Дадзай виходить з ванної кімнати до Достоєвського, який може в будь-яку мить його вбити.
Нюанс в тому, що ані йому, ані Дадзаю робити це зараз не вигідно. Існує безліч способів завдати шкоди, перебуваючи так недалеко один від одного, проте якщо весь час перейматися цим, на здоровий глузд в голові не залишиться місця, а Дадзаю ще потрібно якось рятувати світ.
Федір зустрічає його мирною усмішкою, що зазвичай запрошує до гри. Вони зупинились на половині — в середньому у них іде 56 ходів, аби хтось когось переграв або здався. Добре, що вони ніколи не обговорюють питання виграшу, бо Дадзаю, все ж, тисне на самооцінку те, що у трьох з п’яти випадках перемагає саме Федір. Він здогадується, що розгадка полягає у терпінні, але в нього дійсно є важливіші справи, ніж підбирати собі стратегію.
От і нині він керується цим принципом, нетерпляче сідаючи за свою сторону стола й майже навмання пересуває фігуру. “Майже”, тому що важко викинути з голови основи і роки практики, що почалася задовго до Достоєвського. Знудження переслідує його з самого дитинства, що вже казати про гострий розум. Дадзай чекає, доки Федір походить за обох по три рази, влягшись головою на руках.
— Ти ніби злий якийсь, Дадзай.
Дадзай зітхає й повертається до гри.
— Не злий.
Федір уважно заглядає у його очі — для чого доводиться нагнутися до рівня шахової дошки, бо волосся в Дадзая відросло таке саме довге, як у нього — й підсумовує:
— Точно злий. Ще зі сніданку.
Дадзай більше не приховує роздратованого погляду й піднімає його на співрозмовника. Тримає контакт ще декілька секунд, наче вагається, чи варто продовжувати говорити, хоча давно все вирішив. За ними спостерігають, навіть коли вони йдуть в туалет, а відкрити свої слабкості не означає дозволити по ним вдарити.
Він одним рухом згрібає більшість своїх фігур на простір поза дошкою, здаючись, на що Федір лише стримано відкидається на стільці. Дадзай робить так само, коли вибирає з купки пішака і скоріше займається ним, ніж формулюванням думок, але однаково говорить:
— Ми з тобою не люди, так?
— Ми? Ні.
Дадзай крутить у руках фігуру й мимоволі помічає, як Федір старанно притискає до живота коліно, але відтерміновує це питання до кращих часів.
— Чому?
Федір примружує очі, як робить всякий раз, коли Дадзай кидає йому подібні виклики, чи то відчуває, що Дадзаю заздалегідь відома відповідь.
— Емпатія — це…
— …базова людська емоція, що є індикатором людського виду. Ти ж розумієш, що це не так?
У Федора на обличчі той вираз, до якого в Дадзая розвинулася справжня залежність — зацікавленість. Федір зацікавлений. Крім того, Дадзай здатний його зацікавити.
Достоєвський чекає на пояснення, й він охоче його надає:
— Окрім цієї емоції й того факту, що ми еспери, за усіма умовами ми — люди.
— Маєш на увазі, візуально? — Він намагається зрозуміти Дадзая, що не може не лестити.
— Всередині — теж, — Дадзай ставить пішака на стіл, ніби відмовляється від нього, й складає руки на грудях. — Що таке людина, Достоєвський?
Питання занадто обширне, аби відповідати одразу, проте Федір не тримає інтриги:
— Так, це стало скоріше набором якостей, ніж біологічним поняттям, але що з того, якщо ми не люди за першим визначенням?
Дадзай вбачає камінь в свій город і ще дужче спалахує:
— А те, що величезною помилкою буде сказати, що той набір якостей — виключно людський і до нього не може входити ніщо інше.
Федір супить брови, довго думає над цим. Він тягнеться через стіл й починає розставляти білі — Дадзаєві — фігури наново.
— Гаразд, але це усталена річ. Аби її змінити, потрібні століття й століття. Потрібні великі сили, але навіщо?
— Саме це мені дошкуляє. Скільки всього потрібно, аби змінити загальноприйняту норму. Хоча оця чарівна штука, емпатія, мала би без затримок підштовхнути принаймні більшість людей до того, що вони несправедливі у цьому питанні щодо решти таких, наприклад, як ми.
— Ти ставиш під сумнів найґрунтовнішу з теорій? Про характерну емпатичність людського виду?
— А чому ні? Чому ні, Федору, коли ця теорія заснована на суб’єктивному досвіді? Скільки речей заблоковано перед нашими очима, а ми беремося вирішувати, хто є справжньою людиною, серйозно?
— Я думаю, як безпосередні представники, ми маємо право на такі заяви. Тобі хочеться, щоб тебе вважали людиною?
— Ні, ні, — поспішає він заперечити. Струшує головою й заплющує очі. — Ти знаєш, що я не про це. Незалежно від того, чи я того хочу, я є людиною. Звісно, безглуздо це обговорювати, але як пояснити явище тортур? Як може співіснувати в одному тілі кат і людина, в якої вищий пріоритет — піклуватись про інших?
