Холодний осінній ранок вітав студентів Сирину густим та непроглядним туманом. Краплини нічного дощу повільно спадали з пожовтілого листя, розбиваючись об сиру землю. Природа готувалася до тривалого сну, що відбивалося й на відчуттях студентів. Дивлячись через вікно на цю картину, дівчині хотілося знову влягтися на своє тепленьке ліжко та заснути в блаженному сні. Проте, на жаль, часу не вистачало ні на сон, ні на мрії про нього. Потрібно було збиратися на пару до Романа Ісааковича, який до того ж недолюблював «не справжню» хорсівку. Хоч всі його обвинувачення, стосовно відношення Марії до смерті Кая не мали ніякого ґрунтовного підтвердження, це не заважало викладачу і надалі намагатися зіпсувати її спокійне життя. Зібравшись, як фізично, так і морально, дівчина швидким кроком ринулася на вихід з гуртожитку. Вулиця привітала студентку своїми холодними обіймами, посилюючи й не без того велику осінню хандру. Здавалося, що погода знущається з бідолашної Марії, поглиблюючи її сум. Всередині вона розуміла, що найімовірніший всього, ті приємні, наповнені теплом та ніжністю вечори, які вона проводила разом з Левом на їх таємному місці вочевидь припиняться. Ці думки змушували серце краятися, наповнюючи її груди дивним болем і вбиваючи метеликів у животі. Це не могло не засмучувати, адже тільки там, в тому місці, тільки з ним дівчина почувала себе по-справжньому щасливою. Лев дарував їй той бажаний спокій, який вона так жадала з моменту, як потрапила на факультет Хорсу. Тільки цей чоловік міг зрозуміти її. Марія здогадувалася, що те почуття, яке вона відчуває до свого куратора не може бути звичайною любов’ю студентки до свого викладача. Це дещо більше. Дещо глибше. Щось, що змушувало її серце колотитися як навіжене, щось, що наповнювало її щоки рум’янцем, коли перед сном вона знову і знову прокручувала в голові їхні зустрічі. Хорсівку тішило, що в той момент вся увага Лева належала тільки їй. Це було щось, що йшло проти правил і вочевидь, якщо Лев Костянтинович дізнається про це, їхнім зустрічам остаточно прийде кінець. Відволікшись на похмурі думки, дівчина й не помітила, як опинилася під дверима ненависного професора. На щастя, вона встигла вчасно. Сівши на своє місце та зловивши на собі черговий гнівний погляд Ісааковича, настав початок пари. Викладач, у своїй харизматичній манері розповідав учням до біса остогидлі історії про те, на скільки його пара важлива, не забуваючи хизуватися своїми регаліями.
— Здається, він все-таки захистив свою дисертацію. — прошепотіла їй Анастасія. — Ці хорсівці такі гордливі. Тільки дай їм можливість покрасуватися. — сказавши це, обличчя Стейсі скривилося від огиди.
— Дивно чути це від неї, – пронеслося в голові Марії. Не так давно вона вибивала своє місце в Хорсі, але тепер, завдяки Владу, вона змогла прийняти себе. Це тішить, але до тепер не вкладається в голові, на стільки ж вона була впевненою та налаштованою на перемогу. Ця думка призвела до легкої посмішки на вустах дівчини. Час пролетів доволі швидко. Зібравши речі у свою сумку, хорсівка попрямувала до виходу з кабінету, як раптом хтось покликав її.
— Гей, ти маєш кепський вигляд. Щось трапилося? — обернувшись, дівчина побачила перед собою Єсена, який тривожним поглядом дивився їй прямо в очі.
— Все гаразд, я просто не виспалася — відповівши це, Марія натягла на своєму обличчі фальшиву посмішку. Старості було очевидно, що щось трапилося, просто одногрупниця не хотіла йому цього розповідати.
— Якщо тебе щось турбує, ти завжди можеш покластися на мене. — з сумним поглядом відповів хлопець.
— Дякую, Єсене. Якщо щось станеться, я буду знати, на чиєму плечі зможу поплакати — натягаючи посмішку до зубів, відповіла дівчина. Це виглядало максимально награно, але хлопець не хотів витягувати інформацію з неї силою, тому змушений був відступити й тільки посміхнутися на останок. Наступною була пара з зіллєваріння у Валентина Миколайовичу. Як завжди, вона пролетіла максимально легко та спокійно. Викладач сказав, на якій сторінці можна знайти рецепт до зілля, після чого знову засів в телефоні, не реагуючи на студентів.
