Брілл ходив двором Йоррваскра туди-сюди, переносячи дрова з однієї купи до іншої. Він окинув оком гору ще не рубленої деревини і тяжко зітхнув. В нього попереду багато роботи. Чоловік взяв сокиру та, витерши замащеним рукавом піт з лоба, подивився на небо. Роздратовано пирхнув.
“Знову захмарило. Зараз дощ буде, голову на відсіч даю. Трясця його матері! Вігнар, звичайно, мужик хороший, але впертий як той гірський козел! От ніколи мене не слухає! Скільки тижнів поспіль я йому торочив, що треба дрова купити?! Але хіба мене хтось чує?! А колись ще мій дід казав – готуйсь до зими з початку літа. І що ми маємо? За тиждень вже осінь, а погода змінилась на суцільні дощі. Ночі стають дедалі холоднішими. А це значить, що ця довбана купа дерева буде ще днів з п’ять мокнути, доки я їх не порубаю і не поскладаю під навіс! А потім Вігнар буде мені гиркати, що дрова занадто димлять і не горять як слід. Авжеж не горять! Тиждень під постійним дощем! Коли ж їм просохнути?! Я б розпалював вогонь тогорічними хорошими сухими дровами, які так дбайливо заготував на пару років вперед. Але ж ті згоріли вщент внаслідок чергової гулянки соратників. Ще добре, що Йоррваскр тоді не спалили! Кляті вояки, нічого не цінують!”
– Тьфу, – Брілл яро плюнув на колоду під ногами і ще раз подивився на небо.
Небосхил швидко затягнуло темними хмарами, зазиваючи на місто сутінки. Різкий порив вітру штовхнув Брілла у спину.
“Як дивно. Занадто сильна злива насувається як для кінця літа.”
Та буревій лише набирав обертів. Було чутно як скриплять дерева, згинаючись від його непоборної сили. З ґанку зірвало шмат черепиці та жбурнуло з гучним тріскотом на кам’янисту землю.
“Чудово, тепер ще й дах ремонтувати.”
Брілл мимоволі сховав голову в плечі і озирнувся. А небо все темнішало. Здавалось з усіх кінців світу хмари збігались в одну точку над Вайтраном, об’єднувались, росли на очах, набирали сили. В решті решт їхній потік утворив одну величезну вирву, що крутиться по колу, створюючи повітряний вихор.
“Ну, тепер все ясно. Точно не обійшлось без магії. В черговий раз якийсь зарозумілий маг-недоробок вирішив попрактикуватись, не думаючи своєю тупою макітрою, яку біду він може накликати! Що ж, наші фермери йому сильно “подякують”, хай но тільки зловлять.”
Почало накрапати. Над головою чоловіка пролунав грім, примусивши його ще дужче сховати голову в плечі. Проклинаючи змоклі не рубані дрова, а разом з ними і того дурнуватого мага, Брілл ткнув сокиру в колоду під ногами та вирішив дарма не мокнути, піти погрітись біля вогню в великому залі Йоррваскра, допоки цей буран не стихне. Він вже майже дійшов до ґанку, противлячись сильному вітру, та цікавість взяла гору і чоловік знову глянув на небо. Саме тоді з вихору зародилась блискавка і вдарила акурат в Небесну кузню. Від гучного грому в Брілла задзвеніло у вухах, а від яскравості природного розряду він на якусь мить осліп. Прикриваючи собі очі одною рукою, іншою нещасний навмацьки дістався дверей Йоррваскру та швидко забіг всередину.
Чоловік пару разів блимнув очима й оглянув кімнату, запевняючи себе, що зір до нього повертається. У великому залі практично нікого не було. Лише Тільма стояла посеред залу, перелякано вчепившись в мітлу, і Вігнар та Кодлак сиділи за маленьким круглим столом, занепокоєно поглядаючи на дах, який здавалось, от-от зірве.
– Що трапилось? – спитав Вігнар, прислухаючись до шуму з вулиці.
– Ви це чули?! – прикрикнув Брілл. – Погода просто сказилась. Ви би бачили, що робиться на вулиці! Блискавка влупила в самісіньку кузню. Ох, Йорлунду це точно не сподобається. Знову якийсь ідіот грається з магією…
– Влупила в кузню? – Кодлак різко встав і рушив в сторону дверей. – Здається я чув два гучних громи. Потрібно оглянути місто, чи все добре. Нам ще пожеж не вистачало.
Біла Грива відчинив двері, щоб глянути бодай одним оком, що ж там робиться, але сильний вітер штовхнув двері назад. Тоді ватажок повторив спробу. Двері відчинились навстіж, а старий лишився стояти на порозі та приголомшено дивитися на вулицю.
