«Що відбувається, коли помирає демон? Він зникає з цього світу і переміщається в інший, де живуть ці істоти? Перероджується? Перетворюється на порох? Може, засинає довгим сном в очікуванні швидкого пробудження?»
Це те, на що дівчинка все шукала відповіді. Вони приваблювали її ще у дитинстві. Дівчинка вже тоді пообіцяла отримати відповідь на це запитання.
Пройшло багато часу з дня клятви маленької дівчинки. Тепер вона вже доросла дівчина. Дівчина — алхімік. Вона днями безперервно сидить у бібліотеці і вивчає щось. Мабуть, алхімія. Одне слово «алхімія» і в Адель виблискують очі. Так вона любила цю сферу натурфілософії. Але й про вічну загадку вона не забувала, адже це мрія її дитинства: отримати відповідь на запитання ” Що відбувається, коли демон помирає?»
У світі, де демони — істоти безсмертні, завжди для людей залишається загадкою: «Як вбити демона?», «Що станеться коли він помре?». Люди задавались цим питанням вічність. Вони навіть книжки писали з теоріями. Але жодна теорія так і не була підтверджена. Адже ніхто не зумів убити демона.
Дівчина зі світлим волоссям і очима кольору води, як завжди, сиділа у величезній бібліотеці та читала книги. А потім зірвалася та побігла. Тримаючи в руках книгу, вона бігла стрімголов. Дівчина вибігла за межі великої академії і бігла до вже відомого їй місця. Адель прибігла до руїн якогось будинку і почала креслити алхімічне коло. Вона креслила коло, як тут на дівчину напав чоловік у масці. Злодій, так ще з ножем. Адель підскочила. Напевно, він вирішив пограбувати дівчину, але щось пішло не так, і він поранив дівчині руку. Адель упала на землю. Злодій почав підходити до неї, як під нею щось засяяло яскравим блакитним світлом. «Що за чортівня?!» — вимовила та. Вона не розуміла, що відбувається. А невдовзі дівчина вже летіла з доволі хорошої висоти. Отож, їй не пощастило. Через злодія вона не тільки активувала круг, так ще й не встигла накреслити те, що їй був потрібно. Зараз вона летить униз, навіть не знаючи, куди саме вона падає.
Адель вже заплющила очі, боячись розбитися, але вона приземлилася досить м’яко. Від подиву, що вижила, дівчина розплющила очі. Тут під нею почувся голос. «Якого диявола ти впала на мене, а, мерзотне дівчисько? — прошипів від злості чоловічий голос. Тоді дівчина підстрибнула і вже стояла на землі, а точніше, на піску. — Де це я? — Почала оглядатися на всі боки дівчина.
— Де-де? Не видно — пустеля. — Дівчина здивувалася, адже вона опинилася в пустелі, а це далеко від її рідного містечка. Але ще більше блондинка була приголомшена тим, що перед нею стоїть не людина, а демон. У нього були справжні роги. Справжні…. Зустріти демона Адель мріяла з дитинства.
— Ти д.демон?
— А? Ну так, що демонів ніколи не бачила чи просто тебе засліпила моя краса?
— Дівчина похитала головою. — Я.я… ніколи не бачила демонів, але я завжди мріяла….
— Та якось не цікаво, що ти там мріяла, — демон розглядав дівчину з голови до ніг.
— Хмм… ти алхімік, правда?
— А…так, — швидко похитала головою блондинка, вона дуже переживала, адже це перший демон, якого зустріла дівчина. Той замислився. — Хах, радуйся смертна, перед тобою найвеличніший демон всесвіту, — почав той. — Маммон.
Через декілька хвилин тиші демон заговорил: «Я вирішив! Будеш моєю слугою і допоможеш мені дещо знайти, а потім я виконаю будь-яке твоє бажання, якщо я отримаю те, чого жадаю.»
— П.Правда? Ви не брешете? — очі дівчини заблищали. Невже вона зможе дізнатися про секрет їхньої смерті? — Тоді я згодна!
— Хах, так і знав, що ніхто не може встояти перед моєю чарівністю.
— Так… Чого ви хочете від мене?
— О, все дуже просто. Я хочу отримати філософський камінь.
— Що?! Філософський камінь?! Навіщо він вам?
— Пф, що за дурні запитання, звичайно, щоб стати багатим. Золото — головне в цьому світі, який вже давно прогнив, — посміхнувся той.
— Вибачте… але як ви хочете знайти філософський камінь?
— Ось у цьому ти мені і допоможеш, дівчисько. Знайди для мене філософський камінь і я здійсню твоє бажання.
— Але… філософський камінь знайти дуже складно і навіть не факт, що він є.
— Тоді створи його, ти ж алхімік.
— Але я не можу створити щось таке, як філософський камінь.
— Ох, — зітхнув демон, — ти марна, виходить. Ну, тоді я пішов.
— Ей, стійте! Я навіть не знаю, куди йти, а ви мене тут кинете?
— Та розбирайся сама, це ж ти з неба впала, — демон почав йти, а Адель побігла за ним, вона вирішила просто йти за ним, він знає куди йде.
Через деякий час Маммона знатно дратувало вже, що якесь дівчисько ходить за ним. «Та чого ти прив’язалася до мене?!» — Обернувся той і в той момент блондинка врізалася в демона.
— Айяй, я ж говорю, що не знаю куди мені йти.
— Арх, — почухав потилицю демон, — дратує. Якщо ти будеш корисною, то так і бути, можеш ходити зі мною.
— Добре, спасибі! — Адель усміхнулася на всі зуби. — Я буду старатися.
Так і почалося те, що можна назвати пригодою. Але чи справді так? У світі, де демони безсмертні, повинен бути той, хто може судити їх і позбавляти життя.
