не поспішало, бо знало що я не втечу.
Я почув як воно ступило крок. А потім ще один.
Наближалось до мене і…заспівало:
–Зайчику, зайчику, мій бр-а-атчи-ику,
Страх так сильно здавив моє горло що перекрило повітря.
Я не можу дихати.
Мої руки та ноги тремтять а я не можу поворухнутись.
З кожною секундою воно все ближче і ближче а я просто стою і чекаю на свою смерть.
Я знаю що помру.
І ця смерть буде не швидка і безболісна. Що в якийсь момент я зможу поворухнутись і побіжу. Та я не зможу втекти. Бігтиму я лише тому, що це весело для когось. Бо вбивати тих хто просто стоїть не цікаво. Хижак полює а не харчується падаллю, на то він і хижак.
Чи проходив Микола це саме? Чи довго його мучили перед тим як вбити? В який момент він перестав дихати? Його вбив страх? Чи те що йому вирвали серце живцем?
–Не ходи, не ходи по горо-о-одчи-ику.
З’їси капустку, зробиш доріжку,
Вийде хазяїн, переб’є ніжку.
-МИКОЛА?!-Раптом хтось вигукнув.
Це вивело мене з оціпеніння і відволікло те, що співало позаду мене.
Хтось схопив мене за руку.
-БІЖИ!-Крикнула Ява і ми побігли.
Я не міг бігти так швидко та вона так сильно тягла мене, що в мене не було вибору. Я перечепився об свою ногу і впав.
-ШВИДШЕ!ШВИДШЕ!БО РОЗІРВЕ!-Кричала Ява і волокла мене по землі.
Почувся чийсь протяжний крик.
Так кричать не від страху. Так кричать перед жахливою смертю. Я знову почув пісню, але вже не міг розібрати слів.
Ми з Явою пришвидшили темп бігу.
-Хто там? Хто кричав?-Питав я її важко дихаючи.
Василина, Всевлад, Василь та Віктор невідомо де. В лісі хтось кричав а позаду мене був монстр який всіх вбиває.
Страх взяв наді мною верх і передав всю силу в ноги, щоб швидше втекти від небезпеки. Через адреналін я перестав відчувати біль. Холодні пальці Яви міцно обвивали моє зап’ястя так, що воно мало не хруснуло.
Ліс тим часом дедалі рідшав. Місячного сяйва побільшало і стало трохи ясніше. Та ми не збавляли темп.
Ява бігла попереду і не відпускала мене. Її зелене волосся розвівалось і оголювало спину. Те, що мало бути спиною. Я бачив її хребет і ребра із середини. Ніби її спину розірвали і залишили саму плоть і кістки. Виднілись стухлі багряні волокна м’язів.
Мене від смерті врятувала та, що давно вже як мертва.
Карпатський ліс був на диву сьогодні спокійний. Вітер не колихав листя а пташки не співали. Всі затамували подих і мовчали щоб не привертати до себе зайвої уваги. Лише одна лисиця ховалась десь у схованці а самотня сорока чекала чогось сидячи на гілці.
Тиша.
Мертва тиша.
Та здобич все таки шуміла і її крики луною відбивались в німих хащах. Бігла гучно, аж тріщали гілки. Задихалась, стогнала від болю. Ридала і бігла далі. Рани кровоточили лишаючи багряний слід по яким йшов переслідувач.
–Зайчику, зайчику, мій бра-а-атчи-ику!–Заспівав високий голос солодким тоном.
Пахло кров’ю та страхом.
–Не ходи, не ходи по горо-о-одчи-ику.
З’їси капустку, зробиш доріжку,
Вийде хазяїн, переб’є ніжку.
Довгий біг втомив жертву. Через велику втрату крові темнілось в очах.
–Зайчику, зайчику, мій бра-а-атчи-ику,
Не скачи, не скачи по горо-о-одчи-ику.
Дивись: хазяїн вийшов із хати,
Зайчику сірий, треба тікати!
Продовжив грайливий голос в терпкому передчутті крові на вустах.
Адреналін закінчувався і сил ставало все менше. Кожен рух та кожен видих давався все болючіше і болючіше.
–Зайчику, зайчику, мій бра-а-атчи-ику,
Чом ти не скачеш вже по горо-о-одчи-ику?
Зайчик не скаче, бідненький плаче,
Сірий кульгає, ніжки не має.
Вже немає сил щоб бігти. Ноги відмовляють та страх змушує повзти дряпаючи руки об гілки й каміння. Раціональність вимикається і замість неї виходить на поверхню тваринний інстинкт виживання.
Переслідувач вже не поспішає. Дивиться на марні намагання вирватись і лише ширше посміхається. Запах крові лоскоче рецептори. Металевий та теплий. Змішаний із лісовим ґрунтом та сосновими гілками.
Підійшовши до здобичі замахнувся чимось схожим на кігті.
-Прошу, не треба!
Замах! І чулось лиш хлюпання крові з гортанні в передсмертній агонії. Звір сів навпочіпки, щоб роздивись ближче.
Згодом знову все стихло. В буквально мертвій тиші лунав янгольський голос:
–Зайчику, зайчику, мій бра-а-атчи-ику,
Не будеш лазити по горо-о-одчи-ику.
Будеш кульгати, ніжки не мати,
Ніжки не мати з віку до віку.
Зайчику, братчику, будеш каліка!*
*Українська народка пісня “Гра в зайчика”
Додати до улюблених