– Що там? – спитав Брілл, і підійшов до Кодлака. – Цього не може бути!
До чоловіків приєдналася решта. Усі вийшли на ґанок вражені різкою зміною погоди. Сонце світило ясно, співали пташки, не було навіть натяку на вітерець, а небо було чистим без жодної хмаринки.
– Срані маги, – буркнув Вігнар і повернувся в приміщення до своїх звичних справ. – Сьогодні бачитимусь з Правентусом. Обов’язково поцікавлюсь в нього куди дивиться варта, – сказав він наостанок.
– Потрібно оглянути кузню, – Брілл швидко побіг до кам’яного птаха, навислого над ковальнею.
Кодлак підійшов до стіни оглянути прилеглі ферми та оцінити можливу заподіяну природою шкоду. Він вже збирався піти до міста, як його покликав Брілл.
– Провісник, швидше йдіть сюди! Тут таке…
– Святі небеса! Невже кузня зруйнована?! – старий, не приховуючи занепокоєння, швидко піднявся сходами, а слідом за ним і Тільма.
– Шорова борода! – тихо сказала служниця.
Посеред прилеглого до ковальні майданчика лежала жінка. Вона була без свідомості, абсолютно гола, лежала на боку, а її лиш злегка прикриті рукою груди повільно підіймались і опускались. Її мокре волосся хаотично розкинулось по обличчю та навколо голови, а її тіло було вкрите краплинами води, що ближчали на сонці наче діаманти.
– Що це, Провіснику? – Брілл розгублено дивився то на вожака то на свою знахідку.
– А то ти сам не бачиш?! Це жінка, Брілле, – повідав йому Кодлак і присів біля неї перевірити її стан. – Не варто її тут лишати, та ще й в такому вигляді. Швидко, Тільма, принеси якийсь плащ чи плед.
В ту ж мить служниця побігла вниз по сходах.
– Що з нею? – Брілл нервово ходив навколо своєї знахідки, боячись її хоч якось потривожити.
– Здається вона без свідомості, та я б сказав, що вона скоріше за все просто спить, – насуплено відповів Біла Грива і прибрав волосся з обличчя жінки, щоб краще її роздивитись.
На кузні з’явилась захекана Тільма з покривалом в руках, яким одразу ж покрила оголене тіло.
Без жодних зусиль Кодлак взяв жінку на руки. Старий глянув на неї, проте та все ще лишалась непритомною. А потім його увагу привернула сама земля, на якій вона лежала. Скоріше слід, який лишився після неї. На кам’яній кладці була ніби вогнем випалена пляма, що повторювала контури її тіла.
– Погляньте, – скрикнула Тільма і показала на центр міста. – Там щось димить. Здається це…. це Золотолист! Іменем дев’яти, що ж це таке робиться!?
– Не знаю, що робиться, проте точно можу сказати, що ні одному магу таке не під силу, – задумливо сказав вожак. – Ось, тримай її, – він підійшов до Брілла і вручив чоловікові його знахідку. Від неочікуваної ваги, той ледь чутно чмихнув і трохи присів. – Віднеси її в спільну спальню. Тільмо, а ти знайди їй якийсь одяг. Почекаємо, доки прийде в себе. А я поки піду в місто погляну, що там сталось.
Менш за все Кодлаку хотілось знайти ще одне тіло біля Золотолиста. Проте і без знахідки згоріле священне дерево не обіцяло нічого хорошого.
***
Кодлак мав рацію, жінка просто спала. Спала два дні. Проте стрімко прокинулась від того, що мерзла. Чим вище натягла на себе покривало та швидко оглянула кімнату. Нікого не було, і вона полегшено зітхнула. Менш за все їй хотілось зараз говорити з кимось стороннім та відповідати на їхні безглузді запитання. Вона розуміла, де знаходиться і знала, що в першу чергу має поговорити з Провісником, хоч і не знала, які слова підібрати.
Жінка ретельніше оглянула кімнату, що було доволі складно, адже єдиним джерелом світла була одинока свічка на тумбі біля її ліжка, та й та вже догорала. Решту кімнати освітлювало через навстіж відкриті двері світло з коридору. Загальна спальня була достатньо просторим приміщенням. Під стінами по обидва боки стояли вузенькі, примітивні на вигляд ліжка, так ніби їх зробили на швидкоруч. Всього їх було шість, і жінка знала кому вони належать. Та це не позбавило її бажання оглянути все ближче і можливо навіть щось помацати.
