Його руки досі були білими. Білими, наче перший сніг. Але хто ж замотує сніг у бинти?
Під ними все сяяло червоним. Багряним. Чіткі, стрімкі лінії. Він відгорнув волосся з його чола і обережно, ніби боявся зламати, торкнувся губами.
-Ти- вічність,- все, що він і промовив.
-Ти більше за вічність…
Він поступово спустився нижче, його вуста затрималися під оком темноволосого.
Джерард підняв закинув голову назад й, узявши в руки обличчя Френка, притягнув того до себе і досить пристрастно поцілував. Рукам було неприємно знаходитися в піднятому положенні довгий час, але заради такого можна й потерпіти. Аїро поклав одну руку на стан сидячого Джерарда, перевів її на стегно і легенько стиснув. Запустивши правицю в волосся, тихо простогнав у вуста свого хлопця. Він відчував якусь невеличку недоречність своїх дій в цей момент, але Вей же ж не заперечував.
-Я коханні тямлю, як цап у зорях. Але твоє сузір‘я я вивчив досконало. Ти такий впертий,- Аїро поглянув йому в очі.
Джи поклав свою долону йому на вуста. Металевий запах зводив з розуму.
-Закрийся, телепню, я хочу тебе поцілувати, як ніколи в житті.
-Зроби це, я ж не знаю, коли нам доведеться попрощатися,- з його вирвався ще один тихий стогін, цей момент був не схожий на звичний роман. Порятунок.
*зміна часу і місця подій*
«Я знайшов свій притулок у його душі»- подумав Френк і перевернувся на інший бік.
Тихе сопіння, скрегіт старих дощок їх ліжка. Одне на двох. Все одне на двох.
Ліжко. Ванна. Туалет. Кухня. Кавова машина, яку Джи любив часом більше, ніж свого чоловіка. Кохання. Кохання довжиною у вічність, від того моменту, як він його ледь не втратив. Хлопець, а тепер вже серйозний мужчина, але все такий же прекрасний, досі часом виглядає примарно. Ніби висить на волосині. Хочеться доторкнутися до нього, обійняти і впевнетися, що він реальний.
-Каву будеш?- з закритими очима бубонить Вей.
-Я відмовився від кофеїну три місяці тому, ти забув?
-А, йой, точно. Чай?
-Чорний.
Він підсунувся я ближче й на обличчі опинилася копиця темного волосся.
-Ай, боляче, дурень. Ти чо кусаєшся?- обурено крикнув Френкі.
Але інший вже підскочив і вибіг з кімнати у м‘якеньких тапочках-кроликах, лишивши запитання без відповіді. Ну, як завжди.
-Ти мене хоч любиш? Бо я рятував тебе не для того, щоб ти потім вколошкав мене. Май совість, чоловіче, – він не закінчив свій монолог, проте його ніхто не слухав.
З кухні смерділо чимось горілим… У кутку столу стояв тостер… з нього йшов дим, а Джерард мирно палив на балкончику, який виходив одразу з кухні. Френк в свою чергу гнівно вибіг до нього.
-Ти дахом їдеш? Стоїш, куриш…. Стій, ти шо… в моїх капцях??- зловісно дихаючи і фиркаючи носом, Аїро схопив іншого за зап‘ясток правої руки так, що цигарка випала з рук Вея і полетіло у незвіданий світ з восьмого поверху.
Джи відчував важке дихання хлопчини на своєму обличчі, але йому не хотілося відвертатися. Вони просто сверлили одне одного очима. Довгенько.
-Можна я тебе поцілую?- питання Джерарда прозвучало виклично.