Пройшов місяць із першої зустрічі Адель та Маммона. Вони вийшли з пустелі і тепер блукаю густим і темним лісом. Дівчина змогла довести свою корисність, хоч для демона вона не дуже значна, але вона алхімік і це те, що бажає брюнет. Вони блукали землями шукаючи те, що навіть не існує. Такими словами Адель намагалася достукатися до самозакоханого демона, який крім філософського каменю та золота не бачив нічого. Щиро кажучи, дівчина не вірила у існування такого каменю, як філософський. Адже це небилиці, так?
Але Маммон думав інакше. Він як демон, що прожив не 100 років, а 350, знав, що такий камінь має існувати, адже не просто так його жадає багато хто. Згодом дівчина дізнавалася все більше про демона, навіть те, що не бачила в книгах.
Але знайти камінь виявилося не так просто, як можна було подумати. Коли вони були в черговому темному лісі, дівчина вирішила спробувати знову переконати демона залишити мрії і краще вигадати спосіб, як просто отримати золото.
— Послухай, Маммоне, ми вже не тиждень ходимо світом, та й до зустрічі зі мною ти ще довго тинявся.
— Я думав, що тема вже закрита, — промовив той.
— Але все ж…
— Я говорю — тема закрита.
— Ти такий самовдоволений і впертий. Невже такі демони?
— Навіть якщо й так, що з того? Ти змінилася, Адель, тепер уже вважаєш мене рівним тобі. Хах, як зарозуміло з твого боку так вважати.
— Це ти зарозумілий, — з темряви почувся голос. Дівчина не на жарт злякалася і сховалась за спину демона. Той із роздратуванням цокнув язиком.
— Чого тобі потрібно? — промовив той.
— Хіба ти не розумієш?
— Розумію, ти просто запала на мою гарненьку мордочку, — посміхнувся той.
— Смієш жартувати зі мною, Маммоне. Тобі ж гірше. — Незабаром світло від вогнища, яке горіло яскравим полум’ям, осяяло постать. Це була дівчина одягнена в чорну сукню з білим волоссям і чорним очима, дивлячись у ті очі можна було потрапити в саму безодню.
— Смерть власною персоною, скільки літ, скільки зим, Смерть, — демон посміхнувся, а його червоні очі блиснули.
— Минуло майже 150 років з нашої останньої зустрічі, Маммон, хіба не пам’ятаєш?— На обличчі дівчини не відображалося емоцій, та й говорила вона монотонно з холодом.
— І навіщо ти прийшла знову, моя люба Смерть?
— У минулому я не змогла вбити тебе, але зараз все інакше. Цього разу я уб’ю тебе, Маммоне, демон жадібності. — На слова смерті демон засміявся. Адель нічого не розуміла, чому смерть полювати на демона? Це питання крутилося в голові дівчини.
— Але я не збираюся проводити ще один суд, адже вже колись я тебе судила, цього разу ти вирушиш до Тартару.
— Хаха, Вирішила мене затягнути з собою. І з якої причини?
— Ти бажаєш того, що не може бути твоїм. Скільки років ти ще будеш тинятися світом у пошуках філософського каменю? Ти не зможеш його одержати. Камінь з’явиться перед тим, хто справді вартий його.
— О, то ти знаєш, де він? — демон підпер рукою щоку і дивився прямо в чорні очі дівчини, яка без емоцій дивилася на нього.
— Те, що знаю я, тебе не стосується, — в руці дівчини з’явилася коса, — я більше не маю наміру з тобою вести безглузді розмови, ти вирушаєш у Тартар.
— Та? А це дівчисько йде разом зі мною? — показав пальцем на Адель, яка дивилася на те, що відбувалося з-за спини брюнета. Демон був упевнений, що дівчину вона туди не затягне і він зможе з її допомогою уникнути ув’язнення до Тартара. Смерть подивилася на білявку. — Ви вже пов’язані, її затягне у безодню Тартара разом з тобою. — Смерть ударила своєю косою по землі і вона почала тріскати, а потім розійшлася, де були Маммон та Адель. Незабаром вони вдвох упали в пітьму.
Отямилася Адель вже у невідомому їй місці. Біля неї була річка, але вона була не така, як звичайні річки, її щось відрізняло, але що? Дівчина побачила демона, який уже давно був у свідомості та сидів на камені.
— Гей, Маммоне, ти не казав, що за тобою полює смерть, та ще й мене забере!
— А я звідки знав?! Я думав, що вона помилує мене. Хто б міг подумати, що вона й тебе сюди відправить.
— Ну супер, що нам робити тепер? Як нам вибратися? — блондинка подивилася на демона.
— Ніяк, з Тартара немає виходу. Єдина, хто може вийти звідси і увійти, коли їй заманеться — Смерть.
— Що? І що нам робити? — почала панікувати дівчина.
— Та тихіше ти, не розводь паніку. Я дещо придумав.
— У тебе є план?
— Саме так, у мене великого він завжди є. Так ось, я просто закохаюся Смерть.
— Що?! Закохаєш у себе кого?! Саму Смерть? У тебе дах поїхав? Ти ж бачив, що у неї на обличчі нуль емоцій, як ти можеш її закохати у себе?
— Пф, ти, що забула? Я такий привабливий чоловік, ніхто не зможе встояти переді мною.
— Ти занадто самозакоханий, а тебе називають ще демоном жадібності, як на мене, тобі більше гординя підійде, але з огляду на твою ненормальну цікавість до золота, то все ж таки жадібності в тобі більше буде, — промовила дівчина. — Ти точно знаєш, що це за місце?
— Судячи з усього, ми потрапили на початок шляху Тартара — Лета.
— Це початок? А нам куди треба?
— Нам потрібно дістатися до маєтку Смерті, а потім я закохаю її в себе та отримаю свободу, так ще й філософський камінь.
— Пф, гаразд, і скільки нам добиратися до маєтку? — Запитала блондинка.
— Ну, по-перше, потрібно пройти п’ять річок Тартара. А потім ще кілька воріт.
— Та краще померти тут.
— Не скигли. Ходімо, — брюнет підвівся.
— Куди?
— Потрібно дістатися до наступної річки — Ахерон.