Поряд з свічником на тумбі лежав одяг. Але одягом вона б його не назвала – сорочка виглядала так, ніби її переробили зі старого мішка, а штани були занадто широкі, всі в латках і з товстим шнурком замість ременя. Грубий домотканий матеріал неприємно дряпав шкіру, але обирати було ні з чого. Про спіднє годі було й казати. Самі трикутнички та шнурочки. Одягнувши на себе все це неподобство, жінка взяла свічник з догоряючим вогником і підсвітила собі підлогу в пошуках якогось взуття. Там вона знайшла старі шкіряні капці дещо схожі на мокасини. Вони виявились на диво зручні, проте холодні. Все навколо здавалось їй холодним і непривітним. Недовго думаючи, вона схопила покривало, під яким спала, і накинула на себе поверх одягу.
Що ж, прийшов час показатися, адже вона не може ховатися в цій кімнаті вічно.
Щойно жінка ступила за поріг спальні, як зіштовхнулась з Тільмою. На мить вони обидві завмерли, мовчки роздивляючись одна одну.
– А, прокинулась нарешті, – служниця порушила тишу, а жінка й надалі продовжила спокійно її роздивлятись.
Перед нею стояла геть невисока худорлява бабця років 65, а може й старша. Очевидна втома додавала їй віку.
– Я бачу, одяг тобі підійшов? – продовжила говорити служниця. – Що ж, можеш не дякувати, – фиркнула та гордовито задерла голову. – Я Тільма, до речі. Я тут служницею працюю. Ну а ти…?
– Я знаю хто ви, – спокійно та холодно перебила її жінка. – Та мені потрібен Кодлак. Де він?
Служниці наказовий тон гості не сподобався, проте вона все ще не знала з ким говорить, і мовчки кивнула в сторону кімнати вожака. Як тільки гостя повернулась до неї спиною, стара всім своїм виглядом продемонструвала невдоволення.
Жінка швидко пройшла по коридору, озираючись на всі боки, не бажаючи по дорозі зустрітись з кимось ще. Та, дійшовши до потрібних їй дверей, зупинилась. Вона довго вагалась, бо знала, що коли увійде в ці двері вороття не буде, і розпочнеться ряд подій та випробувань, з якими вона може не впоратись. Прибулиця, різко видохла і постукала у двері. У відповідь вона нічого не почула, тому, постукавши ще раз, повільно їх відчинила. В кабінеті нікого не було, а двері в спальню вожака були прикриті. І тут жінка усвідомила, що навіть не знає день зараз чи ніч, можливо соратники ще сплять. Так, спільна спальня була пустою, але ж це може означати, що всі молоді бійці зараз просто на завданнях. Ну а Тільма не спить, бо вона служниця – встає рано, лягає пізно.
Жінка тихо підійшла до входу в спальню і через невелику щілину напіввідкритих дверей заглянула в середину. Ліжко було пустим. Тоді вона постукала й увійшла в кімнату. Там теж нікого не було. Вона б зітхнула з полегшенням, але важлива розмова ще не відбулась, а її думки геть змішались від того, що все, що вона бачить, реальне.
***
Кодлак без поспіху снідав за довгим столом у великому залі, задумливо вдивляючись в одну точку. Він щоразу прокручував в голові події останніх днів, намагаючись зрозуміти їх причину і передбачити ймовірні небезпечні наслідки. На щастя, після тої страшної зливи біля Золотолисту оголених людей ніхто не бачив, хоч саме дерево сильно постраждало від удару блискавки та навряд чи буде ще колись цвісти. Та, чесно кажучи, доля дерева його не сильно хвилювала. Він скоріше переймався оригінальною появою тої жінки та її довготривалим сном. За своє некоротке життя Провісник багато чого дивного встиг побачити та чув чимало усіляких казочок. Проте нічого подібного раніше не траплялося ні з ним, ні з будь-ким ще. Вражений цими подіями, Брілл знову і знову розповідав Кодлаку та решті про небо, блискавку і жінку. Здоровий глузд вожака наполягав на тому, що Брілл в чергове перепив і його уява зіграла з ним в поганий жарт, а жінка ця взагалі до ковальні прийшла своїми ногами акурат під час негоди, та за допомогою магії ілюзії інсценувала все так, щоб її поява виглядала якнайзагадковіше.
“Вона хоче усім нам задурити голови. Напевне, Срібна Рука підіслала її.” Раз за разом крутилось у нього в голові.
От тільки інтуїція старого теж мала що сказати, і вона підказувала йому, що і з Бріллом все добре, і магія ілюзії тут ні до чого. Можна було б посперечатись, однак інтуїція Кодлака ще ніколи не підводила.