— Я не стверджував, що це — вищий людський пріоритет.
— Я розумію, але ти сказав, що ми лише візуально схожі на людей. І що теорія про емпатичність, попри все, не може бути неправдою ані на грам.
Федір киває головою, наче для нього склався якийсь пазл. Дадзаю кортить почути, який же.
— Це зрозуміло, просто я не сприймаю емпатію, як постійну річ. Я не думаю, що вона працює без перебоїв і в усіх випадках спонукає до правильних дій, звідки випливає те, що як на мене, це не надає людині позитивних рис. Що ти, в принципі, і зневажаєш — люди наділяють свій образ все більш і більш святими якостями, сподіваючись, що це їх врятує. Так?
— Ага. Я думаю, це тупо.
— Не сперечатимусь.
Дадзай задоволено мовчить і відступає — звільняє місце в розмові для Федора. Той, коли це розуміє, відводить погляд, аби не робити зі своїх слів нічого значного. Його очі втупляються у губи Дадзая, і Дадзай майже відчуває на них чужі.
— Знаєш, що ще робить людину людиною?
Тіло вкривається сиротами. Дадзай, втім, вдає, наче існують інші причини, через які Достоєвський би це сказав.
— Здогадуюся.
Дадзай повільно підводиться та крокує до нього, ведучи рукою вздовж стола. Стіл був ідеєю Федора, адже йому здавалось, так в нього буде більше безпеки, і хоч Дадзай не заперечував, йому ніщо і ніколи не заважало переходити межі дозволеного. Він не порушує правил: Достоєвський не забороняв йому прямо, але Дадзаю подобається думати про це саме так. Як про вплив. Як про крадіжку особистого простору.
Він нависає над Достоєвським, спершись на край стола та спинку стільця. Задумується над тим, як дико для таких, як вони, цілуватись. Якщо мати бажання зняти напругу, не маючи інших альтернатив, ще нормально, то цілуватись — взагалі необов’язково й навіть небезпечно. Хтозна, що станеться, коли Дадзай емоційно прив’яжеться до людини, яку, в ідеалі, має вбити. Він сміється з власних роздумів. О, яка катастрофа на нього чекає!
Федір ледве встигає спіймати губи Дадзая, коли він цілує його. Через несподіванку, він одразу спускає ногу зі стільця, якою доти прикривав живіт і те, що до нього притискалося. Слід зазначити, за мішкуватим одягом все одно нічого не видно. Дадзая забавляє, що він сьогодні сором’язливіший, ніж зазвичай. Але Достоєвський гідно приймає удар, зовсім не здригнувшись, коли Дадзай, сп’янілий від влади, нахабно обхоплює його під штанами.
Йому відомо, що Федір стримується лише через охоронців, які весь час з ними, навіть якщо вони їх не бачать. Абсурд, адже плювати Федір хотів на думку незнайомців, але його не влаштовує зайвий раз оголюватись перед ними й видавати те, чим його можна вибити з колії. Дадзай часто фантазує про те, як би він поводився за межами Мерсо. Навряд вони змогли б і надалі підтримувати зв’язок, але Дадзаю до смерті цікаво побачити ту сторону Федора, яка звільнилась від обережності, якщо така існує.
Також йому відомо, що фізично неможливо повністю приховати своє задоволення, тож воно так чи інакше виходитиме назовні. У Федора це збите дихання і шалений погляд, у решті ситуацій — вкрай спокійні. Саме тому він розриває поцілунок і спрямовує гарячий потік повітря кудись у бік, а очі ховає за густими віями.
Дадзай відсуває стілець від столу й стає між ним і Достоєвським, змушуючи його розвернутись до себе й вигнути спину, аби Дадзаю було зручніше, коли він вдруге цілує Федора. Це не різко, як вперше, але так само наполегливо. Схоже на двобій, але ще швидший у плані компромісу, ніж шахи. Єдине що, програє тут завжди Федір. Нехай, пізніше Дадзай пошкодує про це, він насолоджується перевагою, поки може.
Він стає на коліна й утикається підборіддям в чужі груди так, що Федору, судячи із короткого гнівного погляду, боляче. Спускається далі, не послаблюючи натиску і не розриваючи зорового контакту, та зупиняється у районі живота. Дадзай смакує передчуття, що з’явилося у погляді навпроти ще тоді, коли Федір зрозумів, що він збирається робити, й продовжує роїтись там зараз. Він тягне білі штани із білизною донизу й зминає худі стегна руками.
— Я можу вбити тебе прямо зараз.
М’язи під його долонями напружуються, як і член, а голова Достоєвського відкидається назад. Дадзай цього очікував, проте сміється не менш самовдоволено. Наче вони не робили цього сотні разів і дізнався він про такий трюк мить тому.