— Ну, тоді підемо, але як нам туди дістатися? — Запитала блондинка.
— Просто підемо берегом у напрямку течії річки, наприкінці річки вона має впадати у наступну річку.
— Ех, ну тоді нам треба йти, — зітхнувши промовила дівчина.
І так починається дорога Маммона та Адель до маєтку Смерті. Але це лише початок. У майбутньому трапиться те, що навіть Маммон не міг передбачити. Дорога до кінця Лети зайняла чимало часу. Адже Лета найдовша річка з-поміж усіх п’яти. Вона почала шлях у світі мертвих.
— Фух, я вже втомилася, — сказала дівчина і впала на землю.
— Ну ти і слабачка.
— Слухай, я пити хочу, піду хоч ковток води зроблю. — Блондинка пішла до річки ближче.
— Так-так, стоп. Що? Гей, дурепа, зупинись! Цю воду не можна пити. — Він підбіг до дівчини і швидко відсмикнув її від води.
— Гей, що не так?!
— Ти дурепа, Лета — річка забуття, всі мерці, які потрапляють у Тартар насамперед п’ють воду з Лети, а це означає, що вони забувають все, що було за життя.
— Що? Тоді… я б забула все.
— Саме так, скільки ж від тебе проблем. Ходімо вже. Нам вже недовго залишилося. Тим більше краще нам поспішити і дійти до Ахерона до ночі.
— Добре, — махнула головою дівчина.
Вони справді дійшли до кінця річки вже з настанням ночі. Ось тільки Адель знатно здивував кінець річки, це більше схоже на водоспад ніж на перехід однієї річки в іншу.
— М.маммоне, ти не казав, що річка просто падає вниз, — з жахом промовила та.
— Так ти і не питала мене, — знизав плечима брюнет. — Ну не важливо, залишимося тут. Як добре, що тут день набагато довший за ніч. Вже завтра ми зможемо перейти річку Ахерон і йти до наступної.
Так думав демон жадібності, але він забув той факт, що тривалість ночі в Тартарі завжди змінюється, вона починає подовжуватися, а потім знову стане короткою. Тому ніч уже не була такою маленькою. Час там дійсно тягнеться набагато довше, ніж у світі живих. Ніч цього разу була довгою, схоже, їм не пощастило. Того дня ніч була на вершині своєї тривалості.
Коли настав ранок, Адель і Маммон прокинулися і готувалися спуститися до початку річки Ахерон.
— Слухай, ніч якась довга була, ти казав, що вона коротка.
— Ну так, нам не пощастило, це була найдовша ніч у Тартарі, наступна буде дуже короткою. Ну можемо йти вниз.
— Е-е, якось не дуже хочеться, — ковтнула дівчина.
— Ох, всевишній диявол, — брюнет взяв дівчину на руки, від чого та почервоніла і стрибнув униз. Адель заплющила очі, а коли відкрила Маммон, стояв на землі з нею на руках. — Може, ти вже злізеш? Ти важка.
— Ото вже ти грубіян, — відвернула голову дівчина і стала на землю. Перед нею лилася річка Ахерон.
— Ця річка коротша за Лету, але хотілося б встигнути до Коцита. До третьої брами Тартара.
— Ну, нам потрібно поспішити тоді, йдемо, — сказала дівчина і почала йти за течією.
— Що це з тобою, образилася? — Промовив брюнет, дівчина нічого не відповіла.
Вони йшли довго, але до кінця дня вони так і не встигли дійти, все через те, що Адель знепритомніла, сонце палило, а води не було. Хоч це і потойбічний світ, дівчина потрапила сюди живою і все — таки відчуває все, як і в світі живих. Так як настала ніч, їм довелося залишитися біля берега річки та відпочити. Адель заснула, але вже за дві години прокинулася через дивні звуки.
«Що це в біса таке?» — сонно промовила та. Звуки чимраз тим ставали гучнішими. Тут до Адель підійшов Маммон.
— Що це за звуки? — запитала та. Звуки були схожі на голоси людей, але вони були жахливими, начебто ті люди, які видавали ці звуки, мучилися в агонії.
— От чому я хотів перейти цю річку якнайшвидше. Ахерон — річка смутку. У її дні незліченна кількість людей, які вночі, плачуть шкодуючи про скоєні гріхи у світі живих. — Звуки ставали все гучнішими і гучнішими. Маммон опустився на коліно та закрив вуха дівчини. — Якщо будеш чути такі звуки збожеволієш. Краще не слухай. На благо, безсонна ніч була короткою.
— Ну нарешті ранок, — демон підвівся і потягнувся. — Що ж, можна йти далі. Наступна зупинка крижане озеро Коцит.
— Крижане? Там що зима?
— Ну можна й так сказати. Ходімо вже, нам треба якнайшвидше дістатися Смерті.
— Та куди ж ти так поспішаєш? Тільки два дні минуло, — підвелася і обтрусила дівчина.
— Ти що? Не знаєш? Ох, дияволе, вона навіть не знає, що в Тартарі година йде інакше. У світі живих уже минув десь місяць.
— Що? Місяць. Так це божевілля. Тим більше, звідки мені знати, ти бачив хоч одну книгу про Тартар?
— Я навіть не намагався шукати, — відмахнувся демон і пішов далі.
Вони дійшли до Коцита, там, справді, була зима. Але дійти до четвертої брами було не складно. Четверта брама і те, що за ними не включали жодну з п’яти річок. На брамі в четверте коло було написано:
«Ти марних не чекай утіх:
Гидке життя спотворює собою
До невпізнанності обличчя їх»
Адель прочитала ті слова вголос і запитала: “ Що це означає?»
— Четверта брама і коло, що за нею, коло жадібності і марнотратства. Не забивай голову непотрібними речами.
— А. Добре. Ходімо.
Ідучи цим місцем, дівчина дивилася на душі, які там ходять. Вони несли на собі різні тяжкості і зіштовхуються, потім вступають у бій. І так завжди. Все повторювалося. Ну, це і не дивно. Адже, Жадібність і марнотратство різні речі.