— Сьогодні воно й на краще – тихо прошепотіла дівчина. Швидко розібравшись з рецептом та зваривши зілля для заживлення дрібних ран, Марія залишок пари провела у своїх сумних роздумах, періодично подивляючись на те, як її подруга дитинства віртуозно накидає різних інгредієнтів у свій котел. Вариво виглядало неймовірно, але приймати його однозначно не варто. Нарешті пролунав дзвінок. Наступним був факультатив, на який дівчина так прагнула потрапити. Нарешті вона зможе побачити того, хто займав всі її думки.
— Вітаю, Маріє – пронеслося за спиною дівчини. Вона одразу впізнала власника цього прекрасного оксамитового голосу.
— Добрий день, Леве Костянтиновичу – трішки соромлячись відповіла дівчина. Це викликало посмішку в чоловіка.
— Прямуєш на факультатив? – грайливо запитав Лев. На його обличчі сяяла посмішка.
— Т-так! – трішки боязко, але все ж впевнено відповіла учениця.
— Тоді ти не проти, якщо я складу тобі компанію? – чоловік говорив так не вимушено й легко, що всі ті думки, які так обтяжували хорсівку, випарувалися, неначе роса на сонці. Разом вони направилися до кабінету викладача, в якому вже зібралися учні. Марії знову не вдалося зайняти місце по ближче до Лева. Всі парти були зайняті, тому довелося сісти за місце, яке було в кінці кабінету.
— Воно й не дивно – роздумувала Марія.
— Лев Костянтинович доволі популярний серед студентів. Напевно не одна я відчуваю подібне до нього. Ці думки знову занурили хорсівку в сумні роздуми. Споглядаючи за чоловіком, який натхненно розповідав про історію створення академії Сирин, бачачи те, як з захопленням на нього дивляться інші студентки, по щоці Марії скотилася сльозинка. Помітивши це, дівчина поспішила витерти її та взяти себе в руки. Але повернувши свій погляд на викладача, вона помітила, як його погляд змінився і виражав… хвилювання?
— О, ні! Невже він помітив?! Невже він бачив? Як соромно! Як я могла?! – щоки дівчини налилися румʼянцем, а очі перемістили свій фокус на парту. Їй було соромно дивитися чоловіку в очі. Вона не могла більше підняти свій погляд на нього. Це було вище її сил.
— Маріє, ти дурепа! Ти мала тримати себе в руках! – дівчина продовжувала лаяти себе в голові. Дочекавшись дзвінка, хорсівка миттю зібрала свої речі й вибігла геть з аудиторії. Швидким кроком вона направилася до гуртожитку. Час, здавалося зупинився, їй хотілося скоріше потрапити до своєї кімнати. Швидкі кроки переростали в біг. Залетівши в кімнату, Марія стрибнула в ліжко і розплакалася. Бідолашна більше не могла тримати всі ці думки в собі. Невзаємні почуття ламали душу зсередини. Слабкість, яку дівчина не змогла втримати перед Левом, ті емоції, які він нізащо не мав побачити, виливалися з її тіла і перетворювалися в гучне ридання. Це було вище тих сил, які мала дівчина. Це було набагато вище.
Розплющивши очі, Марія побачила, як кімнату вкрила непроглядна темрява.
— О, ні! Невже я проспала цілий день? – викрикнула дівчина, та одразу прикрила рот рукою. Поруч солодко спала її сусідка, розбудити яку в неї не було ніякого бажання. Після ридань в подушку та сну, голова дівчини паморочилася та ніби розривалася від болю на дрібні частинки. Поглянувши на годинник, який показував пів на дванадцяту та протерши заплакане обличчя руками, дівча попрямувало в бік ванної кімнати, намагаючись не видавати жодного звуку. Опустивши руки під холодний потік води, який миттєво змив залишки денного сну, хорсівка вмилася.
— Оце вже краще – ніяково вимовила дівчина, ніби намагаючись підбадьорити саму себе. Спати зовсім не хотілося, як і бажання повертатися у свою кімнату, хоч ніч тільки почалася. Не довго думаючи, Марія направилася в бік виходу з гуртожитку. Хоч вже й почалася комендантська година, але дівчина була рішуче налаштована вибратися на вулицю. Стіни гуртожитку душили її. Їй потрібен був ковток свіжого повітря. Пробравшись навшпиньки крізь комендантку Жанночку, яка була захоплена переглядом якогось старого серіалу, дівчина спокійним кроком вийшла зі стін гуртожитку і направилася в бік воріт академії. На щастя, ті якраз були відчинені.