-Ти щойно палив… але, словом, яка різниця. І чому ти пита…
Терпкий присмак його мальборо обпікав вуста і залишався у роті надовго. Він легко торкався своїм язиком до його. Френк міцно і до болю стискав зап‘ястя парубка. Надавивши, Джи довелося міцніше вчепитися в саме перило. Очевидно, цей порух збуджував і думки про політ теж. Аїро, не стримавшись, глибоко видихнув в уста Вея. В силу своїх можливостей Джерард присунувся ближче. Далі різко відхилив голову назад. Свіже повітря змішалося з залишками адреналіну, кров приливала до голови. Повернувшись у стабільне положення, він якийсь час думав. Цілуючи підборіддя іншого, спускався нижче, до вирізу на піжамі з собаками. Його груди були теплими і поривчасто здіймалися.
Вони робили це так, як тоді, коли немзнали, чи є в них ще час.
Весняні пахощі проникали всюди. Під одяг, у волосся. Заплутувалися й не хотіли виходити. А його волосся кольору воронячого крила пахло свіжістю. У всіх сенсах цього слова. Новими простирадлам, морським бризом, дощем, лісовими нетрями. В його очах шуміло листя, золотим передивом раннішньої роси.
-Навіщо ти запитав? Ми живемо разом уже шість років. Я кохаю тебе, як нікого іншого.
-Я ніколи так не кохав..
Раптово щось тепле і м‘якеньке пробігло поміж ними. Нявкнуло і всілося в ногах.
-Зажди, Майкі,- тихо промовив Джи, глянувши собі під ноги, а потім в очі парубка.
-Можна я тебе поцілую?- з посмішкою й по-доброму передражнюючи, промовив Аїро.
-Можна, але після того як я почищу зуби,- сміючись, виплутався і побіг геть з балкону.
Він дивився йому всід. Він стояв босий на холодних кахлях і намагався роздивитися щось нове цього весняного ранку. Бурчання кавомашини вирвало його з задуми. Тільки зараз він зрозумів, наскільки змерз. Чхнув на підтвердження цього факту.
-Моя ранкова кава зараз охолоне. Твій чай, до речі, теж!- гукнув, повернувши голову у напрямку балкону. Аж тут відчув, як ніжні руки обвили його стан.
-Мій ніжний, мій маленький хлопчику. Я пам‘ятаю тебе зовсім кволим, ніколи не забуду,- він тихо шепотів йому ці слова по десять разів на день. Якось боязко, ніби це може зробити його міцішим, воно, певно, й робило.
-Ми не змогли з ним зустрітися і я не знаю коли зможемо,- промовив Вей, повертаючи голову трохи ближче до голови іншого.
Червоні плями розпливалися перед очима. Білі кухонні кахлі, здавалося, були повністю замазані кров‘ю. У вухах знову шуміло… як і багато років тому.
Його руку затрусилися, він тихо схлипнув і обм‘як в руках Аїро. Знайшов в собі сили розвернутися до нього. Міцні обійми завжди рятують. Різниця в зрості перестала відчуватися ще давно. Він сильний, можливо, не фізично.
-Я думаю про нього. Я не можу себе зупинити!
У розпачі він швирнув кухонний ніж у мийку з голосним брязканням. Тяжко видихнув, в його очах збиралися сльози. Вони душили, душили їх двох. Френк узяв обличчя Джерарда в свої руки.
-У вас різні очі…
-У нього мамині, в мене батькові. Боже, я так хочу знову в них поглянути! Я надто мало зробив, я хочу туди…
-Все, що ти можеш зробити- це залишитися. Зберігати його в своїй пам‘яті. Спогади навічно з тобою, звідки ти знаєш, чи буде краще так? Чи буде краще стати спогадом? Моїм спогадом…
Вони стояли на кухні, весінній ранок плавно перетік у весіннє пообіддя. Кава на столі давно не парувала. Його серцебиття поволі нормалізувалося, ніжно поцілувавши Френкі в маківку, він відсторонився і поклав його голову собі на плече.
-Ми розділимо з тобою вічність?
-Ми помножимо її на два,- ця відповідь для них стала пророчою.
Два. Двоє. Більше двох. Не з цього світу, вони жили в своєму. Вони прийшли звідти. Нетутешні.
Додати до улюблених