— Слухай, Маммоне, а в Тартарі багато демонів?
— Достатня кількість, але це рідкість, щоб вони показалися тут. Багато хто живе на дев’ятому колі, там де живе сам Сатана. Але починаючи з другого кола і до п’ятого тут можливість побачити демоном є, а ось від шостого і до дев’ятого там їх майже немає, тільки ті, які є охоронцями. Тартар — місце ув’язнення душ. Смерть сама вирішує, що буде з тією чи іншою душею. Ніхто не може вплинути на вирок у суді.
— От як, тоді душі можуть бути знищені?
— Так, таке трапляється. Ми майже дійшли до п’ятої брами. Тут слід бути обережно. П’ята брама, брама гніву або Стігійське болото, тут найглибша річка у всьому Тартарі — Стікс, річка жаху та мороку.
Блондинка і демон зайшли через браму, перед ними виявилося велике болото.
— Потрібно на той берег, — вказав Маммон.
— І як нам туди дістатись, якщо зайдемо в болото, то зануримося в ньому.
— Тут є Харон, той, хто переправляє душі через річку, — говорив демон, тим часом дівчина записала це в блокнот, який був у її сумці. Чекаючи на прибуття човна, до них підійшли демони. Це було вперше, коли Адель побачила в Тартарі демонів, крім Маммона, та й у світі живих також.
— Хто це тут у нас? Ще один демон і смертна душа, — промовив один із демонів.
— У нас сьогодні буде хороша вечеря. Особливо, молода душа, такої гарної дівчини, — другий демон облизнувся. Блондинка сховалась за спиною Маммона.
— Гей ви, стежте за словами, гнилі демони, — сказав брюнет. — Дивіться, через вас дівчисько злякалося. Просіть вибачення у неї. — Ті демони почали сміятися. Але в наступну секунду голова другого демона відлетіла і почала потопати в Стіксі. Перший почав відходити назад. Але далеко він не відійшов, Маммон опинився ззаду і рукою проткнув тому серце. Брюнет скинув тіла демонів у Стікс і вже за кілька секунд вони зникли з поля зору. Адель злякалася більше через самого Маммона, адже він ніколи так себе не поводив. Потім вона зрозуміла, які насправді демони. Їхня натура завжди буде однакова, не має значення як він веде себе з тобою чи кимось іншим. Демон завжди буде демоном. То, як він проткнув серце і відірвав голову навіть не моргнувши оком. Без жалості та сумнівів. Кров тих демонів почала випаровуватися. А вже незабаром на горизонті з’явився човен.
— Ну ось, Харон скоро буде тут, — промовив брюнет. Дівчина намагалася поводитися як завжди, але все ж таки їй було не по собі. — Гей, ходімо вже.
— А… так, — демон простягнув руку, щоб допомогти дівчині залізти на човен, та простягнула руку у відповідь. Вони пливли через болото, Адель вирішила описати у своєму блокноті болото. Тоді до неї звернувся брюнет. «Навіщо тобі це?» — спитав він.
— Що це? — блондинка подивилась на демона.
— Навіщо ти все записуєш?
— А, це… Я хочу написати книгу про Тартар, якщо ми, звичайно, виберемося звідси.
— От як… Ясно.
Через п’ять днів Маммон і Адель пройшли Стікс і шосту брама. Наступна брама, брама сьома. Там душі, які вчинили насильство. Сьоме коло ділилося на три пояси: Флегетон — вогненна річка, Ліс самогубців та Горючі піски. Вогняна річка, річка, яка отримала назву через те, що вона червона, адже вона повністю просякнута кров’ю, так ще й кров ця кипить. Для Адель це було страшним видовищем. Жодна річка не виглядала як жахливо, як Флегетон. Та й Ліс самогубців здався їй жахливим. Там самогубці перетворені на дерева та їх мучать гарпії та гончі пси. Сьоме коло здалося одним із найжорстокіших кіл у всьому Тартарі. Коли вони нарешті вийшли з нього, блондинка запитала демона: «Маммон, куди нам далі?».
— Ми майже біля мети, восьма брама. Це також жорстоке місце. Але ми майже дійшли. — Маммон перший увійшов на восьме коло, за ним пішла дівчина.
На Восьмому колі були ті, хто обдурив тих, хто не довірився. Пройшовши і восьму браму, перед Маммоном і Адель відкрилася дев’ята брама, обитель самого Сатани та його наближених. Тут був і маєток Смерті. Демон та дівчина увійшли туди. Там було все інакше. Грішників не було. Були лише демони та інші істоти. Дев’яте коло більше нагадувало місто, в якому живуть демони.
Вони пройшли всі вісім кіл Тартара і тепер залишилося найголовніше — закохати в себе Смерть і отримати свободу разом з філософським каменем. Але чи можливе таке? Закохати смерть, хіба таке може бути?
Смерть жила одна у великому маєтку, там було кілька слуг і на цьому весь персонал закінчувався. Маммон прийшов туди і одразу почав розпитувати слугу, де кімната Смерті. Той не хотів сказати, поки демон не використав гіпнозу. Адель залишилася сидіти в холі, а демон пішов нагору.
Брюнет стояв перед дверима до кабінету Смерті. Він постукав і увійшов. Вона сиділа за столом і щось писала. Коли Маммон переступив поріг кімнати, біля його щоки пролетіла пір’яна ручка, з щоки потекла кров.
«У тебе ще сміливість є переступати поріг не тільки мого маєтку, так ще мого кабінету» — промовила смерть.
— Оу, — рана на щоці швидко затягнулася, а брюнет витягнув ручку зі стіни та відніс на стіл. — Не треба розкидатися речами, моя люба.
— Чому прийшов сюди?
— Я прийшов, щоб зізнатися тобі.
— Що? Маммоне, що ти задумав? Тебе тут не повинно бути. Тобі, демонові жадібності, місце за четвертою брамою. Котись туди чи ти бажаєш перетворитися на попіл?