— Напевно марівці знову вибралися посидіти в шинку – подумала Марія. Це викликало на її вустах маленьку посмішку. В голові пронеслися моменти, як вона, так же само вибиралася з друзями повеселитися, а після зустрічалася з Левом на їх таємному місці. Приємні спогади викликали в її очах сум. Було хоч і приємно, але дуже важко згадувати ті спільні з викладачем моменти. Повільним кроком дівчина направилася до того ж місця. Вода навколо стежки, по якій йшла дівчина відблискувала срібним віддзеркаленням місяця, а вдалині виднівся густий туман. Погода ніби відчувала почуття Марії. Вона була такою ж сумною та пригніченою. Дійшовши до того самого місця, дівчина присіла на холодну лавку, піджимаючи коліна під свої груди. Це місце дійсно було неймовірне, але найбільшої краси йому звісно надавав прекрасний блондин. Без нього все здавалося не тим і Марія прекрасно розуміла, що тепер їй доведеться звикнутися і жити з цим почуттям.
— Не можна відкривати своїх почуттів, не можна, щоб він знав… – слова, що вирвалися з вуст дівчини, викликали за собою сльози.
— Ні, тільки не знову – сумно прошепотіла хорсівка, витираючи гарячі сльози рукавом свого светра. Як раптом за спиною почулися кроки .
— Марія? – пролунав тихий, але такий схвильований голос молодого викладача.
— Маріє, що ти тут робиш? Зараз тут небезпечно знаходитися, тим паче самій. – на цей раз голос Лева Миколайовича звучав більш грізно. Тепер він більше походив на голос вчителя, який звертався до своєї учениці. Обернувшись на голос свого куратора, дівчина побачила, як його грізне, чи то від гніву, що його учениця не дотримується комендантської години, чи то від злості, що з нею могло щось трапитися, обличчя чоловіка поступово перетворилося на більш схвильоване та занепокоєне.
— Ти плачеш? – ошелешено запитав чоловік. Від виду його заплаканої учениці його очі розширилися й виглядали як два величезні блюдця.
— Що трапилося, тебе хтось образив? – схвильовано запитав викладач, підбігши до своєї студентки та сівши навшпиньки біля неї. В його очах читалося справжнє і непідробне хвилювання за свою ученицю. Це ще більше краяло серце й душу Марії. Сльози ринули новою хвилею, заставляючи дівчину закрити очі руками. Вона розуміла, що бачить в його діях щось більше, ніж хвилювання вчителя до своєї студентки. І найстрашніше було те, що вона сама ж домальовувала це у своїй голові.
— Маріє, щось трапилося? Щось засмутило тебе? – не отримуючи відповіді продовжував чоловік.
— Ти завжди можеш поговорити зі мною та покластися на мене. – з непідробним жалем в голосі промовив Лев.
— Маріє… – його слова лунали по справжньому турботливо, що заставляло сльози дівчини литися ще сильніше.
— Ні, Леве Костянтиновичу, все в порядку. – тихо вимовила Марія, намагаючись заспокоїти свої ридання. — Все в порядку, я просто трішки змучилася, от і дала волю емоціям. Слова, які промовляла дівчина, начепивши на себе все ту ж саму маску фальшивої посмішки, виглядали абсолютною брехнею, граючи на контрасті з її червоними від сліз очима.
— Маріє. – знову почулося від чоловіка. Найболючіше слово, яке він міг вимовити. Її ім’я, яке було так солодко й одночасно боляче від нього чути.
— Леве Костянтиновичу, не потрібно. – холодним тоном промовила хорсівка. Її обличчя набуло вигляду відчаю та розпачу. Вона більше не могла витримувати компанії тет-а-тет з чоловіком. Намагаючись швидко встати та втікти геть, дівчина не втримала рівновагу та мало не впала на холодну землю. Але в останній момент відчула, як її схопили сильні руки чоловіка. Він дивився прямо в вічі Марії. В його очах можна було побачити хвилювання та відчай. Не відпускаючи дівчину зі своїх обіймів та не перериваючи зоровий контакт, чоловік запитав:
— Маріє, я якось образив тебе?
Сум в очах викладача вбивав дівчину. Вона прекрасно розуміла, що чоловік ні в чому не винен, винна тільки вона, що дозволила всередині себе зародитися почуттям, які нізащо не мали народжуватися. Це була повністю її вина. І дівчина більше не могла тримати це в собі.
— Ні, Леве Костянтиновичу, ви ні в чому не винні. – тихо відповіла учениця, відвівши свій погляд від його обличчя. — В цьому винна тільки я. В очах чоловіка читалося дивування та справжнє нерозуміння ситуації.
— Про що ти говориш, Маріє?Дівчина більше не могла. Емоції вирували всередині її тіла й от-от були готові, неначе цунамі, вирватися з її уст.
— Леве Костянтиновичу, вибачте, але я так більше не можу. Я більше не маю сил тримати це в собі – дівчина намагалася говорити впевнено, але голос зрадницьки тремтів.