Роздуми Білої Гриви перервала поява Тільми.
-Ой, ти тут. Я думала, ти в себе, – розгубилася служниця. – Наша гостя прокинулась. Вона шукала тебе, і я відправила її у твій кабінет…
– Що? – вожак так різко встав, що його стілець трохи відлетів назад. – Чого одразу мені не повідомила? – обурився. – Що значить “шукала мене”?
– Вона спитала де ти і вона… знає твоє ім’я.
– Де вона зараз?
– Та, мабуть, в кабінеті…
Кодлак нахмурився та швидко спустився на нижній поверх.
– Сам привів сюди незрозуміло кого, а я ще маю за нею дивитись! В мене й так тут роботи непочатий край, – тихо пробуркала служниця йому слідом.
Провісник не помітив як швидко пройшов коридор та опинився у своєму кабінеті. Якщо ця жінка назвала його ім’я, тоді, скоріше за все, інтуїція його таки підвела. Хоч в Скайрімі кожна собака, мабуть, знає як його звати, але те, що вона, ледь прокинувшись, шукає з ним зустрічі, не до добра.
Кодлак увійшов у свій кабінет, але її там не застав. Проте двері в спочивальню були відкриті. Вожак зробив пару тихих кроків вперед і зазирнув в іншу кімнату. Тоді він побачив її. Жінка стояла спиною до нього закутана в ковдру, що покривала її всю і навіть трохи волочилась по підлозі. Гостя розглядала різьбу на узголів’ї його ліжка, пробувала на дотик подушку та вовняне покривало. Потім перемикнутися на тумбу, що стояла поряд. Її увагу привернула блакитна тарілка зі срібною каймою. Прибулиця розглядала та торкалася всього, на що натрапляла, так ніби бачила усі ці блага цивілізації вперше. Така поведінка збила Кодлака з пантелику. Він злегка кашлянув, щоб привернути її увагу, від чого жінка різко випрямилась і повернулась до нього.
– Провісник! – вигукнула вона від неочікавання та низько вклонилася йому в знак глибокої поваги.
– Це зайве, – відмахнувся вожак, очікуючи ще на якісь її слова.
У жінки перехопило дихання, хоч вона і трималась рівно. Адже перед нею стояв сам Кодлак, живий, справжній! Вона ледь стримувала себе, аби не почати розглядати його якомога ближче. Високий, статний, з широкими плечима, з суворим поглядом, але з добрими очима. Він був одягнений у звичайний повсякденний одяг без жодної броні та жодної зброї за спиною. Так дивно було бачити, як він тримається осторонь, адже їй здається, вона знає про нього все. Проте він не знає її.
Провісник уважно вдивлявся їй в очі, щоб не проґавити жодної ознаки підступності чи обману, він прислухався до її серцебиття, намагався вловити запах магії. Але все марно. Вона пахла лиш дощем. А на вигляд була звичайною нордкою, високою, миловидною, світловолосою. Вона вражено дивилась на нього своїми зеленими очима і, вочевидь, боялась поворухнутися, лишаючись обмотаною ковдрою з голови до ніг.
– Тільма не дала тобі ніякого одягу? – спитав суворо, вказуючи на її вигляд.
– Та ні, я одягнена, – вона привідкрила ковдру, щоб це продемонструвати, і завернулася назад. – Просто мені холодно.
– Холодно влітку?! – здивувався вожак. – Та ти ніби не нордка!
– Так і є, – тихо відповіла жінка.
– Що ще про себе розкажеш? – спитав Кодлак, запрошуючи жінку в кабінет присісти з ним за один стіл.
– Я…я навіть не знаю з чого почати, – вона розгубилась.
– Почнімо з простого. Як тебе звати? – старий все ще уважно вивчав її поведінку.
– Оля…
– І…все? – в його голосі відчулась нотка роздратованості, адже не інакше як йому доведеться витягувати з неї всю інформацію кліщами. – Добре. Чи пам’ятаєш, як ти тут опинилась?
– Мене прислали сюди.
– Хто? – Провісник відчутно напрягся. Здається, він мав рацію щодо Срібної Руки і зараз він нарешті дізнається чи це так насправді.
– Ваші боги…
– Які ще боги?
– Ви звете їх аедра.
– Чому ти кажеш “ваші”? Хіба вони і не твої?
– Це неважливо. Головне – чому я тут.
– І чому ж ти тут? – скептично прозвучало від вожака.
– В мене багато завдань, одне з яких допомогти вам.
– Допомогти? Нам? В чому? – гордовито усміхнувся Кодлак.
Жінці не сподобалось таке глузування. В мить вона посерйознішала, а голос її став звучати сильніше і впевненіше.