— Звичайно, ні. Якщо я помру, то хто буде за тобою наглядати, моя люба? — Демон взяв у руку пасмо білого волосся дівчини.
— Що ти несеш, жалюгідний демоне? Ти зовсім гідність втратив?
— Чому ж, я просто хочу бути з тобою, кохання всього мого життя.
— Не неси нісенітницю і забирайся, зараз же. Або я вб’ю тебе прямо тут.
— Ну не дратуйся, моя люба, я піду, але скоро я знову прийду до тебе, любов моя, — з такими словами демон вийшов із кімнати.
— Що ж ти в біса задумав, диявольське поріддя. Вирішив здобути свободу і філософський камінь таким нікчемним способом, — дівчина дивилася своїми чорними очима у вікно і зітхнула, — скільки ж проблем буде від нього. Але навіть так, я не можу вбити його поки що…. Але коли час прийде, я вб’ю тебе чортів негідник.
Маммон спустився в хол, де на нього чекала дівчина. Поки демон розмовляв із істотою, якій підвладно вирішувати долю душ, блондинка записувала все що тут бачила, до блокноту. Коли брюнет спустився, вона підняла голову.
«Вже все?» — запитала та.
— Так, ходімо. Потрібно забронювати кімнату у готелі. Десь у цьому світі він має бути.
— Добре, але у нас хіба є гроші?
— Пх, звичайно, моя люба, ти їх зараз створиш за допомогою своєї алхімії, — посміхнувся той.
— Що?! Я й створити золото?
— Ну так, давай постарайся, не дарма я тебе із собою тягав.
— Ну гаразд… Спроба не збиток, — проговорила дівчина, вони зайшли в темну вуличку і дівчина почала креслити коло. Потім вона назбирала каміння і поставила його всередину кола.
Але перша спроба була невдалою, друга та третя теж.
«І який ти алхімік, якщо навіть не можеш золото зробити?» — схрестив на грудях руки демон.
— Думаєш, це так просто? Це ж потойбічний світ, тут зовсім інші правила і мені звичайній людині робити щось складно, надто багато сил йде на активізацію звичайного алхімічного кола.
— Ну все, я тебе зрозумів не бурчи, а то швидко постарієш, — хмикнув той.
— Не смішно! І взагалі не відволікай мене, я тут намагаюся нам грошей зробити, а ти заважаєш. — Адель спробувала ще раз, вона вклала всю свою силу і цього разу справді вийшло. Тепер жменька каміння стала золотом.
— О! Вийшло, гарна робота, малеча, — сказав той, у погляді виблискувало бажання якнайшвидше доторкнутися до золота, яке так і манило. Хоч він розумів, що це золото не справжні, але все-таки на перший погляд справді золото. Адель же знепритомніла через те, що використала занадто багато сил. — Тц, яка проблемна дівчина. — Маммон зібрав золото в мішечки, а дівчину взяв на руки. Він попрямував до найближчого готелю.
Як виявилося, знайти готель було важко, адже біля маєтку Смерті такі не будували. Тому брюнет був змушений йти дальше. Ідучи, Маммон вирішив згадати минуле. Ще те давнє минуле….
Років то було десь двісті тому, тоді Маммон, по міркам життя демонів, був ще зовсім молодим. Йому було сто п’ятдесят років. В той час люди поклонялись богам, з часом це занепало і вже через двісті років люди вірували тільки в декількох, всі інші боги через зневіру перетворились на напівбогів чи стали нищими створіннями, які служать Сатані. Але двісті років тому богів було багато і люди споруджували для них храми, молилися там, а боги в свою чергу давали людям своє благословення. Так всі і жили. Також і були демони.
В той час були і вищі боги, яким поклонялися всі люди без вибору. Такими богами були: бог сонця Ра, богиня істини та справедливості Маат, бог мудрості Тот, боги Геб і Нут, що означали небо і землю. Також багато людей поклонялися богам потойбічного світу. Одним із таких богів, була богиня, яка була покровителькою мертвих – Селкет.
В той час люди вірили в різних богів, а такого імені, як “Сатана” не було. Тоді підземним царством правив бог Осіріс.
Отже, по старій звичці боги і демони не могли жити дружно. Хоча стався деякий виняток.
Одного разу серед богів пішов слух про те, що богиня, покровителька мертвих, Селкет водить роман з демоном Маммоном. Виявилось, що це була правда. Але чи дійсно це був роман?
Селкет, як завжди, сиділа у себе і записувала душі, які вона відправила по річці Лета в потойбічний світ. Річка Лета брала свій початок із світу живих, по ній Селкет завжди переправляла душі мервих. Тоді був сонячний день, но був вітерець, який ворушив тюль в кімнаті. В один момент на вікні з’явився силует. Як виявилося, це був Маммон.
— Чого тобі? – проговорила покровителька мертвих невідводячи погляду від паперу.
— Ти така жорстока, навіть не глянеш на мене. А я тобі подарунок приніс.
— Подарунок? Вирішив так мене задобрити? Щось вже вкоїв, Маммоне?
— Ну-у, я, що не можу принести подарунок для своєї коханої?
— Гаразд, так, що ти там приніс?
— Ось, – демон підійшов і поставив на стіл коробку. Богиня відклала перо і взяла коробку. Відкривши, вона побачила в середині скорпіона. — Маммоне, це що ще за подарунок такий? Мені не потрібен домашній улюбленець.
— Та ти тільки поглянь, який він красивий.
— Ох, я тебе добре знаю, поріддя диявола, що ти вже вкоїв? Кажи і не тягни час.
— Ну-у-у, як тоді сказати, щоб ти не розізлилась.
— Кажи уже.
— Тут з гробниці фараона зникло золото….
— Що? Ти знову вкрав золото з гробниці фараона?! Ти наживаєшся на єгиптянах цього року чи що? Минулого ти викрадав золото з палаців, цього вирішив перейти на гробниці. Що ж наступного буде? Та у тебе так багато золота, навіщо тобі ще?