Він повертає руку назад на член Федора. З вуст того — ані видиху чи скарги. Дадзай цілеспрямовано іде атакою на стіни, які Федір вибудовує навколо себе:
— Навіть не скажеш “будь ласка”?
— Зав’язуй командувати.
Це не прохання, але почути хрип у голосі на зараз достатньо. Федір тисне йому на потилицю, й Дадзай не гає більше ані секунди: вбирає у себе всю довжину. Аби хоч якось контролювати процес і випустити збудження, Федір стискає у кулак його волосся. П’ять хвилин Дадзай старанно рухає головою, іноді змінюючи напрямок, якщо Достоєвський особливо неприємно натягує пасма. Він не обдаровує Дадзая надмірною реакцією, окрім хіба що аномального рум’янцю на щоках, але Дадзай не жаліється.
Він раптом розуміє, що ніколи до цього хлопця не почувався настільки сповненим бажання. Зацікавленості. Життям чи дрібницями, що його стосуються, — неважливо. І коли цей хлопець пускає його тілом хвилю жару, всього лише недбало потягнувши за собою, поки встає й прямує до нудної безбарвної стіни, Дадзай в цьому остаточно переконується.
Він не шкодує, що прив’язався до Достоєвського.
Він, можливо, навіть готовий пожити довше після розв’язки, якою би вона не була.
Він хоче побачити, що з них може вийти.
Коли Дадзай подумав, що пошкодує, він мав на увазі саме це. Федір міг би обрати зручніше положення для нього і, наприклад, нагнути над столом, але він свідомо приставляє Дадзая до стіни. Дадзай передбачає, що потім заснути буде проблемою через ниючий біль. І, все ж, дозволяє Достоєвському роздягнути себе. Дадзай практично готовий, але Федір не впускає шансу познущатись і швидко досягає простати пальцями, витискаючи з Дадзая скиглит. Він не проти принижуватись на камеру — наче це щось для нього значить, ні, просто як же йому, бляха, потрібно нарешті відчути Федора у собі.
Те, що Достоєвський не фанат емоцій, не означає, що йому не подобається дивитись на Дадзая, коли він емоційний. Та Дадзай впевнений, що подобається, тому швидко піддається руці, що розвертає його обличчя до Федора й трохи травмує щелепу, втискаючи Дадзая назад щокою замість носа. Із першим поштовхом він, проїхавшись нею по стіні, розслабляється і занурюється у чудове відчуття наповненості. Федір вихоплює з його реакції кожен затуманений погляд, тож Дадзай якомога частіше поглядає на нього, іноді закусуючи губу. Звісно, він не настільки насолоджується цим, як на таку віддачу, але очі, що не відлипають від нього ані на мить, хочеться запалити.
Вони справді палають, коли непорушну тишу з боку Достоєвського розриває один-єдиний стогін, сповіщаючи Дадзая, що він близько. Дадзай навмисне завмирає, більше не провокуючи додаткового тертя, яке якраз і стало причиною скорого наближення кульмінації — зазвичай, через свою комплектацію, Федір не може триматись на ногах довго. Тому і рука у волоссі, що відкриває гарний вид на згин спини Дадзая, тягнучи назад, — все, що у Федора є з важелів, коли він зверху. Тож ця рука мало не висмикує кілька каштанових пасом, а іншою рукою Федір ляскає одну з сідниць Дадзая, одразу за тим стиснувши її пальцями й притиснувши до себе.
Федору достатньо ще двох поштовхів, аби переступити за край, але витримавши павзу, аби пережити оргазм, він хапає Дадзая за горло. Навіть не виходить, усіма способами показуючи, що йому не вистачило. Нічого більше не робить, але це — вже погроза.
— Ти, напевне, мене сплутав з тим рудим непорозумінням?
Коротко, без прямих образ. Стримується, ти диви.
— О, ти про того, хто жодного разу не залишив мене з недотрахом, як би я не задів його тонкі почуття?
Дадзай не збирається стримуватись.
Це спрацьовує на Федора, як холодний душ. Він раптом відходить від Дадзая із незрозумілим виразом на обличчі. Здається, в ньому проблискує щось, схоже на розуміння, але в ту ж мить він розвертається й іде по свій одяг.
— Значить, я маю рацію? Мені слід іти до ванної та уявляти Чюю замість тебе?
Так і не дочекавшись відповіді, він врешті одягається сам. Дадзай знає, що йому варто залишити Достоєвського в спокої, аби все знову стало нормально, проте перш ніж піде, не може не запитати:
— То навіщо ти це робиш? Трахаєшся зі мною.
— За тим же, за чим і ти, — у тон йому відповідає Федір, що вже влаштувався на своєму стільці.
Дадзай вдає, що його вдовольняє така відповідь та зникає у ванній. Поки він досягає власного піку, прокручуючи у голові нещодавню картину, і чистить себе ще якийсь час, Достоєвський встигає охолонути.
Тож коли Дадзай виходить до нього, його зустрічає та сама усмішка, що зазвичай запрошує до гри.
Додати до улюблених