– Якщо вам вже снився Совнгард, то ви знаєте, в чому вам потрібна допомога. Я тут, щоб допомогти Йоррваскру очиститись.
– Ось воно що, – старий відкинувся на спинку стільця, проте очей з жінки не зводив. – Очиститись, значить. А ти говориш як Срібна Рука, – він вирішив не ходити коло та навколо.
Ця жінка не просто знає його ім’я, а ще й, виявляється, знає їхню таємницю, про яку навіть не всі соратники в курсі. Та й згадка про Совнгард нічого не пояснювала, а лиш заплутала його ще більше і звучала радше як погроза.
– Я до них не маю жодного відношення, – твердо відповіла прибулиця. – Я лише хочу допомогти, хочу бути частиною Йоррваскру, якщо ви мені дозволите.
Вона не брехала. Принаймні зараз Провісник цього не бачить, і вочевидь потрібен час на те, щоб вся правда проявилась сама.
– Що ж, хочеш допомогти, тоді добре, – усміхнувся старий та ляснув долонею по столу в знак згоди. – Гей, Тільмо! – він покликав служницю, яка не так далеко від його кабінету удавала, що прибирає.
– Що? – бабця увійшла в кабінет, витираючи фартухом свої руки.
– Познайомся, це Оля. Вона хоче стати одною з нас та дуже рветься нам допомогти. Вважає, що в Йоррваскрі розвелося забагато бруду, і тут потрібно все як слід почистити…
– Що? – служниця аж зблідла, почувши таку оцінку її тяжкої щоденної праці.
– Я зовсім не це мала на увазі… – зніяковіла жінка.
– А що ти мала на увазі? – Тільма була готова відстояти свою роботу прямо тут і зараз.
– Добре-добре, заспокойся, я пожартував, – вожак спробував вгамувати стару жінку. – Ти завжди кажеш, що в тебе багато роботи, тож ось тобі помічниця. Вона робитиме все, що скажеш. Чи не так? – він суворо поглянув на Олю.
Жінка уважно дивилась на Кодлака, намагаючись зрозуміти, чи він, бува, не пожартував і над нею. Коли вона казала про свої наміри бути частиною Йоррваскру, то мала на увазі бути соратником, аж ніяк не служницею. Навіть не так – помічницею служниці! Проте в його очах не було жодної жартівливої нотки. Він явно їй не довіряв і, певне, вирішив її перевірити. Тому Оля рішуче відповіла:
– Так, звичайно.
– Коли я казала, що в мене багато роботи, – Тільма схрестила руки на грудях, – я наголошувала, щоб мені підняли платню, бо я не збираюсь працювати тут до гробу і маю щось відкласти на старість. Але це аж ніяк не означає, що я не справляюсь зі своєю роботою, бо я, бачте-но, дуже стара та немічна!
Оля сиділа непорушно, аби не викликати вогонь на себе. Вона подумала, що Кодлак і Тільма, мабуть дуже давно знаються, адже між ними не було жодного натяку на хоч якусь субординацію.
– Я вже тобі казав, Тільмо, з грошима це не до мене, а до Вігнара.
– Ага, так той скупий дід… – вона згадала про присутність сторонньої людини та різко змінила інтонацію, – він навіть говорити зі мною за це не хоче. А коли ще й в черговий раз помічницю мені підсунули, то він і теперішню платню мені вріже. А роботи то ще більше стане! Бо за цією білоручкою, – служниця косо глянула на Олю, – мені тільки все переробляти доведеться.
Руки у прибулиці були справді чисті, світлі, без жодного натяку на мозолі. Та й вся її шкіра виглядала так, ніби ніколи не була під променями сонця.
– Добре, я поговорю з Вігнаром. Буде тобі більша зарплатня, заспокойся, – спокійно сказав Кодлак у відповідь на гучні обурення Тільми. – А поки що, приймай нову працівницю. Покажи їй тут усе і, заради всього святого, знайди для неї якийсь пристойніший одяг. Бо хтось побачить та й подумає, що соратники завели собі рабів.
– Угу, – невдоволено промовила служниця, – знайду щось. Пішли зі мною, – вона звернулась до своєї нової підлеглої.
Оля покірно рушила за Тільмою, та перед тим як вийти з кабінету, знову вклонилась вожаку.
– Провісник, – жінка попрощалась з вожаком, намагаючись проявити усю свою вдячність і повагу.
– Не кланяйся мені більше. Це зовсім зайве…- сказав він їй у відповідь, і, провівши їх з Тільмою поглядом, знову занурився у свої роздуми.
Додати до улюблених