— Ти не розумієш, золото це суть, воно так і манить. За золото можна купити будь-що в цьому світі. А головне, ним можна ні з ким не ділитися.
— Ведеш себе з тим золотом, як дитина, — дівчина потерла скроню. Демон підійшов і поцілував її в губи. — Ну не сердся, сонечко моє. — Після поцілунку, брюнет вже сидів на ліжку богині.
— До речі, схоже боги почали нас підозрювати.
— Що вже? – кидаючи в рот виноград проговорив брюнет. — Ех, як тяжко…. Якщо вони підтвердять свої здогадки, то і я, і ти постраждаємо від цього. Все ж, боги бувають доволі жорстокими.
— Я вважаю, що нам варто припинити зустрічатися кілька років, щоб вони повірили в те, що між нами нічого немає.
— Але…
— Це буде краще для нас обох. Тому ліпше перестати бачитись хоча б деякий час.
— Я зрозумів, так дійсно буде краще. Тоді, добре доглядай за скорпіоном. Він буде завжди нагадувати тобі про мене. — Біловолоса богиня посміхнулась. — Тоді і ти не забувай про мене, мій демоне. Візьми цей кулон, він буде згадкою про мене. — Богиня дала у руки демону кулон. Вони поцілувалися на прощання і він зчез.
Через п’ять років, вони знову зустрілися, тільки не так уявляли цю зустріч після довгого розлучення.
Коли Маммон пішов від Селкет, то він вирішив виплеснути весь свій гнів на людей, які жили в одному містечку. Він убив там половину населення і став правити в тому місці. Маммон жив у розкошах, у нього було золото. А от люди, які там мешкали, страждали від хвороб та голоду. Маммон не правив народом, як слід. Він не роздавав золото, щоб ті могли купити собі їжу, не піклувався про торгівлю і ліки. Демон вважав це марнотратством, віддавати золото людям, які тобі нічим не знадобляться. Можливо, саме в такий спосіб брюнет мстився богам, адже через них він не міг бути із своєю коханою. Але майже п’ять років боги не помічали це нещасне місце. Адже люди не молилися їм і не просили про допомогу, тому боги й не знали, що таке коїться. І спускалися на землю до людей вони не дуже часто.
Але одного дня, все ж дитина з того містечка прохала бога про допомогу, він почувши це прохання, спустився поглянути, що ж з тим містечком. Так про це дізналися й інші боги.
І от, одного дня, боги вирішили позбутися того демона, правління якого призводить до занепаду цілого міста. Все ж, проти багатьох богів у одного демона не було шансу. Тоді його и привели на суд. Боги, звичайно ж, могли вбити його на місці, але Маммон не заслуговує звичайної смерті. Вони вважали, що це покарання для нього буде занадто легким.
Так Селкет і Маммон зустрілися знову. Покровителька мертвих не змогла дивитися на те, як її коханого засудять і відправлять в місце, де він буде страждати вічність. Хоча вона була дуже здивована, що той демон, якого вона знала не один рік міг вчинити такі страшні речі. Але Селкет заступилася за демона.
В той день, богиня, покровителька мертвих, Селкет була позбавлена титула богині і бог сонця Ра, її батько, прирік її на вічну працю в потойбічному світі. Вона стала істотою, яка повинна була судити демонів і душі людей та відправляти їх в Тартар, а деякі душі просто знищувати, а демоні вбивати, вириваючи їх серце. Тоді люди прозвали її Смерть.
А демон Маммон отримав свій гріх. Гріх жадібності. В той день він став Маммоном, демоном жадібності. Його позбавили всього золота. і просто перемістили в якусь місцевість, звідки він не знав дороги назад. Тому, йому залишилося тільки блукати світом.
Так проходили століття. Маммон і Смерть більше ніколи не зустрічалась. Поки все ж таки до одного моменту така зустріч не відбулася. Маммон був радий зустріти його кохану, але вона, яка стала просто істотою, у якої не було жодних емоцій, кохання вже не відчувала. Тоді вона явилася перед ним, щоб вбити його. Але цього не сталося, адже вирок суду Смерті не міг зрівнятися з вироком суду Маат. Тому в той день, вона сказала, що вона прийде, щоб забрати його життя, коли він ще сто п’ятдесят років блукатиме світом і коли захоче каятися у скоєних гріхах.
Але чи дійсно це єдина причина? Можливо, Смерть добре пам’ять, ті часи, де вона була Селкет і ті почуття, які колись та відчувала до демона? Можливо тому вона і не змогла вбити його.
Демон, несучи блондинку, навіть не помітив, як почав розказувати цю історію в голос. Від монологу демона Адель прокинулась, але вирішила послухати історію цілком, адже, якби Маммон помітив, що вона уже прийшла до тями, то перестав би розказувати його історію. Блондинка уважно слухала, а вже під кінець вона заснула.
Адель розплющила очі вже в кімнаті. Вона піднялася і сіла на ліжко. Її сильно боліла голова. Маммона в кімнаті не було.
— Де це він? — як за наказом демон увійшов до кімнати.
— Доброго ранку, ти вже виспалася?
— Так, почуваюся краще, — дівчина потяглася.
— Це і не дивно, проспати чотири дні і не виспатися було б жахливо.
— Що? Чотири дні? Так довго.
— Так, за цей час я мало не помер.
— Що? Ти знову пішов до Смерті?
— Саме так, я приніс їй прекрасний букет лікорису, він такий же, як і мої чудові очі, але їй він не сподобався і вона мене мало не проткнула своєю косою, але я зміг ухилитися.
— Так…Може краще буде дізнатися в слуг, що подобається Смерті?
— Хм. а це гарна ідея. Так і зроблю, поки її немає в маєтку. Ну я піду, на столі сніданок, мені вдалося знайти їжу, яка, можливо, буде тобі до вподоби.
