Стіни тиснуть на мене з середини,
А я лиш, хочу на свободу.
Почуваю, себе замкнутим в Роттердам де Парі клятим Квазімодо.
Прокидаючись зранку, я бачу лиш чотири стіни,
Для мене вони фортеця, чи кляті ланцюги до яких я прикута?
Я мрію про свободу,
Не хочу жити зрадником для самої себе, як Юда.
Ланцюги мої сріблясті, по землі зміями повзуть,
До моїх вух доходить лиш, гомін,
А очі бачать у людях лиш скверну,і бруд.
Можливо ця вежа, могила моя,
Каміні стіни, без жодного вікна.
Ні ліжка, ні стола,
Це напевно тепер в’язниця моя.
В якій мені затишно бути.
Я забула вже якого кольору трава,
І як пахнуть ромашки кульгаві.
Для мене Марсом стала Земля,
На яку ноги мої так хочуть ступити.
Я забуду власне ім’я, забуду як говорити.
Я не знатиму скоро хто я така,
Забуду, як правильно жити.
Додати до улюблених