— Я більше не можу дивитися на вас й відноситися, як до звичайного викладача… – очі дівчини знову наповнилися сльозами.
—Маріє, що ти маєш на увазі? – шоковано запитав чоловік. Здавалося, він до кінця не розумів, або не хотів розуміти, про що говорить йому хорсівка.
— Леве Костянтиновичу, я закохана в вас.Признання дівчини шокувало куратора. Але він нічого не став відповідати.
— Ходімо, я проведу тебе до гуртожитку – ласкаво промовив чоловік.Таке буденне прохання здивувало дівчину.
— Яка ж я дурепа – пронеслося в думках хорсівки, але перечити вона не стала. Мовчки вони направилися до академії. Мовчання душило, очікування хоч якоїсь відповіді пригнічувало, а сум все більше і більше з’їдав дівчину з середини. Марія ненавиділа себе. Якби тільки вона не піддалася й не розповіла чоловіку про свої почуття. Якби тільки вона змогла стримати ці емоції всередині себе. Якби тільки вона залишилася в гуртожитку. Якби…
Поринувши у свої думки, Марія й не помітила, як вони з Левом дісталися до дверей гуртожитку. Прийшов час прощання, але підняти погляд й подивитися чоловіку в вічі в дівчини сил не було. Єдине, що вона могла, це опустити свій погляд в землю й очікувати хоч якоїсь дії від викладача. Як вона і думала, першим розмову почав Лев:
— Маріє, я боюся, що не зможу відповісти тобі взаємністю – слова чоловіка глибоко ранили серце дівчини. — Ти молода і юна студентка. Тобі варто звернути увагу на однолітків. Ти не зможеш бути щасливою з таким чоловіком, як я – останню фразу чоловік сказав надто сумно.
Промова куратора розізлила дівчину. Чи то через те, що він вважає, що її почуття можуть так легко перемістити фокус на когось іншого, чи те, що він гадає, що краще знає, що їй потрібно. Клубок люті ніби стиснув горло дівчини, не даючи їй зробити й одного ковтку повітря, але почуття закоханості були набагато сильніші й дали дівчині сил відповісти.
— Це не так! – голосно вимовила Марія. — Звідки вам знати, чого мені насправді потрібно? – слова дівчини виривалися з надією, що зможуть достукатися до чоловіка. — Я сама прекрасно можу обрати того, хто мені подобається! – з кожною сказаною фразою голос дівчини ставав усе дедалі голоснішим. — І ця людина ви.
Останню фразу хорсівка промовила ледь чутно. Вона прекрасно розуміла, який фінал буде в цієї історії, але всередині дівчина продовжувала вірити. Хоч це, очевидно, було марно.Після хвилини очікування, в повітрі пролунало питання:
— Маріє, ти впевнена в цьому? Ти розумієш наслідки своїх слів?Хорсівка не мала сил підняти голову й подивитися на чоловіка. Єдине, на що їй вистачило духу, це тихо відповісти:
— Так.
Ледь промовивши свою відповідь, дівчина хотіла чимдуж скоріше втекти від чоловіка. Але сильна рука куратора її випередила. Схопивши дівчину за талію й притиснувши її тіло до себе міцними обіймами, чоловік перепитав ще раз.
— Ти впевнена, що хочеш цього?Спантеличена дівчина не одразу зрозуміла, що відбувається. Було відчуття, ніби це все було просто сном. Зібравши волю в кулак, Марія відповіла своє:
— Так.
Чоловік знову запитав:
— Ти впевнена, що впораєшся з наслідками, які на тебе чекають?Питання чоловіка збивали дівчину з пантелику, але вона була впевнена у своїх почуттях, тому знову промовила:
— Та…
Не встигла Марія відповісти, як її вуста вкрилися солодким поцілунком. Чоловік цілував її з найбільшою ніжністю, яку тільки можна було уявити, натомість його обійми ставали все міцнішими. Всередині все тануло, дівчина не могла повірити, що це відбувається з нею. Той самий Лев Костянтинович, якого вона так кохала, цілував її. В його міцних руках вона відчула себе по справжньому щасливою. Здавалося, той поцілунок витягував з неї всі сили, але Марія й не пручалася. Вона була ладна віддати всю себе тому поцілунку, лиш би він не завершувався. Ейфорія накрила дівчину новими, незвіданими раніше емоціями, які закрутили її в вихорі нових, раніше незнаних відчуттів. Не витримавши різкого контрасту й перепаду емоцій, свідомість дівчини почала танути, наче віск. Все ще там. В його міцних обіймах.
Додати до улюблених