— Ага… дякую, — Маммон пішов, чомусь коли справа заходить про Смерть і те, щоб закохати її, серце блондинки стискається. — Що ж зі мною не так … Я не можу …
Пізніше, вже ввечері, коли Маммон повернувся, своїми розмовами про Смерть і про план він сильно дратував дівчину, можливо, це через дивні почуття Адель. Але ці розмови її дратували. Насамкінець вона не витримала і так сталася сварка.
— Це ти винний у тому, що я опинилася тут, а не вдома! Вже стільки часу минуло.
— Так? А хіба я тебе прив’язав до себе ще у світі живих? Це ти бігала за мною! Та ти могла будь-якої миті піти, чому не зробила цього?!
— Тому що я…
— Ну так що? Що ти? — Дівчина замовкла, а брюнет цокнув язиком і розчинився в повітрі, він зник.
— Тому, що я люблю тебе… — прошепотіла дівчина. Адель розуміла, що взаємності бути не може, адже він демон, якому цікаво тільки гроші.
Минуло два дні, Маммон та Адель не перетиналися. Маммон весь час намагався підкотити до Смерті, але її не так просто отримати, точніше неможливо. Адже Смерть є істотою, якій не підвладні емоції. Вона є істотою, яка забирає життя в інших. Емоції для неї непотрібний вантаж.
Одного ранку, Адель прокинулася і помітила на столі записку, квіти та маленький мішечок. Відкривши записку, вона зрозуміла, що це написав Маммон. Це дуже здивувало дівчину, адже щоб Маммон вибачався ще і першим, це явно з ряду фантастики. Але білявці було дуже приємно, вона раділа подарунку демона. У червоному мішечку був гарний кулон. Він був із блакитним каменем.
— Гарний… — Адель відразу підійшла до дзеркала і хотіла начепити його на шию, але їй це не вдавалося, а незабаром ззаду з’явився Маммон. Він допоміг дівчині. Щоки дівчини трохи почервоніли. Коли кулон був на шиї білявки, деном кивнув головою. — Як і думав, він ідеально підійде до твоїх очей.
— Дякую і вибач….
— Та гаразд, минуле завжди залишається в минулому. Ти не голодна? Ходімо поснідаємо і я розповім, як просувається мій план.
— Добре, — посміхнулася дівчина. Вона була рада, що змогла помиритися з брюнетом і тепер все будемо як і раніше.
Але час добігав кінця… Час смерті вже близько.
Поки Маммон розповідав Адель, що сталося за ті два дні, а вона то закочувала очі від його самозакоханості, то сміялася через невдачі. Так минуло ранок, потім вони займалися своїми справами: демон знову навідався до Смерті, а дівчина вирішила прогулятися та описати дев’яте коло у своєму блокноті. На диво, Смерть сьогодні не проганяла брюнета. Вона сиділа заповнювала бланки душ, доки той постійно фліртував з нею. Але вона його не ігнорувала повністю, іноді вона відповідала. Такий хід дуже здивував Маммона.
І ось настав той день. Тоді Адель пішла разом із демоном. Слуги сказали, що Смерть зараз у своєму саду. Туди і пішов брюнет, а дівчина сказала, що піде туди пізніше, коли опише маєток Смерті. Для неї залишається загадкою, чому слуги дозволяють ходити в маєтку. Але вона продовжила гуляти коридорами і розглядати картини на стінах. Незабаром вона вийшла на вулицю і попрямувала до саду, де був Маммон. Зайшовши в сад вона пішла доріжкою з великих каменів. Ідучи алеєю, вона розглядала красиві дерева і квіти, і коли вона дійшла до кінця, Адель побачила кущі чорних троянд, вони були чудові. А далі погляд впав на те, що шокувало її. Блокнот та ручка випав із рук. Там стояли смерть та демон. Рука Смерті протикала ділянку грудей, де билося серце демона. Той просто стояв.
— М.Маммоне …? — голос дівчини здригнувся, вона зробила крок назад. Смерть та демон перевели погляд на дівчину.
— А.адель, — тремтячим голосом промовив брюнет, потім він почав кашляти кров’ю.
— Маммоне! — Дівчина хотіла підбігти до нього, але її ноги від страху заніміли. Блондинка не змогла зрушити з місця. А чорні, як смола, очі Смерті дивилися прямо на неї, ніби дивляться прямо в душу. Від цього відчуття у Адель слова застрягли грудкою в горлі. Демон тільки посміхнувся.
— Н.на цьому мабуть все….Хах, жалюгідно вийшло.
— Це твій кінець, демон жадібності, — біловолоса витягла руку з грудей брюнета, а разом з рукою і серце, що б’ється. Дівчина дивилася на це з жахом, на обличчі смерті емоцій не було, а демон посміхався до самого кінця, поки він не перетворився на попіл і вітер не розвіяв його.
Ось як вмирає демон… Позбавивши його серця він перетвориться на попіл, а вітер розвіває його по світу. Тартар місце велике і вітер ганятиме попіл по всіх колах, поки не залишивши його там, де мав бути сам демон. Попіл Маммона розвіявся, вітер віднесе його в четверте коло, коло жадібності та марнотратства. Там йому місце. А серце демона продовжувалося битися в руці чорноокою, поки в її руці з чорного диму не утворився кинджал, яким вона проткнула серце. Воно почало завмирати.
Адель дивилася на це з тремтінням у тілі, вона не могла й слова вимовити. Здається, дізнатися, як вмирає демон, це вічна загадка, яку вона пообіцяла розгадати. Але чому вона не радіє? Чому тремтить? І від чого він тремтить?
Від страху? Від радості? Від чого ж?
Смерть обернулася до неї і почала підходити, по руці Смерті стікала кров. Біловолоса підійшла і присіла, її білосніжні пасма скотилися по плечах і впали на землю. Вона подивилася прямо у блакитні очі дівчини.
— Ти його любила? — запитала та. Дівчина здригнулася. — Значить, ти справді його любила. Тобі не місце в Тартарі, твій час ще не настав. Тому, я поверну тебе назад, у твій світ.
Адель не розуміла, що відбувається, але коли Смерть клацнула пальцями, блондинка опинилася в знайомому їй місці, в тій руїні, звідки вона перемістила в пустелю і зустрілася з Маммоном. Блондинка озиралася, а потім почала плакати. До неї прийшло усвідомлення того, що демон перетворився на порох і розвіявся на вітрі. Здавалося, до чого тут сльози? Дізнатися, як вмирає демон завжди було її мрією. І ось вона дізналася, але чому вона тремтить і плаче? Через біль у грудях? Вона ж любила Маммона і їй вже було начхати на ту довбати загадку світу. Адже її кохання померло. Померло….
Коли Адель пішла розглядати маєток, Маммон попрямував до Смерті.
— Так ось ти де, любов моя, — промовив той. — А тут гарно.
— Маммон, чого тобі, знову? Я думала, ти вже зрозумів, що ні філософський камінь, ні назад повернутися ти не зможеш. То що цього разу? — незважаючи на демона вимовила та.
— Ех, ти швидко мене розкусила. Ти маєш рацію, я вже зрозумів це. Адже ти ніколи не повернеш мене у світ живих, так ще й даси мені філософський камінь.
— Так чого ти бажаєш?
— Хочу, щоб ти повернула Адель назад у світ живих.
— Ту дівчину?
— Так, вона не повинна була сюди потрапити. Дівчина ще надто молода, їй від сили тільки років 17. А вона вже у потойбічному світі. Поверни її назад.
— Ти впевнений?
— Так, думаю, вже пора вбити мене. Триста п’ятдесят років я вештався світом живих. І ні філософський камінь, ні визнання від демонів не отримав. Можливо, я мав владу, гарем, золото. Але воно пішло. Той світ прогнив. А жити там вічність- мука. Але Адель не довго житиме. Прошу, дай їй дожити свого віку і померти у призначений для неї день.
— А ти змінився, Маммоне. Я тебе зрозуміла. Ти помреш тут і зараз, а дівчину я поверну назад. Я не роблю винятків, але цього разу я поступлюсь тобі, вперше і востаннє. — Смерть проткнула груди демона і схопила його серце.
— Дякую тобі, моя люба Селкет.
— Я ж говорила не вимовляти це ім’я. Але ти мене ніколи не чув, самозакоханий демон.
Після того, як Смерть перемістила Адель назад в світ живих, вона з серцем в руках пішла до себе. Біловолоса поклала серце демона в скляний купол і поставила його на полицю. Можливо, в той момент, минуле смерті не хотіло відпускати її єдину любов і через це залишило серце. А можливо, їй воно було потрібно для підтвердження смерті Маммона.
Минуло п’ять років від дня, коли Адель повернулася у світ живих. За ці п’ять років дівчина написала книгу «Тартар», яка стала популярною. Адже ніхто ще не описував дев’ять воріт Тартара. Так ще й розкрито секрет смерті демона у її романі, який вона написала. Роман називався “Секрет Смерті”, хоча Адель говорила, що це повністю її фантазії, насправді роман – це історія Маммона і Селкет, яким долею не судилося бути разом. Вона стала добрим викладачем історії в академії Алхімії.
Одного дощового дня вона сиділа в бібліотеці і читала книгу, поки не почула знайомий голос. Адель підірвалася і побігла до саду академії. Надворі лив дощ, але вона не звертала уваги на нього. Вона бігла якнайшвидше. І ось вона прибігла до саду, там було озеро. Дивлячись на озеро, вона завмерла. Грудка застряг у горлі, а по щоках покотилися сльози.
— М.Маммоне, — прошепотіла вона. Дійсно….Перед нею стояв цей брюнет з красивими рогами, та сама усмішка, ті самі червоні очі. — Це справді ти?
— А, ти, сумніваєшся в мені, малеча? — посміхнувся той.
— Але ж ти помер.
— Але моє серце все ще існує, і воно захотіло зустрітися з тобою. Вибач мені, через мене тобі довелося стільки часу блукати Тартаром, так ще через мою смерть ти мучилася. Вибач.
— І це мені каже самозакоханий демон? — заграла легка посмішка на обличчі дівчини.
— А, ти, підросла, малеча. Стала ще гарнішою. І мій подарунок ще зберігаєш. Я радий, що зміг побачитися з тобою. Хоч і минуло п’ять років.
— Так, я теж дуже — дуже рада, — Адель підійшла ближче. Вона хотіла доторкнутися до нього, але він почав зникати. — Вже йдеш?
— Так, — він глянув на небо, — прощавай, моя малеча. Я радий, що зміг зустрітися з тобою. Ти показала, що в цьому світі, що прогнив, є ще хороші люди. — Це були останні слова демона, він повністю зник.
Серце демона, яке стояло на полиці в кімнаті Смерті завмерло назавжди, вона перестала стукати і незабаром так само перетворилося на попіл.
Якось сонячним днем, коли був обід, блондинка стояла під деревом і, спершись на стовбур, дивилася на те саме озеро. До неї підійшов шатен.
— Міс Адель, може, сходимо на побачення? — запитав хлопець.
— Пробач, але я не можу… — Похитала головою та.
— Що? Невже хтось уже вкрав серце, міс?
— Ну, можна і так сказати, є один…
— І цей кулон він вам подарував? Ви з ним не розлучаєтесь.
— Так, це його єдиний подарунок, — дівчина стиснула в руці кулон.
— Що? Тільки один подарунок, така гарна дівчина, як ви, має отримувати більше подарунків. А, до речі, чому я його ніколи не бачив? У вас що, таємні стосунки?
— Не зовсім так… Просто він зараз дуже далеко.
— Це виходить, кохання на відстані? І коли ви зустрінетесь знову?
— Ну, ми побачимось знову… Можливо… коли йтиме дощ, — легка посмішка була на обличчі дівчини.
«Я жадаю… аби дощі лили вічність….» — Бажала вона в глибині душі. По щоці Адель скотилася самотня сльоза.
Додати до улюблених